Вийти з дому

– От, чортова залізяка! – в серцях вигукнув Сашко.

Якщо б він міг, то зі всієї сили пнув би роба по металевому тулубу. Дещо нижче спини. Але це ж загальна власність будинку – таке діло, що ні-ні!

Роб ніяк не зреагував на Сашкові слова. Стояв і мовчав собі. Роби взагалі найчастіше мовчать, якщо їх, звичайно, ні про що не питають.

– А, ось і ти, – сказав Сашко, побачивши мене у дверях. – Ігорю, давай, заходь швидше. Ти вже запізнився… – подивився мій товариш на годинник, – аж на дві хвилини. Непорядок. Я тут без тебе сам стільки працюю, уявляєш?

– Тихше, тихше, – заспокійливо сказав я, одягаючи білий халат. – Що сталося?

– Сьогодні нічого, – буркнув Сашко. – А от вчора цей… Цей!...

Сашко знов почав проявляти мілітаристські прояви по відношенню до нещасного роба.

Мій товариш зазвичай дуже спокійна і доброзичлива людина. І ще, треба сказати, що він мій підлеглий. А це накладає на мене деякі обов’язки. Наприклад, мати поважний вигляд керівника, котрий все розуміє, все легко робить і може викрутитися з будь-якої скрутної ситуації. Цих самих скрутних ситуацій буває – о-го-го! А нас усього двоє на перші п’ятдесят поверхів. Ми – ті, хто обслуговує робів. Ми і програмісти, і психологи, і… навіть трохи механіки. Чому трохи? Би ми робів не ремонтуємо, тільки виявляємо несправності і відправляємо до іншої служби. А от коли в них «кульки за ролики» заходять – ото вже наші проблеми.

– А вчора, що з ним було не так? – запитав я, прийнявши вигляд керівника.

– Я вже до квартири збирався йти… Ти ж знаєш, що вчора Марійку знов приступ кулінарії схопив – синтетичну курку саме пекла. Запах аж сюди чутно було. Так от, я вже зачиняю кімнату, аж раптом – дзвінок! Дзвонить наш шановний, – Сашко підвів очі догори, – але дуже розгніваний керівник сектору. В нього роб, бачте, пропав. Пішла залізяка з дому і повернулася тільки під ранок. Оцей жалюгідний!..

– Стій! Досить вже тобі.

Я присів, щоб моя голова стала врівень з головою маленького роба. На його грудях я прочитав номер – Х-23.

– Ну, то де ти був?

Роб дивився кудись крізь мене і вдавав із себе німого. Всупереч всьому не відповідав.

– Перезавантажити у нього пам’ять, от і всі справи! – підскочив Сашко. – І усім збоям край.

– Перезавантажити… Це у крайньому випадку. Треба ж з’ясувати, куди ходить наш металевий друг. В чому причина його відсутності. Що там камери спостереження показали?

Сашко підійшов до монітора і включив вчорашній запис. Камера у залі перед допоміжним виходом показувала Х-23, що чимчикував до дверей. У його руці було щось затиснуте.

– Збільшить зображення, – скомандував я.

Картинка наблизилася, і ми побачили, що роб стискав буханець хліба. Сашко присвиснув.

– Нащо йому хліб? – запитав він у мене. Я  знизав плечима.

– Кажи, навіщо хліб вкрав? – повернувся Сашко до роба.

– Я не вкрав, – несподівано відповів роб і подивився на нас своїми чесними очима. – Я попросив хлібець у кухонного роба.

Роби у нас скрізь працюють. І в їдальнях також. Тому Х-23 може і не бреше.

– Вивести запис сигналу роба Х-23.

На екрані з’явився план місцевості навколо нашого хмарочосу. Червона крапка, що позначала роба, вийшла з дому, пройшла з сотню метрів, та завмерла на одному місці.

– Що там таке? – поцікавився я.

– Не знаю, – сказав Сашко. – Мабуть, якісь старі будинки.

– Ну, то й що нам з тобою робити? – запитав я у роба. – Ну, кажи, куди ходив, нащо виходив з дому?

Роб знову набундючився і мовчав.

– Ага, куди він ходив, туди і ти підеш. Не забув, завтра на тебе очікує екскурсія? – сказав Сашко.

Ой! Як я міг про це забути? Мені стало холодно і гаряче одночасно. І дуже моторошно. Весь тиждень тільки про екскурсію і думав, а за день до події забув. Це ж треба!

Тиждень тому я побачив у головному залі мого поверху таку об’яву:

«Поважні мешканці нашого хмарочосу. Всі, хто живе на сороковому поверсі, у наступний вівторок 12 червня 2173 року запрошуються на екскурсію за межі будинку. Явка обов’язкова. Групи збираються о восьмій годині ранку у центральній залі на першому поверсі».

Оця «обов’язкова явка» бентежила мене більш за все. Не відвертишся. Прийдеться іти. З кожного поверху по черзі ходять – така програма керівництва хмарочоса. Та ні – беріть вище – керівництва країни! Люди, бачте, вже забули, як виглядає зовнішній світ.

Як там казав той політик з екрану телевізора?

«Програма звикання людей до навколишньої дійсності за межами будинків».

У чомусь він правий. Великі міста сучасності заповнені гігантськими хмарочосами. Стоять собі такі вежі заввишки декілька кілометрів. А поверхів-то, поверхів!.. Багато. Навіть дуже багато. Населення кожного хмарочосу – ну, як велике місто двохсотрічної давнини – може бути й триста тисяч, а може – і всі півмільйона. Людям зараз вже не потрібно з будинків виходити – тут вам і квартира, і місце праці – фірми там різноманітні, фабрики. А хто працює у великих мегазаводах, розташованих окремо, то ось вам, приймайте – від кожного хмарочоса підземна дорога підведена, поїзди їздять. Між хмарочосами також на підземці люди мандрують. Але більшість людей працює там, де живе. І вчаться там же. Навчальні заклади свої філії всюди відкривають. Це якщо по-старинці. А якщо по-новому, то існує заочне навчання з ефектом особистої присутності.

Життя загалом кипить і вирує. Тільки з будинків люди виходять все рідше і рідше. Так вже й зовсім забудуть, як світ за стінами хмарочосів виглядає. Ні, чого ж це я, не забудуть, звичайно. Передачі є різні по телевізору. Про природу там, наприклад. Про інші країни. От я про море люблю дивитись. Дуже воно схоже на наш солярій, що на сімдесят першому поверсі. Я, звичайно, маю на увазі той солярій, що з імітацією піщаного берега.

Та й навіщо мені за двері виходити? Я ж не домосід якийсь. Я з хмарочосу вже виходив… Давно, правда. Один раз. Ще з батьками. Коли мені років п’ять чи шість було. Насправді я вже зовсім нічого не пам’ятаю про той вихід.

І от, маєте – екскурсія. Щоб люди не забували, як воно там – за дверима. Так то воно так, але – лячно. Зовсім трішечки так страшнувато.

Добре Сашкові – він на сорок першому живе. Завтра не йтиме.

– О! – сказав я. – А наступного разу ти вже підеш. Твій поверх далі за списком.

Сашко тяжко зітхнув.

– Що з Х-23 будемо робити? – змінив він тему розмови.

Але відповісти я не встиг. Пролунав сигнал відеозв’язку. Дзвонив диспетчер. Двоє робів на двадцять другому зіткнулися у вузькому технічному проході. Доведеться іти їх умовляти дати дорогу один одному. Пріоритети в них, бачте, однакові.

«Немов два барани», – подумав я.

Хто такі ці «барани», не знав ніхто з моїх знайомих. Мабуть, якась дика тварина. Але такий вислів залишився ще зі старих часів. Зараз він влучно до деяких робів підходить.

– Може, поки що вимкнути? – кивнув Сашко в сторону Х-23.

– Та дідько лисий з ним! – махнув я рукою. – Нехай повзе звідсіля. Може, прийде до тями.

Коли ми вже вбігали до ліфта, краєм ока я помітив, як роб пішов геть з нашої кімнати. Ой, щось мені підказує, що він знову покрокував прямісінько до вхідних дверей.

…

На Даяні сьогодні була червона вечірня сукня – легка і гарна. Плаття підкреслювало струнку дівочу фігуру, огортало ніжно-ніжно, немов невагомі крильця метелика. Біля Даї літали й звичайні проекційні метелики. Вони кружляли у різнокольоровому хороводі, сідали на Даянове каштанове волосся, що хвилями спадало їй на плечі. Один сів точнісінько на розкриту долоню дівчини, і Дая декілька секунд милувалася метеликом.

Моя Даяна… Вона ще не знає, що вже моя, але так воно буде. Так просто повинно бути. А якщо ні, то навіщо мені тоді взагалі жити?

Я прийшов до парка на двадцятому поверсі, знаючи, що Дая буде десь тут сьогодні увечері. Дівчина живе на моєму сороковому, але найчастіше її можна зустріти саме тут – у парку. Вона полюбляє ходити між проекційними деревами, слухати пташиний спів і думати про щось своє.

Ех… Хотів би я бути хоч трохи в її мріях.

– Даяна, – я опустився на коліно перед дівчиною і взяв її за руку, – дозволь своєму вірному пажу провести тебе у цей казковий ліс.

А парк сьогодні був дійсно чарівним – хтось з програмістів-дизайнерів постарався. З гілок віковічних дерев спускався зелений мох. Стежки, що бігли між товстими стовбурами, щезали в таємничому сутінку. А лісова глибина сяяла різнобарвними вогниками тропічних квітів.

– Якщо ти вже вирішив буди моїм середньовічним пажем, Ігорю, – звернула Дая на мене увагу, – то скажи мені, що тоді чоловіки дарували коханим жінкам?

– Що? – запитав я. – Я не знаю.

– Звичайно ж квіти!

– Квіти? – розгубився я, розглядаючи парк. – Але їх не можна зірвати – це ж проекція. Голограма.

– Та ні, – розсміялася Дая, – справжні, живі квіти. І взагалі, вставай. На нас вже звертають увагу.

– Тоді я дістану для тебе букет справжніх квітів, – не підводився на ноги я. – І тоді ти точно вийдеш за мене заміж. Правда?

– Хлопчисько! – рука Даяни вислизнула з моєї. – Я пішла, а ти залишайся, якщо хочеш.

І дівчина, сміючись, відбігла у сторону. Довелося мені вставати. Дая, Дая, я ж для тебе дістану все, що завгодно.

– Даяна, – сказав я, – а ти знаєш, що ми завтра разом ідемо на екскурсію?

Дівчина знову підставила долоню, щоб на неї з квітки переповз метелик.

– Екскурсія… Ігорю, ти колись бачив справжніх метеликів? – замість відповіді запитала Дая.

– Ні… Не бачив.

– А я бачила. Саме схожий на цього сів вчора ззовні на вікно моєї кімнати. Живий, уявляєш? Шкода, що наші вікна не відчиняються, і я не змогла впустити метелика до дому.

– Його, мабуть, вітром занесло на таку височінь, – сказав я.

– Ти дуже приземлена людина, Ігорю. Ні! Метелик навмисне прилітав саме до мене! Може в нього було від когось повідомлення?

«А може, – подумав я, – він хотів також освідчитися тобі в коханні?»

Вже було досить пізно, але я продовжував сидіти за робочим столом. Мені потрібно було зробити одну важливу річ. І, хоча очі вже втомилися, а рядки програми на поверхні стола зливались один з іншим, я твердо вирішив закінчити задумане. Що я робив? Я згадував шкільну практику старших класів – створював рухливу голограму. Програма для проектора була вже майже готова. Ще залишалось розрахувати коефіцієнт зміщення зображення на відстані... А також процент заломлювання проміння… Є!

Я посміхнувся своїм думкам і поставив у програмі кінцеву крапку.

Хоча – ні! Потрібно було додати ще останній штрих…

…

Ранок у хмарочосі на сороковому поверсі був, як завжди, галасливим. Рухливий натовп людей розтікався по коридорам. Безперестану відчинялися та зачинялися двері швидкісних ліфтів. Безшумно працювали бігучі ескалатори. Люди йшли по своїм ранковим справам, і мало хто звертав увагу на маленького метелика.

А голографічний метелик, підкоряючись програмі, точно знав, куди йому потрібно. Він летів над натовпом немов маленький різнобарвний клаптик.

– Тату, дивись – метелик! – вигукнув якийсь хлопчик. – Як у парку.

Лисуватий татусь підняв голову догори.

– Це діти розважаються, – сказав він і чомусь посміхнувся.

Може, чоловік згадав той час, коли сам був молодий?

А метелик летів собі далі, і там де він пролітав, на людей падали сонячні зайчики від сяйва його крил.

Але раптом метелик зник – він протиснувся крізь вентиляційну решітку і влетів точнісінько у квартиру сорок п’яту, де жила моя Даяна. Дівчина запізнювалась і поспіхом готувалася вибігти з квартири, коли помітила метелика, що кружляв по кімнаті. Метелик був дещо незграбний, трішки кривобокий, але такий радісний! Даї здавалося, що навіть у повітрі за його крильцями залишається маленька ледь помітна веселка.

Метелик зробив декілька кіл, а потім вибухнув яскравим феєрверком. Маленькі спаленілі зірочки повільно згасали, і у повітрі ще довго залишалися слова, створені феєрверком:

«Я тебе кохаю!»

Останні рядки програми…

– Хлопчисько, – прошепотіла Даяна і посміхнулася.

З самого ранку я вже стояв у залі першого поверху. Когось з сусідів я знав, когось – ні. Люди, люди, люди… Всі чекали на вихід. І всі були налякані, але намагалися це приховати. Дехто тримав великі таблички з написами номерів груп. Я побачив табличку «Група один – квартири з першої по сорокову». Мені – туди. Аж раптом промайнула думка: «Але… Але Даяна живе у сорок п’ятій. Це – друга група. А я – у першій…». Знову мені не пощастило.

Я сумно пішов до натовпу.

– Перша група! Перша група! Не хвилюйтеся! Прошу хвилинку уваги. Я – ваш екскурсовод, – пролунало над нами у гучномовець.

Це говорив такий собі не дуже молодий чоловік у жовтому костюмі і червоній шапочці, мабуть, щоб його у натовпі було краще помітно.

– Зараз ми всі вийдемо назовні, – говорив він. – Хвилюватись і баятися не потрібно. Головне – тримайтесь основної групи людей і ніхто не загубиться.

– А ось і я, – чиясь долоня доторкнулася до моїх пальців, і моє дихання перехопило від радощів.

Це ж Даяна! Сама! Перша підійшла до мене!

– Даяна… Ти ж у другій групі!

– Тихше, тихше, – Дая доторкнулася пальцем до моїх губ. – Слухай, що каже екскурсовод.

– Але як ти?..

– Попросила перевести мене у твою групу.

Це було здорово! Я обережно взяв Даянову руку у свою.

Двері відчинилися, і наша група рушила назовні. Страх на мить схопив моє серце, коли я зробив останній крок через поріг.

А потім… Потім я замружився від яскравого сонця. Тепле повітря дмухнуло в обличчя. Це був справжній, неприборканий вільний вітер, не те що постійний вітерець з повітряної системи. Той не пах нічим. А дике повітря було наповнене ароматами, яких я ще не відчував на протязі всього життя. Повітря пахло сонцем та нагрітим металом. І ще чимось мені невідомим, але дуже приємним.

Мабуть, то був запах свободи відкритого простору.

А навколо височіли хмарочоси. Їх вершини губилися у висоті серед білих справжніх хмарин. Нерухомі гіганти байдуже дивилися на нас – маленьких комашок. І не помічали.

Сталь і скло… Велич і могутність…

Я поглянув на обличчя Даї. В її очах застиг страх, але на губах грала щаслива посмішка.

–...Швидка дорога, – тільки тепер, коли вгамувались перші враження, я звернув увагу, що екскурсовод про щось розповідає. – Ви бачите, як по дорозі їдуть робомобілі.

Дійсно – дорога була. Вона пролягала неподалік від нашого хмарочосу. Час від часу великі металеві споруди з неймовірною швидкістю пересувались по ній в обидві сторони, і земля під нашими ногами трохи тремтіла.

– Будівля хмарочосів та енергостанцій покладається на руки робів. Вони працюють на благо людства. Завдяки новим досконалим технологіям…

– Дивись, – прошепотіла Даяна.

Екскурсовод щось продовжував бубоніти у гучномовець, але я його вже не чув. Я дивився туди, куди показувала Дая. Сонце ховалося за сусіднім хмарочосом, і довга тінь простяглась по землі. А на границі світла й тіні буяли зелені дерева.

Справжні живі дерева!

– Підемо туди, – сказала Даяна і потягнула мене з натовпу.

– Але…

– Ніяких «але»!

Обережно, намагаючись не привертати увагу, ми заховалися біля стіни хмарочосу і пішли до дерев. Я відчував себе якимось злодієм з пригодницьких фільмів. Немов знову став маленьким хлопчиком. Я ж колись мріяв…

– Чого ти зупинився? – прошепотіла Дая.

– Нічого… Ідемо.

Я згадав, про що я мріяв тоді, ще у дитинстві. Після того, як з батьками виходив з дому, то упродовж декількох ночей не міг спати. А коли все ж таки засинав… Стіни хмарочоса давили на мене. Вони навалювались зверху, здавлювали з боків. Моя кімната ставала все меншою і меншою, такою, що я ледь міг поворухнутися. Тоді я кричав і прокидався. А серце стукало так, немов хотіло вискочити з грудей на волю, за товсті стіни зі сталі та скла… Туди, де світило справжнє сонце, і дув вітер. Де тварини, яких я не бачив, але їх малювала моя уява, були живими, а не проекційними. І я бажав вирватися зі стін, що оточують мене з усіх сторін.

Час збігав, а мрія так і залишалася мрією, щоб потім заховатися десь у глибинах моїх думок, щезнути майже назовсім. Але не до кінця. Тому що зараз я згадав.

І знову перетворився на малого замріяного хлопчиська.

– Наздоганяй! – вигукнула Даяна, коли нас заховав виступ хмарочосу, і побігла до дерев.

Я дещо забарився, але через мить кинувся слідом за дівчиною.

А ще через декілька секунд я вже йшов по зеленій траві у прохолодному сутінку. Дерева були зовсім не такі, як у проекційному парку, і всі різні – високі й низькі, рівні та зігнуті, немов останні зростали під важким тягарем. Я підійшов до одного дерева і поклав долоню на його стовбур. Кора була шорсткою, але водночас приємною. Вона була живою.

І я відчув…

Як там, під корою, біжать життєдайні соки.

Як сонце радісно зігріває зелене листя.

Як вітер – друг і ворог водночас, холодить і розгойдує гілки.

Відчув, як потім, уже восени, листя на дереві зробиться жовтим і червоним та тихо впаде на землю, вкриваючи її товстим шаром. По сухому листю можна буде бігати, і воно весело шелестітиме під ногами.

Звідки в моїй голові з’явилася така картина? Я не знаю.

– Ти де загубився? – виникла з-за дерев Дая. – Тут, виявляється, є дім.

У глибині давно покинутого саду стояв стародавній одноповерховий будинок. Немов старий сторож, він оглядав свої володіння чорними провалами вікон. Тихо поскрипували від вітру дерев’яні двері. А за цегляними стінами ховалася таємниця. Деякий час ми з Даяною просто стояли і дивилися на місцевого володаря та слухали цвіркотіння якихось комашок. Рука Даї гріла мою долоню.

– Зайдемо? – тихо запитала Даяна.

Ми підійшли до будинку, і я обережно переступив через поріг.

– Іди сюди, – сказав я, знявши павутиння над входом. – Тут не страшно.

Після невеличкого коридору починалась майже порожня кімната. Лише біля вікна стояв дерев’яний стіл, та до розкритих дверей горища вела дерев’яна драбина. По кімнаті гуляв протяг. На столі лежала стародавня книга з паперу, і вітерець з цікавістю перегортав пожовтіли сторінки.

Дотепер я бачив такі книги тільки в музеях. За товстим склом. У вигляді експонатів.

– «Ведення присадибного господарства», – я взяв книгу і прочитав її назву.

Сторінки книги були заповнені інформацією про те, як правильно вести оце саме «господарство». На малюнках люди копали землю, саджали якісь дерева, годували великих білих птахів (мабуть, це кури – майнула думка). Яка давнина! І як цікаво.

Даяна поглянула на книгу.

– Диви! – раптом сказала вона і провела рукою по поверхні стола. – Пилу зовсім нема.

– Дійсно. Ти хочеш сказати, що тут ще хтось живе? – поклав я книгу назад на стіл.

– Ага! Бачиш – у самій кімнаті також сміття відсутнє.

Ми разом подивились на темний прохід, що вів на горище. Раптом захотілося швидше вийти з цього старого будинку.

Аж тут я побачив на дворі якийсь рух. Чиясь постать пересувалася серед дерев. Даяна з силою вчепилася в мою руку. А я… Не те, щоб я злякався… Ну, не так, щоб зовсім… Але тільки через декілька секунд я зміг видихнути все повітря, що застрягло у мене в грудях: «Фу-х». Це коли я вже побачив, хто наближається до старого будинку – всього-навсього роб. Маленький роб, який нас навіть не помічав. Коли він був вже біля самого дому я прочитав його номер – Х-23.

– О! Старий знайомий, – сказав я і направився до виходу. – Так ось, куди він ходить!

– Почекай, – затримала мене Дая. – Будь ласка.

Між тим роб підійшов до порога, дістав буханець хліба і почав відривати від нього крихти та сипати на землю.  Із даху злетіла – з лопотінням крил, та гомоном, ціла зграя сірих птахів. Вони тупцювали біля порогу та відштовхували один одного, намагаючись скоріше дістатися до їжі, а роб все кидав і кидав на землю ласі шматочки.

– Це ж голуби, – сказала Дая. – Я про них читала в книжці. Дивись, он тому маленькому з білою плямою на крилі дістається менш за всіх. Я теж, теж хочу їх погодувати! Але… Ми ж його налякаємо, – кивнула дівчина у сторону роба.

– Як ти гадаєш, це він тут усе прибрав? – обвів я рукою кімнату, і сам собі відповів. – Звісно, це Х-23, більш нікому. Він маленький, тому павутиння не зміг зі стелі зняти. Чого ж це він?

– Може, книга?.. – запитала Даяна.

– Точно! – ляснув я собі по лобі. – Вони ж – роби, самонавчаються. Вбирають у себе, немов губка, нові знання. Інколи просто, як діти. А Х-23 стародавню книгу знайшов. Може, на горищі десь тут збереглася. І вирішив…

– Вести своє господарство! – закінчила мою фразу Дая.

Дійсно, як це ми відразу не помітили. Ось там, біля старого дерева, земля скопана, і щось посаджене. Декілька дерев знизу помащені чимось білим. А он лежить ціла купа вирваних рослин, мабуть, бур’яну.

– Може, – прошепотіла Дая, – роб не просто вирішив навчатися по книжці. Він вирішив бути схожим на людей?

Я промовчав.

– Може, роб зараз схожий на людину більш, ніж ми, ті, що заховались від природи за товстими сталевими стінами?

Я нічого не відповідав. Але я вже точно знав, що більш ніколи не прийду в голографічний сад, де стоять несправжні дерева і літають штучні метелики.

Де все суцільна брехня.

Не прийду…

Ніколи.

– Дая! – вигукнув я. – пішли до роба.

Ми вийшли на свіже повітря. Роб повернув до нас голову, на декілька секунд завмер, а потім відірвав шматок хліба і простягнув Даї. Так ми і стояли – двоє закоханих і маленький роб, та годували пташок.

Раптом пролунав дзвінок телефону. Я аж здригнувся від несподіванки. Дістав телефон – дзвонив Сашко.

– То й що там в тебе, розповідай, – запитав він.

– Ну, тут усе таке… незвичайне, – відповів я.

– То давай мерщій, включай голографічний зв’язок. Я також хочу подивитись.

– Не буду. Сам побачиш все наступного разу.

– Ну ти й упертий… Знаєш, Х-23 знову пропав. Ти його не бачив ззовні, коли виходив з дому?

Я зустрівся очима з маленьким робом.

– Ні, не бачив, – сказав я у трубку.

– Ігорю… Що там з тобою? Ти якийсь дивний.

– Я просто щасливий, – сказав я і натиснув на кнопку відбою.

А потім вимкнув телефон взагалі.

…

Вечір зустрів нас великим жовтим місяцем, що висів на темному небі. Маленькі зірки блищали немов далекі вогнища. А ми сиділи біля свого багаття – великого, яскравого,  в якому потріскували зібрані гілочки. У Х-23 вийшло його запалити, правда, не з першої спроби. Ми з Даяною їли хліб та синтетичні бутерброди, які дівчина захопила з собою, коли збиралась на екскурсію.

– Підемо, – нарешті тихо сказала Даяна. – Нас, вже мабуть, хопилися.

– Підемо, – сказав я.

– Але ми сюди ще повернемось? – запитала дівчина

– Обов’язково, – відповів я.

Потім я схилився до роба і пошепки сказав:

– Я принесу тобі батареї для підзарядки. Не повертайся…

І ми з Даєю пішли назад крізь темний сад. А на виході я раптом про щось згадав.

– Зачекай, будь ласка.

Я зробив декілька кроків у садову хащу. Десь тут я ще вдень бачив краєм ока… Ось вони! На одному з кущів готувались розквітнути тендітні блідо-рожеві бутони. Я зірвав декілька гілок. «Ой», – гострий шип проколов палець. Але це все дрібниці.

Я повернувся і простягнув квіти Даяні.

– Тепер ти вийдеш за мене заміж? – запитав я.

І Даяна кивнула та щасливо засміялася.

Ми обнялися.

– Обернись назад, – пошепки сказала Дая мені на вухо.

Я обернувся. Маленький роб, щоб краще нас бачити, забрався на дах будинку, і тепер виднівся на фоні неба чорною плямою.

– Агов, ікс двадцять третій! – погукав я і помахав йому рукою.

І Х-23 помахав мені у відповідь.