Веселковий міст

Ми просимо в бога, але то таке – пусте, сама примовка. Бо бог над нами – пані Паволоцька.

У пані чотири доньки: Манюся, Галюся, Віруся й Настуся. Було п’ятеро, але Надійки вже нема. Парубок Андрій кохав її, горопаха.

Панна Манюся найстарша, чорнява й тиха. Слова з неї не витягнеш, худенька, тоненька – здається, скоро почне проти вікна світитися.

Панна Галюся білява, дебела дівка. А що вже лихе стерво! Гапка, покоївка, раз чесала панні коси й скубнула, то Галюся сама її геть-чисто наголо обкарнала, так і ходить тепер Гапка – стрижена, як вівця.

Панна Віруся ще не вбралася в пору, сукенки в неї короткі, з-під них – панталонці білі й тонкі панчішки, а на панчішках – ні плямочки, ні слідочка, хоч мала непосидюча й вертка. Її доглядають дві няньки, старі дівки, одна крива, а друга більмаста. Мала з них регоче, пальцем показує, а вони мовчать – хіба котра нишком заплаче.

А панна Настуся ще агука в колисці – пані її народила торік, взимку.

Отака родина в пані Паволоцької, хазяйки над нашими душами. Молимося ми щодня за Манюсю, Галюсю, Вірусю й Настусю, і за пані нашу молимося, хоч бог – то так, примовка.

Тільки Надійку не згадуємо, бо зась.

***

Хоч ще холодно, а люблять наші старші панночки сидіти на веранді. Закутаються в ковдри й шалики, чисто тобі ганчір’яні ляльки, і цвірінчать тихенько – хто його зна, про що, якось не по-нашому. Пані Паволоцька не буває з ними – наче навмисне уникає старших доньок.

А я стою собі, чатую, хекаю паром, бо я – лакей, сирота, а звуся Степан.

Раз Манюся й Галюся сиділи так у кріслах, а стрижена Гапка подавала їм кофій – панночки того надивилися в гостях у сусідки, пані Заріцької, то тепер настановляли щоранку. Манюся гріла ручки об порцелянову чашку – такі гарні рученята, біленькі, пальчики тонкі, нігтики рожеві, панські ручки, – і ні ковтка не зробила. А Галюся кинула собі в горня аж три шматки рафінади і знай кришила медову булку на тарілку, але нічого не їла – отак панночки пили той кофій, бо, кажуть, гіркий він і з цукром. А я сам не пробував, то й не знаю.

А тоді Манюся сказала, тихо так і тужно:

– А уже ж скоро березень, Галю, – а більше нічого, тільки чашка в її панських ручках зателіпалася.

Рум’яна Галюся враз зблідла як стінка й заверещала:

– Мовчи, мовчи, навісна! – а Манюся схлипнула. Я аж заціпенів, зроду не чув, щоб вона плакала.

Галюся тоді схопила свою чашку та як пожбурить у Гапку:

– Що це ти, суко, наварила, вугілля якесь, а не кофій!

Стоїть Гапка у своїй сукенці сірій, на грудях чорна пляма, труситься, бідака стрижена. Панночка Манюся тихо плаче, панночка Галюся ніздрі дме, як хорт. А мовчу, стіну підпираю. А що скажеш? Таке воно вже є, життя кріпацьке.

Але як же жалько панночку Манюсю, яка ж вона гарна, як кринична вода.

***

Пішов я перед Масляною на останні вечорниці – мороз стояв страшний, і панночки наші вже днів зо три на веранді не чаювали й не кофіювали.

А щоб знали ви, хлопець я нівроку, видний – зросту чималого, чуприна чорна, сам рум’яний, очі карі. І на досвітках, і на вулиці дівки так і в’ються: Степаночку-душко, а приведи музики!

Дівки в’ються, а батьки їхні носом крутять – сказано ж: сирота й лакей. Та й чорт би з ними.

От, кажу ж, перед Масляною, на останній сходці, сидять дівки й прядуть, а ми з хлопцями собі теревені теревенимо. І бачу я: чорнява Марфа мені моргає. Ні-ні, та й кине оком, та й пустить бісиків – от чортова дівка.

Запримітив те й товариш мій, Микитка.

– А що, Степане, – штурха мене ліктем під бік, – не зівай. Як лягатимемо спати, горни Марфу до себе, диви, мо, й притули дасть!

Мене аж жаром облило: і хочеться, і колеться. Чом би й не потертися об дівчисько, коли сама припросить? Але ж гуляй тоді з нею, ще сватів зажадає – попробуй відкараскайся.

От уже хтось із хлопців каже:

– А чи не пора нам спати?

Ой, що почалося! Дівки зачали збиратися додому, а самі поглядають, хто з парубків зупинятиме. А котру не зупиняють, та знай ревітиме дома в подушку.

Розібралися потроху, хто з ким лягає, бачу: Марфа мені рукою показує, несміливо наче – лягай, Степаночку, тутка. Чорт з тобою, дівко, будь що буде. Скинув свиту – вмостився поруч на долівці.

Згасили свічку, шепочуться, вовтузяться – темрява наче якийсь стодишний звір. Чую, Марфа шепоче біля вуха:

– Степаночку-душко, а я тобі люба?

А в мене перед очима – прозорі рученята панни Манюсі, тремтять на горнятку, од порцеляни біліші.

Марфа сопе, дише, чим обідала: цибулею та салом. І оце до неї свататися?..

А в панни дихання гірке й свіже, як зрізана билина.

Я схопився та й ну пробиратися до дверей. Когось зачепив, на когось став – ох і наслухався про себе!..

А Мафра кричить навздогін:

– Степаночку, чи ти здурів, серце?

Може, і здурів. Але нікотра тут мені не люба, скажу я по правді, бо руки в них чорні від роботи, бо дівки в селі нашому – кров з молоком, у плахтах та запасках, у керсетках та юпках, стрічки в косах, губи обвітрені, чоботи одні на всю родину.

Такі, як я сам, кріпацькі душі, а до кого прикріплені?

Та до панни ж Манюсі.

***

Стояв я раз біля дверей, як бовванисько, слухав, як панна Манюся грає на піаніні. Щось тужливе таке, аж душу викручує, аж сльози на очі в мене, здорового хлопа, навертаються. І, скажу вам, як було: над тим піаніном висіла веселка, така ясна, як кришталь, дугою, наче коромисло. Як вона світилася, господи! І душу мені осявала, і враз я прозрів: усе зроблю за панну Манюсю, усе для неї.

А тоді зайшла пані Паволоцька – суха, висока, сувора, губи в нитку. Глянула на ту веселку – та як грюкне кришкою піаніна, ледь Манюсі пальці не відбила.

– Що ж ти робиш з хлопцем? Хто тобі дозволив?!

З хлопцем – це, значить, зі мною. Таку має владу панна Манюся: виймає з людини серце і вкладає в груди райдугу – одним кінцем вкладає, за інший тримається.

– Я не хотіла, маман, я не хотіла! – шепче Манюся й рюмса, а пані хита головою і теж чогось плаче. Знає, мабуть, що дочка бреше.

Усе вона хотіла, то вона навмисне, бо така її натура.

***

На кухні – жар, спека, пахне смаженим поросям. Кухарка Хведора реве й хреститься – такий гріх, уже ж піст почався.

Але то така наша доля: на початку Великого посту в пані завжди звана вечеря.

Ми, дворові, вичистили маєток до блиску, запалили свічок, накрили стіл у вітальні. Замкнулися собі на кухні й сидимо тихесенько, затулили віконниці, світло не палимо – аби лише не зауважив гість нашої пані, аби й віддиху не почув.

Ми всі знаємо: якщо гість чогось не вподобає, не буде врожаю. На село впаде голод, і мор, і посуха, але й то не така біда: якщо гостеві щось буде не до душі – пані розлютиться. І бог не врятує, бо бог – то примовка.

Кажуть, діда Охріма колись розібрала цікавість. Кажуть, він виткнув носа подивитися, хто це на початку Великого посту завітав до нашої господині. Оповідав дід Охрім: чорна була в гостя карета, здоровенними зміями запряжена, і в змій тих очі світилися, як жарини, і як зустрілися вони з дідом Охрімом поглядом, так він і осліп.

– Отче наш, – шепче кухарка Хведора, – не одвертайся від нас, грішних, у страшну цю годину.

Було те з дідом Охрімом, як я ще й не родився, років зо тридцять тому.

***

Ніхто нам не каже, про що говорять гість із панею, але ми завжди знаємо: як ходить потому весела, співає, то нічого. А як виходить до сніданку бліда й заплакана, то вже не сумлівайся – буде Свято.

– Степане, – кличе пані, – Степане, ану до мене!

Схопився я з-за столу – так і проспав цілу ніч, сидячи на лаві, геть усе тіло затекло, та що з того? Господи, думаю, хоч би весела.

Де там! Чорняки під очима, як у хворої, – дивитися страшно.

– Іди, Степане, до війта, скажи, що цього року будуть урочистості, – і нічого більше не сказала.

– Слухаюсь, пані, – відповідаю, а сам не чую свого голосу. Вона глянула на мене так дивно, червоними очиськами – та й промовчала.

Вийшов я на веранду, бачу: сніг уже тане, а стіл під дашком порожній – ні кофію, ні скатертини навіть. Сховалися наші панни, сховалася панна Манюся.

Стою та й вию, руками рота затуляючи, щоб не почули.

Як дотане сніг, буде Свято. Така вже доля.

***

З того дня в панській садибі учинився переполох – готували панні Манюсі віно. Ходить вона, як примара, прозора й світла, а швачки крутяться навколо – приміряють на Манюсю білу сукню. Біга побіля неї мала сестричка Віруся, пісень співає, кричить Настуся нагорі, в покоях, – Манюсі байдуже. Дівки шиють, гаптують, щось там підрізають – панна наче не чує й не бачить. То стоїть біля вікна, то грає на піаніні – і знай вдивляється в далеку ниву, з якої сходять сніги, у чорні латки землі, доки очі їй не починають сльозитися.

А я стою собі під стіною, ні живий ні мертвий, і таке мені коїться – наче веселку, яку панна Манюся вклала мені в серце, хтось так само чорним вифарбував, як те поле.

Уночі була завірюха, замело все наново – і вперше за цю зиму панна моя усміхнулася.

А Галюся – та тепер ще більше лютує, стерво. Перевіряє роботу, стоїть у швачок над душею. Котрась криво поділ підшила – так панна Галюся вхопила голку і давай ту бідну дівку в пучки штрикати. Дівка кричить, реве, а заступитися ніхто не сміє.

А я так думаю: шкода і її, цю сучу панну. Вона сестру любить, того й біситься.

А ще більше – бо чує, стерво: за Манюсею – її черга.

***

Біля порожньої моєї нетопленої хати перестріла мене Марфа – закутана в юпку й цвітасту хустину, рум’яна з морозу.

– Степаночку, – сказала, колупаючи пліт порепаним пальцем, – не збурюй людей. Усі просять.

Хто що просить, думаю, дивлячись на червоні Марфині щоки. Кому до мене діло? Ледь второпав, що це громада послала Марфу, бо всі бачать веселку, яку я ношу в серці, і всі бояться мене.

Мене, сироту і лакея, сміх та й годі.

Посунув Марфу:

– Геть іди, чого стала?

А вона тоді крикнула на всю вулицю, аж розберхався собака в сусіда:

– Чи ти здурів, хлопче? Не зачіпай панну, бо буде всім нам лихо! Степане, глянь на мене! Її не буде вже, не буде панни, а я лишуся!

Але я не озирнувся.

***

Снігу зосталося – так, кілька клаптів.

Пані ходить біла, аж зелена, світом нудиться, ранками, чути, вивертає її, бідну, у відхожому місці, ніби перепилася чи наїлася отрути. Ну, то ясно, що воно означає: буде в нас нова панна ще до Різдва.

Усі наші панни родилися в грудні.

Сиджу я ночами під дверима в Манюсі, слухаю, як тихо вона плаче, і так хочеться сказати: пусти мене, люба, пусти, серденько, пусти мене. Відімкни двері, я пройду по райдузі, я візьму тебе, серце, і будеш ти вже для білої сукні не годна, а тоді хай би мене й покарали, хай би з’їли мене чорні змії, на яких їздить твій батько.

Але вона не впустила, і я собі думаю: нащо ж тоді гаптувала той міст з музики, нащо, панно Манюсю?

Знаю, що пані Паволоцька чує всі мої думки: часом гляне просто в очі, стисне сухий кулак – і забуваю, як дихати, ловлю повітря, як риба на березі, а вдихнути не можу.

Знаю: той парубок, Андрій, що кохав Надійку, спробував украсти її темної ночі, але не дійшов і до панниних дверей – господиня чекала у вітальні. Плеснула в долоні – і зупинила його серце.

Така сила нашої пані, дарована чорним гостем. Цією силою вона прикріпила до себе всі наші душі, щоб не розлетілися світом, – на те ми й кріпаки.

***

Тиждень по завірюсі Манюся сиділа, замкнувшись у спальні, а, як розтанув сніг, вийшла на веранду, вбрана в білу сукню, попросила собі кофію. Господи, яка вона була гарна, така біла, наречена без вельону. Мережаний комірець підпирав їй гостре підборіддя, і губи були такого само кольору, як плаття.

А панна Галюся не вийшла – ревла у вітальні, корова дурна, била дорогу порцеляну. І пані їй нічого не сказала – сховалася десь у надрах маєтку, як і торік робила. І ні Віруся не бігала будинком, ні Настуся не плакала.

Манюсині прозорі долоньки обіймали чашку, від якої підіймалася пара, а я дивився.

У дворі вже стояли дядьки із села, кремезні, набурмосені й похмурі: війт, коваль і троє гречкосіїв – весільна учта Манюсі.

А тоді вона сказала:

– Попробуй кофію, Степане, – і я підійшов, і ноги мої були наче дерев’яні. І, коли брав горня в неї з рук, відчув, що пальці в Манюсі як крига, здригнувся й ледь не пролив того кофію.

Який же він був гіркий, господи.

Панна Манюся щось спитала безкровними губами, але я не розчув, бо панна Галюся якраз розбила тарілку у вітальні, і здалося мені: це міст між серцями розлетівся на друзки.

– Пора, панночко, – сказав війт, і Манюся встала. Ковдра впала долі, а чашка лишилася в мене в руках.

Вони йшли собі, йшли доріжкою з двору, йшли – людиська на тлі безкінечного поля, і біла сукня Манюсі розвівалася, ніби рибальське вітрило.

А тоді війт дістав ножа і замахнувся, і Манюся впала – мов зрізана билина.

***

Ми просимо в бога, але то таке, примовка сама, пусте. Бо бог над нами – пані.

У пані чотири доньки: Галюся, Віруся, Настуся й Валюся, що народилася в грудні. Було п’ятеро, та Манюсі вже немає.

Ми, дворові, щороку на початку Великого посту вичищаємо маєток до блиску й накриваємо скоромний стіл у вітальні. Замикаємося на кухні й сидимо тихесенько, затуливши віконниці, світло не палимо, ледь дишемо – аби лише не зауважив гість нашої пані.

Гість нашої пані їздить на чорних зміях, а в змій тих очі, як жарини. Він дав нашій пані силу чути наші думки й зупиняти наші серця, він прикріпив наші душі до неї, на те й звемося – кріпаки.

Ми знаємо: у кожного повіту своя господиня, і, коли скаже чорний гість, кожна пані віддає йому доньку – а коли саме він того зажадає, ніхто не знає. Тільки думаю я, Степан, лакей і сирота: чорний гість забирає свою доньку, коли між її серцем і серцем котрогось кріпака виростає кришталевий міст. Бо нічого солодшого нема для чорного гостя від звуку, з яким той міст розбивається.

Тільки я нікому не скажу – нащо збурювати людей? Нічого вони не вдіють.

Отаке життя в пані Паволоцької, хазяйки над нашими душами, така родина. Молимося ми щодня за Галюсю, Вірусю, Настусю й Валюсю, і за пані нашу молимося, хоч бог – то так, примовка.

Тільки Манюсю не згадуємо, бо зась.