Війна старої ери (Коня повезли)

***

Кінь око скажене криваво примружив,—

ударом трамвая хребет перебило...

Трамвай — на хвилину... і знову: за діло —

він далі летить, невблаганно байдужий.

Ірина чудово розуміла, що спить, і все одно їй було неймовірно страшно. Стіни лабіринту були металевими, вкритими іржею. Туман, що стелився ближче до підлоги, був залитий червоним світлом, але жодних ліхтарів дівчина не бачила. Сама підлога зникала під мохом та тонким шатом якоїсь рідини.

Вона не бачила потвори, але знала, що та уже почала свій шлях. Знала, що істота, страшніша за всі бачені світом кошмари, біжить за нею цими коридорами. Знала, що цей лабіринт нескінченний, і нiхто не зможе її врятувати.

Тому Ірина почала бігти. Вона мчала, не озираючись. Босі ноги занурювались у липку рідину, збурювали хвилі, дряпались об тонкі камінці, що ховались серед моху. Іноді коридор ділився на два чи на три, тоді їй доводилось, не припиняючи бігу, обирати собі шлях.

Але куди б не повернула Ірина, потвора знала про це і бігла за нею. Хтозна, чи відчувала вона запах дівчини, чи помічала хвилі на залитій підлозі, але істота просто не могла помилитись. Це створіння було химерним чотириногим нагромадженням м’язів та шрамів. Шиї потвора не мала, голова просто незграбно стирчала з тулуба. Але найпомітнішими були очі – вони світились червоним, ніби вбирали цей колір з багряного туману.

Хтозна, скільки тривала ця гонитва. Десять хвилин чи шість годин – час тут йшов неправильно, як це часто буває зі снами. Поворот за поворотом, перешкода за перешкодою, Ірина тікала від невідомої їй істоти.

А потвора з червоними очима все одно бігла швидше.

І, певно, наздогнала б дівчину, якби сни тривали вічно.

Ірина прокинулась від того, що Юра спробував її обійняти. Вона різко підскочила, притисла до себе ковдру й відкашлялась.

- Що з тобою, сонечко?

Голос у Юри був неприродно низьким для такого худого чоловіка. Він був високим, мав неохайну зачіску та легку щетину.

- Я тебе налякав? – запитав він.

- Ні, то просто поганий сон.

Ірина лягла на подушку, дозволила Юрі себе пригорнути і поцілувала його у щоку. Але серце її все ще калатало від того химерного сну, і чоловік це відчував.

- Це нормально – бачити кошмари. Ти пережила важкі часи, втратила матір. Потрібен час, щоби повернути душевну рівновагу.

Дивовижний він, цей Юра. Ірина зустрічалась з ним трохи більше місяця, але оскільки цей час виявився найскладнішим у її житті, їхні стосунки швидко стали ледь не сімейними. Дівчина тікала до нього від усіх своїх проблем, а він радо приймав її, певно, тікаючи від своїх. Хоча, чесно кажучи, про Юрині проблеми Ірина нічого не знала.

Їй було двадцять чотири, йому – двадцять вісім. Останні два тижні вона жила у нього в квартирі. Просто не могла знаходитись у домі, де померла матір. Квартира, де вони жили, перебувала у стані перманентного безладу. На кавовому столику лишились дві паперові упаковки від китайської локшини, що нею вони вечеряли. Під ліжко закотилась пляшка від вина. Блузка Ірини незрабно висіла на дверях убиральні, джинси лежали поруч на підлозі. Її домашній халат лежав на настільній лампі, що її Юра ставив біля ліжка, щоби читати ввечері.

- Треба колись тут прибрати, - сказала дівчина, підводячись. – Але не зараз – уже пора бігти на роботу.

- Може ти залишишся? Я ж бачу, що тобі погано.

Сам Юра працював удома. Він був поетом, перекладачем, вів рубрику в одному літературному журналі – вся робота виконувалась біля старенького нетбука, можна було взагалі не вставати з ліжка.

- Ні, треба йти, - дівчина спробувала усміхнутись, але через головний біль посмішка вийшла нещирою. – Треба повертатись до нормального життя зараз, бо так і житиму в твоєму ліжку.

Чоловік різко підвівся, обійняв дівчину зі спини і почав її лоскотати. Вона спробувала вирватись, і вони разом знову впали на подушку, сміючись. Тепер Ірина усміхалась по-справжньому.

- Бачиш, у ліжку теж весело, - засміявся Юра. – А нормальне життя – то для зануд.

- Ні, треба йти.

Вона побігла в душ, а Юра тим часом розігрів у мікрохвильовці вчорашній плов, увімкнув музику. Останніми днями вони все частіше слухали гранж, іноді відволікаючись на старенький блюз чи джаз. То була однокімнатна квартира на четвертому поверсі старого будинку, але стіни були звуконепроникними, тому щодо гучності можна було не перейматись.

Пританцьовуючи, Іра, у довгому теплому халаті, увійшла на кухню та сіла за стіл. Їли швидко, у ритмі гранжу. На чай уже не лишалось часу, тому, блискавично перевдягнувшись, дівчина ще раз поцілувала Юру й вибігла з квартири.

До роботи добиралась на метро. На Майдані треба було робити пересадку, і короткий перехід виявився закритим, тож довелось йти довгим. Там, як і завжди, розважали натовп музики, слізно молились жебраки, закликали покупців підпільні торгаші. Безногий жебрак різко схопив Ірину за руку і закичав:

- Знай своє місце, жінко!

Вирвавши руку з долоні цього навіженого, дівчина швидко відійшла якомога далі, й лише потім озирнулась. Жебрак тепер дивився на свою долоню і плакав.

Увійшовши до офісу, Ірина одразу ж зіткнулась з купою усмішок – всі були раді бачити її після двох тижнів відсутності. Наталка, голова PR-відділу, навіть кинулась обіймати шоковану Іру:

- З поверненням! – голос Наталка мала дуже писклявий. – Як ти? Там шеф дуже хотів тебе бачити – ніхто не може розібратись у твоїх таблицях.

- Як ви взагалі годували тварин, якщо не розібрались у таблицях?

- Ну, працівники то пам’ятають, що, кому і коли давали. Отак автономно і працювали.

Далі – до шефа. Там відбулась довга розмова про те, як правильно орієнтуватись у таблицях. І, звісно, співчуття від шефа. То був кремезний тридцятисемирічний чоловік, якого боялись майже всі працівники. Але Ірина не боялась, бо знала, що шеф від неї шаленіє. Іноді, на корпоративах, він навіть намагався залицятись до неї. Безрезультатно, звісно.

Потім дівчина роздавала вказівки працвникам, розробляла нові таблиці й вела переговори з постачальниками харчів. Колеги поводились з нею обережно, ніхто не насмілився хоч слово сказати про смерть її матері. Всі просто уникали цієї теми, намагаючись вберегти і себе, й Іру від істерик. Її це влаштовувало.

Ввечері, дорогою додому, дівчина згадала про навіженого жебрака, але цього разу його не бачила – працював короткий перехід.

Увійшовши до квартири, одразу ж впала на ліжко. Юра якраз вийшов з ванної у кумедному жовтому халаті, розмальованому під жирафу.

- Ти б хоч взуття зняла, - засміявся він.

- Навіщо? – Ірина бурчала в подушку. - Все одно треба вставати й приготувати щось вечеряти.

- Ну, я уже замовив піцу та крильця, так що вечеряти можемо хоч у ліжку. Як твій робочий день?

Дівчина різкими рухами скинула балетки, перевернулась на спину і сказала:

- Я й забула, які вони там тупі. Все наплутали з раціоном...

- Тоді, певно, тваринкам пощастило, що ти повернулась, - усміхнувся чоловік.

Він сів на ліжко біля її ніг, тоді нахилився і поцілував її.

- Я дуже радий бачити тебе настільки... – на мить він розгубився. - Живою, чи що.

Вечеряли під музику, майже весь вечір – британське дарк-кабаре. Ірині й справді не довелось вставати з ліжка, Юрко приніс усе прямо до неї. Після їжі – вечірній перегляд фільму (останні три дні вони проводили вечори за переглядами фільмів Кубрика). Пізніше, коли закінчились навіть титри, Іра все ж встала й, позіхнувши, скзала:

- Добре, треба йти в душ і спатки.

- В душ? – перепитав Юра, відкладаючи ноутбук.

- Ага, в душ.

Тоді дівчина грайливо розтібнула кілька ґудзиків на блузці й прошепотіла:

- Маєш бажання приєднатись?

І він приєднався. Вони почали кохатись у душі, а тоді перебрались до ліжка. Й без того неохайна постіь стала зовсім зім’ятою, настільна лампа перекинулась. А тоді, закінчивши, вони так і лишились відпочивати – дівчина лежала на боці, а чоловік обіймав її зі спини.

Засинала дівчина спиною до Юри, тому й не бачила, як він посміхнувся, і як його очі засяяли червоним.

Того вечора Ірі було дуже добре. Поки вона не заснула.

***

Хто чув, як кричать і ридають колеса,

коли переїдуть горлянку чи ногу?..

Так кінь одинокий харчанням і плеском

кричав невимовне до кінського бога.

Вона перечепилась і впала. Тільки тепер усвідомила, що рідина на підлозі – то кров. Чия? Її попередників? Скільки людей загинуло в цьому лабіинті? Часу на роздуми не було – потвора з червоними очима продовжувала свою гонитву. Іра підвелась та рвонула вперед. Вузькі коридои здавались абсолютно однаковими, і дівчина не значала, чи не ходить вона колами.

Вона чула, як роги потвори дряпали стіни. Чула, як дихання монстра змушує стіни іржавіти. Чула, як важкі м’язисті лапи відштовхувались від підлоги. Скільки ще Ірина зможе тікати? Вона повільніша за потвору, слабша за неї, менш витривала.

Вибігши з чергового коридору, дівчина раптом потрапила до величезної зали. По всьому приміщенню були хаотично розкидані колони з якогось жовтуватого каменю. Ірина бігла, ухиляючись від колон, намагаючись не втрачати швидкості, прислухаючись до дихання монстра. Всюди було темно, за багряним туманом дівчина не бачила кінця зали. І почала ставити собі питання: чи ця зала взагалі колись закінчиться?

А ще вона знала, що її переслідують найгостріші у світі ікла, найхимерніші у світі роги, найстрашніша у світі свідомість. І гарячі, як саме Сонце, яскраві червоні очі.

- З тобою все гаразд?

- Знову той дурний сон...

- Розкажеш?

- Та ні, дрібниці.

Іра встала з ліжка, пройшлась до вікна, глянула на дітей, що грались на майданчику під домом.

- Мені снилось, - раптом сказала вона, дивличись на дітлахів, - що мене переслідує якийсь демон.

Очі Юрка на мить знову спалахнули червоним.

- Це нічого, я тебе від усіх захищу, - усміхнувся він.

Коли Іра повернулась, очі чоловіка уже були абсолютно нормальними.

- Е ні, дурнику, - засміялась вона, - ми вже не в середньовіччі. Якщо треба буде, я й сама тебе захищатиму.

Вона показала йому язика, вони разом засміялись.

На сніданок – локшина з сиром під білоруський пост-панк. Тоді – душ, після нього – вибір одягу для походу на роботу.

- Там доволі холодно сьогодні, та й віте сильний, - повідомив Юрко. – Вдягайся потепліше.

Іра накинула свою червону шкіряну куртку, нашвидкоруч наклала трохи тоналки і з викликом глянула на Юру:

- Ну як тобі?

- Чим краще ти одягаєшся, - відповів він, - тим сильніше мені хочеться тебе роздягнути.

Знову засміялись.

Далі знову метро, довгий перехід. Безногий жебрак лишався на своєму місці, але тепер опустив голову, ніби ховаючи очі. Про всяк випадок Іра все дно йшла біля протилежної від жебрака стінки.

На роботі знову вистачало проблем. Одна з компаній-постачальників оголосила про банкрутство, і тепер треба було терміново шукати їм заміну. Половину дня, до самої обідньої перерви, Ірина займалась телефонними розмовами та електронними листами.

Під час обіду Наталка, дивлячись у вікно, діловито повідомила:

- Чули, що на завтра оголосили штормове попередження? Сподіваюсь, що з цього приводу шеф оголосить нам вихідний!

- Навіть і не мрійте, - відповів шеф, який якраз щойно увійшов до приміщення. - Погода – погодою, а роботи менше не стане. Ви ж бачите, у якій ми дупі.

Після обіду Ірина відчула сильну сонливість, але переборола себе і продовжила переписки з потенційними постачальниками. Пізніше ледь не заснула у вагоні метро. Певно таки заснула би, якби не вагонний гітарист. Дівчина навіть кинула йому грошей.

Юрко зустрів її ще у коридорі. В одній руці він тримав ноутбук, в іншій – якийсь папірець.

- На вечерю у нас булгур та свинина у грибному соусі, все уже на столі. Їж сама, бо ж я мушу закінчити розділ.

Після вечері Іра одразу ж пішла в душ – їй дуже хотілось пошвидше упасти на постіль. Вона вийшла звідти, закутана в зеленого рушника, і побачила, як Юра знову сидить за ноутбуком.

- Обираю нам фільм, - пояснив він.

- Власне, сьогодні я би воліла одразу лягти спати.

Для підтвердження своїх слів дівчина позіхнула, мило затуливши обличчя долонею.

- Хах, - театрально зітхнув чоловік, - шкода. Така спокуслива, і одразу спати. А у мене були такі плани...

- Ну, від цих планів я не відмовлялась, - підмигнула Іра. – Тільки без фільмів.

Він підійшов до неї впритул, кілька секунд вони з викликом дивились одне одному в очі.

- Не відмовлялась, значить, - усміхнувся Юрко.

Його рука обережно розв’язала вузол, що тримав рушника, і той швидко впав на підлогу. Чоловік обійняв дівчину за талію, притулив до себе, пристрасно поцілував. Чомусь Ірину дуже збуджувала така ситуація: він одягнений, вона – ні. Вони впали на ліжко, не розриваючи обіймів.

Поки вони кохались, Юрку довелось тримати очі заплющеними, аби Іра не бачила, наскільки вони червоні.

Пізніше він пішов у душ, а вона так і заснула без одягу.

***

В калюжі вишневій, густій од морозу,

лягали, зникали граційно сніжинки...

Кінь плакав... і мерзли, трусилися сльози...

І от біля нього спинилася жінка.

Зала з колонами закінчилась різко – стіна ніби просто вискочила з туману. На мить Ірині довелось зупинитись, бо вона не одразу помітила двері. За дверима виявились сходи, що вели вгору. Вони були дуже широкими й високими, ті сходи. І згори по них стікала кров, ніби водоспад. Але потвора була все ближчою, очі її – все яскравішими від гніву, тож Ірі довелось бігти вгору, проти кривавої течії.

Так бігти було ще важче, дівчина відчувала, як з кожною сходинкою втрачала сили. Іноді їй здавалось, що навіть у такій темряві вона бачить у кривавих потоках своє відображення. А іноді вона помічала, що крім неї там є й інші люди. Її батько, що загинув ще до її народження. Її матір, що померла зовсім нещодавно. Безногий жебрак, що схопив її за руку в переході. І всі ці відображення вона чавила босими ногами, тікаючи від потвори, що здавалась усе ближчою.

Коли у Ірини майже не лишилось сил, сходи нарешті закінчились. Вона різко вбігла до ще однієї зали. І завмерла – побачила, що це глухий кут. Звідти не було виходу. Вона добігла до протилежної стіни, роздивилась її усю. Раптом там є таємний віхд?

Ні, нічого.

А тоді дівчина помітила, що в одному з кутів зали було дуже-дуже темно, і в тій темряві стояли знайомі силуети. Там були і матір, і батько, і шеф, і Наталка – усі, кого вона знала. Окрім, хіба що, Юри.

То де ж Юрко?

Потвора з гуркотом увірвалась до зали. Червоні очі вирячились прямо на Ірину, і дівчина перелякано завмерла. Тікати нікуди. Силуети почали танути в темряві. Туман, здавалось, став іще червонішим. Потвора кинулась на Ірину, але не встигла – дівчина прокинулась.

Цього разу Іра прокинулась уже сонною. Почувалась вона так, ніби вчора була добряча гулянка. Юрко вже стояв біля неї з двома чашками кави в руках.

- На кухні є млинці, - сказав він. – На вулиці справжній буревій. Ти ж не йдеш сьогодні на роботу?

- Йду, - ледь-чутно відповіла вона. – Шеф сказав іти.

- Козл ваш шеф.

Юрко глянув за вікно, де вітер вигинав стовбури дерев, і радісно повідомив:

- Тоді я хоч проведу тебе. Все одно варто прогулятись.

Вони поснідали, швидко зібрались і вийшли з квартири. Вітер виявився настільки сильним, що навіть дійти до метро було дуже непросто. Хмари були неймовірно чорними, і ранкова столиця виглядала так, ніби вже вечоріє. Людей на вулицях майже не було.

В метро знову довелось йти довгим переходом. Ірина почувалась настільки слабкою, що їй довелось спертись на Юрка. Він уже хотів їй щось про це сказати, коли вони одночасно побачили в переході кількох поліцейських, що обступили мертве тіло, накрите синьою ковдрою. Ірині не треба було заглядати під ковдру, щоб здогадатись, хто під нею лежить. Вона відчула різкий напад слабкості, схопилась за перило й повисла на ньому, Юра натомість підійшов до мерця. Один з поліцейських припідняв ковдру, і чоловік побачив спотворене від страху обличчя мертвого жебрака. Очі Юрка спалахнули червоним, але знову згасли, коли тіло накрили.

Він повернувся до Ірини й прошепотів їй на вухо:

- Ти заслабка, щоб йти на роботу. Це все ті кошмари. Ми їдемо додому, тобі треба виспатись.

Вона кинула на нього переляканий погляд:

- Я боюсь засинати, Юр. Раптом кошмари повернуться?

- Тобі треба виспатись, це головне.

Він закинув її руку собі на шию і вони швидко пішли назад. Надворі тим часом почався дощ, та й вітер став сильнішим. До квартири ледь дійшли.

Поки Іра незграбно знімала туфлі, Юрко дістав з шафи її довгу білу нічну сорочку й якось дуже серйозно сказав:

- Перевдягайся, я зараз прийду.

Поки він вийшов на кухню, дівчина змила з обличчя крем і перевдягнулась.

Вона якраз закінчила перевдягатись, коли почула за спиною кроки Юри. Він обійняв її, почав цілувати, притиснув до себе та схопив за талію.

- Сонечко, я хочу спати... – розгублено відказала Іра. – Я не в настрої.

- Ми мусимо це зробити, - хрипло відповів Юрко. Голос тепер його був грубим, навіть войовничим. – Це ритуал.

- Не...

Вона не договорила, тому що він різко поклав її животом на стіл і задер сорочку. Його рухи були незвично грубими, він міцно стискав руками її талію, важко дихав і робив усе дуже-дуже швидко. Якби не звукоізоляція, сусіди б не на жарт перелякались від їхніх криків. Якби Ірина повернулась до Юри обличчям, її б засліпило червоне сяйво його очей.

Коли вони закінчили, дівчина незграбно перебралась зі столу на ліжко й одразу заснула, а очі чоловіка ще довго сяяли.

***

Струнка і тривожна, в зеленім шоломі,—

од жалю рукою — з кобури нагана:

в заплакані очі — залізо і пломінь...

А в небі сніжинки хиталися п’яно...

А в небі зоря розліпила плакати,

а мимо — з піснями колони з вокзалу...

Коня повезли. Тільки бачив крізь ґрати,

як теплу калюжу собака лизала.

В. Сосюра

Потвора летіла прямо на Ірину, але щось різко зупинило політ. З кута, де щойно стояли силуети, вийшов Юрко. Тільки виглядав він трохи інакше. Одягнений в обладунок, яких Ірина не бачила в жодному підручнику з історії, чоловік тримав у руках сріблясту алебарду, а на поясі мав короткого меча. І очі його так само світились червоним, як і очі потвори.

Різкий удар в плече змусив монстра на кілька секунд розгубитись. Тварюка лежала на підлозі й шоковано дивилась на несподіваного гостя.

- Вибач, що був з тобою дещо грубим, - промовив Юрко. – Просто іншого способу потрапити до твоєї свідомості не було, потрібна максимальна близькість.

Дівчина взяла себе в руки. Все в її свідомості почало складатись у цілісну картину. Лабіринт, мерці у відображеннях, Юрко-захисник та потвора – все це було частиною чогось цілого, але вона ніяк не могла усвідомити, чого саме. Де вона? Чому вона тут опинилась?

Що вбило жебрака у довгому переході?

- Ці питання лишаться без відповіді, - ніби прочитавши її думки, відказав Юрко. – Я б усе пояснив, але, здається, часу на це ми не маємо.

Потвора встала, гаркнула і стала так, ніби готується до стрибка.

- Все так, як і мало бути, - тепер чоловік говорив не з Ірою, а з монстром. – Ти остання з самиць Гурао, я останній з лицарів спокою. Про цей двобій писали усі пророки. Сьогодні ми закінчимо найдавнішу з воєн.

Він повернувся до Ірини, не опускаючи алебарди, поцілував її чоло і прошепотів їй на вухо:

- Відійди до темного кута, там ти будеш у безпеці. Я мушу битись з цим створінням.

Ірина усміхнулась, зняла з його пояса короткого меча і так само тихо відповіла:

- Ми ж не в середньовіччі, пам’ятаєш?

А тоді вони одночасно засміялись, і цей сміх змусив потвору здригнутись. Істота, що мандрувала снами більше семи сотень років, уперше в житті відчула страх.

Отямившись, потвора кинулась на них, але Іра відскочила ліворуч, а Юрко – праворуч. Монстру довелось обирати, кого атакувати, і вибір пав на чоловіка. Істота спробувала нанести удар пазурами, але Юрко зміг блокувати його, а Ірина тим часом рубонула потвору по гомілці.

Тепер монстр намагався битись з обома противниками водночас. Істота блокувала удар мечем, але отримала алебардою у вухо, спробувала вдарити Юрка ногою і заревіла від болю в пробитій мечем стопі. Пазурі раз за разом зустрічались зі зброєю, наповнюючи лабіринт неприємним звуком. Іра відскочила назад, і це врятувало її від зубів монстра, Юрко тим часом вдарив алебардою істоті у спину.

Та заревіла ще гучніше, різко обернулась і пазурами лівої передньої лапи пробила обладунки Юрка, прибивши його до стіни. Ірина навіть не крикнула, а тільки запищала. Потвора увігнала в чоловіка і праву лапу, на підлогу полилась яскраво-червона кров. Дівчина заскочила монстрові на спину і увігнала меча прямо в кривий хребет.

Істота здригнулась, обм’якла і впала на закривавлену підлогу.

Юрко спробував витягнути з себе пазурі, але натомість сам упав.

Вперше у лабіринті панувала цілковита тиша.

Коли Іра прокинулась, на її очах були сльози. Вона лежала у ліжку, поруч лежав і усміхався Юрко. Він тримав її в обіймах.

- Ти чого, сонце?

- Мені просто наснилось, що ти помер...

- Це нічого, спи собі.

І він усміхнувся так, що їй одразу стало спокійніше. Майже одразу ж дівчина заснула.

А Юрко, запевнившись, що вона спить, нарешті важко видихнув, і на його обличчя з’явились три криваві цівки – одна з рота й дві з очей. Останнє, про що він подумав, було те, як страшно їй буде прокинутись в обіймах мерця.

Але війну було завершено, і Юрія це влаштовувало.