Землі немає

Було натиснуто не на ту кнопку…

Вона лежала абсолютно гола на боку, а її пальці міцно вп’ялися у камінь під тілом. Вона знала - каміння – це все, що залишилося.

Землі немає.

Вона знову і знову прокручувала в голові ці два слова, але була настільки зневодненою, що не змогла видушити з себе жодної сльозинки.

Вона повільно встала. Твердий камінь жорстоко впинався їй у шкіру, і залишив на ній червоні борозни. Вона озирнулася. Її ложем виявився невеликий метеор. Його поверхня була пустою і жодних ознак життя окрім Неї не було видно.

Космос безпощадно душив зорями і сонцем. Вона набрала повні легені повітря.

Повітря? Ще й очевидно придатне для дихання. Хм…

Вона пройшла кілька кроків в напрямку сонця. Розколювалася голова. Надзвичайно боліло у скронях…

Як таке мале космічне тіло може створювати таку силу тяжіння?

Ноги підкошувалися, тіло дрижало неначе під напругою. Присівши на кілька хвилин (чи годин?), Вона пішла далі. Метеор був у діаметрі близько 10 метрів, не більше, принаймні таку відстань охоплювали її очі. Хоча цілком можливо, що Вона помиляється і він набагато ширший у іншій своїй частині. Вона обережно ступала по камінню боячись різких обривів чи ям.

Хотілося крикнути "Ау".

Але чому Вона жива?

Їй стало страшно. Вона одна, Вона на неживому шматку каміння і все, що в неї є це… повітря і камінь. Вона поглянула вверх. Дивна червонувата зірочка прямо над її головою почала мигати.

Хм…

Каміння полетіло у Неї з-під ніг. Вона не втримавши рівновагу покотилася за ним до джерела гравітації і боляче впала за 2 метри від метеора на тверду невидиму поверхню.

Що? Як це можливо?

Звідси Вона побачила, що метеор був ще менший, ніж Вона уявляла. Обережно ступаючи Вона підійшла до каменя. Той на дотик був теплим.

У неї закрутилася голова і Вона втратила свідомість.

***

Коли Вона відкрила очі то знову побачила мигаючу зірку.

Вона лежала на ліжку. Поряд так само як і раніше стояв її метеор.

- Якщо тобі незвично серед космосу, то Я можу ввімкнути режим видимості, - пролунав нізвідки Голос.

Вона промовчала. В горлі застрягла грудка незрозумілого відчуття – комбінації страху з цікавістю. Навколо зорі почали розпливатися і формувати щось схоже на стіни, а мигаюча зірка над головою - червонувату лампочку.

Це корабель?! Вона здивовано оглянула кімнату в якій опинилася. Хіба таке можливо, щоб стіни так просто з’являлися і зникали?

- Так краще? – спитав Голос.

Вона кивнула, але ще не розуміла кому. Крім неї та її каменя більше нікого не було.

- Хто ви? І головне, де ви?

Вона встала з ліжка, підійшла до сіруватої стіни і торкнулася її. Поверхня нагадувала шкіру живої істоти – така ж тепла і м’яка.

Голос нізвідки засміявся.

Вона повернулася до лампочки, яка байдуже світила над ліжком і усміхнулася. Стеля корабля мала ніжний блакитний відтінок. Вона підійшла до свого метеора і чіпляючись за виступи видерлася на вершину, туди, де прокинулася. На ньому місцями червоніли краплі крові з її розбитого коліна. Тут їй здавалося спокійніше, ніж внизу. Раптові поштовхи страху помаленьку втихали.

Вона поглянула на кімнату. Крім ліжка, лампочки на стелі та каменя більше не було нічого. Ні дверей, ні люків, ні вікон – нічого і нікого. До стелі Вона діставала протягнувши руку у верх. Блакитна матерія, яка обтягувала поверхню здавалася ніжною як шовк. Вона набралася мужності і ще раз повторила запитання.

- Чому ви не відповідаєте? Де ви?

Голос знову з’явився нізвідки.

- Не знаю, що тобі відповісти. Хто Я… Де Я… Розкажи мені що ти маєш на увазі?

- Як вас звати? І чому я чую тільки ваш голос, але вас не бачу?

Голос голосно засміявся.

- Ну як тобі сказати… Насправді ти мене бачиш. Я навколо тебе. Я - все: стіни, лампочка в тебе над головою, ліжко на якому ти лежала. Як мене звати? Я не знаю. Називай мене як хочеш.

- Як це? Навколо мене?! Ви чорна матерія? Всесвіт? Бог?

Вона несвідомо скривилася.

- Ні те, ні те, ні інше і це все разом взяте.

- Кажете, що стіни – це ви?

- Так.

- А я думала це корабель…

- Нехай буде Корабель. Мене влаштовує. Оригінально. Ато Бог, Всесвіт – це так банально…

- Але як це у вас виходить? Як ви змінюєтеся?

- Все змінюється. А Я –все.

Вона присіла на тверде каміння і замислилася, але Голос раптом запитав:

- А ти хто? Розкажи тепер про себе?

- Ви ж Все – то і знати маєте все.

Голос розсміявся.

- Ну ти ж не знаєш все про кожну клітину свого тіла, то чому я маю знати?

- А хіба боги не всезнаючі?

- Як бачиш – ні. І ми ж домовилися – я не бог, я - Корабель.

Вона лягла на бік і погладила каміння. Пуста сльоза заблистіла в оці але затрималася там і не скотилася вниз.

- Землі немає, - Вона сказала нарешті це вголос, - я її знищила.

- Як? – спокійно спитав Голос.

- Тисячі ядерних установок закладених під земною корою…А ні, стоп, - Вона підвелася, - То була не я. То був мій батько. Він ввів код доступу і натиснув на "Пуск"…

Вона заплющила очі.

- Я благала його не робити цього… Чому в мене така мішанина спогадів в голові?

Вона поглянула вверх на стелю.

- Вибух, шок, стрес, - констатував Голос, - твій батько був кимось важливим на Землі?

- Так. Королем. Але… Я вже не впевнена, що він мій батько. Можливо чоловік? Чи син? Чи може я була його другом? Я не розумію… Я пам’ятаю все, але не себе. А може я не…

Вона встала і обмацала своє тіло руками.

- Ні, все ж схожа на людину. До того ж жінку.

Раптом Вона збагнула, що зовсім гола.

- Мені якось не зручно, - мовила Вона вголос, - перед чужим без одягу.

Голос засміявся.

- Я можу бачити в твоєму тілі кожну молекулу. Але якщо тебе це заспокоїть.

Повітря навколо Неї почало згущуватися і за мить на її тілі з’явилася легка біла сукня.

Вона усміхнулася і погладила тканину.

- Така приємна на дотик.

Раптом Вона спохватилася.

- Навіщо Ви мене оживили? – суворо спитала Вона, - ядерні вибухи розірвали Землю на частини. Оце, - вона присіла і торкнулася каменя під ногами, - все, що від неї залишилося. Ви хочете мене помучити?

- Я не оживляв, - загадково відповів Голос, - ти спала, а я тебе розбудив.

- Це не можливо. Людина не змогла б вижити після такого.

- А може ти і не людина? – запитав Голос.

- А хто ж тоді?

- Ти маєш знати. Я помовчу, а ти згадуй.

Вона похитала головою.

- Я не хочу. Це було так боляче. Мене розривало на тисячі шматків. Для чого згадувати. Просто дайте мені померти.

Голос мовчав. Вона розуміла – виходу немає, прийдеться піднімати з середини весь біль і складати до купи спогади.

Але їх було забагато.

Вона пам’ятала і скіфів, що кочували степами Європи, і перших космонавтів, що відлітали до зірок.

Вона заглиблювалася в найглибші води океанів і виходила на найвищі гори.

Вона бачила, як народжувалися країни і гинули імперії.

Вона натискала на кнопку "Пуск" і благала цього не робити.

Вона була кожною людиною на планеті і жодною з них.

- Може я Земля? – Вона поглянула на камінь під ногами.

Але ж ні - Землі немає!

Вона акуратно спустилася із каменя на підлогу, відійшла на кілька кроків до ліжка і поглянула на нього знову. Камінь здався їй ще меншим, ніж був раніше.

Землі немає.

Перед нею були її рештки. Вона це знала точно.

Але ж хто тоді Вона? Пам’ять всіх людей створена за подобою людини?

Вона відчувала, що таємниця була прихована десь там, у тому моменті, коли Король натискав на кнопку, а його донька благала не робити цього.

Вона лягла на ліжко, скрутилася клубочком і заплющила очі.

Кілька століть назад людей на Землі стало забагато. Вони отруювали плоть планети і катували її Душу своєю ворожнечею один з одним. Люди підривали бомби, випускали з пробірок хвороби, зневажали собі подібних шукаючи в них відмінності.

Землі боліло,

Їй боліло.

Вона не витримала, наслала на людство прокляття – сонячну хворобу, і воно знищило майже всіх.

Майже всіх.

Більшість з тих, хто вижив полетіли далеко в космос, шукати іншу планету, яку можна було знову спаплюжити.

Залишилося лише кілька тисяч.

Люди навчилися ховатися від прокляття. Їхнє життя стало простішим, думки не такими голосними, а бажання та амбіції стриманішими. Вони більше не билися один з одним за ресурси і нарешті зажили мирно. Лише численна зброя під земною корою нагадувала про минулі війни. І люди берегли цю зброю.

Як нагадування.

Як попередження.

Як погрозу.

З кожного покоління Вона почала обирати Короля і ставити його на чолі людства. Єдиним призначенням його стало дбати про людей та мир на їхній планеті. Тоді, коли Королю було важко, Вона шепотіла йому слова розради і розказувала шляхи вирішення проблем.

Лише Король чув Її шепіт.

І лише Король мав доступ до всієї зброї

Доступ мав вигляд простого пристрою, що складався лише з екрану, цифрової панелі для введення коду доступу, та 2 великих кнопок "Пуск" та "Відміна". Коли механізм вмикали на екрані висвітлювалося запитання, відповіддю на яке був натиск на відповідну кнопку.

Механізм не вмикали багато століть.

Люди були щасливими.

Земля була щасливою.

Вона була щасливою.

Поки з космосу не повернулися ті, хто покинув планету.

Повернулися разом з війною, розрухою і бажанням отримати вигоду.

Але ще до цього Короля торкнулося Її прокляття. Він впав в кому. Після довгих років боротьби за життя у вимірі сновидінь Король таки прокинувся і побачив світ на межі першої космічної війни.

Він не хотів, щоб мир, який так дбайливо плекали його предки кілька століть, зруйнували його ж люди, почавши боротьбу за планету. Він побачив лише один вихід, бо...

- Він вже не був Королем, – сказала Вона вголос, на коротку мить розплющила очі і знову заплющила, - і вже багато років не чув мого шепоту. Тому я вибрала нового Короля. Я вибрала жінку - його дочку.

Коли дівчина увійшла в королівський кабінет її батько вже встиг ввести код доступу. На екрані пристрою світилося запитання "Запустити процес судного дня?" Але колишній Король вагався.

Він був розбитий. Його дружина і двоє найкращих друзів загинули. У центрі земної столиці стояла статуя з їхнім зображенням. Їх називали "четвіркою відродження". Доки вони були живі і здорові Земля процвітала. Люди поклонялися четвірці як богам в надії, що і після смерті вони виведуть людство із кризи.

Король, захисниця, вчений та суддя.

Його донька почала благати:

- Не роби цього, батьку – вихід є. Я знаю!

- Немає, - Потоки сліз пустилися з очей Короля, - Один натиск на кнопку і не буде більше страждань.

- Але смуток – це наша частина. Він приходить і з часом йде, якщо його не тримати. Тату, не приймай тяжких рішень, коли смуток поруч.

- Я мушу. Я Король.

І тоді донька зробила найбільшу житті в своєму помилку.

- Вже ні, тату. Тепер Король – я.

- Ти ще занадто юна, щоб керувати.

- Я чую ЇЇ шепіт. І Вона каже мені, що вихід є.

- Ні! ні! – Король заревів від болю, - Вона – це єдине, що в мене залишалося. Вона не може в мене цього відняти.

- А як же я, тату? – донька підійшла до батька, - я тобі неважлива?

Він жорстким поглядом вп’явся в її обличчя.

- Важлива. І скоро ми будемо всі разом в іншому вимірі. Я, ти, усі наші загиблі рідні і навіть Вона - Мати, - сказав він натискаючи на "Пуск".

***

- Я – Мати! - усвідомила Вона і розплющила очі.

Мати Землі.

Душа Землі.

Свідомість Землі.

Землі і всього, що було в ній і на ній.

- Вітаю! - знову озвався Голос, - ти згадала!

- Згадала, і що тепер? – сумно відповіла йому Мати і сіла на ліжку, - моя планета, моя дитина мертва.

Вона поглянула на камінь і здивувалася, яким маленьким він став – висотою ледь вищим за неї. Шириною меншим за ліжко.

- Чому камінь зменшився?

- Він не зменшився. Це ти виросла.

Мати задумалася.

- Я провалила завдання. Не змогла зберегти порядок навіть на маленькій планеті.

Голос засміявся.

- Порядок – лише мить у вічності хаосу. Не ти перша, не ти остання його втрачаєш.

- То що тепер зі мною буде? – спитала Мати, - ти розкладеш мене на елементарні частини і синхронізуєш з Усім, з собою?

- А ти цього хочеш? – спитав Голос, - Ти зможеш відпочити і отримати нові знання від інших таких як ти, що зазнали невдачі. А потім знову відділитися і почати все спочатку з новою планетою. Або можеш спробувати зберегти Землю.

- Землі немає, - твердо відповіла Мати. Вона підійшла до каменю, що став завбільшки з м’яч і підняла його на руки, - це все що залишилося.

Вона повернулася на ліжко, лягла і сильно обняла камінь.

- Ти – Мати Землі. Ти – все для неї. А Я - все для тебе.

- Кажи прямо, - попросила Мати, - що ти пропонуєш?

- Ми можемо з тобою відновити Землю і зробити так, щоб Король не натиснув на "Пуск".

- Ти повернеш час назад?

- Ні, - Голос хмикнув, - Часу не існує. Це всього лише ознака руху. Ми з твоєї пам’яті відтворимо останні миті планети, щоб її врятувати.

- А як її врятувати? – Мати зацікавлено поглянула вверх.

- Пам’ятаєш, що ти назвала мене Кораблем?

Вона кивнула.

- Я – Корабель і віднесу тебе за кілька світлових років звідси.

Стіни знову зникли. В космічній темряві Мати побачила перед собою справжній корабель, що швидко наближався.

- Він летить до Землі, - мовив Голос.

- Що на тому кораблі? - спитала Мати.

- Мир, - відповів Голос, - послам Землі вдалося вмовити колишніх земляків не повертатися жити на твою планету.

- Як? – здивувалася Мати.

- На Землі багато зброї, - загадково відповів Голос, - зброї про яку переселенці вже й забули, хоч на новій планеті століттями створювали нову. До того ж твоє прокляття і відстань не роблять Землю такою перспективною, щоб туди масово переселятися. Тож якщо посол знайде Короля за кілька секунд до того, як він натисне на "Пуск", і покаже йому мирний договір, Земля буде врятована.

- Але ж хіба це надовго? Зрештою людей стане знову забагато і вони почнуть нові війни і знищення.

- Вибір за тобою. Дивися.

Перед Матір’ю з’явився механізм. Дуже схожий на той, який знищив її Землю. Він мав екран і дві кнопки – зелену з написом "Так" та червону з написом "Ні".

На екрані світилося запитання "Відновити Землю?"

- Якщо натиснеш зелену – ми врятуємо Землю. Якщо червону – ти розчинишся у всьому і почнеш все спочатку, - пояснив Голос, - у тебе є трохи часу, щоб прийняти рішення, доки корабель послів не долетить до Сонячної системи. Потім буде пізно.

Мати мовчки думала кілька днів в космічній тиші.

- Кораблю! - зрештою позвала Вона Голос, - ти мене чуєш?

- Завжди, - відповів він.

- Я думала так довго і зрозуміла – люди були б щасливі і не несли б розруху, якби знали відповідь на те споконвічне запитання, що їх тривожить. Якби я дала їм цю відповідь, якби ти її мені сказав… У чому сенс людського життя?

Вона відчула усмішку.

- Відповідь занадто проста, щоб її прийняти, - сказав Голос, - у всьому!

Мати тривожно дивилася крізь космос у глибину.

- Сенс життя у всьому, - повторив Голос, - але люди настільки заглиблюються у себе, що не бачать нічого.

Мати розуміюче кивнула.

- Я прийняла рішення, - сказала Вона і потягнулася до пристрою.

Було натиснуто не на ту кнопку…