Все, чого ви не знали про архітектуру, але боялись запитати

Я сидів на вершині приголомшливої скелі. Під ногами, наскільки сягав погляд, клекотів, шумів і здригався прекрасний водоспад. Краплинки води, переламуючи сонячне світло, віддзеркалювали усіма кольорами веселки. Сонце над головою, повернувши уже ополудні на спочинок, проте ще не втомившись гріти і обіймати мене своїми променями час від часу давало мені спочинок, сором’язливо ховаючись за кучеряві хмаринки. А тоді грянув грім.

Спершу це було схоже на град, невеликі прозорі кульки падали на мене зверху, пролазили під одяг, заплутувались у волоссі і неприємно лоскотали ступні. Грім все гримів, кульок ставало все більше, скеля під ногами почала дивно вібрувати і колихатися в такт звукам. А тоді на мене впала і сама люстра.

Усвідомлення того, що це переплетення пластмаси, дротів і битого скла колись висіло в мене у кімнаті на стелі прийшло трохи пізніше. Коли я протер сонні очі, відкинув ковдру, обсипану дрібними осколками, і скочив на рівні ноги, перелякано озираючись по сторонах і шукаючи винуватця мого раптового пробудження. А в самому сні люстра поставала гігантським звіром, з сотнею гострозубих пащек, важким хвостом і вогненними очима. Добре, що я вчасно прокинувся, а то я собі уявляю, які б наслідки для мого здоров’я, душевного і фізичного, мала боротьба з таким звіром. Та ще й у ліжку, повному скла.

Напевне землетрус. Думка увірвалася у мою свідомість, перевернула там все догори дригом і втекла, залишивши мені тільки план втечі, досить несподіваний, проте єдино можливий, тому нарікати на нього було нерозумно. Я швиденько взув тапки (це чомусь тоді здавалось дуже важливим), набрав невеличкого розгону і шугонув у відкрите з вечора через надмірну спеку вікно. І лише тоді, коли останні сантиметри моїх ніг повільно перетинали лінію підвіконника, а моє тіло, незграбно розпластане у просторі намагалося хоч трохи згрупуватися, я згадав одну важливу і досить неприємну річ – я вже цілий місяць не живу на першому поверсі.

Яка безглузда смерть, тільки і встиг я подумати перед тим, як приземлився на шершаву кам’янисту поверхню.

- Ану поклади негайно! – розірвав мої вуха різкий писклявий крик.

Якщо я чую, логічно подумав я, значить ще живий. А якщо і усвідомлюю, що чую, значить мій мозок постраждав не сильно. А якщо ще й усвідомлюю, що усвідомлюю…

- Негайно, я сказав! – перервав мої думки той самий голос. – Не можна нічого чіпати! Ви що, забули?

- Не забули, - ображено пробурмотів інший голос. – Але ми вже і так...

- Я не спициальна, я же сказал! – істерично заволав третій.

- Добре, добре, - спробував заспокоїти всіх перший голос, - Тарас Григорович, поставте будь ласка експонат на місце. А з вами, Володимир Ілліч, ми ще поговоримо після екскурсії на рахунок вашої незграбності і…

- Харашо, харашо. Разбєрьомся. Со всємі разбєрьомся.

Я відчув, як мене обережно поклали на асфальт. Не настільки обережно, щоб не залишилося синців, проте порівняно з падінням з сьомого поверху це приземлення можна було вважати подарунком.

Геніальна здогадка проштрикнула мій мозок мільйоном розпечених голок. Це ж сон. Продовження сну з варіаціями. Так буває. Я взявся за руку. Сильно вщипнув. Боляче. Вдарив рукою до асфальту. Фу, жувальна гумка. Я витер руку до піжами і чисто інстинктивно відкрив очі. Краще б я цього не робив.

Парк під моїми вікнами перетворився на якусь подобу музею під відкритим небом. Посередині скульптурної композиції стояв Петров. Чи Іванов. Я так і не зміг запам’ятати напис на пам’ятнику, повз який проходив кожного дня. Зараз він зліз із свого постаменту і, жваво жестикулюючи, щось розповідав іншим кам’яним глибам. Тарас Григорович теж ідентифікувався досить легко. Він стояв у мене біля роботи. Стояв уже досить давно, судячи з іржавому нальоту на бронзових плечах і нікуди рухатися явно не збирався. До сьогоднішнього дня, очевидно.

Побачив я і Володимира Ілліча, заодно зауваживши причину його незграбності: його ноги зав’язли в чомусь липкому і бронзовому, кожен крок давався йому з надзусиллями, як і втримання рівноваги після цього кроку. «Землетрус», очевидно був просто наслідком чергового його падіння.

Вінчав скульптурну композицію, завершуючи логічний ланцюжок і доповнюючи цю феєрію невеличкий палац, виконаний у стилі раннього бароко, теж однозначно захоплений цікавою розповіддю товариша Петрова-Іванова. Я міцно стиснув повіки і з усієї сили забажав прокинутися негайно. Бажання не збулося.

Екскурсовод замовк і дав кілька хвилин на простий огляд, ув’язавшись в дискусію про символізм і біхевіоризм у архітектурі. Палац, переконавшись, що на нього ніхто не дивиться, зловив відкритою кватиркою дідуся, що проходив поруч і недбало вивів у того на лобі непристойне слово. Дідусь, опинившись знову на землі спокійно продовжив свою прогулянку. Такий незначний епізод не вартий був відволікання від його глибокої задуми. Може це і на краще.

*

-   Яке ти маєш право на них?

-   А ви?

За вікном автомобіля повільно наливалася фарбами справжня міська осінь. Вона сиділа, поклавши руки на коліна і випрямивши спину. Горда постава. Зазвичай так виходять на коронацію. Або на ешафот.

Жовто-червоний вибух барв за вікном мало хвилював мою співрозмовницю, за таку кількість років звикаєш і не до такого. Або не звикаєш. Це вже залежить від характеру. Я наприклад не звик досі.

-   Тобто ти хочеш сказати, - вкладаю я у свої слова максимум переконливості, - що люди не мають права на те,  що вони створили?

-   Ха, - фальшиво посміхається вона, при піднімаючи лише кутики губ.

Якийсь час вона мовчить. Очевидно вважає, що її сміх сам по собі багато значить і розжовувати деталі їй не прийдеться. Нарешті вона переконується, що рівень мого інтелекту залишає бажати кращого, як і в усіх представників нашого виду і не поспішаючи продовжує.

-   «Створили» - слово не дуже доречне для цього випадку, розумієш?

-   Ні, не розумію, - гну свою лінію далі.

-   Людина не здатна на справжнє творіння, лише на копіювання. Штампування одного і того ж, з варіаціями. Мистецтво, культура, політика, релігія, спорт у кінці кінців. Все несправжнє, все повтор. Плагіат, як ви кажете.

*

Шматок штукатурки із стіни мого будинку повільно сповз униз і розташувався за кілька кроків від моєї голови, яка у свою чергу знайшла собі пристановище між гілками невеличкого деревця штучно виведеного, а значить непридатного для нормального життя сорту – щось між дубом і кактусом. Очевидно саме сюди я звалився після того, як мій організм нарешті усвідомив усі масштаби навколишніх подій і не знайшов нічого кращого, ніж втратити свідомість. Очевидно для захисту останньої.

Я оглянувся навколо. Дивна компанія архітектурних форм уже зникла з поля зору. Про минулі події нагадували лише порожній постамент Петрова-Іванова і дідусь, що вперто ігнорував нецензурний напис у себе на лобі.

Я встав, обтріпав з піжами пил і шматочки бруду і переминаючись з ноги на ногу пошкандибав у бік офісу. Взагалі-то, зважаючи на обставини, я мав повне право попросити собі вихідний, проте повертатися до себе у дім, який прямо зараз збирався розім’яти свої затерплі балкони і двері у ранковій прогулянці чомусь не хотілося. Та й взагалі, єдиним способом перебороти кардинальні і болючі зміни для мене завжди була монотонна, марудна і навіть нарочито нудна випадками щоденна праця. Я міг потрапляти у будь-які круговерті подій, падати у вулкани чи навпаки дряпатися на засніжені піки різних там надій, проте лише впевненість у тому, що мине якихось два тижні і я знову повернусь до своїх улюблених цифр дозволяла мені почуватися впевненіше. Саме тому в той момент я вирішив, що б там не відбувалося навколо і як би безглуздо я не виглядав, все одно прийти у офіс, зайняти своє робоче місце і виконати таки кілька сьогоднішніх завдань. Проте досягти такої простої цілі мені не судилося.

З-за рогу, переливаючись усіма своїми мигалками і габаритами на повній швидкості вирулила частково розфарбована у камуфляж пожежна машина. Чоловік у тільняшці на ходу кинув мені мотузяну драбину і я, більше інстинктивно, ніж свідомо за неї міцно вхопився. Як виявилося досить таки не дарма. За одну мить на місці, де я стояв, асфальт розлетівся в друзки і з-під землі почали вилазити досить дивні конструкції, раніше очевидно призначені для очистки стічних вод, а зараз повні непереборного бажання знайти собі місце під сонцем, на відкритому просторі. Ну а чим вони гірші?

*

- Ну добре, - я витяг із кишені люльку, акуратно набив її, проте курити чомусь не хотілося, тому я просто поклав її на сидіння біля себе, - нехай пам’ятники і справді чисте копіювання. Та вони для того і призначені. Як на рахунок інших архітектурних об’єктів?

Вона безцеремонно взяла залишену мною люльку у руки, трохи покрутила у руках, роздивляючись вишукану різьбу, тоді зморщила носик і різким рухом викинула її у відкрите вікно. Вітер підхопив шматочки тютюну і обсипав ними її плаття. Від цього вона поморщилась ще більше.

-   Яких інших? Будинки для життя? Так і птахи будують гнізда і звірі живуть у норах. Дзоти? Укріплення? Фортеці? З таким прекрасно справляються мурахи. Все, що ви можете побудувати, копіює уже існуюче в природі. Або намагається копіювати, з поправкою на ваш особливий, людський сумбур і елементарну недбалість.

-   Добре, добре. Нехай так. Проте що ти можеш сказати про стилі? Грек будує колонади, гот будує арки, єгиптяни будують піраміди, а модерністи узагалі перевертають усі уявлення про форму і зміст.

-   Ви, люди, дуже смішні істоти. Це напевне ваша єдина хороша риса. Єдина риса, яка дозволила вам існувати так довго. Ви самозакохані, агресивні, недолугі і схильні до саморуйнації. Проте спостерігати за вами так захоплююче, що досі ніхто не наважувався втрутитися у вашу ідилію.

Вона ненадовго замовкла. Я чекав.

- Так от, твоє питання. Грек будує колони, бо бачить навколо себе дерева. Багато дерев, віковічних, товстих і масивних. Дерева стоять і тримають на собі цілий світ. Ніхто не може піднятися так високо. Грек бачить зверху крони і будує дах, грек бачить гілки і будує перестінки. Усі палаци, усі храми - це просто проекція лісу. Боляче міняти своє місце проживання.

Гот бачить навколо печери. Сталактити, сталагміти, входи і виходи, коридори і невеличкі, різнокольорові від трави і листя пучки світла. Гот будує високі храми, направляючи шпилі у небо, а сам навіки залишився на землі. Навіть під землею, у темних норах, виритих маленькими струмками тисячі років до його народження.

Єгиптянин…

-   Та зрозумів я, зрозумів. Він бачить навколо бархани і будує їх копію в камені. Він бачить неясні тіні на скелях і вирізає зображення своїх царів і богів в такому ж стилі.

-   І так з усім. Ваше мистецтво – спроба спроектувати світ на один матеріал. Це якщо точну копію виконати занадто важко. Або просто – ліньки.

*

- Може ти нарешті відпустиш? – приємний густий бас вивів мене з чергового стану шоку, спричиненого черговою різкою зміною навколишньої обстановки. Спочатку з теплого ліжка і мальовничої скелі у руку оскаженілого пам’ятника, потім з асфальтової доріжки на розмальовану машину, на якій я досі і висів, не випускаючи з рук промаслений канат драбини. Оцінивши інтонацію питання я підкорився.

Тим часом ми виїхали на площу. Гігантський екран повільно обертався, благородно шукаючи місце, не заповнене побитим транспортом і невеличкими групками божеволіючих пішоходів, щоб перемістити туди одну із своїх металобетонних основ. Мерехтливі лампочки на ньому з останніх сил відтворювали зображення репортера з шаленими очима і подряпаним мікрофоном. На задньому фоні величезний палац повільно рухався у бік наповненої осінніми дощами річки – за стільки років будинок встиг достоту забруднитися і зараз, вочевидь намагався виправити несправедливість, що не дозволяла йому, на відміну від його будівничих спокійно зануритися у теплі води.

Екран, розчарувавшись у своїй доброті на мить зупинився, випадково активуючи якісь потаємні зв’язки і з гігантських динаміків на кожному стовпі залунав звук.

Усі радіостанції наперебій передавали екстрені новини. Розповідали щось про наукові означення свідомості і набуття громадянських прав, про неоднозначність трактувань релігійних норм у зв’язку з теперішніми подіями і про американський закон, який вимагав називати усі будівлі на континенті не інакше, ніж архітекто-американцями. Словом, журналісти з політиками рятувалися звичним чином – занурившись у повсякденну суєту, що в основному полягала у переливанні з пустого у порожнє та навішування макаронних виробів на органи чуття вдячного електорату. На що вони іще здатні, якщо розібратися?

*

- Слухай, - я витяг із кишені уже портсигар, проте повторювати помилку з люлькою не став, - а як же абстракціоністи? Далі, Пікассо, Кандінський? Як же кубізм, супрематизм? Невже в природі існують і такі речі?

Вона покосилася на мій портсигар, проте через мить уже забула про нього, а заодно і про мене втупившись у вікно. І лише за хвилину почала говорити.

-   У природі існує все. Кожен листок містить візерунок, складніший за усі ваші картини разом узяті. Кожна крапля на морозі видасть складнішу систему зв’язків, ніж ваші нейронні мережі. Але зараз ми не про це. Розвиток твоєї «абстракції» співпав із часом, коли винайшли дуже цікаві речовини. Достатньо просто затягнутися димом і ось уже в тебе перед очима різнокольорові круги, трикутники і ламані лінії. Копіюй скільки завгодно.

Крім основного свого впливу речовини ці добряче псували зір. Тому так і розмиті контури на картинах. Як бачу – так і малюю. Добряче роздовбана нервова система породжувала свідомість, непридатну для аналізу і розмірковувань – лише для деструкції і виклику. Це не просто копіювання, це незугарне, примітивне і непрофесійне копіювання. Малевич той взагалі з заплющеними очима свій квадрат зама…

Вона обірвала тираду, фанатично втупившись у вікно.

-   Ей ти, водій зупини! Зупини негайно! Миттю, я сказала!

 Неповоротка і масивна груда заліза просто так зупинятися не хотіла. По інерції нас гарненько приклало до стінки лімузина, а потім ще до однієї, коли водій здавав назад.

-   Взуттєвий бутік? Ти що, хочеш собі якийсь продукт людського творіння?

-   Всього лиш одну пару туфельок, - вона сором’язливо опустила очі.

-   Тобто хоч за чимось, створеним нами, ти визнаєш оригінальність?

-   Зовсім ні, - вона гордо задерла носик, - це просто криві замальовки з натури – у парнокопитних «взуванка» набагато ефектні… Ой, яка ляля. Хочу! Хочу! Хочу!!!

Я схопив її за плечі і притягнув до себе.

-   Ти розумієш, що в цю мить фабрика, на якій виробили цю красу намагається прогулятися схилами свого рідного міста. І відповідно більше ніколи, чуєш, ніколи там не буде створене нічого такого. Тому забери у цих груд каміння свідомість. Чуєш? Негайно!

-   Не можу, - похнюпилась вона. – Я нікому не давала свідомості, не в моїх це силах, хоч я і богиня. Я просто… Це просто… Туризм…

-   Туризм? – не зрозумів я.

-   Ага, туризм. Ваша риса, яка ганяє цілі натовпи людей у шортах і з фотоапаратами по всьому світу. Єдина ваша оригінальна риса. Сама не уявляю звідки вона у вас.

-   Стій. Ти хочеш сказати, що усі ці груди акуратно поскладаних будматеріалів і самі володіють свідомістю? І вся різниця між нами тільки у невмотивованих бажаннях? Чому ж вони тоді спокійно стоять собі і не проявляють ознак життя?

-   А навіщо? Їсти їм не треба. Пити теж. Нічого не болить. Не холодно. Не спекотно. Ви б теж стояли, якби не ваша ця дурна риса. Добре, добре, заберу, не переживай. – Її личко раптом посерйознішало. – Якщо тільки купиш мені ці туфельки.

-   Куплю, обов’язково, - розгублено пробурмотів я, вдивляючись у виточені працьовитими китайцями стрази і блискітки. Ну якого біса богиня знань і мистецтв виявилася жінкою? Всього лиш зайвий привід для дотепів? Чи може щось серйозніше?

*

Гігантський екран різко зупинився і, ніби зрозумівши абсурдність свого положення, приречено побрів назад на своє законне місце. Палаци і пам’ятники, розсипаючи навколо пісок і цемент верталися на свої фундаменти, а пам’ятники, прощаючись за руку з колегами обіцяли листуватися далі за допомогою голубів. Я сидів на шматку шлакоблока, який кількома хвилинами раніше намагався перетнути головну вулицю держави і намагався ідентифікувати справжні спогади, відсіявши чи то вигадку, чи то продовження сну. В будь якому разі ні пожежної машини, розфарбованої у камуфляж, ні шикарного лімузина з богинею всередині в околі мого зору вже не спостерігалось.

Були лише руїни, хаос і метушня дивних істот, які до сих пір вважали себе повноцінними хазяїнами цього театру, займаючи всього лиш епізодичні ролі. Я підняв шлакоблок і поклав собі на коліна. Розпечений на ранковому сонці, він приємно зігрівав, захищаючи від світанкового холоду. Кажуть, той закон в Америці так і не відмінили, на всяк випадок. Сформувалися навіть цілі організації, що ставлять за мету охорону наших нових братів по розуму. Цікаво, як вони б заспівали, якби дізналися чим насправді є хмари?