В будинку

Довгі химерні тіні на підлозі і стінах кімнати додавали моїй, і так виснаженій галюцинаціями і кошмарами свідомості, потворних деталей, поволі перетворюючи легку тривогу на справжню всеохоплюючу паніку. Небо давно перетворилося на криваві хвилі, які швидко розчиняли в собі залишки сонячного світла. Черговий вечір скоро перетече в нестерпно-довгу жахливу ніч.

Тільки зараз я зрозумів, що проведу в цьому будинку ще одну ніч, хоча ще вчора присягався сам собі, що ноги моєї тут більше не буде. Не знаю, чому не забрався звідси під три чорти, адже дуже боюся. І дещо відчуває цей страх, не дозволяючи покинути дім вдень. Кожен захід сонця розвіює чари і я вкотре переживаю кошмар, яким живе цей маєток. О, це не просто будинок. Аж ніяк. Це пастка! І призначена вона саме для мене. Яким сліпим я був, коли все починалося. Яким наївним і дурним. Та звідки було знати.

Гадаєте п’ятсотлітні маєтки отримують лише у спадок? У нас можливий інший варіант. Вперше почувши, що можна відхопити з державної власності справжній замок, то подумав, що це жарт. Але ж ні. За символічну плату, один з чиновників «забув» занести в реєстр історичну пам’ятку. А деякі маніпуляції з паперами дозволили мені стати власником невеличкої ділянки з житловою будовою на окраїні села на Київщині. А, що тією будовою був старовинний маєток, ніде не вказувалось.

Я очікував на косі погляди і протести нових сусідів, але крім банальної цікавості, нічого більше не помітив. Селяни, дізнавшись, що в кам’яного велета, який підпирав ліс на пагорбі, з’явився новий власник, тільки чухали потилиці і спантеличено переглядалися. Довго ніхто не наважувався зі мною говорити, тож довелося проявити ініціативу. Кілька разів заходив до місцевої крамниці, щоб незвиклі до багатих гостей селяни побачили, що я цілком нормальна людина і зі мною можна мати справи.

Посередник, який запропонував провернути таку зухвалу махінацію, повідомив тільки загальні відомості про об’єкт. Але крім імен останніх власників, які мали відношення до московської правлячої верхівки ще в радянські часи, і орієнтовної дати будівництва, нічого путнього не сказав. Тому місцеві жителі могли стати багатим джерелом інформації. Хоч замок і стояв покинутим більше тридцяти років, але старожили, напевно, знають про нього чимало цікавого. Адже це не одна з пересічних хат в селі.

— Той замок стояв там, ще за часів, коли навколо за сто кілометрів не було жодного поселення, — авторитетно відповів на моє питання до продавчині чоловік, який стояв за столиком поряд з прилавком.

Перед ним на білій пластиковій тарілці лежав шмат чорного хліба і стояв напівпорожній стакан.

— Цього ніхто не знає, — дещо розсерджено сказала жінка. — Але дійсно дуже старий, хоч і виглядає непогано. Наше село заснували мало не сімсот років тому, а замок вже тоді був.

— Мені говорили, що він зведений у шістнадцятому столітті.

Жінка в синьому фартуху байдуже знизала плечима.

— Та хто зна.

— А казали вам, — знову втрутився чоловік, — що він має погану славу?

Його язик трохи заплітався, але очі були ясними. Та і продавчиня цього разу промовчала.

— Справді? Нічого такого не чув.

— Як мінімум останні власники закінчили погано.

Я перевів погляд на жінку.

— Ну, — зашарілася вона, — ніяких доказів немає. Але плітки ширились різні. Господарі тут бували рідко. Приїздили на тиждень-два влітку. Чоловік з дружиною, обом років під шістдесят. Одного дня вони просто зникли. Казали, що їх КГБ забрало, чи самі втекли, але...

— Але ніхто в це особливо не вірить, — перебив пияк. — З будинку абсолютно нічого не зникло, не було пошкоджено. Можете уявити таке, після навідування когось із тих мерзотників? Чи щоб людина тікала не взявши речі, гроші, документи? Отож-бо. То все нечиста сила зробила. Ніяк інакше.

— Миколо, — розчервонілася ще дужче жінка, — не мели дурниць. Ти лякаєш людину цими дурнуватими байками.

— А що я вигадав? Запитайте у кого завгодно, хто старший сорока. Кожен підтвердить мої слова.

— А що розслідування?

— Та яке там розслідування?! — Старий шугонув залишки оковитої в горло навіть не змигнувши оком. – Міліціонери походили, позаглядали і розвели руками. Замкнули двері і так воно там все стояло. Тільки чемодани з лахами забрали.

Я відзначив, що він, принаймні, щодо речей не збрехав. Меблі в будинку стояли на своїх місцях. Вікна не були розбитими. Жоден мародер не вдерся туди в пошуках наживи, що викликало подив ще під час першого візиту.

— То що ж там сталося? На вашу думку.

Чоловік захитав головою.

— Щось там не так. Якщо чесно, то вже навіть не знаю, що саме. Але, ще будучи малим шмаркачем, туди не потикався. І ніхто з тих, хто в цьому селі мешкає, не наближався. Бо всі знали, що там нечиста сила. Отак, просто знали. Певно, з молоком предків всмоктали це знання.

Він засміявся і знов перехилив стакан, сподіваючись видобути з нього ще хоч кілька крапель, але розчаровано повернув його на місце.

— Якщо ви дійсно хочете дізнатись щось достовірне про своє нове помешкання, то йдіть у школу. Там Марія Степанівна допоможе. Вона в літах, але досі вчителює і знає про історію села більше за будь-кого.

Я подякував продавчині за пораду і попрощався з обома.

Ті перші спроби дізнатись історію замку зринали яскравими поплавками з бездонного озера забуття у моїй голові, поки я молив сонце не ховатись за обрієм. Але ніч таки настала. І вмить довкола розлилася тиша. Хоч поряд стояв ліс, а за кілька кілометрів текла велика річка з чередою ставків, що обсіли її, мов вугрі підлітка, жодна тварина не насмілювалась видати ані звуку. Здавалось, природа підкорилася наказу невидимого володаря.

Згори, мов зловтішаючись, блимали крижаними ліхтарями зірки. Уявними лініями вони поєднувались у безліч комбінацій і сузір’їв. Та мені ввижалась тільки заплутана павутина, яка з радістю прийме в свої обійми, варто лише стрибнути з вікна третього поверху. Проте стан мій ще не дійшов до такого, щоб переступити цю межу. Вчора так, але не сьогодні. Цієї ночі ще ніщо не приходило. Поки ні…

Я щільно зачинив ставні, відрізаючи єдиний оманливий шлях втечі і позбавляючись спокуси скористатись ним занадто рано. Запалив свічку на столику поряд з ліжком. Мерехтливий вогник вирвав з темряви кілька метрів простору. Головним завданням було бачити важкі дубові двері, які виступали бар’єром від решти маєтку. Старі, потріскані і засмалені — вони виглядали достойною перепоною, що навіть дарували примарну надію, яка, втім, не мала права існувати в цьому проклятому місці. Мої груди ледь здіймалися, щоб ненароком не порушити спокій будинку. Серце повнилось наївним сподіванням на спокійну ніч. Але тіло залишалось напруженим, погляд зосередженим. Піт стікав обличчям, заливаючи очі.

Я сидів і чекав. Та ніхто не приходив. Вогонь з’їв уже дві третини свічки. Готовий волати від гнітючої тиші, розтулив рота, але не встиг і видихнути. За замкненими ставнями (на висоті дев’яти метрів від землі) прозвучав протяжний стогін. Зіниці розширились до неймовірних розмірів, намагаючись вловити можливий рух в кімнаті. Я втиснувся в спинку ліжка, інстинктивно намагаючись віддалитись від зловісного звуку, який несподівано перервався, встигнувши налякати мене до заціпеніння. Мозок відмовилявся раціонально сприймати навколишній світ.

В якийсь момент вдалося змахнути з очей пекучий піт. І саме тоді свічка згасла, залишивши мене сам на сам проти темряви й тиші. Невидющими очима я вдивлявся в морок, серце несамовито калатало. Страх змушував не дихати, щоб залишатися невидимим. Але те, що мене переслідувало, знало де шукати. Воно не потребувало доказів моєї присутності.

Легкий вітерець раптом обдув мені спітніле обличчя. Воно вже було в кімнаті й гралося зі мною. Як хижак з приреченою жертвою. Я ж намагався як в дитинстві відгородитись від жахіття, просто закривши очі.

А тоді серце впало в п’яти. Я навіть подумав, що зараз помру. Жахливий скрип донісся з-за дверей. Ніби хтось гнилими нігтями шкріб двері. Спочатку повільно, а потім все швидше і швидше. Я уявив мільйони голодних кішок, які проривались в сховок з їжею. Вони нищили деревину своєю жадобою, рили прохід в мою могилу. Я старів просто на очах, хоча цього ніхто не бачив. Але можу заприсягтися, що волосся стало, як мінімум, вдвічі білішим, а багато й випало.

Простирадло вже було на носі. Простір навколо заполонив пронизливий звук, що краяв слух як вправний м’ясник тушу. Було чутно як на кам’яну підлогу сиплеться тирса. А за цим галасливим виводком спостерігає господар цього дому. Справжній Господар, який криво посміхається пускаючи слину. Я навіть відчував її сморід. Чи то лише витвір уяви? Бо в природі не існує нічого подібного. Цей запах не звідси.

Раптово сморід розвіявся як і моя мужність з приходом темряви. Навіть кішки десь поділись. На трон зійшла тиша. І я ніяк не збирався її порушувати. Аж тут трапилось непередбачуване. До цієї ночі настільки тісного контакту в мене не було.

Гарматний постріл пролунав поряд з моїм правим вухом. Захисна барикада, що стільки попередніх ночей захищала мене від будинку, злетіла з петель. Двері перетнули всю кімнату, змітаючи на своєму шляху стільці, і вилетіли через вікно, вибивши ставні. І тоді я остаточно втратив глузд. Бо на горизонті висіло сонце. Але не те, що сіло кілька годин тому. Це було світило чужого світу.

Велика срібна куля, поряд з якою танцювало дві менші. Супутники нервово пульсували, заворожуючи зеленим сяйвом. Я ніби зазирнув зі зворотного боку свідомості на суть всього живого. Світіння вабило до розбитого вікна Але хтось був зайвим в цьому любовному трикутнику. Чи їм когось не вистачало?

Нестерпно захотілося приєднатись до цих зірок. Я підвівся з ліжка і зачовгав занімілими ногами, мов загіпнотизований. Мене навіть не бентежило те, що стояло в дверному отворі позаду. Важливим було лише вікно і світила. Космічна краса вабила, спокушала яскравими фарбами. Відчувалось, що там набагато краще, ніж в моєму брудному грішному світі брехні і насильства. Варто зробити тільки кілька кроків, щоб стати частиною візерунка, що кожної ночі передає вітання мешканцям тисяч планет.

Істота позаду почала гарчати, але мені було байдуже. Погляд прикипів до грандіозного видива, що манило, ніби комаху на світло. У вухах звучала солодка мелодія, що доповнила гармонію зірок, які так гостинно запрошували мене в свої обійми. Десь в підвалинах мозку я усвідомлював, що збожеволів.

Вже перекинувши ногу через підвіконня, я відчув у потилицю удар чудесного аромату, що поєднував деревні нотки з краплинами альпійських трав, здобрених цитрусовим екстрактом. На мить примружив очі, насолоджуючись моментом. А коли відкрив їх, то застиг, мов укопаний. Простір заповнився смородом, небо затягнуте хмарами, без натяку на срібне сонце з супутниками. Скрізь панувала темрява, особливо в моїй голові.

Потрібно було повернутися в свій дім, в свою кімнату, в свій кошмар. Цей жахливий запах вивів мене зі ступору, змусивши забути про невідомі планети і подібну маячню, та зосередитись на проблемах насущного земного життя. Повільно опустив ногу на підлогу, відчуваючи гарячі віддихи за спиною. На щастя, якщо це слово було доречним у цьому випадку, уява відмовлялась малювати того, хто там стояв. Але то точно не була людина. Не пес, вовк чи ведмідь.

Кат не поспішав з рішенням. Ситуація, вірогідно, його веселила. А мене влаштовувало продовження власного життя бодай на мить, але пауза затягувалась. Сльози покотились небритими щоками до підборіддя. Було сподівання, що тварюка завдасть удару в спину. Але не судилося.

Кілька глибоких вдихів повернули дещицю сміливості і я різко розвернувся, щоб поглянути смерті в обличчя. Але позаду була лише порожня кімната. Невже я таки збожеволів? Попередні ночі змушували про це задуматись, але величезна діра в стіні говорила про протилежне. Щось таки було тут, стояло за моєю спиною. Але пішло. Тим краще. Гра триватиме далі.

Я відступив у глибину кімнати. Її темні закутки могли ховати багато жахіть, але здавалось, що мені дали трохи часу на перепочинок — підлатати нерви. Хоча я мав великі сумніви, що зможу тепер сприймати навколишній світ адекватно. Сенсу знаходитись на третьому поверсі вже не було – захисні двері відправились в небуття, тому вчергове перетнув кімнату і вийшов у коридор.

Треба було тікати звідси одразу. Ще вперше почувши, що тут діється щось ненормальне. Скільки ж разів за ці дні я пригадував зустріч з Марією Степанівною і картав себе, бо слова вчительки, яка за сумісництвом була і єдиним краєзнавцем, і директором місцевого музею, слід було сприйняти по-іншому.

— Крім зникнення попередніх власників, більш-менш задокументовано лише одну, так би мовити, дивну подію, яка відбулась аж сто п’ятдесят років тому.

— Тобто, «зло», як його тут називають, з’явилось не так і давно?

Старенька жінка поглянула з неприхованим обуренням. Мій скепсис їй не сподобався.

— Ви самі прийшли. Вас ніхто не кликав. Якщо не вірите, то що я можу вдіяти?

— Перепрошую, — поспішив виправитись я, — просто трохи дивно чути подібні речі від дорослих людей в наш час.

— А чим відрізняються теперішній час від минулого? Озирніться. Якщо прибрати деякі несуттєві деталі, то людина буде такою ж істотою, що й тисячоліття тому, і проблеми в неї, у переважній більшості, ті ж – вижити та залишити після себе нащадків!

— Хай ви маєте рацію, але я ніколи не стикався з незбагненним. Тому і прийшов розібратись, чому мешканці села сліпо вірять у старі легенди. Що їх так налякало.

— Коли саме з’явився замок достеменно не відомо. Але записи свідчать, що раніше за село. Припущу, що воно зародилось, щоб обслуговувати господарів маєтку. Але ким вони були теж не зрозуміло. В ті часи існувало не багато родин спроможних на подібне будівництво, та вирахувати, хто саме його започаткував неможливо. Також немає документів, що допомогли б дізнатися, хто тут жив у подальшому. Село з навколишніми землями, зрозуміло, переходило від одного господаря до іншого, але свідчень, що хтось жив у самому замку, немає. Тобто події, про які я розповім, крім різних, як ви кажете «міфів», не мають жодних підтверджень.

Так от, в якийсь момент жителі села почали чути незрозумілий тихий шум, що ночами доносився з пагорба. Так тривало кілька місяців, поки гучність звуків не зросла настільки, що кожен зміг розібрати крики. Голос завжди один і той же. Слова не вдавалось розібрати, але схоже було на крики болю. Люди не наважувались підходити надто близько, але навколо будинку не помічали жодних ознак мешканців. Вночі ні один сміливець не наважився поткнути туди носа. А крики й далі лунали і ставали все гучнішими. Згодом від них не рятували навіть зачинені вікна і двері. Ніхто не міг спати. Худоба не давала молока, кури перестали нестись, виття собак не стихало. Більше так тривати не могло. Зібралась рада, де найсміливіші чоловіки вирішили вночі поглянути, що ж відбувається в маєтку.

Засвітла вони вирушили на пагорб, де заховалися в чагарниках на безпечній відстані від будівлі. З настанням ночі все повторилось. Зблизька лемент був ще гучнішими, але ніхто не побачив абсолютно нічого ні у вікнах маєтку, ані на його подвір’ї. Але більшість зголосилась, що звук лунав з колодязя. Коли розвиднилось, а крики стихли, зазирнули всередину. Вода там виявилась поганою. Зелена і поросла жабуринням, вона жахливо смерділа. Але джерела крику не було виявлено. З тим і повернулись.

Довго радились, що ж робити, і надумали засипати криницю. В будинку на той момент ніхто не мешкав, тож дозвіл ні в кого не питали. Все ті ж сміливці наступного дня закопали криницю. І, на втіху селян, крики припинились і жодного разу з того дня не лунали в нічному небі.

Але загальна радість тривала недовго. За кілька днів усі вісім чоловіків, які засипали криницю, померли з різних причин – від серцевих нападів до обвалу даху в домі. А кожна родина в селі протягом року зазнала якогось лиха. Де згорів хлів, де худоба полягла, а дехто і дітей втратив. Багато народу важко хворіло.

Доказів, безперечно, не було. Але люди могли заприсягтися, що причина в пагорбі. Вони жахалися його і оминали десятою дорогою. Хоча, коли пристрасті трохи вщухли, дехто з селян підбивав інших спалити маєток. Але люди побоялись наслідків, бо не були певні, що винен саме будинок, а не земля під ним. Тому вони просто облишили все у спокої і робили вигляд, що того місця просто не існувало.

Я ж давно перетнув ту межу, коли міг ще зробити вигляд, що цього місця не існує. Тепер залишалось лише йти вперед і сподіватись на краще.

Одразу за дверима закручувались вниз сходи. Прекрасні фігурні перила запрошували покласти на них руку. Я приклав долоню до гладенької блискучої поверхні, а вона здалась липкою. Кілька кроків східцями змусили засумніватись у власних органах чуття. Навколо стало помітно світліше. Повітря світилось саме собою, забарвлюючись у фіолетовий відтінок. Визначити джерело світла було марно. Сяяв невеликий простір навколо мене. Ніби я в руках тримав свічку. Це світіння трохи відволікло від нічних жахів. Тілом розлилось приємне тепло від ніжної музики.

Вона з’явилась неочікувано як і світло. Щось із класики. Це заспокоювало. Кажуть, подібна музика здатна творити чудеса з хворими, депресивними особами і відвертими психами. Потрібно зізнатись, в той момент я належав до всіх категорій. І вона дійсно допомагала. Я навіть почав критичніше оцінювати ситуацію. Чорний кошмар відригнув мене зі свого слизького примарного черева. Принаймні, так здавалося.

В супроводі м’якої мелодії і легкого світіння, тримаючись за перило, мов сліпий за поводиря, я дійшов до другого поверху, потім до першого. З полотен на стіні поглядали незнайомі обличчя. Портрети були дуже реалістичними і яскравими, незважаючи на поважний вік. Особливо вирізнялись очі, які палахкотіли у світлі, мов живі. Вони проводжали мене вглиб імпровізованої воронки, насміхаючись з висоти. Хоча було чітко видно, що роти їх щільно стиснуті, а обличчя суворі. Та очі жили... Хоча від живих не віє таким холодом.

Несподівано щось вкололо мене в ніс. А тоді ще раз. Цього разу в шию. І знову — в руку. Я остовпів – в будинку йшов сніг! Дитинство вмить повернулось до мене. Вдарило в голову, як добре вино. Коли востаннє було так радісно? Тільки в далекому дитинстві, коли нікуди не поспішав і ніщо не турбувало. Тоді був час звертати увагу на красу навколишнього світу. Був час на життя. Справжнє, а не пластикову копію, що називається гарним існуванням.

Справжнє — ось воно, переді мною. Падає білосніжними кристалами. Всі вони різні. Індивідуальні. Як люди. Дійсно, нас можна порівняти зі снігом. Кожен має унікальний характер, зовнішність, життя. Так немає і двох однакових сніжинок. Це відомо навіть дітям, можливо, лише їм. Бо для дорослих це здебільшого погана погода. Але головною спільною рисою є не унікальність, а кінечність. Ким би ти не був, що б не зробив, яких висот би не досяг – рано чи пізно помреш і зникнеш, як не було ще жодної сніжинки, яку б унікальність врятувала в польоті з небес і не дала загинути в мішанині з мільярдами власних братів і сестер на землі. Всі йдуть, щоб звільнити місце прийдешнім поколінням і новому дню. Але один йде сумним чи сердитим, а інший встигає розгледіти крізь завірюху красу життя.

Поки я так розмірковував, то голову і руки вкрив шар снігу, стало холодно. Довелось струснути його з себе. На душі стало на диво спокійно. Дістатись першого поверху було не важко.

Коли ноги ступили з останньої сходинки, мара, що найшла на мене, розвіялась. За кілька метрів попереду були масивні дубові двері. Вихід, що обіцяв свободу — шлях з пекла в те життя, про котре вже й не мріялось. Ось спасіння – вже на відстані витягнутої руки. Я взявся за ручку і трохи повернув її.

Та не з міг відчинити, бо дещо привернуло мою увагу. Щось позаду, чого раніше не існувало в цьому будинку. Чи ні? Безсило опустив руку, хоч розумів, що припускаюсь помилки. Але ж була причина, чому я залишився ще на одну ніч. Ймовірно, вона зупинила мене і цього разу. Позаду знаходився дверний отвір і сходи, що вели до підвалу, якого абсолютно точно не було в цьому клятому будинку в мій перший візит. Але тепер був.

Сніг посилився, картини на стінах продовжували посміхатись самими очима. Сяюча хмара, яка вела мене сходами, повільно вплила в ті двері і полинула донизу, залишаючи темряву довкола, що мене аж ніяк не влаштовувало. Не залишалось нічого іншого як йти слідом. Щось дуже хотіло бачити мою персону внизу. І я підкорився.

В кінці сходів були благенькі облуплені двері – здавалось, що вони єдині увібрали в себе все старіння цього замку за сотні років, як славнозвісний портрет Доріана Грея. Сумніви заполонили голову. Думки про те відчинити чи тікати відволікли від навколишньої реальності. Але вона повернулась з усвідомленням тиші – тут музика не лилась солодким вином, сніг не йшов, світло зникло. Мене пробрав озноб. Складно сказати скільки часу я там простовбичив.

Від доторку двері легко піддалися. Тонкий скрип проник в кімнату під першим поверхом. Було б добре, якби сюди проникав бодай промінчик світла, але не з моїм таланом. Та це не найгірше. Справжнє випробування чекало за порогом. Я відчував, що вже не зможу повернути назад, якщо переступлю цю межу. Те, що дихало в спину в кімнаті на горі, більше не розчиниться в темряві і не подарує другого шансу. Знав, що повинен зайти, але відчайдушна воля до життя — земного, чарівного, якого ще не встиг сповна скуштувати – благало повернути назад. Зараз ніхто не тягнув мене за руку. Мушу сам зробити вибір ціною у власне життя.

В дальньому кінці кімнати щось спалахнуло. Дві крихітні червоні плями. Я з пересторогою вдивлявся в незрозумілу прояву. Вогники заворожували, манили. Беззвучно пропонували приєднатись — розлитись червоним сяйвом на чорноті підлоги. Щастя та блаженство поряд, варто тільки зробити крок.

Точки наближались, стаючи все більшими. І я побачив, що це вогонь ненависті, злості, багаторічного голоду. Це були очі величезної потвори, що жила в підвалі, якого тут не було. Залишалось лише сподіватися, що істота зможе заковтнути мене за раз, бо більше не було на що розраховувати. Сморід тисяч смертей вдарив в обличчя. Спазм зігнув мене навпіл і блювотиння полетіло в темряву густим гірким потоком. Біль гострим лезом ковзав нутрощами. Важко було не втратити свідомість, але я встояв на ногах. В голові паморочилось. Довелось обпертись на косяк. Єдиним плюсом було те, що створіння не видно. Потворність демона, божества, тварини, ілюзії чи що б воно там не було, мусила перевершувати витвори найхворобливішої уяви. Мої нервові закінчення звалилися б замертво, якби побачили хоча б крихітну частину тієї істоти.

Але за чим затримка? Ось я прямо перед ним. Давно не митий і не голений, але для істоти з таким смородом з рота, думаю, це не суттєво. Важливим було лиш те, що я досі стояв на порозі, а не зайшов всередину. Хоча, впевнений, влада цього кошмару поширювалась далеко за межі цієї камери-в’язниці. Якось же він добирався до третього поверху.

Ніби читаючи мої думки, істота загарчала.

Я розумів, що мушу зайти, щоб стати жертвою, чого робити зовсім не хотілося. Але… нога сама відірвалася від підлоги. Не я володів нею і власним тілом. Розуміння приреченості спустошувало душу. Мої очі, як і ті, що дивились з темряви, розширились. Тільки мої від шоку, а потойбічні — від тріумфу.

Нога опустилась на полірований камінь підвалу. Перенісши вагу вперед, зробив крок. Потвора загарчала з неймовірною силою, але не зрушила з місця. Чому ж і тут створіння не напало? Воно не злякалось, не передумало, а просто не могло... Тонка смужка світла відділяла мене від темряви з монстром. Я озирнувся — над вхідними дверима було маленьке віконце, крізь яке проникало світло згори. Надворі настав світанок. З кожною секундою смуга ставала все ширшою і невпинно скорочувала володіння пітьми, наближаючись до червоних очей. І потвора не витримала. Востаннє розлючено заревіла і зникла. Пішла.

Розуміючи, що був за крок від смерті, я блискавкою помчав нагору. Двері підвалу з гуркотом зачинились.

Злетів на третій поверх. Речі з комоду відправлялись у валізу з шаленою швидкістю. Я складав і складав. Без відпочинку і втоми. Хотів забратися звідси чим скоріше. І все б добре, аби не двері. Ті самі дубові двері, що вночі вибили вікно, зараз спокійнісінько стояли на своєму місці. Як і вікно. Мене паралізувало. Що ж це коється?! Все виглядало нормальним – як і завжди, надворі співали пташки, світило яскраве сонце, починався новий день.

Невже я збожеволів? Але цього не може бути. Чи може? Що я міг зробити? Тільки дізнатись.

Я розпакував речі і сів на ліжко. Потрібно дочекатись вечора, щоб точно дізнатись. Адже це тільки сон, чи не так?