Занурення, або історія маленької брехні

Іноді сонце жбурляє в обличчя  різнобарвні жмутки променів-стріл. Ні! Ні! Промінчики не агресивно-червоні, глибинно-чорні, сердечно-зелені, або борони Мію божевільно-ультрамаринові. Усі вони бавлять, лоскочучи ледь-ледь, наче мати пестить свою дитину, плигають з повік на щоки, а звідти знов на брамки наших очей. І сліплять, сліплять сотні фантомних відтінків полум’яно жовтого. А може й тисячі – тому й різнобарвні.  Зігрівають не тіло – серце і душу.

Хіба  Роні був здатний не всміхнутись?

Вітання, надіслане сонечком крізь сплетіння гілок густої ліщини і поважних грабів, лишались непоміченими.

Високий парубок уперто чимчикував у чащу, дисонуючи худорлявою, на межі хворобливості, сірою постаттю. Тонкий, наче ціпок сварливого дідугана, хлопець хитався опалим листям: з ліва на право,  ледь помітно підтягуючи ногу, вперед-назад клював чубом кольору брудного попелу.

Сова притаїлась на широченній грушевій гілці. Груша одиноким вартовим чатувала за пів версти від узлісся, примостилась над замуленим струмком. Кігті принишклої мишенятком птахи чіпко впились в суху кору, хоча десь глибоко в середині пульсував живильний сік. Вітер прошарудів листям куцої крони. Старе дерево не збиралося на покій, до останнього виборювало право на шану живитись сонцем і вологою. Не скоро шквальний вітер зламає стовбур, не скоро груша стане проїдком землі.

Прохолодно. Чіпкий, пильний погляд  сови не відпускав Ронову спину. Силует хлопчини майже зник поміж порослі молодих дубців, розчинився сіллю у окропі.

Птаха різко зірвалася з насидженого місця. Позаду лишалося сутінкове узлісся, мужня груша і Рон. Широкі крила чимдуж далі несли сову  до обрію на зустріч впевненому подиху моря.

На південь. Додому.

*    *   *

За вікном чинно пропливали флаєри. Поволі і неквапливо, ніби сріблясті карасі стомлені гарячим духом літньої води у мілкому ставку. Відблискували гладкими металевими боками, різали холодне повітря розігрітими ножами корпусів. Уже потім, вирвавшись з грубих обіймів міста, позбавившись поглядів монолітних хмарочосів, що вилупились тисячами вікон, розлітались бджолиним роєм деінде.

Шугати у межах міста заборонено. І заборона ця ретельно оберігалась. Смакувати швидкість щасливі володарі і пасажири флаєрів могли  лише на кілометровій висоті, суворо за межами міст. Відроджені степи, ліси, озера і річки здивовано споглядали метушню у небі. А може й ні, хто знає? Чи було їм діло, спочатку спаплюженим і зруйнованим , а потім довго й болісно відновлюваним -то велике питання.

Квартирою майнуло тренькотіння телефону, закрутилось у розгалуженні кімнат і згасло. До апарату підійшов Рон.

Телефон  досить сильно виокремлювався у цьому приміщенні. Він був інакший: окрема слухавка, чудернацький диск із дірочками всередині яких були заточені цифри від нуля до девяти. Темно вишневий дивак  недолуго розвалився на білому підвіконні.

Рон здивовано вдивлявся в замовклий артефакт. Мабуть хтось передумав дзвонити. Отак, в останню мить, обірвав виклик. Повернув, позадкував. Буває.

Телефон, зроблений за прадавніми ескізами, дістався Рону у спадок. Прадід залишив нащадкам захоплення своєї юності. Кілька сот грамм архаїчного пластику, грамів із пя’тдесят холодного металу, зовсім неосяжно мала кількість білої фарби і пацючий хвостик-шнурок гадючкою сповзаючий з підвіконня, що проповзши метрів зо два впивається у кремову бутафорську коробочку. Дивне захоплення панувало у молоді століття тому. Кожен намагався відтворити якийсь предмет повсякденного ужитку часів Руйнації. Вибір Ореста, Ронового прадіда, зупинився саме на телефонному апараті. Нащадкові подобалось міркувати, що ця річ єднає його з предком, баченим лише на батьківських голограмах.

От такий зв'язок поколінь.

Слухавка ледь помітно завібрувала, а услід залунав лункий дзвінок. Рон обперся на підвіконня і підняв слухавку, притиснув її плечем до вуха.

- Роне, ти?- прошарудів жіночий голос.

- Ні, не я... моя тінь.

- Придурок !- роздратовано, але з полегшенням зітхнула дівчина.

- Біляно, що трапилось? – без смішинок у голосі одповів хлопець.

- Я боялась не застати тебе вдома. До того ж знаєш, як мене ярить твій те-ле-фон. Зараз я правильно вимовила? Його місце навіть не в музеї, а в пункті вторинної переробки. Скі…

- Досить - спокійно, але твердо мовив Рон. Ця розмова починалась щоразу. Про щоб насправді не говорили, а зверталось все на одне.

- Досить, ну й досить. Але я  не бачила тебе рік. Думаєш мені достатньо чути лише голос? А все твої чудернацькі звички.

Вони товаришували з Біляною вже сім років. Для Рона вона була, як старша сестра. Минулої весни Біляна вийшла заміж, переїхала на Аравійскій півострів, а зараз уже доглядає донечку.

- На Різдво я прилечу. Обіцяв?

- Так, - Якось сумно зітхнула Біляна. - Правда, що ти збираєшся спробувати глибинне занурення ?

- Я  тобі ще не встиг розповісти…Хто нашепотів ?

- Немає значення. Роне…

- Що?- Хлопець спантеличився. Відчував, що Біляна занепокоєна, навіть можна сказати перелякана. Дивно - Біляно, сироїжко! – засміявся у слухавку Рон.

- Сам ти поганка!- не стрималась, і приснула дівчина.

- Ну от так краще, б..

Біляна обірвала співбесідника. – Я все розумію. Ти обожнюєш занурення. Мандрівка в минуле, в історію. Можливість пірнути у саму гущу подій. Побачити наші витоки - Злам. Дорого, знаю дозволити це можеш не часто, але..

- Сироїжечко, у чому справа, га?– нарешті запитання хлопця, пробилось скрізь тріаду подруги.

- Не треба. Облиш участь у глибинному зануренні, - сопіння на тому кінці неіснуючого дроту, - я тебе прошу.

- Ти ж знаєш як мені набридли нестелепні екскурсоводи.

- Глибинне занурення це дещо інше. Ти ж знаєш. Жодного оповідача, ти залишишся там наодинці. Цього раніше не робив ніхто!

- Я схожий на дурня? Участь у випробувальній групі - шанс безкоштовно скористатись сервісом. Усе безпечно. Просто новий етап розвитку класичного занурення.

- Скажи. Роне,- голос Біляни тремтів, глибока хрипинка увірвалася в ефір – Скажи мені. У тебе є речі, котрі немає бажання не те, щоб з найближчою людиною обговорювати, а ба навіть сам не хочеш в них копирсатись?

Хлопець не встиг відповісти. Зв'язок раптово зник. Захлинувся в тріскотінні, а потім обірвався у прірву цілковитої тиші.

Таки зламався. Прикро. Не велика біда. Звісно паскудно, що прадідівський спадок вийшов з ладу. “Машінерія Руїни”, майстерня на розі Грибної і Лабораторної, умить примусить битись механічне серце телефону.

 А Біляна... Чому стурбована? Мабуть, мала знову ревла усю ніч. Воркували над маленькою з Сеном до світання. Приверзлося зранку щось, надумалось - от і подзвонила. Непокоїться про мене. Приємно, але глибинне занурення  не облишу.

*    *   *

1645 р.

Північна Сілезія.

11:37

Жан Монье

17 років

Тиша. Глухо наче у дідька в дупі.

Беззвучно біжать сотні людей. Солдати. Розчахнуті у безмовному окрику горлянки. Обшарпані вітром і шрапнеллю, заляпані весняним брудом мундири. Чорні, потріскані на холоді руки міцно стискають заважкі багнети. Ось капітан власноруч, переступаючи в лихоманці бою через кремезного сідобородого гвардійця, хапає древко стягу батальйону. Не доніс, упав мордою в багно старий вояк. Не куля скосила, ані разючий палаш пронизав удалого вершника. Серце зупинилось. Відмовило, не схотіло терпіти вічну муку страхом. Дарма, що не вперше дивився у ворожі очі. Страху байдужі десятки боїв, роки солдатських поневірянь, муштри і митарств. Просочується в душі чоловіків, як ґрунтова вода навесні у погреби і льохи, підступає здушуючи усе єство крижаними лещатами. Вичавлює залишки людяності і мужності. Звісно, якщо є та душа, аби вчепившись давити її. Бій звоювати – не дівчину у сад вечірній зманити обіцянками.

Посічене полотно, знамено зіркосяйне, продовжує свій шлях вперед вже у руках господаря нового. Туди, у саму гущу запеклої війни, веде своїх курчаток жовторотих. Не на убій, до правди або скону. Порване, з обірваним кутком припале пилом і лайном, але від того ще більш величаве.

Оглушив, спантеличив і дезорієнтував гучний залп гарматної батареї. Схил пагорба слугував її прихистком. Вкопались намертво. Сам сатана не зрушить з місця. Нехай сичом шипить – не подола! У діжку вкинуть того клятого чорта, та й підірвуть. Амінь йому.

Пагорб видавався уперед, наче вожак у ключі лелек. Напливав на степ поволі. Панував понад рівниною, мірно вдивлявся у обрійний ліс. Метушня людська незрозуміла йому байдужою була, аби ще сучі діти не рвали землю, плоть його.

Занурення скинуло Рона за кілька метрів од гармашів. Суворі дядьки швидко, але без зайвої метушні злагоджено і чітко порались біля гармат. Роздягнені по пояс, чорнії чорти. Лише офіцери терпіли куці обійми повних мундирів.

- Жане!!!Жане!- штурхонув у бік, аж дух забило, беззубий канонір. Байстрюче шльондри портової! Хрипів, гарчав в самісіньке лице. – Знайшов годину гниль морська для сну!?

О Міє, який нестерпний дух. Мабуть поїдені хворобами всі зуби до одного. Сморід  перебивав аромати грандіозного бою: солоні шлейфи кінського поту, кислий запах порохових зарядів і розривів, солодко-металевий присмак крові, що щедро зрошувала землю. Лишень на силу Рон не відсахнувся вбік.

Напевно, не першу хвилю гармаш трусив зануреного Рона. Оглушений близькими пострілами, незвиклий до громоподібної канонади, він розгубився. Риба, котру здобув вправний рибалка, більш певною на березі бува. Дитя довершеного світу. Ані війни відлуння, а ні убивства бруд чи шик, це вже за смаком вибирайте самі, йому не знані. Сотні літ у голови дітей, дорослих і старих вбивається, що убивство не природне для людини, чужинницьке її призначенню -  табу.

Контузії немає. Слух відновлювався швидко.

-         П’єр. Баста! Я не глухий. - незвично тонким, очеретяним голосом мовив Рон.

Цього разу дісталось тіло підлітка якогось. Ламке і не сформоване, іще не пес, а вже і не щеня.

-         Слухай мене малий, – без напускної люті, шепотів канонір. Притис очманілого Рона до дубової діжки з запалами. - Вогонь треба перенести на північний схід. Пообіді. Там вдарить контратака уланського полку. Якщо прорвуться. – виразно провів ребром долоні по шиї, вирячивши бляклі карі очі.- Гаплик.

Закашлявся. Утер піт з рудого блискучого чола. Страшиться демон шомполу й ядра, не до смаку йому було назріле майбуття.

-         Цей сектор не пристріляний. Обмаль часу. Відстань невідома. Орієнтир не надто виразний.

-         А я до чого ?

-         Мовчи і не скавчи. Твої кишки прагнуть бути намотаними на підкови уланських скакунів? Хочеш підставити свою макітру під копита?

Рон мовчки відчайдушно закрутив головою. Могло видатись, що то не жива людина з плоті і крові, а трап’яна лялька мандрівного шарманщика, одного з тих волоцюг, котрі гучно називають себе музикантами і вимолюють своєю жалюгідною виставою монету на харчі. В останні роки перед війною шарманщики заполонили схід країни. Люта саранча!

-  Так от. Тримай.

П’єр впхнув за пазуху чималий шмат червоного, як мак, батисту. Узяв, немов шкодливого кота за виворіт. Потягнув уверх, визирнув з за дубового сховку. Випростав руку, вказуючи на щось попереду.

- Бачиш? Он там, за струмком грушка молода. Одна. Не туди беньки витріщаєш. – скаженів нетерплячий П’єр.   Так, молодець ось саме ця. Наш новий орієнтир. Начепиш на гілля, розвісиш якомога ширше червоні лантухи. Гляди ж бо, міцно прив’яжи. Поцілити нам стане легше. Струмок , коло тієї груші, перекриває мілкий брід. Як хочуть нам у бік ударити – його не оминуть. А ми їх там й накриємо нараз.

П’єр завалив хлопчину в пил. Редут накрила хмара куль. Горохом билася в мішки, діжки з землею й деревину. Свистіло страшно. Минулося. Єгері, а чи гвардійці з прикриття, пошинкували знахабнілих ворогів. Нажаль, уланів їм не зупинить. Замало мочі, мало їх. Піхоти обмаль. Резерви всі пожер запеклий бій.

-         Зроблю. Усе зроблю,- дивуючись власному нахабству пробелькотів Жан-Рон.

Для братів своїх .

Так, саме братів. Раніше незнане відчуття переповнювало душу прибульця. Якась первісна спрага молила тамування.  І гнала, гнала уперед: униз до річки, через понурий степ. Новітня гордість за братів по зброї, вторила спразі вслід.

-   Стривай. Залиш мушкет. Він заважкий, громіздкий і дурний. Тебе затримає. Візьми мої німецькі пістолі. Коли назад вертатимеш поміряй кроками відстань, хоча б приблизно.      

П’єр штовхнув у спину Рона, перехрестив. Прошепотів, по батьківські: ”З Богом !”. Одвернувся, пригнувшись пішов до командира. Жан спритний, молодий і впертий. Упорається. На щастя, вороги від броду ще далеко. Вернеться віником парним.

Ядром скотився Рон зі схилу. Вгризаючись підошвами в розкислу землю припустив чимдуж вперед. Грязюка розліталася з під чобіт, неначе із під брички запряженої не кобилою, а паротягом. Місив з багном юне різнотрав’я, вбивав безжальним каблуком несмілі квіти. 

Друзі, редут і командир лишилися позаду. Зостались за спиною стерильні ідеали, на шиї закручені вправно. Рон не усвідомлював іще того, а окови роз’їдалися в пороховім диму. Поволі танули, злітали в небуття ментальні запобіжники, лушпинням осипались.

Кувались же ланки настирливо і довго. Все почалось в епоху Зламу. Легендарний час. Людство заплатило дорогу ціну, аби нарешті зрозуміти, що нинішня цивілізація приречена на крах.

Знесилена природа: в пустелі перекинуті степи, радіоактивні хижі океани, понищені ущерть ліси, річки безсилі несли вже не життя, а смерть. Вітри над горами ганяли радіоактивний пил. Хай дивно як, але людська порода в могилу не злягла. Не мільярди топтали землю, але й не тисячі. З воістину щурячою жагою до життя тримались, пристосовувались зціпивши зуби. Ошалілі люди: агресія лютувала в душах; вся сила думки генерувала новітні методи руйнування. Панував закон вовчих зграй. Забуті людяність, добро, взаємодопомога. Людство зривалось в прірву модерного неандертальства.

 Звір перед лицем смертельної загрози творить чудеса. Внутрішні ресурси активізуються, навички набувають відшліфованого блиску. У нагороду доля дарує йому життя.

Так і людству потрібно було дійти до краю. Зазирнути в безодню власної, видовбаної в бетонних катакомбах могили. Відчути подих одвічного небуття. Вдихнути не п’янкий тягучий аромат соснової домовини, а  дух порожнього космічного безмежжя.

Відродили фауну і флору, водойми звільнили від фекалій “прогресу ”, загасили вогнища убивчих конфліктів. Геній людський, як виявилось здатен на все, аби був стимул, чи то пак нагайка вимирання. Століття покладені на капище Відновлення, аби запобігти повторенню минулих помилок. Розроблено комплекс заходів і методів направлених на корегування прагнень людини, її інстинктів. Ненависть, неприязнь, жага до вбивства чи насилля – викорінювалась, як бур’ян. Медицина, суспільне насадження, психологічний вплив – задіяли усе. Чим обернеться у майбутньому ніхто не переймався. Свіжим шрамом кровила в пам’яті Руїна .

Батист холодив живіт. Пістолі, невміло заховані за широкий шкіряний пояс, давили грубими стволами в бік. Лице пашіло жаром, швидкий біг розганяв кров по тілу. Здійнявся легкий вітерець, скуйовдив смоляне волосся. Половина шляху подолана. Не уповільнюючи біг, Рон перестрибнув одинокий валун. Зазвичай селяни позначали межу таким камінням. У скронях гучно гупало. Конче потрібно встигнути. Яскраве сонце викотилось на самісіньку верхівку небосхилу. Сліпило нещадно.

Можливо, кляте сонце завадило помітити вузький рівчак. Зморшка степової землі заросла диким бур’яном й блакитними, як океанська синь, волошками. Змієподібні ямки розмиваються талим снігом повесні. У першу мить Рону здалось, що він зламав ногу. Бо ж упав добряче, аж зуби клацнули, як виделка об порожню миску – лунко, міцно і розчаровано. Задавив стогін, котрий рвався птахом з кліті, закусивши землю.

Рон полежав, відновив дихання і пильно прислухався до власних відчуттів. Гостра біль стріляла в поперек. Будь, що звестись. Не зможу , ну що ж, доведеться пластувати.

Думки метались обезкровленими ластівками: «Якщо не виконаю доручення – ганьба смертельна. Нехай вони, там на редуті, не справжні,  майстерно змодельовані. Загинуть чесні вояки не наяву, а в моїм зануренні. До біса. Не прощу собі такого. Адже ось життя справжнє без зайвих штучних обмежень. Натуральне. Не пластилінова буденність - залита в наші вени фармацевтами, втрамбована батьками й суспільством змалечку. Хіба батьківська то вина? Прозомбували геть усіх. Така собі, брехня на благо».

Минулось, пошкандибав, хоча й не надто швидко, але упевнено. Один пістоль загубився в рівчаку, а другий Рон притиск до грудей. Груша була вже поряд. Зблизька деревце зовсім не низьке. Струнке, куйовдилось смарагдовою кроною. Молодий гармаш ледь замочив підошви перебрідаючи злощасний брід.

Насилу видряпавшись, Рон завзято почав в'язати полотно. Раптом пронизливе кінське іржання примусило затаїтись. Втиснувся гусінню у стовбур. Ненавчений прибулець, заглиблений в прилаштування орієнтиру, не помітив наближення ворожого розвідника.

Неквапливо улан проїхав через брід – туди й назад. Задоволено цокнув і щиро посміхнувся. Місцеві не збрехали. Брід надто вдалий.

Вусань збирався пришпорити коня, зірватись з холодку грушевого в галоп, коли сплеснувся поглядом із Роном. Заколихався у сідлі, почервонів як перезрілий помідор і розразився гучним сміхом. Іржанням посперечатись сміло міг із власним білим жеребцем.

Якийсь селюк зелений, вилізши на грушу, цілив із пістоля. Жабеня тримало зброю навпаки і тисло не гачок, а мацало приціл. Блаженний дурник. Рон, зрощений у суспільстві, яке насилля не бачило віками, не знав як поратись із виробом німецьких зброярів.

Прокинулись інстинкти первозданні, пробились крізь мури ліків. Зламались, гучно тріснули ворота штучних запобіжників ментальних.

Рон жбурнув в улана, наче камінь, даремний пістоль. Улучив в червону пику, погасив звірячий сміх. Стрибнув.  Зануренцю сьогодні доля підкидала козирні карти. Улан приперся переправу міряти без піки, лиш шабля і пістолет. Незнамо як, Рон завалив в траву вояку. Досвідчений вусань нарешті схаменувся. Дістати зброю не вдавалось, тому почав гамселити пройдисвіта навкулачки. Пізно.

Пальці залізним обручем стискали горло, кадик давили. По брудній шиї зануренця стікала юшка кров’яна. Рон виплюнув на комір розкришені ударами зуби. Байдужа біль. Немає навіть паростків жалю. Чи то бунтарство кип’ятило кров, чи відданість своїм, справжнім братам надавало сил, а вусань вже не пручався. Хрипів, але не довго. Затих.

Не убивця звівся на коліна – Людина. Не манекен одягнений у штучний одяг, а чоловік з заплатами гріховних первозданних ран.

Всередині бурлило все, хвиля за хвилею котилося цунамі. Яд теж лікує. Свободи вітер рвав солодку гниль , впускаючи потоки свіжого повітря.