Уроборос

Бабуся Маріанна принесла на кухню невеличкий букет. Мікс садових квітів та усілякого різнотрав’я. Розпалила газ під чорною емальованою каструлею із петриківським розписом і коли вода закипіла, кинула туди букет і почала повільно розмішувати довгою дерев’яною ложкою. З сусідньої кімнати долетів важкий кашель. Орест хворів вже кілька років і єдине, що могло угамувати хворобу на деякий час, була настоянка його дружини.

Квіти ввібрали воду та розм’якли і, втративши кольори, змішались в суцільний темно-зелений коктейль. Крізь розчинені двері кухні до кімнати котився терпкий трав’яний аромат. Маріанна зачекала ще хвилину, даючи квітам покипіти у вируючій воді, і виключила газ. Вона вже торкнулася кришки, щоб залишити зілля трохи настоятися, але новий напад кашлю змусив змінити наміри. Швидко процідила вариво у велику порцелянову кружку і понесла до кімнати.

Орест, такого ж літнього віку як і вона, замотавшись в коричневий шерстяний плед, розмістився у кріслі біля вікна.

- Випий, зараз стане легше, - дружина передала йому кружку і сіла у крісло поряд.

Орест із вдячністю прийняв цілюще зілля і повільно зробив кілька ковтків, відчуваючи як тілом розливається терпке тепло. Аромат, який сочився від настоянки нагадав залите сонячним теплом поле посеред якого височіла велетенська копиця сіна. Він навіть пам’ятав яким особливим був смак соломинок і дзвінкий сміх русявої дівчини, яка кружляла поряд у вінку з барвінку.

Орест поглянув на дружину. Як і завжди, біль у грудях поступово зникав, а разом з ним і кашель.

- Що б я робив без твоїх вмінь… Вже б давно був у могилі, - вдячно промовив він, поставивши чашку на тумбочку поряд.

Яскраве літнє сонце вривалося у кімнату крізь відкрите вікно, виманюючи на вулицю так наполегливо, що Орест не стримався, скинув плед і, підхопивши свою кохану цілительку під руку, повів надвір.

Різнокольоровий сад квітнув безліччю барв. На кількох сотках біля приватного будинку на околиці міста росло все, що тільки можна уявити. Горді троянди височіли півтораметровими стержнями над білими калами та оранжевим ярусом чорнобривців, біля паркану злагоджено нахилили білосніжні голівки підсніжники, яким у червні точно був не час для росту, а дрібні жовті квітки сніжної хризантеми встеляли доріжку між кількома міцними паростками яскраво-зеленого бамбуку. У невеличкому саду було все необхідне для того, щоб створити будь-яке зілля і будь-який букет.

Маріанна присвятила саду все своє життя. Тут кожна квітка мала місце та призначення. Жінка володіла безцінним даром і часом до неї приходили люди за особливими букетами у виготовленні яких вона ніколи не відмовляла.

Орест опустився на вибілену сонцем лавку в тіні старої груші. Соковиті плоди дозріють з дня на день і Маріанна обов’язково приготує їх улюблене варення. Від смачного спогаду в роті теж стало солодко.

- Ти вже зробила букет для тієї дівчинки? За ним скоро повинні прийти, - Орест поглянув на старий наручний годинник з обтріпаним ремінцем.

- Все готово, не хвилюйся, - Маріанна вказала на металеве відро з водою у якому розташувався пишний ромашковий букет з двома гілочками фізалісу та двома квітками ехінацеї бузкового кольору.

Маріанна сіла поряд з чоловіком. Взяла його вкриту зморшками руку у свою. Їх пальці сплелися, міцно вхопившись один за одного.

В кишені заграла знайома мелодія і Маріанна дістала старий кнопковий мобільний. Піднесла до вуха.

- Ганночко, люба! – радісно вигукнула в трубку, почувши голос дочки, - Як ти там, серденько моє?

- Привіт, мамо! Я теж рада тебе чути! Сашка вже зі мною. Дякую, що допомогли йому виїхати.

- Звичайно, люба, - лагідно промовила Маріанна, - сподіваюся ви чудово проведете ці два місяці. А по осені приїжджайте до нас. Ми з дідом скучили за тобою!

- Як тільки закінчиться сезон, я приїду на кілька тижнів. Все, давай! Пізніше наберу вас!

Маріанна сховала мобільний в кишеню і підійшла до відра з ромашковим букетом. Вийняла, уважно оглянула, поправила фізаліс.

- Вони вже прийшли? – запитав Орест.

- Так... Я відчуваю їх скорботу.

- Не добре, коли діти йдуть з цього світу, - ледь чутно промовив він, співчуваючи чужій втраті.

- Я зробила для цієї дівчинки хороший букет. Ромашка оберігатиме її небуття, а фізаліс не дозволить згадати, що з нею сталося.

- А навіщо ехінацея? Та ще й такого дивного кольору. Ніде більше такої не бачив!

Маріанна торкнулася квітки.

- Поки ехінацея не зів’яне і не зникне в сирій землі ніби її і не було, душа спочиватиме спокійно і поступово забуватиме своє земне життя.

- Так і ми колись один одного забудемо… - прошепотів Орест.

З-за дому пролунало голосне: «Агов, господиня!» і Маріанна поспішила з букетом на передній двір.

Біля хвіртки стояли дві жінки середніх років з сірими обличчями у чорних хустках та в чорному вбранні. Їх смуток був відчутний так ніби був реальним і його можна було торкнутися.

- Співчуваю. Нехай спочиває з миром, - промовила до них Маріанна, передаючи букет.

Жіночки змахнули сльози і прийняли оберемок з квітів. Одна з них простягнула плату – як і просила Маріанна, монети різного номіналу та кольору і, зігнувши голови, обидві пішли.

Бабуся провела їх поглядом до кінця вулиці і, скрипнувши хвірткою, ступила на дорогу. Теплий літній вітер ледь вловимо дмухав їй в обличчя, проводжаючи до найближчого перехрестя. Озирнувшись чи немає людей і машин, розмахнулась і викинула навкруг себе монети.

- Прийміть плату за її спокій, прийміть плату за її спокій, прийміть плату за її спокій… не тривожте душу людську спочившу раніше віку… - зашепотіла вона, прикриваючи очі.

Зірвався сильний вітер і, підхопивши дорожній пісок, присипав монети. За спиною пролунав сигнал клаксону і авто на великій швидкості пролетіло в сантиметрі від Маріанни. З опущеного вікна котилася брудна лайка.

Коли здійнята автомобілем курява розійшлася, біля Маріанни стояла струнка молода жінка з довгим чорним волоссям та в мереживному чорному савані.

- Я ж просила тебе, Маро, дати мені ще час, - промовила до неї Маріанна, не обертаючись.

- Відпусти його, це не може тривати вічно. Він – людина. Тільки чергове переродження твого бога.

- Коли ж це все завершиться? – Маріанна обернулася і поглянула їй у вічі.

- Коли ти знову станеш собою, - холодно відповіла Мара.

Вона повторювала це щоразу, кожні пів століття завчена промова слово у слово злітала з її вуст. Змінювалися тільки день тижня та пора року.

- Ви з самого початку затіяли нечесну гру, люба! – вона схопила Маріанну за сиву косу і в її руках волосся повернуло давно втрачений чорний колір, - У кожного з вас був власний шлях, уготований Родом.

- Це вирішили за нас, - пригнічено вимовила Маріанна.

- Тоді шукайте один одного далі, доки все не завершиться. Але пам’ятай, якщо в наступному житті ти його не знайдеш, все буде так, як вирішив Род, - Мара провела долонею по її щоці. - Навіщо я це кажу, якщо ти знову все забудеш? - Мара різко відпустила її і пішла. - Завтра!

Маріанна не дивилася їй у слід, навмисне опустивши очі, щоб не бачити гниючого тіла зворотної Мари.

Додому Маріанна поверталася повільно. Орест чекав біля паркану, і побачивши дружину, з рипом розчинив перед нею хвіртку. Поглянув на чорну косу, що вибилася з-під білої хустки, і мовчки похитав головою. Маріанна прослідкувала за його поглядом і, сховавши волосся під платок, зайшла у двір. Орест випустив хвіртку і та з жалібним скрипінням повільно зачинилася, клацнувши металевим засовом.

Маріанна намагалася пройти повз, ховаючи повні очі сліз, але Орест її зупинив, ніжно обійнявши.

- Наш час підходить, Маріанно. І твій, і мій. Так влаштовано.

Підвела очі. Все такий же сонячний світлий погляд як і в день їх першого знайомства.

- Дякую, що знайшла мене, - промовив він, - я вдячний тобі за кожну хвилину нашого спільного життя. Ніколи не думав, що можна бути настільки щасливим.

Вона дивилася йому в очі, намагаючись згадати принаймні тепер, хто ж Орест насправді. Але в сяйві його очей вона бачила тільки залите сонцем поле і величезну копицю сіна, виблискуючу тисячами золотих соломинок. Крізь зруйновані часом спогади долинав дівочий сміх.

Маріанна торкнулася його обличчя тонкими пальцями, не помічаючи, що шкіра на руках розгладилася. Тіло невловимо молоділо, стираючи спогади про це життя. Чоловік, який тримав її за руку з кожною миттю ставав чужим. Маріанна дивилася йому у вічі, намагаючись насититися його сяйвом. Як дивно, вона стільки років не помічала родинку над його верхньою губою!

Орест посміхнувся так, ніби нічого трагічного не відбувалося, мов готувався до цього все своє життя і тепер дійсно був готовий.

- Без мене і ти не житимеш. Ти це знаєш? – вони сіли на лавку під грушою і Маріанна стягнула з голови хустку. Яскраве чорне волосся розсипалося по плечам шовковистими пасмами.

Орест торкнувся її волосся, розуміючи, що це не кінець. Все закінчиться тільки тоді, коли волосся знову стане русявим, як раніше.

- Ми з тобою ще зустрінемося у наступному житті, - лагідно промовив Орест і його хриплий голос видався їй незнайомим, - але й наступного разу ми цього не розумітимемо. Мара руйнує твої спогади, а мої спогади руйнує смерть.

Маріанна притулилася до нього, вдихаючи чужий аромат чужого тіла.

- Ти прийдеш провести мене в останню путь і цього разу? - запитав Орест, цілуючи її в потилицю. Від її волосся пахнуло польовим теплом і добре висушеним на сонці сіном. Аромат, який він несвідомо беріг життя за життям.

- Звичайно, - промовила Маріанна, торкаючись волосся, яке вперто залишалося чорним, прирікаючи їх обох на нове переродження і новий пошук. Все закінчувалося і починалося заново. Люди шукають себе серед богів, а боги шукають один одного серед людей.

***

Червневий ранок був теплим і яскравим, як це завжди буває, коли літо добігає своєї середини. Молода і гарна Маріанна прокинулася ще з першими променями сонця і вийшла в сад. Руки самі потягнулися до квітів і вона швидко зібрала великий букет, оглянула оберемок, зрозумівши, що з нього буде чудова цілюща настоянка, і пішла на кухню. Відкривши шафу, дістала чомусь обпалену газом каструлю з петриківським розписом і, наливши води, заварила зілля. Перелила терпкий напій у білу порцелянову кружку і повернулася до кімнати де спав Орест.

Старий чоловік закутався у коричневий плед і з блаженною посмішкою відпочивав. Маріанна поставила напій на тумбочку і, торкнувшись вкритої зморшками руки, на мить завмерла, згадавши давно минулі дні у залитому сонцем полі, легенько поцілувала Ореста в сухі вуста і тихо вийшла.

Жінка не бачила, як в старого здригнулися повіки, і тільки затихли її кроки, щокою збігла сльоза.

Крізь відкрите в кімнаті вікно розчув, як скрипнула хвіртка.

Орест важко підвівся на лікті й дрижачою рукою відсунув тюль, спостерігаючи як до Маріанни підійшла інша жінка з таким же довгим чорним волоссям, взяла її під руку і вони спокійно, не промовивши жодного слова, пішли. Обидві високі та стрункі, тільки одна з них зі спини виглядала привабливою молодою дівчиною, а тіло іншої обвисало брудним гниючим лахміттям.

- Знайди мне знову… - зітхнув Орест і придушив кашель.

На вулиці нікого не було, але навіть якби хтось з’явився, не зміг би сказати в який момент обидві жінки зникли, ніби розчинилися у гарячому червневому ранку.

***

Хвороба загострювалася, але чашка з настоянкою так і стояла на приліжковій тумбочці. Літні ранки, як і годиться, були жаркими. Як і раніше хвіртка звично скрипіла, але вже по волі вітру. Як і раніше Орест вкривався коричневим пледом, а коли лягав спати, відсувався на свою половину, чекаючи на ту, що вже не повернеться. Сад за вікном поступово занепадав, вкриваючись сірістю на фоні якої яскравою плямою світилися вже дозрілі грушки.

Старий кнопковий телефон, за роки перейнявший квітковий аромат Маріанни, тихенько завібрував і в пустому будинку пролунала знайома мелодія.

- Алло, мамо, привіт! – защебетав голос дочки.

- Це твій тато, Ганусю. Послухай, не міг тобі додзвонитися… Ти повинна знати. Маріанна пішла.

На мить нависла пауза, наповнена важким диханням Ганни.

- Що? – обережно запитала вона. - Коли?

- Вчора, - Ореста душив кашель і дочка терпляче чекала.

- Зрозуміло. Я приїду, - пауза, - вона просто пішла? Пішла і все?

- Ми всі знали, що вона колись піде. Все це тривало й так занадто довго.

- Але ти був для неї усім! Як вона могла піти раніше?!

- За нею прийшли, Ганусю. У неї не було вибору.

Знову пауза.

- Ти там пий настоянку. Мама знала, що робить… - осиплим голосом промовила Ганна, - Ми з Сашком зранку виїжджаємо.

***

У сірих екібанах, які нещодавно були квітучим садом, стало важко впізнати неймовірної краси квіти. Ганна і Орест ходили поміж всохлими гілками. Все зникло, ніби тут роками нікого не було.

- Ти точно не хочеш все це перейняти? – Орест поглянув на дочку. Великі чорні очі в оберемку чорних кучерів на тлі білосніжної шкіри. Ганна влучно повторила риси матері.

- Ні, тату, не хочу.

- Але ти отримала її дар. Так говорила Маріанна.

- Я хочу жити, як звичайна людина. Жити серед живих і не думати щодня про смерть, як жила вона. Це мій вибір, - Ганна торкнулася однієї з гілок, які колись квітли яскравими трояндами, - ходімо до будинку.

Трояндова гілка за її спиною качнулася від легкого вечірнього вітру і набула втраченого кольору. Сад прагнув народитися ще раз, відчувши нову господиню.

***

Останній день червня був такий, як і всі дні до нього. Сонце світило яскраво, ледь вловимо дмухав теплий вітерець. Ніщо не вирізняло цей день з поміж ряду інших. Ганна дивилася як гості у чорному складали вінки на свіжий пагорб, і ледь стримувала сльози. Тільки думка про те, що Орест прожив щасливе життя спиняло закономірне ридання.

Кожний підходив щоб попрощатись востаннє, і ніхто не помітив, як серед вінків з’явився ромашковий букет з двома гілочками фізалісу та ехінацеї бузкового кольору.

Маріанна стояла поряд з гостями, не розуміючи, чому вона тут знаходиться, але відчувала, що повинна особисто провести в останню путь саме цього чоловіка. Обернувшись, побачила що її уважно розглядає інша жінка. Така ж вродлива, струнка і чорноволоса. На мить обом здалося, що вони дивляться у дзеркало.

- Дочка, дайте, будь ласка, табличку з іменем, - попросив чоловік в траурній нарукавній пов’язці. Ганна простягнула металевий прямокутник з цифрами та іменем батька, а коли обернулася, чорноволосої незнайомки вже не було.

***

Маріанна закінчувала вже четвертий за сьогодні букет. Ромашки, чорнобривці та календула. Нічого особливого цього разу не замовили. Просили тільки, щоб тому, хто пішов, не згадувався момент смерті.

- Мамо, мамо! Дивися! – по зеленому газону намотував кола п’ятирічний хлопчик із саморобним літаком з аркушу паперу, - Дивися, як він класно літа-а-ає!

І запустив його якомога вище. Літак зробив крутий віраж і спікірував прямісінько в руки батьку, який як раз ступив у двір.

- Я вже вдома! – повідомив молодий чоловік, підхоплюючи щасливого сина і зображуючи літак вже ним. Дитина миттю включилася у гру і, покружлявши на долонях батька по двору, вони приземлилися біля Маріанни.

Чоловік оглянув букети і похитав головою.

- Так багато цього разу.

- Аварія, - промовила Маріанна і, поклавши останній у металеве відро з водою, чмокнула чоловіка у щоку, - А тепер пішли їсти! Я приготувала неймовірне грушеве варення! Тобі точно сподобається!

Чоловік здивовано погляну на дружину.

- Ти ніколи його не готувала. Звідки знаєш, що я його люблю?

Маріанна стенула плечима і поправила золотаве волосся, яке виблискувало на сонці немов висушене в полі сіно.