Вирій

Спати зовсім не хочеться. Ходити довкола теж нема чого. Треба берегти сили, бо скоро можуть знадобитися. Хоча хтозна... Може, і не пригодяться вже, але блукати колами я не хочу, а сон не бере.

Вже мало б світати, та до лісу світло доходить не зразу. Тут ще навіть не сіріє, тільки роса випала. Куртка потроху намокає, важчає, ходаки теж. Дочекатися б ранку.

Очі ріже, як намагаюся розгледіти щось між тими деревами. А там все без руху, тихо...

Ліс же ніколи не замовкає. Одне засинає — іншому пора шастати. І як би тихо воно не скрадалося, їх же сотні, того ліс і не спить ніколи. І не мовчав ніколи. Дотепер.

Ярка все нема. Ні обрисів не видно, ні звуку не чути. Та як довго вслухатися, то у вухах починає немилосердно дзвеніти. І ні тобі заграви на небі, ні сонця, тільки туман і сіро, аж за очі щипає.

Не треба було нікуди ходити. Чекав би собі біля ґражди, то і Ярко вернувся би. А так чи розминулися десь? Чи він за всіма подався? Однаково буду чекати. Далі йти нема чого, бо... що мені самому рятуватися.... Коли Ярко по мене повернеться, то рушимо разом, а як ні — то хоч знатиму, що він, бідака, не загубився, поки мене шукав.’

Люди пішли звідси дні зо два тому. Я тоді якраз був у сушарні, коли серед тиші почув розмову:

⁂

Лиш би він був тут, бо чекати ми точно не станемо, — грубий голос Убий-Тура, сільського коваля, відлунював ніби з бочки.

— А як буде? Думаєш піде? Кажу ж, дарма ми до тої ґражди перлися! — другого впізнати було важче. — Він же геть здичавів. Все до лісу та від людей.

— Цить. Як не хотів, то не йшов би.

— А я б і не йшов, але як тебе самого пускати? В такі-то часи...

Убий-Тур лише хмикнув у відповідь.

— От лишився б з усіма, поміг би чимось, порадив. А отому яка різниця? Чи є люди в селі, чи нема, він туди однаково не ходить. Я востаннє йому сорочки приніс — Лася нові пошила, а ті сказала віднести — то він лиш кивнув, виніс мені грибів в’язку, пару куріпок і зайців, поставив переді мною та й далі до лісу пішов. І ні пари з вуст! Мовби говорити розучився! — ага, значить, то Немир вирішив скласти ковалеві компанію (хати він, може, будувати майстер , а от...)

— Все. Годі, — Убий-Тур навіть трохи підвищив голос. — Часи такі, не можна нікого залишати. Та й з добрим мисливцем легше шукати дорогу.

⁂

Може, вартувало тоді піти з ними. Не знаю, скільки в селі лишилося харчів, скільки змогли взяти, та дичини дорогою вони точно не вполюють.

Звірі пішли звідси десь зо п’ять днів тому. Я прокинувся на світанку, а за стіною шуміло, пищало, форкало, гуло. Тріщали галузки. Ліс кричав усіма голосами. Того ранку звірина сунула лавою — всі нараз. Хто помалу, хто швидше, нібито їх гнав — нехай ні Пожель, ні Мокроша — великий вогонь. Вони знали, що треба йти і не чекали, аби хтось забрав їх у Вирій. Чи то щось кликало їх туди? Чи так лякало те, що йшло за ними?

Увесь день ліс не стихав. А потім замовк. І тільки зрідка щось пробігало — то кінь, то пес, то ще якась худоба вирвалась зі стайні. І щоразу Ярко здригався від шуму, ніби виринав зі сну, а тоді просто дивився їм вслід. Він просидів так день, а наступного ранку я вже його не застав.

⁂

— З добрим мисливцем легше дорогу шукати.

— Та ніхто тої дороги не знає, а він тим паче. В селі нема кого у вози запрягати, нема кого сідлати, нема кого доїти, думаєш один відлюдько нас всіх нагодує? — голос Немира дійсно було не впізнати: то тремтів, то тоншав, аж переходив на писк. — Треба рушати, поки є надія кудись дійти.

Я вийшов їм назустріч. Взяв з комори ті сумки, що ладнав собі на дорогу. Прочинив браму. Убий-Тур відсахнувся від несподіванки. Він зиркнув на мої руки, тоді на обличчя і скривився. Шрам. От і ходи до села, як кожен так на тебе дивиться. Немир стояв трохи віддалік. Схоже, я перервав його промову.

— Харчів там небагато, але тепер усе згодиться. Візьміть і вертайтеся.

Коваля ніби заціпило. Він втупився у мене і не міг сказати ні слова. Майстер, вочевидь, говорити не хотів. Я поставив сумки і пішов назад у двір, але закрити браму мені не дали.

— Стій, — голос лункий, ніби з бочки. — А сам? Нікому не можна лишатися: ні старому, ні немічному.

— Мушу ще почекати. Пізніше вас наздожену.

— Пізніше? — Убий-Тур все ще притримував браму. — Та тебе Мара наздожене скорше, ніж ти нас.

— І нехай. Без Яромира я і так нікуди не піду.

Тут майстер не зміг змовчати.

— Не піду, не буду... Ми тебе не на святки кличемо! — Немирів голос знову зірвався на писк. — Говорив же, що даремно йдемо. Нехай один розум втратив, а то ще й нам уми повідбирало! Міг вже тоді в тій пожежі...

— ...нехай ні Пожель, ні Мокроша, — урвав його Убий-Тур.

⁂

Міг вже... Міг... Та тільки чогось лишився. А тепер ні втекти, ні сховатися.

Кажуть, Мара йде. Села стають пустками, люди тягнуться на південь. Чіпляються за життя, шукають рятунку. Шукають Вирій. А хто його знає, чи він там є? Чи є він узагалі? Напророчене тут збувається, тут — ні, так що не вгадаєш, де правда, а де байки дитячі.

Хай там як, а треба було знайти хоч якийсь прихисток на ніч. Куртка геть промокла, стала важка, лубувата. Але вже помало розвидняється. Я дожив до ранку. Перші промені торкаються землі. І тиша. Без пташиного співу важко відділити день від ночі. Але в тиші добре чути, як прокидаються дерева. Як дихають. Тягнуться до світла. Женуть соки вгору по стовбуру. Ліс живий, хоч і осиротілий...

⁂

— То ти чекатимеш на...

— Яромира.

Убий-Тур нарешті відвів погляд від мого шраму.

— Аякже! Той балабан цінніший за наші життя! Точно розум втратив... — Немира аж трусило від злості. — Відлетіли птахи. Нема ніде ні горобця. Думаєш ти йому потрібен? А дзуськи! Сиди і чекай собі. Безумець!

Немир хапнув сумки, розвернувся і попрямував назад до села. Він не переставав бубніти щось собі під ніс, декілька раз спіткнувся і голосно вилаявся. Коваль при цьому і не глянув у той бік. Стояв, притримував браму і щось обмірковував.

— Балабан, кажеш. Сокіл... Ти справді в то віриш?.. Думаєш, забере тебе? — очі Убий-Тура наповнилися слізьми. — Ми теж чекали... Та... Вже всі відлетіли. Всі птиці, до одної. Ні індички, ні гуски на все село. Байдуже, я б сам зостався, видимо, душа моя пропаща. Але ж вони навіть дітей не забрали... Найменших лишили Марі на поталу...

Коваль затулив долонею очі. Я зачинив за собою браму.

⁂

Ніколи не розумів ту оповідку. А зараз й поготів.

І прийде Мара на наші землі... Ну от. Прийшла.

І пташині ключі відімкнуть ворота Вирію... Може, і відімкнули вже, хтозна. Головне, щоб було, що відмикати.

І на крилах своїх птиці віднесуть праведників у Вирій... А оце вже геть нісенітниця. Ярко - могутній птах. Я не бачив жодного балабана такого ж розміру чи окрасу. Але і десять таких не зрушать з місця Убий-Тура. Наплутали щось мудрі старці. Або не знали та й вигадали.

Сонце уже піднялося над горизонтом. Треба хоча б роззирнутися довкола. Сумка, як і весь одяг, обросилася, але ж вона легесенька. В ній майже нічого нема: ніж, сорочка, кусень сушеного м’яса, рукавиця і порожня фляга. Було б добре набрати води. Можна піти до струмка тут неподалік. Струмок джерельної води, що біжить до озера... Озера Ордан...

Давно я там не був. Не випадало нагоди. Бракувало бажання. Не хотів зайве згадувати. Та, коли Мара дихає в спину, туди мені б найбільше кортіло піти.

Вперше я опинився на озері ще хлопчаком. Через Ласю... Туди не можна було ходити, та діти з села втікали на Ордан у спеку. Цікаво, а нинішні дітлахи так роблять? Шлях неблизький, але до смерку можна і скупатися, і повернутися. Лиш би ніхто не дізнався. За таку витівку можна поплатитися. Тож я і не ходив ніколи. Але того разу Лася сама вмовляла мене піти. Вона сміялася (до мене чи з мене), так що було видно ямочку на лівій щоці. І я не міг їй відмовити. А тоді...

⁂

— Нехай ні Пожель, ні Мокроша не заберуть його душу! Нехай ні Пожель, ні Мокроша... — хтось тиснув мені на спину долонею.

— Не дихає? От бовдур. Через нього нам всім перепаде!

— Нехай ні Пожель, ні Мокроша не заберуть його душу... — дівочий голос безупинно повторював одне і те ж.

Я закашлявся і розплющив очі. Її рука притримувала моє чоло, а коліно впивалося в живіт. Знову кашель. З рота потрохи витікала вода. Я лежав долілиць і все, що спершу побачив — пісок і дівочу ногу, що підтримувала моє ослабле тіло. Спробував підвестися. Упав навзнак. Лася стояла неподалік. Ридала і втирала ліктем сльози. Інші хлопці та дівчата дивилися на мене з цікавістю. І, нарешті, зовсім поруч сиділа вона. Дівчина, що повернула мене до життя.

— І нащо у воду поліз, як плавати не вмієш?

— Навчився б... — я намагався згадати, де я її бачив раніше.

— Килю, у тебе кров — Убий-Тур, син коваля, допоміг дівчині підвестися. Вона, вочевидь, розгаратала собі скроню.

Не треба було нікуди ходити. Краще б посидів у старій ґражді в лісі. Нажив собі проблем. Лася тепер і не гляне в мій бік. А ця дівчина — Акилина — війтова дочка чи племінниця. Вона ж через мене покалічилася. То що тепер зі мною буде? Нащо я їй здався?

Поки Убий-Тур намагався протерти рану на її обличчі, Киля дзвінко розсміялася:

— Я забрала тебе у Мокроші, бачиш, навіть кров’ю заплатила, тепер ти мій вічний боржник?

От зухвале дівчисько. Дурне. Ніхто ж не поліз за мною у воду. Плюскатися у спеку — то одна річ. А піти на глибінь, віддати душу і ніколи не побачити Вирію... Нехай ні Пожель, ні Мокроша! Ніхто не вартий такої жертви. Дурне дівчисько... але сміливе.

⁂

Вона забрала мене у Мокроші. Пожель забрав її в мене. Може, й правда. Тепер, коли Мара йде, я не хочу шукати Вирій, бо Килі там однаково нема.

Шум джерела добре чути у теперішній тиші. Що ближче підходжу, то лункіше звучать краплі. Вода співає, вирвавшись з-під землі на світло. Лункий струмок омиває каміння і потім стає невеликим потічком. Губи пересохли. Росою спрагу не втамуєш. Навіть якщо м’яса мені сяк-так стане на пару днів, то без води я точно далеко не зайду. Наберу флягу і повернуся назад до широкого шляху. Чи все-таки піти на Ордан?

Біля джерела прохолодно і вогко. Краплі осідають на і так мокрих ходаках і куртці. Квапитися нема куди. Здається, якщо отак сидітиму на камені довго-довго, то, коли підведуся, виявиться, що нічого цього не було.

Мій батько не загинув. Хіба міг найкращий мисливець на всю округу одного дня просто не повернутися додому? І ніхто не казав сироті, що батька забрав не звір, а Мокроша. Тіло ж так і не знайшли...

Я не ходив ні з ким на Ордан. Невже я був настільки дурним, щоб туди попертися? І ніхто не кинувся рятувати мене, бо нема сенсу ризикувати вічним життям заради якогось дивака...

Акилина не стала моєю дружиною. Як могла дівчина з такого древнього роду домогтися дозволу на наш союз? Війт, вочевидь, підшукав їй вигіднішу партію, коваля хоча б...

Хоча ні, Киля могла все. Зухвале дівчисько... Така її вдача. Робити те, на що іншим забракло б відваги.

Вона змогла мене врятувати, а я...

⁂

Я тоді отямився у Немировому домі. Зміг розтулити лише ліве око. У голові дурман. Увесь правий бік пашів, пік... Я старався згадати... Мені вдалося?.. Але спогади плутались, губилися, тьмяніли...

— Куди ти підеш? Дай рани загояться, — Лася бачила, як від кожного поруху на мені тріскали струпи і сукровиця просочувала сорочку. — Не муч себе. Ні тіло, ні душу не муч...

— Я... Я встиг? Забрав її з вогню?...

— Стріха обвалилася.

Далі я вже не чув нічого. Ні слів, ні болю від ран. Не бачив людей дорогою. На краю села, де колись була наша хата, не зосталося нічого. Чорне холодне згарисько. Ні жару, ні диму. Просто обвуглені уламки.

— Ти ж коли кинувся туди, думали, що все... Вогонь такий... Страхіття... Нехай ні Пожель...

— ЗАТКНІТЬСЯ!

Я все ще не міг розтулити одне око. Друге заступили сльози. Навпомацки, спотикаючись, я йшов до лісу. Щоб ніхто не жалів, не пояснював.

Ліс втрачає когось щодня. Та кожного ранку прокидається і знає, що всі, хто померли, назавжди з ним. І у ньому. Навряд чи він знає приповідку, що ті, кого забрали вогонь чи вода, щезають навіки. Що то кара за якийсь непослух. Що у них не має бути могил, бо пам’ять заслужили тільки душі у Вирію.

— Киль-киль... Киль-киль.. Ки-и-и-иля.. — той звук наче пробудив мене.

Я не одразу розгледів, що кликало мене. Все у пуху, світленьке, під деревом лежало пташеня. Яструб чи шуліка? Сокіл чи скопа? Я зразу не міг розібрати. Геть мале, днів вісім. Його треба було годувати, хоч їсти воно майже не просило. А ще поїти, захищати, ростити...

⁂

Відтоді я майже не ходив до села. Полагодив стару ґражду, щоб в ній можна було перезимувати, та й перебрався до лісу. Казали, війт домігся, щоб Килю поховали біля дому. Але я так і не бачив тої могили. І згарища більше не бачив.

Пташеня назвав Яромиром. З мене кепський соколяр. Серед усіх пристосувань, які годилося б мати, у мене була лиш рукавиця. Ні клітки, ні каптурика на очі. Але малий виріс міцним. Він літав добре: швидко і високо, а полював зрідка, якось неохоче чи невміло. І, хай там як, Ярко ніколи не втікав, не залишав мене надовго... Дотепер... Може, таки полетів у Вирій з усіма. Може, розумів, що часу нема, а я, без крил, його лише затримаю.

Підкріпитися б. Моя сумка хоч і намокла зовні, та всередині сухо. Невеликий шматок м’яса треба розділити на наступні пару днів. Хтозна, що буде пізніше, але навряд чи харчі мені ще знадобляться. А рукавицю... Рукавицю ніби і марно носити, але вже не найбільше...

— Киль-киль... Киль-киль… Ки-и-и-иля… — я стрепенувся від несподіванки. Після днів у тиші цей голос лунав так гучно.

— Ярку? — і тиша.

А раптом просто здалося? Безсонні ночі дають про себе знати. Навколо не видно ні поруху. Якби Ярко був тут, то вже шугнув би до мене. Виймаю флягу. Прислухаюся. Схиляюся до джерела. Прислухаюся. Лише дзюркотіння води. Заплющую очі. Намагаюся вловити найменший порух, шурхіт, звук. Марно. Тіло моє залишається на місці, очі заплющені, та зараз я бачу більше, ніж доти. Коли полюєш, то чути, скільки руху навколо. Десяток пташиних голосів, шарудіння мишака серед листя, шаркання білячих кігтів по корі, а треба не загубити зайця, який зачаївся, бо почув тебе раніше, ніж ти його. Зараз ліс моторошний, тихий. І вода в джерелі так гучно дзюркоче.

— Ки-и-и-иля.. — це точно Ярко. От тільки де він?

Нарешті, серед світла і тіней бачу: біла пляма попереду. Перестрибую струмок — ходаки і так не дуже сухі. Вдивляюся. Серце тривожно тріпається. Чомусь я знав, що Ярко мене не залишить. На ходу одягаю рукавицю, підіймаю руку догори...

— Ки-и-иль — Ярко навіть не поворухнувся.

— Ну ж бо! Хутко, сюди! — та він не квапиться.

Підходжу під самісіньке дерево. І саме в ту мить птах м’яко зістрибує з гілки на рукавицю. Пошкоджені крила? Поранений? Та ні. Наче все гаразд. Може, знесилений, голодний? Де там моє м’ясо? Добре, що я не покинув Ярка, що він не постраждав через мене. Їсти не квапиться, але проковтнув пару шматочків. Летіти, вочевидь, не може. Байдуже, я його донесу. Тепер можна і до озера, і до Вирію...

⁂

Не думав, що іти буде так важко. Невиспаний, впроголодь - усе дається взнаки. Вздовж струмка, на схід, підходжу все ближче до Ордану. Я нарешті перестав прислухатися. У лісі, крім моїх кроків, не чутно майже нічого. Спершу це непокоїло. Навіть жахало. Але тепер призвичаївся. Рука заніміла. Ярко так жодного разу і не злетів. Довелося нести його всю дорогу, і краще б він поміщався в рюкзак. Лапи натирають передпліччя навіть через рукавицю. Та й важко тримати руку зігнутою увесь час, цей “індик” доволі важкий. Але тепер хоч полегшало на душі. Не так тривожно. Цікаво, чи вдалося людям із села дійти до першого пасма гір? Вони давно вже рушили на південь. Хоча і йшли поволі. Може, вдасться їх наздогнати? Дійдемо до Ордану, а там підемо берегом.

Хрускіт гілок я почув відразу. Десь попереду тріщало галуззя, ніби його хтось навмисно ламав. Два десятки кроків. Іще зо два. Нарешті попереду постать чоловіка. Не схоже, що він кудись квапиться чи намагається втекти. Старший, сиве волосся, згорблені плечі. Він збирає хмиз у в’язки. На зиму? Невже не знає, що...

— Поможеш мені? — чоловік, напевно побачив, як я наближаюся.

— Із чим? — починаю навіть розуміти, як було Немирові з Убий-Туром, коли вони прийшли по мене.

— Я не донесу все за раз. Ноги і так болять. Дяка Велесу, що послав тебе на поміч.

Велесу? То він, напевно, один з тих відступників, що живуть над Орданом. У нас Велеса уже давно ніхто не згадував. Але був рід єретиків, які вірили у всілякі нісенітниці. Може, то через них не можна було ходити до озера? А зараз хто мені заборонить? Старому треба допомогти. Однаково ітиму в ту сторону.

— Файного маєш кречета, — усміхається старий, киваючи на птаха.

— А хіба не балабан? — в селі, здається, всі так казали.

— Ти колись бачив білого балабана? Отож-то.

Мій попутник говорить впевнено. Може, й справді розбирається. Не знаю, чи для мене то щось дуже змінює, та зайвим не буде. Беру дві в’язки хмизу на спину і пробую пересадити на них Ярка. Було б добре вивільнити руки. Так іще зо дві в’язки зможу взяти.

— Не полетить?

— Та ні, мушу нести.

— Ну то бережи її... Невдалий ти час вибрала, люба, аби гніздитися... — старий зітхнув, взяв до рук хмиз і пішов уперед.

— Яромир? Гніздитися?.. — отут я вкрай розгубився.

— Яромир, кажеш... Ярко? — чоловік ішов не озираючись, та, схоже, всміхнувся. — Нетямущого вона собі друга вибрала. Та, думаю, гніватися на тебе не буде...

До самого озера ми ішли мовчки. Виходить, не Ярко, а Яруся? Не балабан, а кречет? І пташенят виводитиме? Чому ж тоді ти у Вирій не летіла? Звила би собі там гніздечко...

⁂

Ще в лісі я почув той їдючий запах диму. Тривога різала ножем по серці. Хутчіше, поквапся...

А може, нічого такого? Може, просто багаття розклали? Та чого раптом посеред дня...

Та щойно підійшов ближче, серце завмерло. Палала наша хата... Нехай ні Пожель, ні Мокроша не заберуть її душу. Може, Килі вдома не було?.. А хата — то дурниці... Нехай ні Пожель, ні Мокроша...

Людей навколо зібралося чимало. Я намагався розгледіти Килю серед них. На землі валялися мокрі цебра. Невже пробували гасити? Видимо, не помогло...

— Килю?! Акилино! — від диму шкребло у горлі і голос страшно хрипів. — АКИЛИНО!

Полум’я облизувало вікна і двері, здіймалося аж до стріхи. І дим. Хмари чорного диму. З боку саду чоловіки перекопували смугу землі. Це щоб вогонь не кинувся далі? Нехай ні Пожель... Ближче до хати стояв Убий-Тур. Не схоже, щоб він щось робив. Я торкнув його за плече.

— Туре, а де Киля? — він неохоче відірвав погляд від вогню, а я вперше побачив, як коваль плаче. — Туре, не мовчи, Мара б тебе взяла!!!

— Вона так і не озвалася...

— Киля там?.. — мені заперло дух, серце калатало не у грудях, а у вухах і глотці.

Звісно, коли небезпека, краще втратити одну душу, аніж дві. Так завжди кажуть.

— Вона не озивалася... Їх вже не врятуєш...

Їх... Убий-Тур знав, що Киля при надії. Знав і навіть не спробував допомогти?!!

— КЛЯТІ БОЯГУЗИ! Мара б вас усіх побрала!!!

Я кинувся до дверей. Жар обпікав очі, обпікав горло. Двері не піддавалися. Спробував вибити. Марно. Бракло дихання. Загорілась сорочка. Я щосили гаратав у двері. І вдруге, і втретє... Нехай ні Пожель, ні Мокроша не заберуть її душу... Нічого не видно... Важко дихати... Ще трохи... І...

⁂

Я довіку твій боржник, Килю. І довіку не матиму спокою. Піти на смерть, віддати душу і ніколи не побачити Вирію... Ти потребувала мене, а я не зміг...

Не зогледівся, як ми дійшли до озера. З цього боку берег пологий. Далі на південь над водою нависають стрімкі скелі. А протилежного берега майже не видно. Навіть зараз у призахідному сонці та далека смужка губиться на тлі води. Ордан тихенько плюскає хвилями на пісок. Не скрекочуть жаби, не сюркочуть цвіркуни, не цвірінькають над водою берегові ластівки.

— Спасибі за поміч, тут і залиш усе, — старий вказав на величезну купу хмизу неподалік.

Окрім нього, я побачив ще кількох людей: двох чоловіків, жінку і юнака. Усі лагодять човни і обв’язують їх галузками. Я раптом згадав, як у нас в селі часом говорили про відступників. Перешіптувалися, мовляв вони своїх померлих спалюють на човнах. Палять і топлять. Нехай ні Пожель, ні Мокроша. Така наруга над душами.

— Може, ходіть зі мною? На південь? Мара іде. Нікому не можна залишатися.

— Мара... — гірко всміхається старий. — Якщо всі так лякаються загонича, то боюсь уявити, хто сам мисливець.

— Не розумію. Усі пішли на південь: звірина, люди. Шукають Вирій.

— Звірі втекли на схід. Вони знали куди треба рухатися. Туди де вода Ордану. Туди, звідки сонце приходить.

— Але ж Пожель... І Мокроша...

У що б не вірили ці безумці, де тоді шукати рятунок?

Старий тим часом відходить на пару кроків, сідає на пісок і примружує очі, ніби намагається побачити далекий східний берег. Підійшовши, присідаю поруч. Ярка, не рада такому, стрепенулась і розправила крила. Летіти не буде, але і з рукавиці впасти не хоче.

— Зважаючи на твій знак на лиці, ти мав би знати більше, аніж я. Та ще й з соколом, але...

— Ви не розумієте. То шрам.

Ненавиджу ті рубці, краще згоріти дотла, ніж вічно носити на собі спомин.

— То особливий знак, хлопче. І я знаю, яка у нього висока ціна, — старий замовк і шморгнув носом. — Кажете, Пожель і Мокроша лихі, але Масляну святкуєте. А що з опудалом Мари робите?

— Спалюємо...

— То по-вашому, Пожель настільки лютий, що його сама Мара боїться? Чи вона не губителька, а рятівниця? Ви ж Марі своїх померлих віддаєте, у землю, в морок. То нащо опудало палите?.. Нащо зараз втікаєте?

Згадати б, що нам казали мудрі старці. Та в одну мить все перемакітрилося в голові.

— А вас Пожель з Мокрошею не лякають? Нагла смерть від вогню чи води? То ж не лише тіло гине, воно губить душу...

— Хтозна... А як хто інший забере твоє життя — звір чи людина — то хіба в тому менше горя?..

Не знаю, що йому відповісти. Чомусь перед очима зараз тільки Киля, її мокре сплутане волосся, шрамчик на скроні. Як вона заплющує свої очі-щілинки, коли сміється...

— Ми шануємо Мокошу, Царицю Води, дружину Велеса. Віримо, що Полель несе світло і тепло. Вони оживляють ліс, вони дають нам життя. Може, не завжди прихильні, та точно не лихі.

— Ви попливете Орданом на схід? До Вирію?

Але старий вже ніби не чує мене. Дивиться на плесо озера. Брови насуплені, дихає якось важко і уривчасто. Зрештою, вкотре шморгає носом і підводиться.

— То Вирій на сході?

— Угу...

— Якщо так, то люди пішли не туди. Треба їм сказати.

— Як хочеш. Глядиш, і ворота відіпруть до того часу...

Та що з ним таке? Він або мудрець, або безумець. Навіщо тоді прямувати до Вирію, якщо його брама для нас закрита?

— А хіба птахи не?...

— Аякже. Хіба сам не бачиш? І браму відперли, і вас на крилах забрали... — старий став якийсь тривожний, хоч він і хотів взяти мене на кпини.

— Дозвольте, я тоді у вас залишуся, допоможу чимось, а вже вранці піду своєю дорогою.

Не хочеться знову ночувати в лісі. Завтра доведеться здолати немалий шлях. Хоч відпочину трохи.

— Допоміг вже, — голос старого тепер звучить непривітно, навіть загрозливо. — Ми не раді чужинцям. Іди собі...

Звідки така переміна? Мені аж похололо в грудях. Щось відповісти? Та уявлення не маю, що тут казати. Залишається лише кивнути і рушити далі.

Вже вечоріє. Добре було б дійти до скель до смерку. От тільки доведеться робити гак лісом, там пологіше. А поки підійматимусь пагорбом вздовж берега. Догори йти складно. Втома. Голод. М’ясо залишу для Ярки. Якщо не спинятимусь, не озиратимусь, маю встигнути.

До лісу вже рукою подати. Сонця не видно за деревами. Позаду темніють води Ордану. Берег піді мною високий і стрімкий. Може звідси буде видно, що там на сході? Не завадить хвильку перепочити. Підходжу до самого краю. Небо темне, хоч би одна зірка. І озеро таке ж. Ні відблиску... Хоча... У тій стороні, звідки я прийшов, наче щось є? Мерехтить? П’ять палаючих цяток. П’ять човнів. І, здається, що вітер аж сюди доносить запах диму...

⁂

Цієї ночі помирали дерева. Коли стемніло, небо над лісом прояснилось. Подекуди між гіллям було видно проблиск зірок. Я, зрештою, сів навпочіпки під деревом. Втома долала мене. Ярку примостив на плечі. Вона непокоїлася. Пазури раз-у-раз пробивали куртку. І мою шкіру. Втома здолала мене. У напівсні я чув стогін. Тихий, глибокий, протяжний. Мара? Дерева востаннє зітхали. Ліс прощався з життям. Коріння переставало пити воду. Завмирав рух соку під корою. Не дихало листя. І тільки тихий стогін лунав у повітрі. Я чув його. Ніби й не спав. І ніби не міг прокинутися.

Я дожив до ранку. Світанок настав у тиші. Без шелесту. Без туману. Без роси. Мертві дерева не зустрічають сонце. Вони стоять як і раніше, але... Сухі? Скам’янілі? Змертвілі? Трава хилиться від моїх кроків і вже не підіймається. Дзвенить у вухах, та я твердо вирішив іти на південь. Люди з села тягнули за собою вози. Там були старі, діти. Вони не могли зайти далеко.

Шляху я майже не пам’ятаю. Тиша навколо. Порожньо всередині. Ні спогадів, ні думок, ні страху. Здебільшого голод і втома. Зранку згодував Ярці м’ясо, залишився один шматок. Якщо ми не знайдемо людей... Їй доведеться шукати Вирій самій.

Десь приблизно ополудні ми натрапили на сліди коліс. Шлях став рівнішим. Так іти легше. Що я їм скажу, коли побачу? Мені ж не повірять. Хто я? Безумець з кречетом. Сам би собі не повірив. Хтозна чи відкрилася брама? Чи в словах старого була хоч крихта правди? Киля знала б що робити. Серце завжди вело її правильним шляхом.

Невже? Серце привело її на погибель.

⁂

Сьогодні я повільно, без перепочинку долав шлях. Думав, що сказати, як пояснити. Єдине я знав точно — тут залишатися не можна. Коли сонце схилилося до заходу, побачив перші вози. Порожні. Трохи згодом іще вози. З посудом, з клунками одягу, з інструментами. Невже у Вирії потрібні мотики і молоти? І лише згодом я побачив їх.

Схоже, вони зупинилися тут, щоб заночувати. Минулої ночі...

Пару сотень. Усі лежали на землі, клубочками, притиснувши коліна до грудей. Хто-де. Не так, ніби корчились від болю, а ніби діти, що мостяться до сну. Усі. І малі, і дорослі... Я гукав, скрикувала Ярка. Ніхто не озивався. Ніхто не дихав. Вони лежали без руху, а навколо мовчав мертвий ліс.

Ні Пожель, ні Мокроша... Їх взяла Мара.

⁂

Води Ордану на заході сонця темніють. Яке завелике це озеро? Навіть зі скелі не видно, що на східному березі. Тільки ген там невеликий острів. Допливу? Може, вода зупинить Мару?

Ліс ніяк не йшов з голови. Я знав їх усіх. Лася. Немов жива, тільки сумирна і тиха. Жодного сліду від ямочки на щоці. Жодного докору. Поруч Немир, ніби спить. Їх дітлахи. І ще десятки таких сімей. Чи ліпше було б, якби ми з Килею зараз лежали там? Та я досі дихаю. І, схоже, на цьому мертвому березі не зосталося нікого, крім чоловіка і кречета.

Ярці, схоже, не подобався мій задум. Так, звідсіля до води далеченько. Але там глибоко. Нема каміння. І, хай там як, у неї є крила.

Ще два кроки... Крок... Я відштовхнувся від берега. Ярка відпустила моє плече. Заперло дух. Завмерло серце. Лечу додолу, як сокіл. Удар. Задзвеніло у вухах. Вода у ніздрях і в роті. Треба доплисти до острова... Треба піднятись вдихнути... От тільки тіло скувало. Як тоді... Тьмариться розум... Занурююсь глибше і глибше... Мене схопила чиясь рука? Як тоді?.. Киля?..

ЕПІЛОГ

Кажуть, спочатку був лише хаос і морок.

Та Всевишній змилостивився, і з пітьми вилетів птах на ім’я Сокіл.

Світлий і сяючий він розігнав темряву своїми могутніми крилами.

Птах зніс яйце, і з нього виник Вирій — прекрасний острів, де виросло дерево життя.

Сокіл злетів на самісінький його вершечок, звив собі гніздо і оселився там.

З усього світу до дерева зліталися птахи і приносили на своїх крилах душі померлих, щоб ті змогли у Вирію відшукати своїх рідних і віднайти вічний спокій.