Жертви, на які ми йдемо

Перші краплі падали на потріскану землю. Гриміло.

Наомі чекала. Глянула на Сезана, що тремтів від нетерпіння. Стиснула його плече – вона тут головна. Він скрипнув зубами, але згідливо кивнув.

Вітер набирав сили. Краплі дощу зливались у стіну. Останні жителі вкривались у своїх домівках – ставні на вікнах, замкнені двері з середини – не надто приємно та все ж…

Спалах блискавки розітнув небо над ними. Наомі відпустила плече.

Вийшла з-за стовбура не криючись.

Ніхто не побачить, ніхто не почує.

Навіть серед цього буйства стихії вона розрізняла оманливо спокійне помаранчеве сяяння, сховане усередині будинку.

Наомі обережно витягла колбу з бічної кишені, витягла перемичку-запобігач, струсонула суміш, і кинула в двері, де зазвичай зсередини розміщували замки чи підпори. Кислота з шипінням роз’їдала все до чого торкалась, крім їх плащів, чим вона скористались, вибиваючи рештки дверей та вриваючись в будинок.

Помаранчевий вогник зблиснув через стіну, ляснула віконна ставня, Наомі побігла перестрибуючи перекинуті стільці.

Дощ заливав кімнату через відчинене вікно. «Який дурень», – подумала Наомі і вистрибнула услід.

Сезан уже перехопив ціль атакуючи клинком. Язики полум’я спалахували довкола чоловіка, швидко згасаючи під дощем. Наомі кинулась з-за спини, ударила під коліна і взяла в міцний захват. Сезан вибив меч з його руки. Спалах полум’я вдарив хвилею розпеченого повітря, але Сезан встиг застебнути нашийник.

Наомі навалилась зверху, своєю вагою втискаючи аліума в багно, вивертаючи руки за спину. Не зволікаючи Сезан застебнув на них кайданки. Тіло під нею враз обм’якло та все ж про всяк випадок Наомі вколола йому в шию ще й трунок.

Сезан закинув тіло на плече і вони покинули селище під спалахи блискавок, мешканці якого навіть не здогадувалися, яку безкровну операцію знешкодження вони пропустили.

Наомі була задоволена успішною місією ще з годину, поки стежки не перетворились у суцільну багнюку. Злива тривала і вона змушена була дати команду зупинитись у найближчому скелястому прихистку.

Боячись розводити вогонь біля аліума, який безпосередньо мій його контролювати, вони всю ніч просиділи в темряві і сирому одязі. Сезан виглядав невдоволеним, але мовчав, знаючи її звичку перестраховуватись – зрідка бувало нашийники й кайданки не стримували силу аліума цілком, а тільки послаблювали його. Наомі не для того днями вичікувала негоду, щоб втратити все через бажання комфорту. Вона потерпить.

– Води, – прохрипів бранець.

Нещасний реагував не найкраще – доза заспокійливого мала відключити його на днів три, а ще одна тепер або не подіє на нього зовсім або вб’є. Наомі з сумом подумала, що доставляти аліумів живими – це невдячна і беззмістовна робота, але наказ є наказ. Старшому краще знати.

Вона приклала горлечко фляги до його вуст. Він жадібно ковтав – побічний ефект трунку. Сезан флегматично споглядав – Наомі головна, на ній і відповідальність.

Вона розціпила кайданки, бранець через заведені назад руки завалювався наперед, і знову зціпила їх перед ним. Не було причин для надмірної жорстокості та й його рук вона не хотіла випускати з поля зору.

– Я не зробив нічого поганого, – з викликом сказав він. – Але ж вам на це плювати, миротворці, – глузливо протягнув останні слова оглядаючи їх темні плащі.

Сезан весело хмикнув.

– Я чекатиму наказу, довести його до безтями старим болісним способом. Але тільки з твого дозволу, звичайно, а зараз, якщо ти не проти, я огляну територію і перевірю стан доріг.

Наомі кивнула. Дощ і справді поволі стихав.

– А ви більші боягузи, ніж я чув. Напали спідтишка, вдвох, у дощ. Підлі пацюки, – бранець ятрився не отримуючи відповіді. Сезан, мстива зараза, кинув Наомі вислуховувати це, але хіба злитиметься вона на півня, який верещить і тріпає крилами перед обезголовленням.

– Жреці миру, аякже. Бездушні тварюки, шавки, які нападають на беззахисних людей, єдина вина, яких в тому, що вони народилися аліумами в цьому клятому королівстві, – він сплюнув, кволо сіпаючись – кайданки все ж працювали справно.

Наомі вже роками не говорила з пійманими, не роз’яснювала, що вони небезпечні для себе і оточуючих, що так для всіх буде краще, що їй шкода. Це не мало сенсу.

Сезан не повернувся і через годину. Бранець хрип, проклинаючи їх, сіпався, але на допомогу не звав. Може він намагався розлютитись, часом сила аліумів залежала від їх емоцій.

– … вбий мене, прошу, – Наомі витягнула з задуми різка зміна інтонації. Бранець тремтів. – Вбий краще, я ж нічого не зробив. Я не хочу, щоб ви перетворили мене на… на оте. Це не правильно, це не по людськи.

– Перетворили на що? – від довгого мовчання її голос охрип.

– На отих, спотворених, неправильних, – він не міг підібрати слів плутаючись.

– Немертві?

– Ні, ні не вони. Немертві – це ж просто ходячі трупи, вони гниють, розвалюються. Оті інакші. Вони не такі, вони неправильні, – він гарячково шепотів. Виглядав переконливо, якщо це якийсь трюк, вона зламає йому ноги – живий, не обов’язково цілий.

– Випий, – вона приклала флягу до його вуст. – А тепер чітко і зрозуміло поясни мені, що ти маєш на увазі. Я тільки ловець, я не відповідаю ні за утримання, ні за лікування.

– Лікування, так ви це називаєте, – він схлипнув.

– Йомене, – Наомі не любила звертатись до них на імена, але ситуація вимагала. Вона не любила неточності.

– Шарен її… її схопили близько трьох років назад. Я шукав її повсюди, дізнався де її тримали. Коли ми прийшли, там нікого не було, усіх пійманих аліумів, уже відвезли у клітках до кордону з Сателітом. Ми відстежили один з таких маршрутів. Просто пощастило насправді або ні, – він істерично реготнув. – З того боку їх вже чекали, схожі на чужих солдатів, а позаду в темних балахонах стояли дві постаті. Денг скрикнув, схопився за очі, він як ви, вмів розгледіти аліума, і нас помітили, – Йомен замовк.

Наомі втиснула флягу в його зціплені руки.

– Нас було шестеро. Ці двоє, налетіли як чудовиська. Один був стихійником вітру, інший жахливо сильний, може міг щось ще. Я не… я не знаю. Вони бились не відчуваючи болю, їхні рани затягувалися, – він відпив води, міцно стискаючи флягу.

– Ми розділились, втікаючи. Вони калічили, але не вбивали, хотіли певно піймати нас живцем. Тільки тому я й вижив. Оте друге відволіклося на Райну, вона була просто людиною і воно зрозумівши це відірвало їй голову. Я схопив його з-за спини, як ти мене, – він хмикнув, – зосередив весь жар у долонях. Обвуглена голова відвалилась, тіло впало. А тоді, тоді… воно покликало мене – Йом, Йом, вбий мене, вбий мене, благаю, вбий, будь ласка. Так мене тільки Шарен кликала, але то ж не могла бути вона. Аж ніяк. Я палив поки тіло не згоріло вщент. Навкруги був вогонь, дерева біснувались. Все верещало. Мене просто не знайшли в тому попелищі. А потім я ховався, поки не прийшли ви.

Він знову відпив.

– Послухай, може аліуми і правда неправильні, заражені, як каже ваше вчення, нехай. Але те що ви робите, куди гірше. Краще просто вбивайте. А так…

– Старший би не допустив такого.

– Я знав, що ви всі заодно! Падлюко!

– Цить, – вона затулила долонею йому рота. – Старший б не допустив, але навіть він всього не може знати. Якщо це правда, можеш не перейматися, я сама вб’ю тебе і Старший теж такого не допустить. Аліуми – небезпечні заражені, які навіть цього не розуміють, але ніхто з жерців миру не робитиме такого. Аліумів заборонено використовувати як зброю.

– Я маю вірити тобі на слово, шавко? – він повернув собі частину самовладання.

– Доведеться. Не те, щоб у тебе був вибір. Я перевірю. А до того мовчи – при іншому ні слова.

Йомен кивнув, переборюючи себе.

Сезан зайшов у печеру усміхаючись.

– Селеві потоки розмили стежки, доведеться вийти на мощену дорогу на якийсь час. Мене б наш нещасний більше влаштував непритомним, а ще краще без лишніх кінцівок. Ти ж не проти? – він питав Наомі, але дивився тільки на Йомена. Той мовчки відвернувся.

– До нашої частини ордену ближче ніж до лікувального, підемо туди. Небо неспокійне, не ризикуватимемо.

– В нас наказ одразу доставляти…

– В нас рекомендації, не наказ – відрізала Наомі. – Селеві потоки можуть вимити з ґрунту якусь погань, а на надмір вологи погано реагують сталевці, яких в цьому регіоні достатньо, якщо ти вже завів розмову про лишні кінцівки, – Наомі стримувала усмішку, знаючи як Сезан боїться цих членистоногих з гострими як бритва лапами.

– Тобі відповідати, – він здвигнув плечима.

Наомі поставила бранця на ноги і повела за собою. Їй потрібен час щоб подумати.

Йомен плівся мовчки. Наомі зітхнула про себе і перекинула його через плече – в такому темпі вони і через день не доберуться. Нечасті подорожні боязко відвертались від їх компанії – чорні важкі плащі і характерні клинки не залишали сумніву, що перед ними жреці миру. За звичних обставин, Наомі б радше пішла на ризик зіткнутися з чимось не таким в пущі – чутки швидко розходяться і вистежити аліумів стає важче.

Бранець відключився, Сезан мовчав. В черевиках хлюпало.

Мжичка не дозволяла розгледіти далі десяти кроків. Наомі орієнтувалась по вогниках, як вона їх про себе називала. Тремтлива перемінлива барва, яка наповнювала все живе, яка робила все перемінливим, небезпечним, незрозумілим – і якій не місце в людях, в аліумах. Цільні масиви землі, порід залишалися осередком спокою, серед цього буйства.

Наомі швидко крокувала, вогники обабіч колихалися – просто кущі, десь далі від дороги, в пущі, палахкотів аметист – якийсь хижак полює. Вона не завжди знала, що є чим, але відчувала, коли воно нападе, і завжди розрізняла серед вогнів ті, які були в аліумах – вони тремтіли по особливому, нестабільно. Сезан якось обмовився, що для нього аліуми – сірі плями в кольоровому світі. Тому вона йшла попереду, небезпеку при такій негоді він не помітить – єдина сіра пляма на милі навкруги в неї на плечі.

– Може зупинимось на ніч? Нам ще години чотири йти.

– Заїжджих дворів на шляху немає, мжичка перетворила землю в багно. Переводимо подих і йдемо до ордену.

Вони зупинились посеред пустинного шляху – подорожні розраховували час, щоб не залишатись без прихистку у темряві. Бранець до тями не прийшов. Може трунок нарешті подіяв. Було б незле, якби хоч інколи все йшло як треба.

З заростів на узбіччі за ними спостерігали чиїсь жовтаві очі. Наомі подобалось, що звірина зазвичай нападала тільки тоді, коли була впевнена в своїй перемозі.

Перламутрові вогники спалахнули неподалік від них.

Жовтаві очі швидко шмигнули у нірку. Наомі ривком піднялась, закинула Йомена на плече та витягла клинок з піхов.

– Вони? – хрипло запитав Сезан зриваючись на ноги.

– Сталевці, – підтвердила Наомі біжучи.

Перший наскочив з ліва. Лапи дзенькнули об клинок. Вона з силою відкинула його. Праворуч дзенькнуло об клинок Сезана. Вони їх ледь вирізняли, достатньо щоб передбачити атаку, надто мало, щоб помітити м’якіше тулуб. Гострі кінцівки цвенькали об вимощену дорогу. Наомі рубанула навкіс, здається навіть зачепила не тільки лапи, які сталевці укріплювали пожираючи металовмісні руди. Характерне шипіння – Сезан кинув кислоту, мінус кілька переслідувачів. Холодне лезо істоти полоснуло незахищений бік, рукою вона притримувала Йомена. Зробила швидкий випад вперед – прохромила одного, що забив лапами по клинку, насаджуючись глибше – Наомі струсонула важкого сталевця, поки він не добрався до руки. Скрикнув Сезан – теж пропустив атаку. Ще раз шипіння – в нього більше не залишилось колб з кислотою.

– Сезан, бери його і біжи вперед. Їх небагато лишилось, – вона кинула Йомена йому в руки.

Рвучко крутнулась назад, збиваючи клинком сталевця з ніг, зосередилась на вогнику перламутру, що пульсував всередині цих членистоногих, стала у стійку. Їх всього троє ну ж бо. Нахромила одного під час стрибка на неї, клинок ввійшов надто глибоко, край кінцівки полоснув по руці. Скинула його об іншого, крутнулась ріжучи зверху ще одного, ухилилась від стрибка, знову повернулась і встромила вістря клинка зверху, прибиваючи його до дороги. З силою наступила зверху, придавлюючи – щастя, що зростом вони всього до колін. Позаду блискотів перламутр, але вони рухались повільно – певно кислота пошкодила їх. Жодна з істот не видавала звуків, тільки слабке скреготіння об каміння дороги.

Наомі не стала чекати, побігла навздогін Сезану. Наздогнала швидше ніж думала.

– Поки відірвались, решта думаю поранені, – сказала забираючи Йомена. – Поранення?

– Ногу зачепили, – Сезан відповів крізь зуби.

– Перев’язати?

– Я сам.

Іронічно, подумала Наомі, що Сезан незадовго до цього згадував лишні кінцівки. Наомі перев’язала руку, рана в боці не відчувалась надто серйозною.

Вони поспішили далі, перейшовши на швидку ходу. Стало світліше – на небі у просвітку хмар показався один з місяців. Сезан час від час нервово оглядався назад. Вони зійшли з дороги на путівець, всипаний камінцями – шлях до ордену не користувався популярністю серед решти людей з очевидних причин.

Гуркіт грому знову рознісся потемнілим небом. Дощ наростав.

До ордену вони дібрались мокрющі як хлющ, холодні і втомлені.

Їх відділ зовні був непоказним – земляний вал з муром, міцні ворота, а за ними будинки з каменю та дерева під захистом скали та оглядова башта. Наомі зупинилась, на башті двічі блимнув ліхтар – їх розпізнали і пропустили – ввійшла у пустий будинок, ніч все таки, і спустилась сходами вниз. Житлові та робочі приміщення, камери для утримання знаходились під землею з’єднані тунелями.

– Можеш іти відпочивати, я сама розміщу бранця і доповім.

Сезан кивнув і при першому ж розгалужені покинув її – нога певно дошкуляла більше ніж він показував.

Назустріч вийшла Хорна, робила обхід.

– Негода. Поки побуде тут, – відповіла Наомі на запитальний погляд.

Хорна здвигнула плечима і пішла далі.

Наомі занесла Йомена у камеру – він буде тут єдиним бранцем, все ж останні роки вони одразу доставляли аліумів для лікування. Взяла на складі одяг, одіяло, воду, пайок їжі. Приміщення освітлювали рослини піфти – вони загрозливо світились блакитним, як тільки біля них хтось проходив.

Наомі потрусила Йомена за плече. Не прокинувся. Дала ляпаса. Він застогнав і сіпнувся намагаючись вирватися. Притримала, впевнившись, що він достатньо при тямі.

– Сухий одяг, – кивнула вона. – Вода, їжа.

Він оторопіло дивився на неї.

– Ти ведеш себе тихо і мовчиш, я за це перевірю твої слова і залишу тебе поки тут, ніякого лікування. Згода? – Наомі подала йому воду, трунок мав добряче сушити.

Він взяв кружку.

– В мене немає вибору.

Наомі зачинила камеру і вирішила все ж перепочити кілька годин до ранку, Старший мав би спати. Їх не хотілося будити його через слова якогось аліума.

Через кілька годин уривчастого сну першим же ділом перевірила бранця – він спав, попередила чергового, що у них перебуває аліум і про його сили.

Піднялась на поверхню, гроза знову перейшла у мжичку. Старший мав би бути у своєму будинку – він спускався у підземелля тільки при значній потребі. Наомі пішла до єдиної двоповерхової будівлі, яка окрім всього вирізнялась ще й внутрішньою обстановкою. Важкі портьєри, оздоблені масивні двері, килими, різьблені меблі. Речі були статусними, як пояснював Старший і потрібні були щоб збивати з пантелику як чинушів, що з якоїсь причини вдавали бажання співпрацювати, так і прохачів-голодранців. Наомі ніколи не казала Старшому, що їй тут теж не зручно.

– Ох, Наомі ти вже повернулася. Не очікував, що ти будеш тут так швидко, – він спускався сходами вниз, пильно вдивляючись в неї.

Наомі схилила голову в шанобливому поклоні.

– Перепрошую, що потурбувала так рано. Ми успішно, безкровно, захопили аліума вогню живим, але через негоду я вирішила не ризикувати і доставити його сюди.

– Он як, – він підійшов ближче. – Значний супротив? – запитав оглядаючи долоню.

– Сталевці, їх було трохи забагато, – вона усміхнулась.

Старший тихо засміявся.

– Останнім часом вони зовсім знавісніли, кілька днів назад підійшли до муру. Добре, що вони не виростають надто великими. Поснідаєш зі мною? Знаючи тебе, ти одразу кинулась доповідати.

Вони їли тільки удвох. Наомі було трохи ніяково від цього.

– Що тебе непокоїть, Наомі? Я ж знаю тебе, відколи ти ледь сягала до мого поясу.

Наомі поклала виделку.

– Я б хотіла попрохати вас залишити цього аліума поки тут.

– Причина? – його ясні очі, здавалось, заглядали в саму душу.

– Я непевна, але можливо через нього я зможу відшукати інших. Не так давно він був у контакті з аліумами. Тому про всяк випадок, я хотіла б залишити його там, де буду мати доступ до нього. Або ж я разом з ним відбула б у лікувальний центр і тимчасово перебувала б там. Я прийму будь-яке ваше рішення, – Наомі і справді бачила на ньому чужі іскорки, але відстежити їх по цьому не змогла б.

– Залиш тут. Я знаю, що ти вправний ловець. І якщо він тобі тут потрібен на якийсь час, так тому і бути.

– Дякую, за вашу довіру.

– Не треба так офіційно. Ми ж як одна сім’я.

– Я старатимусь, – Наомі усміхнулась. – Сезана поранили сталевці, тому я б хотіла, поки зайнятись виявленням самостійно. Все одно це тільки здогадки.

– Сезану з ними зовсім не щастить, – він задумливо розглядав келиха. – Гаразд, даю тобі тиждень. Якщо нічого не знайдеш, так і буде.

Наомі поклонилась і залишила Старшого.

Йомен вже прокинувся і буравив її поглядом.

– Мене якийсь час не буде, з твоєї ласки пошукаю друзів, про яких ти розповідав. Якщо хочеш залишитися цілим – веди себе тихо.

Він пересилив себе, кивнув і відвернувся до стіни.

– Тебе тут не дуже люблять, – все таки кинув на прощання, зловтішаючись.

Вона перебрала торбу, поповнила припаси. Взяла у стійлі коня і не зволікаючи покинула орден. Ніхто не зупинив, не поцікавився – вона часто виходила на місії одинаком, тільки на захоплення зазвичай брала хоча б одного напарника.

Її розум був неспокійним. Вона не розповіла про свої підозри Старшому, але тільки тому, що не було ніяких доказів. Що вона мала йому сказати? Якийсь аліум каже, що орден порушив свою основну заборону, спотворює аліумів і використовує їх як зброю? Наклеп тільки знеславить її в очах Старшого. Чи раптом слова бранця занепокоїли її? Він не сказав їй нічого нового.

Лікувальні центри на відміну від їх частини, нерідко міняли розташування, для секретності мовилось. До цього Наомі цей факт не цікавив, але й справді як вони переміщували аліумів? Лікування й справді поки не було таким по своїй суті, як вказав Йомен, безконтрольних аліумів знищували, слабших намагались позбавити цього вогнику – Суті, але на скільки їй відомо безуспішно. Аліуми не могли стати нормальними, а кайданки і нашийники були ненадійним засобом, які з часом втрачали свою ефективність. І все ж в ордені сподівались, колись позбавити людей цієї недуги. Наомі думала, вони близькі до розгадки. Або їй хотілось так думати.

Ввечері знову задощило. Наомі залишила коня у заїжджому дворі, поспала годин п’ять і взяла свіжого на заміну. До обіду встигла подолати необхідний шлях і залишила ще й цього у дворі – далі тільки пішки. Заїжджати у лікувальний центр було підозріло, зрештою ловці завжди тільки передавали аліумів.Та й що вона там робитиме? Ввічливо запитає чи не зрадили вони орден? Та якщо проїхати на захід від того центру, у який вони мали доставити Йомена, до кордону з Сателітом, залишається не так багато шляхів, які будуть доступні зважаючи на негоду.

Вона знала цей регіон, якось вона пів року вистежувала кількох у цьому пустирі. І знала, більш-менш, що тут водиться. Вологість виводила з себе сталевців, але з іншого боку саме у цей час можна було пройти старою стежиною в ущелині, яку у теплі дні наводнювали саламандри.

Наомі продерлась хащами і спустилась в ущелину. Час від часу доводилось завмирати, вичікуючи поки небезпечні вогники пройдуть повз. Інколи Наомі задумувалась, як це було б, будь вона звичайною людиною і покладалася б тільки на свій зір.

Нелегко.

Вона забралась на карниз, вихід з ущелини мав був близько. Чортів дощ зменшував видимість. Кілька млявих вогників рухались внизу. Люди. Тут? Зістрибнула.

– Жрець миру. Прошу співпрацювати.

Їй не відповіли, не спинили рух. Наомі оголила лезо.

До неї наближались троє немертвих. В багнюці, шкіра місцями злізла оголивши кістки. Вони йшли не звертаючи на неї уваги. Наомі завагалася, якщо не зачіпати їх, вони просто підуть далі, поки не зогниють або не досягнуть того, задля чого почали свій рух.

Вона знесла голову швидким ударом одному, відстрибнула, коли інший кинувся на неї, відтяла ще одну голову і втнула останнього навскіс. Вони все ще смикалися, коли вона відділила кінцівки. Потім занесла тіла у відносно сухе заглиблення, полила горючою сумішшю і підпалила.

Все таки жреці мають нести мир і спокій.

Ще одну ніч вирішила перебути на краю ущелини, забравшись трохи вище.

Зрання пройшла ще кілька миль і зайняла позицію, з якої було добре видно старий шлях, прокладений років зо двісті тому, коли між країнами велась пожвавлена торгівля. Зараз обочини позаростали, але кам’яна дорога була більш-менш цілою. Якщо їй треба було б провезти когось у клітках без привернення уваги, вона вибрала б цю. Немає пожвавлення, поселення край дороги стоять пусті, припинилась торгівля і люди переїхали у сприятливіші землі.

У першу добу не відбулось нічого важливого. На другу теж. Якщо і третього дня нікого не буде, їй доведеться повернутися. Шукати вона зможе і потім, але Йомена доведеться віддати.

З дрімоти її вивів скрип коліс. Підвода з кліткою, троє аліумів, п’ять жреців.

Це ще нічого не означало, їх могли просто перевозити.

Наомі зістрибнула, побігла навипередки, виходячи на шлях.

– Жрець миру. Прошу співпраці, – голосно вигукнула, показуючи мітку на долоні.

Підвода різко зупинилась. Дівчина, яка очолювала процесію, Наомі її не впізнавала, зістрибнула з коня.

– І якої співпраці хочеш, ловцю? У нас місія, – вона окинула Наомі холодним поглядом.

– Ми з напарником спіймали одного аліума, допитали, він доставив його у орден, я шукаю його спільників. Є інформація, що вони намагаються завадити перевезенню. Прошу дозволити долучитись до процесії, я можу помітити їх з далекої відстані. Це для перестороги.

– Пересторога кажеш. Що ж, сідай біля візничого.

Аліуми були в кайданках і без свідомості. Наомі нічого не питала і оглядалась навкруги, як і мала б робити. Раз попередила про спалах агресії попереду, вони перечекали, поки вона не дозволила їхати. Що б то не було, але кілька дерев викорчуваними лежали посеред дороги.

– Дуже зручно, – сказав жрець, який їхав на коні поряд. – Твої таланти можна багато де застосувати. Ти ж Наомі? Я чув про тебе.

Наомі просто кивнула, не цікавлячись якого змісту були ці чутки.

– Певно твої не з’являться і ловити їх доведеться де-інде. Ми вже під’їжджаємо, – сказав візничий.

Наомі і сама відчувала, що вони наближаються до мети. Тривожне відчуття посилювалось останніми годинами. Якщо Йомен казав правду… Ці мають бути неприємні для неї.

Вони зупинились.

З іншого боку до них щось рухалось. У Наомі на тілі виступили сироти. Вона вчепилась у руків’я клинка.

Страшно.

Їй хотілося втекти.

Але повернутися спиною було так страшно.

Вона завмерла, дихаючи на рахунок, як давно-давним вчив Старший. Дихала рівно-рівнесенько.

З іншого боку виїхала підвода. Всього двоє супроводжуючих. Отих.

Неправильні. Покручі, з сплетених агонізуючих вогників, які верещали у їй голові.

Їх треба вбити. Вбити, вбити, вбити, вбити, вбити…

Одне з них помітило її.

Вона знову була просто маленькою дівчинкою, яка не знала, що робити з мамою, коли вона така, лютує, не може стримати себе.

Вони сильніші, їх більше.

Чужий візничий гаркнув щось і оте повернулося назад.

Вони кинули мішечок дівчині і поїхали.

Вона в безпеці. Поки.

– Помітила щось не те?

– Нічого, – хіба вони не бачили це? – Вам не здались, ті в плащах дивними?

– Аліуми, як аліуми. Просто приручені. Як тільки вони поставлять це на потік, можна буде і в нас їх використовувати. В тебе, ловчине, стане тоді обмаль роботи, – гигикнув хтось.

Наомі кивнула, насилу усміхаючись дотепу.

Попрощалась, сказавши, що її чекає робота.

Її вирвало одразу як відійшла від них. Тіло тремтіло. Наомі паралізував страх отам. Вона нічого не зробила, троє нещасних аліумів тепер у них. А вона нічого не зробила.

Дала собі ляпаса. І не могла зробити. Вона може вистояла б проти жреців, може, якби не була так нажахана, змогла зробити щось з одним із тих, але будь-які дії там вартували б її життя. Або гірше, її спіймали б і забрали. Вона ж відчула, що цікава отому.

Потрібно зібратися і доповісти Старшому. Хто б це не почав, він не усвідомлює, що робить. Жреці, що везли, якісь нечутливі до отих. Навіть Йомен, щось та й відчув.

Вона йшла без відпочинку, поки не повернулась до заїзду по коня. Дорога назад зайняла набагато менше часу.

Вона спішилась із коня не доїжджаючи милі. Видихнула. Від її загнаного блеяння користі буде мало. Знову почався клятий дощ.

Їй потрібно чітко і ясно доповісти Старшому і він розбереться з цим. Він один з двадцяти стовпів ордену. Він знає як правильно.

Наомі ввійшла в ворота. Відвела у стійло коня.

Пішла у будинок Старшого.

– Невдале полювання? – кинув Швен. Один з жерців якраз виходив від Старшого.

– Дивлячись, як це розцінювати, – відповіла Наомі.

З її плаща капало на килим.

– Наомі, як твої успіхи?– Старший доброзичливо усміхався. – Я думав на сьогодні з звітами покінчено.

– Невідкладна справа, прошу вибачення.

– Я завжди готовий вислухати тебе, Наомі.

– Боюсь, члени ордену миру порушили одну з найголовніших заборон – схрещення, змінення аліумів і використання їх у якості зброї, – вимовила Наомі з усім можливим самовладанням.

– З твоїх уст, це звучить дуже серйозно, Наомі. Ти впевнена? – його усмішка зів’яла.

– Так, я наткнулась на передачу пійманих ловцями аліумів і побачила отих. Мені важко описати, але безумовно це створене з живих чи мертвих аліумів. Їхня Суть переплетена, розбита… Ці створіння найгірше, що я бачила, – Наомі підвела погляд на Старшого. Він повинен зрозуміти.

– Ох, Наомі, – він підійшов до неї, погладив по плечу. – Тому я й не хотів, щоб ти наближалась до лікувальних центрів. Ти надто чутлива. У цій війні потрібно йти на певні моральні поступки, жертви. Це моя вина. Я виховував у тобі безкомпромісність.

Може Наомі не так зрозуміла?

– Ви знаєте? Знаєте, що вони… ми віддаємо їх Сателіту? – голос Наомі звучав безпорадно.

– Лікування у нас не давало ефекту. У Сателіті є певні напрацювання і ми уклали з ними союз. Їм не вистачало аліумів, щоб завершити експерименти. Не все йде гладко, але ще трохи і ми зможемо отримувати солдат-аліумів у достатньо великих кількостях. Уяви собі повністю підконтрольних аліумів. Ми нарешті очистимо наше королівство від них і зможемо піти далі, нести мир іншим, – він обійняв завмерлу Наомі.

– Я боявся, що твоя прив’язаність до матері не дозволить тобі мислити широко. Але я все таки сподіваюсь, що ти зрозумієш. Не зважаючи на її доброту, вона мало не вбила тебе, втративши контроль над силою. Якби не я, ти була б мертва. А ти Наомі дуже цінна для ордену. Ти спіймала сотні аліумів за свою службу. Це найвищий показник для такого віку. Подумай тільки чого ти можеш досягти у парі з аліумом. Ти ж відчула їх силу?

– Винищити усіх у королівстві і піти далі? – голос Наомі тремтів.

– Саме так.

– Звучить не так і погано.

– Розумниця. Перепочинь кілька днів. А того аліума доставлять за тебе.

Наомі кивнула. Голова гула.

Він так давно не називав її так – дівчинко, розумниця. Він був їй за батька. Орден це її дім.

Вона жрець миру. Має нести спокій нещасним, божевільним, загубленим. Як тим немертвим в ущелині.

– Я просто повинна мислите ширше, – Наомі усміхнулась і ввігнала в шию шприц з трунком. Він сіпнувся, відкрив рота хапаючи повітря. Вона здавила шию обома руками. Старший широко розплющив очі від здивування. Знав, що вона сильна, сильніша пересічного жреця, але не наскільки ж. Обм’як, не змігши покликати на допомогу.

Ті, що зневажали її за те, що була дочкою аліума і могла взяти щось від неї, зробили її достатньо обережною, щоб вона не показувала, що значно сильніша ніж мала б бути. Маленька таємниця на чорний день.

Закинула Старшого на плече. Поки він живий, ніхто у ордені не помітить, що щось не так. Вона доповіла тільки йому. Можна обійтися малими жертвами.

Вона спустилась у підземелля. Уникала вогнику вартового.

Дібралась до камер. Йомен був все ще тут, кинувся до грат, як тільки її побачив.

– Я думав вже… – він замовк, помітивши ношу на її плечі.

Наомі притулила палець до вуст. Відчинила камеру, зняла з ошелешеного нашийник і кайданки.

Опустила Старшого. Ніжно провела по щоці прощаючись.

Відтяла голову одним ударом. Притримала її і обережно поклала поряд.

– Підпали тіло і все довкола.

– Я… я не…

– Швидко.

Йомен торкнувся тіла, махнув рукою – вогонь лизнув канапу.

– А тепер біжи за мною, підпалюй речі довкола.

Вона повела його єдиним тунелем, який вів через скелю. Це виграє достатньо часу для них.

Дозволила озирнутись собі тільки тоді, коли вони відбігли від виходу. Вогонь, що вирвався з підземелля, згасав під дощем.

Вони зупинились тільки з світанком обезсилені.

– Що ти… Що ми… – Йомен закашлявся

– Ти не збрехав. Хоча навряд чи зміг оцінити весь жах тих нещасних покручів.

– І ти просто, ти ж його вбила, вашого Старшого, – він вигукнув ошелешено.

– Він був не сповна розуму. Наша робота має на меті зменшити кількість смертей серед людей, зробити легшим їх життя. Ми жреці миру. З тим, що вони створили легше не буде нікому. Підконтрольні… Кому? Віддати аліумів у руки чужій країні, приректи їх на таке існування… Оті небезпечніші і сильніші усіх аліумів, що я бачила. Вони пусті, ніякої свідомості, ніякого самоконтролю, – Наомі зітхнула стираючи засохлу кров з щоки.

– Їх таки роблять з аліумів? Живих?

– Думаю так.

– І ти тепер відпустиш мене? – він з надією глянув на неї.

– Ні.

– Але ж ти…

– Ти більше не будеш ховатися, все одно не вмієш це робити, – перебила його Наомі. – Не те, щоб у тебе був вибір, але замість того, щоб заклякнути з жаху, доведеться боротись. На відмінну від отих – у аліумів є мозок. Те, як ви його використовуєте ؘ– інша справа. З двох зол зараз ви найменше. Об’єднаємось і спробуємо якого залагодити цьому.

Йомен замовк з недовірою дивлячись на неї. Обдумував.

– Ну гаразд, жрице миру. Якщо б мене був вибір, я б теж сказав, що з двох зол – ти менше, – сказав він і підніс руку. – Перемир’я?

Наомі кивнула і потиснула руку.

Треба було йти дальше.

Орден гниє зсередини, перетворюється у щось жахливе, але навряд чи вона єдина з жерців, хто помітив це і не змирився. Мали б бути інші. Бо якщо ні, доведеться знищити їх всіх.