Володар ілюзорності: таємниці фіктивного світу

«Чому все довкола ніби несправжнє? Останнім часом оточуючий світ нагадує театральні декорації». – розмірковувала Ліна, вдихаючи на повні груди теплий вечірній вітер.

Вона спокійно йшла по вулиці в своїх роздумах. Серед натовпу, що поспішає кудись в побутових турботах, складно сховатися від відчуття тотальної самотності.

Несподівано Ліна помітила, що біля тротуару сиділо брудне щеня. Яке тремтіло й жалібно скавучало маленьким чорним носиком.

Вона підійшла ближче. Хвильку повагалась, але, зрештою, присіла біля щеняти:

– Без нашийника… Тебе викинули? Не бійся. Ходи до мене! – Ліна дістала з сумочки булочку з повидлом.

Щеня за мить ум’яло цілу булочку, майже не жуючи. І почало видивлятися добавки. Ліна підняла його та ласкаво погладила:

– Що ж, пішли зі мною. Але спершу нам потрібно зайти до Каті. Домовились?

Щеня привітно махало хвостиком. Ліні навіть здавалось, що воно посміхається.

– Бачу, ти не проти? Чудово!

Ліна з ним прийшла до Катиної квартири. Приклала палець до слоту і двері автоматично відчинилися. Це значить, що на Ліну чекали.

Щеня трохи злякалося й почало відчайдушно видиратися з рук Ліни. Але вона лише міцніше огорнула його обіймами та спокійно переступила поріг квартири.

– Привіт, Ліно! Ти так рано прийшла! Отакої! Ти з твариною?

– Привіт, Катю. Так. Вибач, а в тебе є вдома молоко?

– Ну… Є мигдалеве. Але навряд чи згодиться для щеняти.

– А сосиски?

– Ліно, я зараз на дієті. Не муч мене! І взагалі – звідки це щеня? Воно ж навіть безпородне!

Ліна сумно зітхнула.

– Знайшла на вулиці. Я завжди хотіла собі саме дворняжку – кажуть, в них гени здоровіші. Тому такі собачки, як правило, більш розумні та спокійні. Катю, пробач, але я не на довго. Мені ще потрібно віднести Рексика додому та добре викупати його перед днем народження мого брата.

– Розумію. Ліно, а мені пасує ця полунична сукня?

– Ніби гарненько.

Катя поморщилася.

– Зачекай хвильку.

Катя відкинула свою червону сукню подалі та перевдягалась в іншу.

– А чорна?

Ліна доброзичливо посміхнулася:

– Катю, та чому ти так хвилюєшся? Це ж звичайний день народження!

– У твого брата багато чудових друзів! А може там зустріну хлопця своєї мрії?

– Високого блондина на білому гіперкарі там не буде. Аха-ха!

– А може ти помиляєшся! Ходімо до вітальні. Ось, уяви: стою я така вся чарівна та загадково-холодна, а на зустріч йде він! Широкоплечий шатен з блакитно-зеленими очами. Молодий спадкоємець якогось нафтовидобувного підприємства.

– А-ха-ха! Авжеж! Катю, а якщо він буде бідним?

– Ой, Ліно, вже й помріяти не можу? А ти якого собі хлопця хочеш?

– Доброго.

– Пха-ха-ха! Як Рексик, чи що? Ліно, доброта – це все, що ти очікуєш від чоловіка?

– Так.

– Тьфу, як нудно!

– Катю, я вже давно хочу тобі дещо розповісти. Але ти спробуй не сміятися з мене, гаразд?

– Та кажи вже!

– Мені часто сниться один і той же сон: ніби я приходжу до тями в лікарняній палаті. В обпеченому тілі. Довкола густий запах гною та їдких антисептиків. Не можу поворухнитися. Нічого не відчуваю. Довкола різні дивні прилади. Над деякими – барвисті віртуальні проекції. Але чомусь поруч зі мною завжди знаходиться Тоха в хірургічному халаті…

– Антон? Наш однокурсник?

– Так! А-ха-ха! Тільки він виглядає більш мужнім, ніж зараз: в нього такі гарні вуса й борода!

– Ліно, це якісь нісенітниці! Цікаво, що ж ви з ним робите в тих снах? Хи-хи.

– Пф-ф-ф! Катю, нічого такого, про що ти могла подумати!

– Звідки тобі знати, про що я могла подумати? Хи-хи. Рексику, здається, твоя хазяйка – збоченка!

– Катю, ну навіщо ти вигадуєш казна що? Тоха майже завжди обережно налаштовує якихось чудернацьких роботів наді мною. А потім вони або починають нарощувати до моїх кісток нові м’язові волокна, або наносять шкіру. Шар за шаром…

– «Майже завжди», Ліно?

– Катю, а от більше нічого тобі не розповім! Тепер в мене є Рексик! І він з радістю буде слухати мої збочені історії. А-ха-ха! Жартую.

– Так-так, Ліно! Заради смаколиків Рексик все вислухає!

– Вибач, Катю, але я вже піду додому, добре?

– Ну що ж, зустрінемось пізніше.

Коли Ліна покинула кімнату, Катя відклала на полицю свій смартфон. Підійшла до сейфу й дістала з нього прозорий ультрафон. Довгі гудки заполонили тишу кімнати. Через якусь мить ультрафон згенерував сонний силует Антона:

– Алло. Катю, ти в курсі, що в реалі зараз третя ночі? Що сталося?

– Антоне, я більше так не можу! Виводь мене звідси! Негайно!

– Катю, ти чого? А як же контракт?

– Я більше не хочу працювати на цій посаді. Ліна мені про тебе щойно розповідала... А я мало не заплакала. Дуже хотілося їй зізнатися…

– Катю, не дуркуй! Прошу тебе, потерпи ще трошки до закінчення твої зміни. Чи тобі штрафів від Павловича не вистачає?

– Та знаю! Знаю! Мабуть, ти правий. Я збережу таємницю. Заради себе та її душевного спокою. Просто жаль Ліну – вона хороша людинка. Антоне, ти впевнений, що сьогодні її відключають від апаратів життєдіяльності?

– Так. У другій половині дня. Її батьки ще вчора підписали договір для евтаназії. Тому тягнути більше не можна. Я й так ледве випросив в завідуючого ще одну добу для влаштування Ліні останнього свята.

– Невже більше нічого не змінити?

– Катю, а що я тут можу зробити? Я не Бог, а звичайний кібер-реабілітолог!

– Але чому її батьки так швидко здалися? Вона ж з багатої сім’ї! Може, якби ще трошки часу – і синтезовані тканини Ліни почали б приживатися…

– Може. Однак, Катю, це вже не наша справа. А ми влаштуємо для Ліни особливо радісний день. Я вже написав відповідні святкові коди для системи «Ілюзорності».

– Антоне, ти ввійдеш сьогодні в систему попрощатися з нею?

– Скоріше за все, ні. Мушу ще підготувати супровідні документи. Бувай, Катю.

***

– Ліно! – з протилежного боку вулиці несподівано гукнув Антон.

– Тохо! Привіт! Я так рада тебе бачити! Вже повернувся зі студентської олімпіади?

– Так. Щойно з аеропорту. О, в тебе з’явився пухнастий друг?

– Так! Познайомся, це Рексик. Я його біля Океанічної станції знайшла! Красунчик, чи не так?

– Миле. Тобі подобається колір? А форма мордочки? Це нічого, що безпородний?

– Ха-ха. Тохо, які кумедні в тебе запитання! Дуже подобається! Я собі завжди хотіла саме такого песика!

– Отже, вгадав з макетом… – випадково пробурмотів він.

– Пробач, що ти сказав?

– Ліно, та це я кажу: добре, що вгадав, якою дорогою ти пішла додому. Адже, твій смартфон вимкнений. Довелось зателефонувати Каті, аби вона підказала, де ти.

– Розрядився? Дивно, я ж сьогодні вранці… Ай, неважливо! Тохо, давай зайдемо в кафе – пригощу тебе кавою з тортиком! А Рексику замовлю молочка.

– Ні. Ліно, я лиш не хвильку. У мене ще є деякі важливі справи. Я просто хотів ще раз побачити тебе. – тяжко зітхнув він.

– Тохо, у тебе все нормально? Ти щось сьогодні дуже засмучений. Я можу тобі чимось допомогти? Ой, Тохо, а де твої валізи? Зрозуміло! Це через них ти так сильно засмутився! Що, загубили твій багаж в аеропорту?

– Валізи? О! Точно! Як ти вгадала? Хе-хе… Але не хвилюйся, я сам все вирішу. До речі, ти про подарунок для брата не забула?

– Є! Сховала вдома під ліжком.

Антон журливо поглянув у чисте небо:

– Я дійсно сьогодні втратив дещо дуже цінне для мене...

– Тохо, та знайдуться твої речі! А ні – то щось нове придбаєш! Головне, щоб документи були цілі. Їх морока відновлювати. У тебе ж документи не втрачені?

– Ні, Ліно.

– Бачиш! Отже, все нормально. А ти знаєш, у мене є і для тебе подарунок!

– Подарунок? Справді?

– Я хотіла тобі завтра принести в університет, тому не розповідала. Але зараз доцільно тебе трішки підбадьорити.

– Ліно, а що за сюрприз?

– Секрет! Сьогодні, після дня народження Славіка, планую його завершити. Мені лишилось всього кілька дрібних нюансів.

– Ліно, будь ласка, розкажи мені сьогодні.

– А-ха-ха! Тохо, якщо розкажу, не буде сюрпризу! Тобі сподобається. Обіцяю! Завтра все принесу!

– Добре. Ліно, давно хотів спитати: а який подарунок ти хотіла б собі на день народження?

– Хм… Раніше мріяла про песика. Тепер у мене є все. Окрім…

– Окрім?

– Тохо, я хотіла б провести цілий день тільки з тобою!

***

Святкові вогні і застільний галас раптово згасли. Ліна занурилась у в’язку пітьму. Пустий холодний морок не обмежував її рухів, але тепер немає сенсу кудись ідти. Відчай все глибше проникав у серце:

– Агов? Є тут хоч хтось?

Тиша.

– Хто небудь! Мене хтось чує?

Тиша.

«Що відбувається? Де це я?»

Зненацька нахлинули спогади. Шокуючим виром вони увірвалися в її душу. Автокатастрофа. Вибух. Нестерпний біль.

І перша зустріч з Антоном. Ні, не в університеті. А в палаті реабілітаційного відділення. Ліна прийшла до тями, коли Антон перевіряв вживлені датчики до головного мозку.

– Привіт, Ліно. – напівтихо промовив він.

– Ум-м-м. Хочу пити. М-м-м! – в її великих блакитних очах забриніли сльози від фізичного болю та страждання.

– Зараз все мине.

Антон набрав сріблясту рідину в шприц. Швидко ввів їй в вену. І Ліна опинилася в «Ілюзорності» – медичній симуляції для вкрай тяжких пацієнтів. Ніби в солодкій казці, тут її чекали нові добрі батьки, вірні друзі та повноцінне фіктивне життя.

«Тоха? То це був справді ти? Жалкую, що не встигла тобі розказати… про свої почуття. Навіть твій портрет завершити не встигла. В обох світах ти був дуже добрим до мене».

Через певний час Ліна почала йти в пітьмі навмання. Щоб не думати про свій відчай:

«І скільки я буду тут блукати? Ще хвилину? Чи цілу вічність?»

Несподівано вона почула слова:

– Ліно, ти тут? Це Антон.

***

– Антоне Володимировичу, труп Ліни Іваненко вже можна вивозити?

– Ні, хлопці. Є дозвіл на вилучення органів для наукових цілей. Тому хочу вирізати з неї головний мозок – подивлюся як сильно нові катоди пошкоджують нервову тканину.

– Фу! Порпатися в підгнивших вонючих мізках…

– Це мій фаховий обов’язок. Я сам підготую все необхідне для транспортування.

– Домовились, Антоне Володимировичу. Гукніть нас, коли її труп можна буде завантажувати в катафалк.

– Звичайно.

Санітари вийшли. Антон заблокував двері зсередини.

– Що ж. Потрібно поспішати.

Смерть Ліни медично завірена. А її мозок вже сорок хвилин перебував без кисню. Але Антон знав, що мозок можна реанімувати навіть після двох годин без серцебиття. Тому виникло нестерпне бажання дещо перевірити. Антон підвіз тіло на каталці під хірургічні маніпулятори. А сам відійшов до панелі управління. Згенерував для роботів програму розтину черепної коробки. Антон опустив руки в камеру відтворення рухів. Темно-зелене світло приємного відтінку сканувало найменших рух його пальців та долонь. Маніпулятори слухняно впились в мертву голову Ліни. Кістки черепа монотонно захрустіли під впевненими рухами холодно-гострого металу. За допомогою маніпуляторів Антон обережно переклав відділений мозок до поживного кваркового розчину. Він із сподіванням поглянув на смарагдову віртуальну проекцію перед собою. Електромагнітний резонанс не фіксувався:

– Ліно, здається, я запізнився... Але можна ще дещо спробувати!

Антон зробив кілька рухів рукою над проекцією.

Через прозорі трубки до кваркового розчину з мозком повільно потекла в’язка речовина чорно-коричневого відтінку.

Проекція лишилася без змін.

– Трясця! Але я ще трішки почекаю. Нанітам і для звичайних пацієнтів потрібен час, щоб відновити пошкоджені тканини. Гм… А може просто датчики занадто окислилися?

Антон знову опустив опустив руки в камеру відтворення рухів. Цього разу портативними маніпуляторами під’єднав до мозку нові датчики. І з трепетом запустив симуляцію. Він набрав запит:

– Ліно, ти тут? Це Антон.

І почав чекати. Він довго вдивлявся на проекцію її мозку. Але вже через двадцять хвилин Антон зрозумів, що все було марно.

– Алло. Хлопці, забирайте тіло.

– А рештки мозку?

– Вже не буду запихати в черепну коробку… Просто утилізую як біовідходи. Підходьте за трупом.

– Добре, Антоне Володимировичу.

Антон запакував тіло в контейнер для транспортування. Роботи відкотили труп Ліни до зовнішнього залу, щоб санітари могли забрати та затвердити вміст перед відвантаженням. Антон ще раз тужливо поглянов на Лінин мозок в коричневому кварковому розчині.

– Ех… Вже завтра все утилізую та помию обладнання.

Він схопив рюкзак та пішов додому.

Щойно він зачинив за собою двері, смарагдова проекція почала показувати мозкову активність. На сенсорному дисплеї хірургічної системи з’явився надпис:

– Тохо, врятуй!