Залізний слуга

1

– Розкажу я вам, дорогі й любі мої друзі, одну історію. Сталася вона багато століть тому на далекому півдні, там, де не ставала нога жодного мандрівника, за густими лісами, за далекими горами й бурхливими річками, у пекельно гарячій пустелі. Жив там народ, ймення якому хашини, що значить «діти сонця». І був той народ великим і могутнім, сильним і багатим, і ні в чому не знав він нестачі. Єдине, чого завжди бракувало – води. Адже серед розпечених пісків води немає, а до річок треба було йти багато тижнів.

І були серед мешканців тієї країни могутні чарівники. Знали вони магію й чародійство так, як не знає сьогодні ніхто на білому світі. Були серед них різні маги, оповісти про їх розмаїття сил не міг би ніхто, навіть якби жив у ті часи й бував там. Спочатку магів поважали й любили в країні хашинів. Їм надавали привілеїв, будували палаци. Вони жили, як королі, мали все, що забажали: жінок, найкращу їжу, привезену з далеких країв, золото, срібло, дорогоцінні тканини – усе. Були серед хашинів навіть такі, що добровільно ставали рабами для чарівників. Та всього цього було чарівникам замало. Хтозна, чи то хашини за природою своєю такі ненаситні, чи то магія якось впливає на тих, хто її застосовує, та були ті чарівники дуже жадібні й ніщо не могло їх задовольнити надовго. І врешті, за багато років, стали прості люди чарівників ненавидіти за їх статус, за їх багатства і владу.

І був там один із наймогутніших магів їхньої великої держави на ймення Брезлам. Він був таким могутнім, що, кажуть, одним рухом брови міг пересунути гору, але, звичайно, могутність магів завжди перебільшували. Так чи інак, а силою Брезлам не поступався нікому з тодішніх хашинських чарівників. І одного разу спало йому на думку створити собі слугу, який би чітко виконував усі його накази, який би був сильним, витривалим, вірним, готовим померти за свого володаря, і який був би вічним і незнищенним…

2

– Божевілля! Схаменися, Брезламе! Це неможливо! – старий Фаїз, вчитель і наставник Брезлама, обурився тим, що його здібний учень надумав робити.

– Вчителю, я все продумав. Моєї сили вистачить, щоб створити таку істоту, навіть не одну. До того ж вона не буде живою. Це як інструмент, як нежива річ. Наче гарна статуя в домі, з тією відмінністю, що вона буде виконувати мої накази, – хоча чарівник і поважав свого вчителя, та в його голосі відчувалася зверхність.

Він розумів, що Фаїз старий і вже не зможе протистояти йому, якщо раптом доведеться. Та, незважаючи на свою могутність, Брезлам був вдячним йому. Десь глибоко в душі.

¬– На тих, хто грається в бога, чекає кара, страшніша за смерть, – констатував вчитель і пішов геть.

Доки Фаїз долав шлях від низького столу до виходу з вітальної зали, Брезлам не відводив погляду від нього. Та врешті велика брама, що відділяла залу від решти палацу, з гуркотом зачинилася, сховавши старого чарівника у своїй пащі.

Брезлам, звісно, чув різноманітні легенди про те, як надто горді маги втрачали свої сили, іноді божеволіли, іноді просто гинули через самовпевненість, через гру в бога. Але все це лише легенди. Так, траплялося, що якийсь недолугий чарівничок випадково себе вбивав чи калічив, але то лише через необережність. Брезлам надто розумний, щоб загинути таким чином. Він завжди все враховував, завжди дивився на кілька кроків попереду. І цього разу знову не помилиться, а зробить те, що задумав.

«Щоб оживити неживе, ти муситимеш віддати частку своєї душі, аби вона вселилася в об’єкт твого закляття. Інакше бути не може. Ми – не творці, ми не маємо сили творити живе, окрім як продовження роду. А душа – річ, з якою не варто жартувати чи експериментувати.»

Так, Фаїз має рацію, втім, як і завжди. Але ж це відкриває практично безмежні можливості! Джини й іфрити більше не будуть легендами! Їх можна буде просто створити…

– Мій володарю! – увійшов напівголий раб і низько опустив голову, чекаючи, доки Брезлам змилується і зверне свою увагу до нього.

Чарівник вийшов зі своїх роздумів.

¬– Так.

– До вас завітав Іхаб, купець з Бенкуфи. Каже, що ваша премудрість замовляла у нього сто п’ятдесят мір Пар-Кутського заліза.

– Так, нехай заходить.

3

Три дні й три ночі працював могутній чарівник Брезлам над своїм творінням. Три дні й три ночі найрізноманітнішими закляттями він перетворював метал на істоту, подібну до людини. Він використав усе, що знав і вмів. Закляття вогню, землі, заклинання хашинських богів, світлих і темних, замовляння диких кочових шаманів. Він не спав і не їв, лиш іноді пив спеціально підготовану воду, що відновлює магічну силу. Чарівник працював наче митець, наче майстер, що ліпить скульптуру, наче бард, що складає баладу. І врешті він зумів надати тій купі темного металу форми тіла людини. Ідеальної форми ідеального тіла ідеальної залізної людини. Та все ж, хоч його творіння вже мало прекрасний і витончений вигляд, воно ще не могло виконувати накази, не мало свідомості.

Тоді Брезлам здійснив останню частину акту творіння. Він сконцентрувався на об’єкті, склав долоні перед собою, супроводжуючи це все бурмотінням древніх, як світ, заклять. Маг закликав вищі сили, заклинав їх допомогти. Допомогти відірвати частинку своєї душі, щоб завершити почате, щоб вдихнути в це металеве тіло життя. Хтозна, чи боялися вищі сили могутнього чарівника, чи вирішили йому допомогти, а чи, може, подумали, що буде кумедно дозволити йому це. Вони могли легко зупинити Брезлама, завадити йому. Але не зробили цього.

– Рервум лторс хепат мет масте! – закричав він.

Його долоні сліпуче засяяли, стали страшенно пекти, і тоді чарівник випустив усю ту силу в своє металеве творіння.

Чарівник упав. Знесилений, змучений, виснажений. Він глянув на те, над чим так важко й так довго працював. Істота розплющила металеві нерухомі очі. Дивилася прямо. Стояла й не рухалася.

– Ґолем… – сказав Брезлам.

Почувши його голос, істота повернула голову й втупилася в свого творця. Чарівник, помітивши це, знепритомнів із задоволеним усміхом на вустах.

* * *

Брезлам розплющив очі. Була глуха ніч. Бозна, скільки минуло часу, адже він ясно дав зрозуміти усім своїм слугам та рабам, що поки він працюватиме, його заборонено турбувати, а всіх проханих і непроханих гостей звелів відсилати геть. Чарівник підвівся, обтрусив свою широку, оздоблену золотом та самоцвітами, шовкову мантію, оглянув усе довкола, тоді клацнув пальцями і, задоволений собою, вигукнув:

– Нехай буде світло!

Однак нічого не відбулося. Анічогісінько. І вперше за багато років свого тривалого життя Брезламом опанував страх. Те, чого він так боявся, те, що, на його думку, ніколи не могло статися, те, після чого, як він гадав, настане кінець усьому, сталося. Він утратив свою магічну силу. Цілком і повністю. Тепер він був таким самим, як десятки тисяч інших хашинів, – простою звичайною людиною, тільки одягненою в коштовне вбрання. І вперше в своєму житті Брезлам не знав, що робити. Він чув, що траплялося з чарівниками, котрі втратили свою силу. Їх гнали, їх ненавиділи за все, чого вони встигли заподіяти простим людям, доки вважали себе непереможними й всемогутніми. Зазвичай після втрати сил жили такі маги дуже недовго. Їх або вбивав хтось зі скривджених, або вони вмирали від голоду, спраги, від невміння жити, як прості люди. Брезлам подумав, що збожеволіє. Мимоволі з’явилася думка: «А може вбити себе, доки мене не вб’є перший раб, якого я зустріну.» Але тут почалося щось незвичайне. Колишній чарівник, роздумуючи про своє найближче майбутнє, захоплений страхом, зовсім забув про своє творіння.

Ґолем заворушився і заскрипів металевими ногами. Важкими гучними кроками, не поспішаючи, він підійшов до каміна, де ще не так давно горіло полум’я, взяв кресало й кремінь, яким раби розпалювали вогонь, і вдарив. Один раз, другий… А за третім з’явилося полум’я. Так само повільно він обійшов кімнату і запалив усе, що могло давати світло: свічники, ліхтарі, смолоскипи. У залі, де Брезлам працював, усього цього було вдосталь.

Весь цей час хашин спостерігав, як його творіння виконує його ж наказ. «Нехай буде світло!», і ґолем зробив світло. Неможливо сказати, як довго це тривало, та Брезлам не міг відвести очей від того, що він створив, від того, чому віддав частину своєї душі, від того, що забрало у нього магічну силу.

Коли ґолем закінчив, коли у залі стало світло, як вдень, він повернувся на те місце, де стояв із самого початку, й застиг, наче нежива статуя, звернувши свій погляд в бік Брезлама, свого творця.

Ціле море почуттів переповнило хашина. Він розгубився. З одного боку, йому вдалося створити те, чого він так хотів. Оживити неживе! Вважалося, що це неможливо. Вважалося, що хто ризикне – помре. Але Брезлам живий! Так, утратив силу, але живий! Але тепер він став уразливим. Тепер йому загрожує смерть. Спостерігаючи за своїм творінням він одночасно відчував радість і смуток, любов і ненависть.

Брезлам був у розпачі. Тільки ґолем стояв перед ним і не зводив залізного погляду, сповненого вірності й любові, зі свого творця.

4

– Смерть підлим слугам диявола! Смерть виплодкам темряви! Смерть єретикам і богохульникам! Смерть паршивим чарівникам! – кричав натовп, проходячи через увесь Бахед, столицю держави хашинів.

Вже п’ятий день тривали повстання люду проти магів. Ніхто не знає, чому це сталося саме зараз, адже століттями раби й селяни просто боялися протистояти їм. Важко сказати, що саме стало приводом для бунту. Можливо, знищення кількох сіл на південному узбережжі, внаслідок магічних експериментів тамтешніх чарівників, можливо, смерть Верховного Жерця бога Шамши, можливо, тепер у народу з’явився лідер, котрий ненавидить магів, а, може, головною причиною стала посуха. Після зникнення Брезлама зі свого палацу більшість чарівників сховалася в своїх палацах, перелякана тим, що сталося.

Про великого мага Брезлама ходило багато чуток. Одні казали, і багато хто їм вірив, що він загинув через свою гординю, що боги покарали його за те, що він сам захотів стати творцем. Інші подейкували, що його вбив якийсь ображений і скривджений раб. Зарізав свого володаря кинджалом, поки той спав. Хтось казав, що Брезлам наклав на себе руки, бо усвідомив, скільки зла приніс у цей світ. Дехто вважав, що цей маг передбачив повстання і вирішив утекти. Та ніхто не був певен у своїй версії. Ніхто.

– Це через них великий Шамша вже третій місяць не посилає нам дощу! Ми гинемо! Ми не можемо сіяти хліб! Ми вмираємо від спраги тільки через те, що ці шарлатани вважають себе вищими за богів! Тож покажемо їм, що це не так!

Лідер натовпу, якийсь селянин у замурзаному дранті, все більше дражнив народ, знову й знову даючи йому привід ненавидіти чарівників.

У місті панував хаос. Розлючені селяни й раби, що кинули своїх господарів, нищили усе на своєму шляху. Ні, вони не просто вбивали чарівників. За всі п’ять днів цього дійства по всій країні їх убили заледве десяток, хоча їх і сотні. Переважна більшість черні просто мародерствувала. Вони нищили цехи ремісників, грабували й палили домівки більш-менш заможних громадян, вбивали всіх, хто не був одним із них. Маги ж сиділи у своїх палацах-фортецях з найманою навченою вартою, оточені низкою захисних заклять, ровами й високими стінами. Так, час від часу натовпу вдавалося прорватися до палаців і хашини-повстанці робили з тим палацом, що заманеться. Але кожен чарівник завжди мав план утечі.

Метою всього цього, як декларували ватажки натовпу, була зміна стану речей. «Смерть магам!» було їхнім гаслом. Правителя країни, теж, звісно, чарівника, було вбито на третій день повстання. Один із рабів отруїв його вином. Ніхто ніколи не припускав, що на таке хтось наважиться.

Час від часу спалахували битви між черню й чарівничими вартовими. Іноді навіть із самими магами. Худющі від голоду, змарнілі від спеки, розлючені на всіх і все за своє бідне й важке життя, раби й селяни гинули сотнями, але завжди вигравали кількістю. Їх було не злічити.

* * *

– Вбити його! Вбити вчителя єретиків! Вбити слугу диявола!

Натовп увірвався до палацу Фаїза, старого чарівника, вчителя десятків магів Бахеду. Він був без варти, він був сам у своєму величезному палаці. Він сидів у позі лотоса із заплющеними очима, медитував.

Старий маг звинувачував себе у всіх бідах. Він згадував, як і сам ще молодим магом вважав себе всемогутнім і непереможним. Згадав, як загинув його вчитель. Згадав усіх своїх учнів, кожного з них. І винуватив себе в тому, що вони стали жорстокими, зверхніми й самовпевненими. Фаїз відчув, що наближається його час. Ні, він не почув як зламалася брама його палацу. Вона була надто далеко від кімнати медитації. Маг відчув енергію розлюченого натовпу. Силу гніву, якою було наелектризоване повітря. Жодна магія не може спинити цю силу, якщо гнів виправданий. А він виправданий. Фаїз це знав.

Та найбільше його непокоїла думка, «куди зник Брезлам?» Чи вдався йому нерозважливий задум? Чи зумів він оживити неживе? Створити собі залізного слугу? Хоча яке це має значення? Якщо вдалося, його покарають боги. Якщо ні, то він або вже загинув, або загине від гніву натовпу.

– Ось він! ¬– крикнув лисий хашин з оголеним торсом, босими ногами й шаблею в руці.

Фаїз не розплющив очі.

В багато прикрашену залу увірвалося з десяток повстанців. Його смерть була миттєвою. Йому відітнули голову.

«Нехай пробачать мені боги!» – останнє, що встиг проректи у своїх думках старий і мудрий Фаїз.

5

Ґолем невпинно й цілеспрямовано крокував пустелею, залишаючи по собі глибокі сліди, що миттєво наповнювалися піском. На руках залізний слуга ніс свого творця й володаря, чарівника Брезлама. Маг був непритомним. Вже багато днів вони разом ішли на північ, де, як мовилося в багатьох переказах, знаходяться гори, за якими дивовижний зелений край з річками й струмками, густими лісами й широкими ланами. Від спраги й голоду, від люто палючого сонця, від нещадного вітру Брезлам втратив свідомість. Але ґолем не кинув свого творця, свого батька.

«БАТЬКО ПРОСИТИ ЙТИ НА ПІВНІЧ. Я РАЗОМ ІЗ НИМ ІТИ НА ПІВНІЧ. БАТЬКО БУТИ СЛАБКИЙ. Я МУСИТИ ДОПОМОГТИ. БО ВІН БАТЬКО. БАТЬКО ПОМЕРТИ ПОГАНО. БАТЬКО ЖИТИ ДОБРЕ. Я МУСИТИ ЙТИ. Я ЙТИ НА ПІВНІЧ. ЗЕЛЕНИЙ КРАЙ.»

Перед відходом Брезлам сказав ґолему, що мусить утекти, інакше загине. Спочатку чарівник вважав, що ґолем не розуміє мови, лише накази. Але потім зрозумів, що помилявся. Поведінка залізного слуги свідчила про те, що той усе розуміє, просто не може про це ніяк повідомити.

Він не чув, що відбувається в містах, та й не міг того чути. Його палац був далеко від людних місць. Тим не менш, Брезлам відчував, що має трапитися лихо. Надто, коли вже кілька місяців тривала посуха. Надто, коли втратив свою магічну силу. Коли залишився сам. Коли з ним зостався лише ґолем, його слуга, його дитя.

«БАТЬКО ПРОКИНУТИСЯ»

Брезлам розплющив втомлені очі. Він відчував, що його час настав.

– Ґолеме.

Залізний слуга зупинився, спрямувавши свій застиглий погляд в очі своєму творцю.

¬– Я помираю.

Ґолем залишався незворушним, та в його свідомості відбувалося щось неймовірне, щось дивне і моторошне.

– Ґолеме, ти хороший слуга. Найкращий, – Брезлам прокашлявся. – Мені ти вже не зможеш допомогти, але ти можеш допомогти простим людям. Знайди воду. Іди на північ, сам. Знайди воду... Я вірю, ти зможеш це зробити... А я… Нехай пробачать мені боги.

Чарівник заплющив очі.

«БАТЬКО СКАЗАТИ Я НАЙКРАЩИЙ. БАТЬКО ВІРИТИ ҐОЛЕМ. БАТЬКО ПОМЕРТИ. ПОГАНО. БАТЬКО СКАЗАТИ Я МУСИТИ ЙТИ НА ПІВНІЧ. САМ. ЗНАЙТИ ВОДУ. ВОДА ПОГАНО ҐОЛЕМ. ВОДА ДОБРЕ ЛЮДИНА. БАТЬКО ЛЮДИНА. БАТЬКО ВОДА ДОБРЕ. ЗНАЙТИ ВОДУ. ЗНАЙТИ ВОДУ. ЗНАЙТИ ВОДУ…»

Обережно й повільно ґолем опустив свого творця на гарячий пісок. Впевненим кроком, повторюючи у своїй свідомості тільки два слова, він рушив на північ. Туди, де мав знайти воду.

* * *

– І йшов ґолем без зупинки десять днів і десять ночей. Хтозна, звідки він знав, куди йти і де шукати ту воду, та тільки дійшов він до гір, таких самих сухих, як та пустеля. Потім він знайшов печеру. Хоча важко стверджувати, що він її знайшов. Очевидно, що допомагала ґолему якась сила. Як ви знаєте, всередині в горах трапляються цілі ріки й озера, цілі прісні моря, а то й, як на те воля богів, цілі океани. Та кому я оце розказую, бачу ж тут і шахтарів серед вас і мандрівників! Всі то знають – під землею є вода. Так-от, зайшов ґолем у глибоку печеру і дістався до її дна, чи, може, й не дна, а просто кінця. Хто ж знає, чи йшла та печера вглиб, а чи вгору? На дні зачав він гамселити своїми залізними кулаками об кам’яну стіну глибокого тунелю. Невідомо, як довго це тривало, але своїми ударами струснув він гору, розламав камінь, і потужним струменем потекла звідтіля вода. Та така її була сила, що розірвалися зсередини скелі тамтої гори і з великою силою випустили цілі ріки чистої джерельної води! Чого ви так скептично на мене вирячилися? Це легенда, я й гадки не маю, чи це правда! Переказую те, що чув! А ґолем, коли врешті воду знайшов, то зупинився і застиг, як неживий… Кажуть, що він і досі стоїть там, в затопленій печері, й чекає на свого батька. Але, власне, чи був він живим? Він же фактично проіснував, доки його творець давав йому якісь накази. Невідомо навіть, чи той ґолем міг мислити, чи усвідомлював, що робить, чи то просто під дією магії шматки металу рухалися в певному напрямі, щоб виконати якесь завдання. Нам того ніколи не з’ясувати. Отака-ото історія, любі мої друзі.

– Чекай-но, гноме, я щось не допетраю… А що ж сталося з отими повстанцями й іншими чарівниками? Чи були ті ріки в кінці-кінців їм треба? Там же виходить війна була, а тут цей ґолем зі своєю водою…

¬– Хех, та ти ж подумай макітрою своєю! Чого почалося повстання? Думаєш через зверхність магів? Та де там! Після тривалої посухи ти б і сам проти кого хочеш повстав! А ґолем знайшов не відерце води для свого хазяїна, а цілі ріки! Кажуть, до речі, що там, далеко на півдні, де колись була суцільна пустеля, тепер джунглі, через те, що ґолем зробив!

– Що?

– Джунглі – такі густі-прегусті ліси. Там ще, подейкують, дощі можуть лити місяцями. Але я там не був, тож ручатися не можу. А все завдяки отому ґолему. Річки потекли, пустелю зволожили, і завелися там і рослини, і тварини, і що хочеш. Ну а щодо повстанців, то про їх долю легенда мовчить. Я гадаю, що та війна, якщо то була війна, забрала багато життів. А хто лишився, то вже певно не міг там жити, на руїнах і купах мертвих хашинів. А якщо врахувати, що на півночі пустелі з’явилися великі ріки, то вже можна здогадатися, що туди рештки народу й потяглися… До зеленого краю. Але що я? Я ж не бог, не можу знати напевне, ¬– Ронзо, гном, хитро посміхнувся і з цими словами швидко шуснув із таверни, залишивши на столі недопитий кухоль пива.