Відмовник

Ввечері, на виході із відсіку лікарні, на головлікаря чекали двоє морданів. Поки вони його гамселили, головлікар судомно намагався пригадати, хто це. Кількість жителів орбітального комплексу поки що не перевищувала десяти тисяч, так що він знав усіх – але не цих двох.

Били в корпус, невміло відлітаючи після кожного удару. Не здогадалися притримувати жертву – і кожний наступний раз ставало все складніше влучити. Від морданів тхнуло перегаром і вони кепсько координували свої рухи у невагомості.

Після чергового удару головлікар руками відштовхнувся від стелі, підпірнув під ноги здивованих морданів – і з положення сидячи метнувся  коридором геть.

– Варнякнеш хоч комусь! – крикнув один із морданів. Подумав, чим пригрозити, не зметикував і закінчив просто: – Знайдемо!

Шерифа орбітального комплексу головлікар відшукав у «МакДоналдсі». Шериф потягував каву із герметичного пластикового стаканчику, заїдаючи гамбургером, що не кришився.

– Рано робити висновки, Лівс, – сказав він, вислухавши головлікаря. – Не поспішай.

– Рано?! Чи ж тобі треба, щоб моєю головою постукали в якісь кляті двері?!

– Звинувачувати – легко, складніше розібратися.

– То що ж тут, дідька лисого, розбиратися?! Он вранці…

Цим ранком до кабінету головлікарю невпевнено влетів пілот дальніх перевезень.

– Петре? – впізнав його головлікар. – На що скаржимося? А чи щось трапилось?

– Ні, ні, – пілот опустив очі. Глибоко позіхнув і випалив: – Я хочу стати «відмовником»!

Головлікар із професійною цікавістю поглянув на хлопця.  

– Чи розумієте ви, що це означає?

– Так! Так! Видайте мені довідку…

– Якщо ви відмовитесь від щоденного навантаження, ваш організм повністю пристосується до життя в невагомості  і ви, ймовірно, не зможете повернутися до тієї гарнюньої синьо-зеленої кульки...

– Та знаю ж бо! Знаю! – нервово кивнув пілот.

– Я не видам вам цю довідку, любчику.

– А ось і не маєте права! Мені Євген казав, що не маєте!

– То ж ви на мене подайте скаргу, – порадив головлікар.

Євгеном звали директора служби перевезень, в якій працював Петро. «Якщо на нього начальник тисне – точно не дам, збіса розумні ж бо», – вирішив лікар, виводячи на монітор дані по пацієнту за останні півроку.  

– І подам! Подам!

– Більше вас нічого не турбує? Чи не часто буває серцебиття? Судячи з даних, спите останнім часом поганенько? Чи не порадити снодійне?

– Шпигуєте, – бовкнув Петро. – Євген сказав, ви самі – «відмовник».

– Та ж в мене тут роботи до біса та й більше. А вам навіщо ці дві години в день? На що не вистачає?

– На… На саморозвиток! Ось.

– В якому ж це напрямку? Малюватимете? Писатимете? Вишиватимете хрестиком?

– Яка різниця? Яка?! – знітився Петро. - І взагалі! На цьому безглуздому тренажері можна сигнал тривоги пропустити!

– Так, це звісно ж вагома причина, – погодився головлікар, зусиллям волі стримуючи питання «вас же, собачі діти, двоє повинно літати?!». Підозра отримала чіткі обриси та мерзенно посміхнулася знайомим обличчям. – Ось що, юначе, ви поки що подумаєте гарненько, зважте все, а дні зо два до виліту прийдете – я вам довідку і випишу.  

Вдень, в обідню перерву, головлікар відшукав шерифа і розповів про свої підозри. 

– Звинувачувати легко, – поморщився шериф. – Розібратися – складніше.

– А бодай ти скис! Та що там розбиратися? – хвилювався головлікар. – Мають літати екіпажами по двоє, а він їх по одному ганяє!

– А що ж другий робить, любий Лівсе? Гроші він йому платить, на базі його не бачать...

– Це вже твоє завдання! Може, вони піратствують?!

– Рано ще піратами ставати, –  відмахнувся шериф. – Куди вони товар дівати можуть? Нікуди. Нема попиту – нема й пропозиції, а отже і піратів теж нема.

– Контрабанду возять?

– Це можуть, – погодився шериф. – Але її простіше у вантажі сховати. Штрафи не надто…

– А собача ж кров! А як там зброя? Чи наркотики? Алкоголь, кінець кінцем?

– В космосі? Годі тобі, Лівс. Якщо другий прийде проситися  у «відмовники» – скажеш, тоді Євгена і труснемо…

– Цього вражого сина треба негайно ж труснути!

– Робочий день вже ж закінчився, – неквапно допиваючи каву, поморщився шериф. – Та й у нас на нього нічого нема…

– Ти можеш вільно інспектувати будь-який з цих гадючих кораблів на дотримання  закону?

– Не поспішай, Лівсе. Що ми там шукатимемо?

– Якщо я правий – то на тому вантажникові, який Петро поведе, другого тренажера нема!

Другого тренажера не було. Замість нього лежав баласт – щоб не порушувати вантажний баланс тягача.

– Чудасія, – щиро здивувався шериф.

– А щоб тебе муха вбрикнула! Отримав свої  докази? Тепер звинувачувати не рано?

– Не поспішай-бо, Лівс. Виглядає звісно  підозріло, але ж… Навіщо його демонтували?

– На другий корабель поставили, – впевнено заявив головлікар. – Той, що бісову контрабанду возить!

– Та простіше ж було б новий купити. І дешевше, і надійніше.

– А ось дідька лисого це вдалося б. Ці тренажери слідкують, коли люди спортом займаються, передають до центра. Якщо якийсь ледацюга надто довго не ходив на тренажери – його списують на нашу блакитно-зелену матінку Землю, так би мовити за порушення режиму. Я сам так вже п’ятьох йолопів «відмовників» списав.

– Лівсе?

– Казав цим бовдурам «подумайте, обмізкуйте все», і псував їх чіпи. А якщо система не фіксує, що він тренується…

– Любий Лівсе, – задумливо спитав шериф. – А якщо мій зламається?

– Та я ж що? Я ж в перший день скажу, перевіримо. Там тиждень треба прогулювати, щоб списали.

– Лівсе, інколи я тебе боюся…

– Та трясця ж твоїй матері. Чого тут боятися? Он я боюся, що повернуться мої мордані. Чи є в нас тепер, що пред’явити Євгенчику?

– За відсутність другого тренажеру його взагалі-то можна і ліцензії на вантажоперевезення позбавити…

– Мене? – засмутився Євген. – Позбавити ліцензії? Послухайте лишень, панове, я ж все життя на них…

– Ваше нікчемашне життя – можете, – перебив головлікар. – Та не ваших пілотів. И не моє!

– Та ви ж тут до чого, пане головний лікарю? Дозвольте-но, я зможу все пояснити.

– Все-все? – примружився головлікар.

– Звісно, – погодився шериф. – Давайте спробуємо в цьому розібратися.

– Пане шерифе, дозволите почати з початку?

– А щоб тобі заціпило, вражий сину!

– Починайте.

– Ви ж знаєте, чому вантажоперевезення стали  пілотовані? Спочатку відправляли автоматику, але коли ми почали освоювати Марс і супутники Юпітеру, помилки в автоматиці траплялися надто часто. Дороге обладнання падало на планети або улітало у космос…

– Та хай вам грець, Євгене. Ви ж бо не на кафедрі перед студентами! – перебив головлікар, грюкнувши кулаком по прикрученому до підлоги столу. Кулак підкинуло вгору, лікар вправно перехопив його іншою рукою, щоб не вивихнути плече.  

– Продовжуйте, прошу вас, – попрохав шериф. З побоюванням покосився на лікаря, і додав: – Якщо можна – коротше.

– Я намагатимусь бути лаконічним, панове, – пообіцяв Євген, відсуваючись ближче до шерифа. –  Окрім обладнання зникали   запаси для систем життєзабезпечення, що ставило під загрозу життя дослідників. Після того, як вантажі почали супроводжувати пілоти, втрати стали на два порядку рідшими. Але зараз кожна втрата – це трагедія. Гинуть пілоти. Мої пілоти. Мої люди! Розумієте, панове?   

– Розуміємо ж бо, курвин ти сину. В мене зараз сльози потечуть від розчулення! – крізь зуби процідив головлікар.

– Вибачте його, він засмучений. У нього є причина, повірте. Продовжуйте-но швиденько. І не затягуйте.

– Вже закінчую, шановні! Я провів розслідування. Виявилося, що дві трагедії сталися, коли пілоти були на тренажерах.

– Обидва? – не повірив шериф.

– Так, наскільки нам вдалось з’ясувати. Їм так було цікавіше займатися спортом. Тоді ми демонтували по одному тренажеру на кожному кораблі.

– Звучить збіса логічно, – замислився головлікар. – Та чого ви не заявили про результати розслідування?

– Кому? И хто нас став би слухати? І хто б нам взагалі таке дозволив?

– Зрозуміло, – кивнув шериф. – Продовжуйте.

– Що продовжувати, пане шерифе? – злякався Євген. – Я ж, здається, пояснив, чому там один тренажер? Повторити?

– А нащо ж ви, любчику, змушуєте своїх пілотів йти у  «відмовники»? – спитав підозріло спокійний головлікар.

– Вже поскаржилися? Самі винні.

– Не поспішайте звинувачувати! – смикнувся шериф. – Розповідайте краще.

– Сталася ще одна трагедія. Наскільки нам вдалося з’ясувати: один пілот спав, а другий – знаходився на тренажері…

– А щоб тебе підняло та й гепнуло! Ви що, дійсно вважаєте, що я не знаю режим польотів? – перебив головлікар, шериф поморщився.  – Дванадцять годин – вахта, дві – спорт, вісім – сон, і дві – вільний час!

– Пане головний лікарю, їм жаль витрачати дві години вільного часу. Вони сидять на тренажерах підчас вахти. А якщо їм не треба буде займатися – може, хоч тоді будуть слідкувати за кораблем.

– Та ви ж так все їх жалюгідне життя поламаєте!

– Але принаймні життя в них буде. Ви ж не позбавите мене ліцензії? Панове?

– Розібратися треба, – відповів шериф. – Не тисніть на пілотів. Дізнаюся, що  звільняєте тих, хто відмовився стати «відмовником» - подам до суду.

– А що накажете мені з ними робити?

– Довіряйте людям, Євгене. Дякую, що приділили нам час. Ходімо, Лівсе.

– А кляті мордані? Навіщо ви їх наймали мене бити?

– Я?! Пане головний лікарю, це не я був. Можете перевірити. Пане шерифу! Змийте з мене хоча б цю пляму! Дізнайтеся, хто це!

Дізнатися виявилося складно. Час «за Грінвічем» був вже за північ. У службі охорони орбітального комплексу мирно дрімав одинокий черговий. Шериф ледь зумів отримати допуск до записів камер стеження. Наступні десять хвилин головлікар із захопленням знавця слухав потік майстерної лайки, та дивувався швидкості, з якою черговий збирає всю службу охорони – а з ними й ремонтну бригаду.

Камери стеження біля відсіку лікарні були зламані – і не могли записати напад на головлікаря.

– Та сто копанок їм в печінку! Мордані постаралися, – похмурнів головлікар.

– Не поспішайте звинувачувати, – прогарчав шериф, дочекався, допоки всі зберуться і закричав: – Скільки діб не працюють камери біля лікарні?! Скільки взагалі у нас по всьому комплексу несправних камер?! Якщо завтра до ранку хоч щось не працюватиме,  я вас, вражі діти… Згною! В далекий космос відправлю! Будете обслуговувати техніку на Меркурії чи в дідька в пеклі!

– Шефе, – винувато сказав один із ремонтників. – Меркурій ще не освоюється…

- Не кажучи вже про пекло, - додав хтось.

– Ось ви і полетите першими! Славетними піонерами, так би мовити, – далі шериф знову зірвався на лайку.

Коли всі розбіглися по комплексу, шериф підплив до головлікаря.

– Вибач,  Лівсе. Сам бачиш – виявити, хто вони такі, не вдасться. Сподівайся, що ти їх більше не побачиш.

Морданів головлікар побачив біля входу до житлового помешкання. Двома  застиглими привидами висіли вони з обох боків двері.  Головлікар запанікував, затримався судомно розмірковуючи, і поки він летів за ріг – «привиди» вже побачили його і з радісним завиванням помчали навздогін. 

– Лікарю! – кричали мордані. – Стійте!

Головлікар летів геть, не розбираючи дороги – і влетів прямісінько у тупик. Затарабанив у шлюз, потім підлетів до камери стеження, молячись, щоб її вже полагодили, заволав  прямісінько в об’єктив «Рятуйте! Вбивають!»

Мордані впливли з іншого боку коридору,  повільно почали рухатися назустріч.

– Головний лікарю, – заговорив правий. – Ви вже поскаржилися шерифу?

Головлікар нервово ковтнув, полетів у кут, збираючись захищатися до останнього – а краще спробувати знову втекти.

– Скаржився, – зітхнув лівий, чи то з сумом, чи то з осудом.

– Хто ви збіса такі? Що вам від мене треба?!

– Пілоти ми, – знітився правий. – З Юпітера. Тут на один день, завтра летимо.

– Хто вас найняв?

– Нас? – здивувався мордань. – Джованні, вантаж сюди доставити. А що?

– До якого лисого дідька тут ваш вантаж? Що ви від мене хочете?

– Спирту хотіли, – сумно шмигнув носом лівий. – Вибачте, лікарю. П’яні були.

– Зовсім, – підтвердив правий. – Не знали, що робимо.

– В космосі алкоголь заборонено!

– Атож, – зітхнув лівий. – Контрабанда ж бо. Ми більше не будемо. Вибачте нас, а, головний лікарю?

Головлікар стис зуби, щоб не сказати все, що він думає з цього приводу, використавши до речі декілька нещодавно почутих висловів.

– Звинувачувати легко, – раптово ожив динамік біля камери стеження.   – Ведіть-но їх до мене, є декілька питань з приводу контрабанди. Спробуємо розібратися та усунути причини. Так, Лівсе?