Уривок 8

…Ційлін азартно йшов по сліду вгодованого щура, нечутно переступав десятьма лапками. Не відводив фасеточних очей від хвостика, який грайливо майорів ультрафіолетом попереду. Чотирьохметровий богомол затаївся і стрибнув, приземлився перед щуром і клешнями обхопив шию. Якраз намірився відкусити голову, оглядівся… і від несподіванки відстрибнув назад, викинувши здобич аж за контейнери.

Він забіг у підсобку, перечепився об одвірок, ледь не впав. Від замішання перейшов на знаки: шкрябав лапками по грудях і розправляв на спині крильця.

— Що? Ційліне? Га? Не спіши, я нічого не розумію… Повтори!— тягнув Лайама назовні. — Добре, я за тобою, гаразд, візьму зброю! Та що ж там таке, трясця його матері!

Богомол підповз до теплотраси і вказав клешнею направо, далі Лайам пішов сам. Темно, нічого не видно, лиш у вухах дзвенить. Він приготувався зреагувати на звук вистрілом. Аж раптом…невже це скафандр? «Відбій!» — поставив зброю в запобіжник. На землі лежав хлопчик років восьми. Лайам ввімкнув світляка на шоломі, малий відкрив очі. Виснажений, не міг підвести голови, лише мовчки дивився. Чого Ційлін злякався? Хіба для богомола дитина загроза? Щури і то більші. Лайам привітався на кількох діалектах, малий мовчав. Тоді обережно взяв хлопчика на руки і поніс всередину станції. Богомол відповз за контейнери — куди ж він жбурнув щура?

Медуз Околор щойно повернувся із промислу — так він називав обхід смітників у пошуках чогось цінного. У прозорому желеподібному тілі плавали гайки, дрібні деталі і кілька мідних пластинок — хлібний день.

— Околоре, оглянь малого!— простягнув консерви.

— Ой, персики! Обожнюю! Це зайве, ми ж колеги,— Околор жадібно вп’явся в презент. — Купив раба?

— Знайда, Ційлін надибав.

— Де?— очі медуза блиснули у передчутті наживи. — Я зараз теж туди піду!— широко усміхнувся. — Який сьогодні хороший день, правда?

Ційлін би посперечався. Аж по пузу себе шкрябав від страху, вимагав озброїтися…

— Це — людина. Недозріла. Ось,— медуз натиснув щупальцями з присосками на щоки і хлопчик розтулив рота,— виростів мало.

— Це зуби,— Лайам тицьнув на власні «вирости».

— Джмелі, ти — людина? Я ж не довчився, тепер вилазить... Щось не можу намацати жабри, певно, не прорізалися,— запхав малому глибоко в горло щупальце, але той не смикався.

— Які жабри, що ти мелеш?— покепкував.

— Слухай, раз ти такий освічений і бавишся в лікаря, нащо мене покликав?

— Просвіти, звідки він?

— Зараз,— Околор приставив хлопчику сканер спершу до зуба, потім до нігтя на вказівному пальці. — Ще треба взяти… — полистав довідника, щоб не осоромитися,— пробу рідини з хребта або вирвати хутра... Надійніше розламати в шиї…

— Та ти що! Не смій! На!— спритно смикнув хлопчика за чуба.

— Дивись!— Околор у надскупченні Діви, виокремив галактику Чумацький Шлях, Сонячну систему, Землю, Чорне море і дельту Дунаю. — Пиши!

— Оце все? Ану віддай персики!

— Зачекай, я ж чесний медуз, відпрацюю,— запустив мобільну лабораторію. — По ізотопному складу — малий недавно волочиться по Всесвіту.

— Не бреши, глянь, яке виснаження.

— Воно хирляве вродилося: здихля! Для десяти років бракує і зросту, і м’язової маси.

— Йому вісім!

— Ні, і врахуй «Тхети»? Вживили аж півтори сотні,— Околор примружився, скільки грошей на столі!

— Що за дурість мучити дитину «Тхетами»? Одну підсадять — місяць трупом валяєшся,— Лайам розтер болючі шрами і ковтнув із фляги. — Значить, не сирота?

— Оце вже ні, повір, це коштовна дитина.

— А я, із двома десятками «Тхет» — дорогий?

— Його батьки більше люблять, раз стільки «Тхет», і ще йому завищили стовбурові клітини…

— Як не сирота, то зробимо по закону — повернемо.

— Чом не поділиш? На трьох вистачить…Заживемо…

— Ти хоч трохи мізкуєш? Чи подумки множиш у стовпчик? Малого шукають!

— Він подорожував на роботизованих кораблях, що тут зійшов знаємо лише ми…

— І ти непомітно продаси сотню «Тхет»?

— Боїшся грати по-крупному? Офіційна нагорода — пшик поруч наваром…

— Ти із смертною карою порівнюй, а не із баришем!— Лайам зібрався у рубку.

— Не спіши, малому треба з місяць перепочинку. Хай зміцніє, нагороду наче за живого дають?— Околор замріявся: часу попереду вдосталь, є надія, що Лайам спокуситься на гроші. — Треба ж довезти, глянь — здичів, охляв. Хай трохи побуде у соціумі,— делікатно поплескав хлопчика щупальцем по щоці. Малий вперше всміхнувся.

У занедбаному ангарі ввімкнулося світло, велеліск струсив із себе мотлох і зіп’явся на дужі лапи. Скрипнули бокові двері, велеліск принюхався і упізнав Лайама, а ще — збудливий запах плоті. Він облизав роздвоєним язиком очі без повік і побачив, що Лайам у руках щось ніс. Ось що обурливо смачно пахло: м’ясо, з хрумкими кісточками, з солодкими тельбухами… Відколи на станції клятий богомол, навіть щури позникали, щодня спресоване їдло. Велеліск злякано визирнув у вікно, наче Ційлін міг почути думки. Лайам обережно поклав на металічний стіл ласий шматок. У велеліска запекло в животі. У що це загорнуте м’ясо? Щось блискуче… Фольга? Прокушу! Велеліск ліг черевом на землю, напружив лапи, а тоді дременув до столу.

— Назад, геть! Не смій!— Лайам вдарив велеліска в лускату шию трохи позаду за вушним отвором.

Велеліск не втримав рівновагу і впав на підлогу догори черевом. Лайам наступив на горлянку важким чоботом і гукнув по підмогу Ційліна. Богомол зиркнув на хлопчика, на мить нерішуче застиг у дверях. Тоді спритно вхопив велеліска за хвоста і виволік із ангару.

— Без дресури, здичів. Пристрелю, спокійно малий, я зараз!

— Не треба!

— А як нападе знову?

— Не з’їсть!— малий розстебнув комбінезон і показав мітку на ключиці.

— Бідолаха! Що, від богомолів теж маєш «Тхету»?— тицьнув на шрам під лопаткою: — Нічого собі! Як ти до нас добрався? Я — Лайам Джмелі, а тебе як звати?

— Не скажу.

— Полежи, принесу тобі поїсти. Чув лікаря? Відпочивай.

Вістку про знайду передали не скоро — ніяк не ставали на зупинку кораблі, що летіли в потрібному керунку. Малий прижився: обходив новоприбулих і збирав у них талони на санітарну перевірку, бігав за Околором, якщо десь на борту потребували лікаря, переказував у механічний цех, скільки зайвих деталей прихопили гості станції. Велеліска хлопчик приручив: їздив на ньому верхи, якщо старші доручали обійти крупного зорельота. Їхати із станції малий не хотів, про домівку не згадував.

— Певно, мама за тобою плаче…

— Не плаче!

— Де вона тільки тебе не шукала…

— Що шукала, так точно.

— Мами не жаль?

— Себе жаль,— хлопчик шморгнув носом. — Не хочу додому.

— Вдома ж і власна кімната, і розваги, і панькаються.

— А ти чого не вдома?

— Ей, хлопче, я бідовий. Виріс у злиднях, які тобі і не снилися. Втік, щоб наїстися. Віриш?

— А чого ж не вірити.

—  Бач, як тобі пощастило?

Малий втік аж за територію станції. Околор підповз до Лайама і улесливо обійняв за плечі:

— Як наш скарб?

— Бач, одужує.

— Ти про нього повідомив?

— Звісно,— збрехав.

— Шкода,— Околор аж зів’яв. — Ось тобі, порівняй: офіційна нагорода і ціни на «Тхети» на чорному ринку. Хто про нас подбає? Кому ми здалися? От ти подумав, яка вигода з офіціозу? Може, встигнемо розчленували по-тихому, скажемо соціальній службі, що малий втік…Або я довідку про галюцинації тобі випишу…

— Ти здурів? Малий напханий запобіжниками, його генетичний паспорт в реєстрі. Як оборудку сховаєш?— Лайам перейшов на крик: — Випливе, рано чи пізно! Батьки, що, не допетрають, де дитину пошматували і продали? Станцію рознесуть до цурки! Скажеш, начальство тебе відстоїть? За хабар зроблять, ніби тебе ніколи і на світі не жило. Отямся!— Околор принишк.

— Та я що? Звичайний лікар. Міркую вголос, що часом удача сама в руки лине…

— Йди вже, досить, наговорилися,— Лайам виштовхав Околора на коридор.

Відкладати далі нікуди, час викликати по малого поштовий катер. Джмелі піднявся у зв’язкову рубку станційного зорельота. Відчинив захисний бокс — у темряві Ційлін нерухомо сидів верхи на обладнанні, підібравши під себе лапки, певно, куняв. Лайам взяв швабру і обережно штурхнув. Богомол прокинувся і спритно зістрибнув додолу.

— Це я, вибач, що розбудив.

— Нічого, проходь. Чого тобі?

— Треба катер по спецзв’язку викликати.

— З приводу?

— Час хлопчику додому.

— Пошта відмовить: везти сотню «Тхет»... Скажуть, що ти їх навмисно викликав, щоб по дорозі обікрасти.

— То нащо я повідомляю? Чого він живий? Он — вільно бігає по станції.

— Ти ж заборонив Околору розчленування. Медуз хоч жадібний, а проти тебе піти не сміє.

— А ти?

— Я і на офіційну нагороду згоден — якесь непевне діло.

— Він додому не рветься.

— Нам що? Здамо соціальній службі, розділимо гроші, та й по всьому. Чи виколупуємо кілька «Тхет», а малого залишиш собі?

— Натякни Околору, що можна, він не те, що з хлопчика «Тхети», а в мене з рота пломби витягне.

— Вчора до моїх очей прицінювався! Поки щупальце не відтяв — не відчепився. Геть божеволіє від розцінок на чорному ринку.

— Торгаш, що вдієш…

— Наче тут одні святенники зібралися.

— Слухай, якщо з малого виріжу «Тхету», яка твою расу відлякує, ти його стерпиш?

— Ну…

— А якщо гроші навпіл?

— Я ж у плюмбових контейнерах перекантовуюся, як, мені пасує моральна компенсація? Якщо залишати малого — треба Околора прикінчити. Хто цим займеться, ти?

— Скільки, щоб я знав?

— Ну,— богомол задумливо почухав груди членистою лапкою,— порахуй…

— Жартую!— і звернувся до зв’язкового: — Алоха! Це станція у квадранті дев’ять, дріб чотири. Номер…— Лайам зчитав із табло довгий код,— повторюю…Так, усе вірно. Говорить Лайам Джмелі, старший механік. Терміново передайте в соціальну службу зашифроване повідомлення, гриф — таємно. Що? Ні, здорові, епідемії немає. Живі, усі живі. Та припиніть, це ж таємна інформація…Ну, звісно, якщо б ми похворіли, я б вам сказав. Попри секретність! Відбій!— Тоді повернувся до Ційліна: — Щось вони не надто зраділи, думаю, харчів підвезуть не скоро…Вичекають інкубаційний період…

Богомол вгадав, пошта навідріз відмовилася висилати за малим катер, страхова навіть чути не хотіла про «особливо цінний вантаж». Соціальна служба запевняла пошту, що це безпечно, але хто повірить, коли мова про «Тхети». Врешті, зв’язалися з станцією і запропонували неофіційний компроміс: хлопчика на Землю доправлять на нейтральному кораблі в супроводі представників кожної із зацікавлених сторін. При спробі захоплення — знищать. У разі успішної місії соціальна служба поступиться половиною преміальних на користь супроводжуючих.

— Розщедрилися!

— Можна і ризикнути,— Ційлін підійшов ближче. — Їдь! Кращої пропозиції не буде.

— А ти?

— Щоб я супроводжував, треба з малого вирізати «Тхету». Тільки почни: де одна, там і друга… Який резон зв’язуватися із соціальною службою, нащо морочитися із відправкою, якщо чіпаємо «Тхети»… Коли в ефір просочиться, що на станції є чим поживитися, сюди припхається добірна наволоч з найближчих галактик.

— Околор?

— При супроводі розклеїться. Смітитиме грошима на зупинках, передчуваючи нагороду. Прохопиться, похвалиться…Не довезе, їдь ти, тобі точно до передачі малого прогулянки не дозволять. Ти ж в’язень.

Лайам гукнув малого, щоб попередити — скоро додому. Хлопчик тріпнув головою, копнув одвірок і втік на пустир за межами станції. Лайам свиснув велеліску, щоб повз за малим у назирці та почав збирати речі. Сів на ліжко, подивився на каюту, як на чужу. Скоро поїде назавжди. Невже відмучився? Випустять? Якщо Ційлін оформляє папери… Малий — його перепустка на волю. Прощавайте, злидні, прощавай, непевне товариство, прощавай, консервоване їдло! Тільки Ційліну слід віддячити, приклався.

Хлопчик ридав на пустирі, мрії Лайама враз згіркли — защеміло серце. Якась тривожна думка снувала у ньому і ніяк не могла виформуватися: «Не зараз, помізкую що не так, коли часу буде вдосталь!»

Соціальна служба прислала сигароподібний лайнер класу «Істра». Схитрували — безіменний. По приземленні команда хутко проштампувала талони і відбула із планети на евакуаційних шлюпках. Так і не дізналися, кого привезли на занедбану станцію. Представник сторін не поспішав вийти з автономного боксу і робочі споряджали лайнер під командою Ційліна. Він строго дотримувався інструкцій — і в стін є очі, а в автономних боксах і поготів, особливо, коли справа делікатна.

Проводжати Лайама і хлопчика прийшли всі. Дехто звик до малого, хтось здогадувався, що Джмелі виторгував свободу. Околор розщедрився — обсипав трап цукровою пудрою, щоб дорога була легкою. Лайам у відповідь на дружній жест кинув у щупальця ключі від шафок: «Околор — мій спадкоємець, хто має переді мною борг — віддавайте йому!» Медуз зрадів і дрібно затремтів желеподібним тілом. Тепле прощання затягнулося, розчулилися до того, що з ангару прикотили бочки браги і Джмелі, похитуючись на трапі, затягнув пісню. Малий не з’являвся, Лайам мигами показав Ційліну на пустир, там дрімав, скрутившись в калачик, велеліск. Лайам знову заходився прощатись — богомол у клешнях приніс зарюмсаного малого. Велеліск повз слідом і норовив вхопити Ційліна за котрусь із тоненьких лап. Рідкісна нагода — куснути богомола, поки у того зайняті клешні. Велеліск захрипів від радощів, коли богомол оступився і мало не впав. Капосник відповз під трап, незграбно розмахуючи м’язистим хвостом.

— Я не поїду!— богомол стиснув малого до хрусту в кістках. Хлопчик обм’як і спам’ятався, як необачно патякати перед натовпом. — Не поїду без велеліска!

— Бери із собою,— почувся голос із глибини лайнера.

На сходи вийшла височезна жінка. Засушена, як мумія, шкіра поорана глибокими зморшками. Вона скинула каптур і з гідністю відкрила понівечене обличчя — бракувало правого ока і верхньощелепної кістки. На вилиці грубі рубці і погано прижита шкіра. «Старезна!— зметикував Околор,— Такі пересадки шкіри хіба в історичних хроніках побачиш!» Хлопчик відсахнувся від трапу, Лайам вхопив за чуба: «Не бійся! Це — мерщій тягни велеліска на борт!"

Лайам вмить протверезів і шанобливо вклонився. Оце сюрприз! Морта Атропос! Звісно, вміє самотужки управляти лайнером. Кому, як не їй, скасовувати власне рішення і дозволяти Лайаму піднятися на борт. Як служба це провернула? Приїзд судді виключає спекуляції, кращих гарантій годі знайти — нагороду заплатять. Морта Атропос — це нейтральність в квадраті, ні, навіть у кубі, натякати на корисливість смішно. Може, схотіла героїчної смерті, щоб у некрологах був гарний текст — Морти не вмирають у власних ліжках на схилі літ… Чому вона погодилася? Чим її зацікавили? Кінець секретам, тепер не втаїш… Хтось із станції прохопиться про безіменний лайнер, від якого екіпаж розбігся. Слово за слово, навіть імбецили втямлять. Хто повірить, що Морта Атропос прилетіла знічев’я? Флотилією кинуться навздогін, перехоплять...

Лайам підійшов до Морти Атропос і поцілував край її рукава:

— Суддя, яким буде ваше рішення?— досі не вірив, що його випустять із станції.

—  Забороняю залишати борт лайнеру до прибуття на місце призначення. Після акту передачі та отримання нагороди — звільню, матимеш всю повноту свободи пересування.

— Слухаю і підкоряюся,— Лайам встав з колін.

— Йди, прощайся,— кліпнула іронічно оком.

— Ви ж нейтральні?— несміло спитав.

— Джмелі, ти сумніваєшся?— в її голосі ясно вчувався сарказм.

— Морто Атропос, пробачте…

— Джмелі, мої справи бояться зачіпати. От, на старості літ маю все переглядати, аж смішно. Як тобі таке? Я себе перевіряю, чи не помилилася. Суддя сама собі суддя. А ти пом’якшення заробив?— Лайаму потепліло на душі.

Морта Атропос не змінилася, вона досі не втратила знаменитої чіпкості. Недарма заробила авторитет на важких справах.

Лайам підійшов до Ційліна:

— Послідкуй, щоб не пащекували. Тільки пошта зніме мораторій, забирайся звідси. Якщо не допустиш витоку інформації, як і обіцяв — віддам половину нагороди.

— Три четвертих і Околор безслідно зникне.

—  Куди привезти?— богомол передав пластину з координатами.

— У коді бракує кілька цифр, вони у велеліска вигравірувані на череві. Прийде час — луска фігурно проросте.

***

Вони плавно відчалили і сіра планета, де Джмелі провів стільки часу, розчинилася у мороці.

— Татарбунар,— сказала Морта Атропос.

— Що?

— Малого звати Татарбунар. Спробуй, поклич!

— Татарбунаре!

— Що?— хлопчик примчав на велеліску, б’ючи босими п’ятами в боки.

— Їсти будеш?

— Не хочу.

— А що хочеш?

— Вічно летіти і хочу знайомств! Пані, ваш корабель ого-го!

Лайам запитально глянув на Морту Атропос:

— Дозволяю. Подорожі для дитини неабияке навантаження. Влаштуємо зупинки, я підберу цікавіший маршрут. Татарбунаре, кілька правил...

— Виконаєш?— строго спитав Лайам, хлопчик повеселів і ствердно махнув головою.

— По-перше, їздитимеш на пошарпаному катері в супроводі велеліска.

— Добре!

— Ні слова, куди ми летимо. Мовчи про «Тхети», про Джмелі і про мене, Татарбунаре.

— Поцілуй Морту Атропос в руку,— підказав Лайам.

— Гляди ж — обмовишся — вб’ють. І тебе, і велеліска, і Джмелі, ну і мене, але за мною ти навряд чи плакатимеш. До зупинки кілька діб, встигнете визубрити лекції із безпеки.

— Що таке лепції?

— Це казочки, всілякі страшні історії,— хлопчик занудьгував. — Йди, пограйся, хай дорослі поговорять, Джмелі розкаже свої казочки Морті Атропос!

Вона запросила Лайама в центральну каюту. Зручно сіла, розправила складки світлого хітону. Лайам звітував аж до вечері — відколи вирок Морти Атропос вступив у силу, для нього минула вічність. Коли засудили на довічне із вигнанням, покарання ошелешило жорстокістю. Із банди змовників, тільки Джмелі оминула смертна кара, як заколотника. Вдруге пощастило із Мортою Атропос — старою, досвідченою, хто, крім неї, зглянувся б. Молодому вигнання гірше смерті, вона знала, як покарати. Тоді кляв її за безсердечність, сьогодні — дякував за доброту. Ще б пару років, то й зовсім просльозився б від виявленої м’якосердості. Сам з віком згрубів і втратив віру, що хтось здатен виправитися. На звалищах і пустирях відвик пробачати. Кого зустрінеш на здичілих планетах, що за публіка приб’ється на станцію? Віриш у добро — шукай зерно в купі гною. Зненавидів себе і щораз жорсткіше вимагав дотримання правил. Длубатися в лайні? Що доброго світить тому, хто оступився сьогодні? Виправиться? Куди там, вляпається, ще й пасажирів на дно прихопить. Ліпше пристрелити дурника за ангаром. Одним виродком менше.

Навіщо Морта Атропос дала йому шанс? Якщо врахувати нові обставини, то в статистику Джмелі потрапить як «100% виправлення», а там, дивишся, і сертифікат пілота поновлять…А все через малого: зрушив йому серце, розжалобив, совість пробудив. Дарма, що офіційна нагорода — дріб’язок у порівнянні із грошима за розчленування Татарбунара. Як не спокуситися: мав би зореліт, і Околор вцілів би від клешень Ційліна. Якби дитина з «Тхетами» — галочка у відомостях, Лайам і секунди б не зволікав. Але ж ні, це — Татарбунар.

Його знайшов Ційлін десь серед брухту. Малий тоді навіть не закричав, хоч уперше бачив чотирьохметрового богомола. «Я б верещав, як різаний!» Ційлін після роботи обходив закапелки у пошуках щурів, які відбилися від суден. Для богомола полювання і розвага, і доповнення до щоденного меню. Хлопці кривилися, що Ційлін жере щурів, та що ж, хто ідеальний? Не до манер на окраїні Всесвіту. Лайам потрусив головою, наче хотів струсити із тім’я думки. «Все! Я вже не на станції. Минулося! Гляну лайнеру в тельбухи, не щодня на «Істрах» катають».

Морта Атропос, як і попереджала, тяжко працювала у бібліотеці, Джмелі з головою поринув у машинерію, а малий насолоджувався кожною зупинкою. Якось за сніданком Татарбунар спитав, скільки до Чумацького Шляху.

— Сумуєш за домом?

— Не хочу туди…

— А хіба ти не скучив за мамою і татком?

— Я приймак. Сирота.

— Але ж у новій сім’ї тебе люблять?

— З чого ти взяв?— малий не відповів і втік до велеліска.

«З чого взяв, з чого взяв! Понапихали в дитину «Тхет»! Хтозна, що я маю думати!» Морта Атропос викликала Лайама Джмелі в бібліотеку.

— Джмелі, по-твоєму, чому малий втік з дому?

— Хотів подивитися Всесвіт, він допитливий.

— Далеченько хлоп’ятка завела цікавість. А із станції чому не втік?

— Виснаження.

Морта Атропос посміхнулася і жестом відпустила. Лайам ліг у каюті і задрімав. Йому снився новий світ, видозмінений, стільки ж пропустив у засланні, на окраїні цивілізації. Він на курорті, в казино: «Звідки у мене гроші? І лайнер «Істра?» На руках проступила кров, навколо зашумів дощ із «Тхет», які мелодійно дзенькали об сітківку. «Я розчленував Татарбунара?» — Лайам рвучко прокинувся.

Попрямував до Морти Атропос, мовчки став біля дверей, дочекався, поки озвалася:

— Прошу?

— Морто Атропос, дозвольте спитати… У вашій практиці таке траплялося?

— Яке?

— Як зі мною?

— Конкретніше, Джмелі!

— Щоб засудженого звільнили? Ви часто змінювали смертну кару на довічне? Шкодували, якщо дізнавалися, що пом’якшили вирок недостойному? Розчаровувалися?

— Я жорстко усе контролюю і перевіряю.

— Досі?

— Звичайно. Помилки усуваю, якщо що,— моргнула єдиним оком. — Вони надто дорого коштують — показала на понівечене обличчя.

— А з ваших довічних хоч хтось отримав свободу?

— Ти будеш першим, хто повернеться із заслання.

— Якщо пощастить.

— Ми ж тримаємо курс на Землю. Я про Татарбунара нікому не говорила,— пожартувала.

— Ви у бібліотеці через мене?

— Ні, твої документи в порядку. Оформила по спец процедурі. Я знайшла дірку в області дитячого права. Ламаю голову, як її закрити.

— Ви знайшли дірку в системі?

— А що тебе дивує? Життя завжди складніше, ніж закони і прецеденти. От, продумую механізм, попереду дебати. Буде чимало скандальних громадських слухань,— Морта Атропос взяла зі столу записник з нотатками: — Візьми поведінку Татарбунара. Видно, що він не бажає повертатися додому? А ми, всупереч його волі, веземо до батьків. Чому? Бо начебто в сім’ї краще. Якщо дитина втікає світ заочі з сім’ї, чи не час перевірити батьків?

— Їх перевіряють.

— Тестують до першого всиновлення. Тобто єдиний раз. Додаткові перевірки, якщо прийомне дитя скалічать.

— Всиновленим більше щастить, прийомних батьків хоч хтось перевіряє…Я все дитинство мріяв, щоб мене забрали із сім’ї, щоб хтось помітив мої страждання…

Морта Атропос доторкнулася до Лайама, щоб хоч трохи його заспокоїти:

— Я пам’ятаю тебе малим на лавці підсудних, Джмелі. Деякі сім’ї ніби навмисно калічать дітей — вирощують для суспільства злочинців і ніхто їх за це не карає. Немає ніякої відповідальності. Я б охочіше пред’явила звинувачення твоїм батькам, а не тобі, це їх провина, що ти опинився в колонії — Лайам не дослухав і пішов до себе в каюту, ненавидів згадувати дитинство.

Він пам’ятав, як боявся малим плакати, бо за це лупцюють, що просити їжу в матері — небезпечно. А ще подумки виправдовував батьків, коли ті його жорстоко били, розумів, коли через пиятику вони забували йому купити теплий одяг. Лайам досі пам’ятав подробиці власних дитячих мрій, вони випірнули з підсвідомості: наїстися, відігрітися і щоб його не били. Він почервонів і важко дихав. «Як так можна? Що хлоп’я добуде їсти? Бадилля на пустирі? Ненавиджу їх! Сподіваюся, уже подохли! Добре, хоч Морті Атропос було не байдуже, чого я втрапив на лаву підсудних. Відправила мене в колонію, а потім в інтернат!» Лайам пішов до Татарбунара, обійняв, погладив по голові і вклав спати.

***

— Я хочу уточнити, коли мені віддадуть нагороду?

— При передачі Татарбунара батькам, на порозі їхнього будинку.

— Його соціальна служба передасть?

— Ти, у присутності свідків, я засвідчу, що батьки отримали сина. Одразу оформлю тобі посвідку на вільне переміщення і нагороду.

— Чому не віддати хлопця на борту вашого лайнеру?

— Чому малого відмовилася перевозити пошта? Чому такі складнощі із соціальною службою?

— Думаєте, я б на вас напав?

— Джмелі, на мене був замах і вимоги до моєї безпеки зросли.

Морта посміхнулася і Лайам голосно засміявся — перед ним тільки зараз постав весь комізм ситуації. Як виглядає місія, описана по протоколу. Одна його кандидатура чого варта, досьє! І суддя — стара, понівечена, але невгамовна, досі у пошуках пригод, ніби вибиває собі найвищі військові почесті на похорон. Як недолуго виглядає, що він, каторжник, довічник, везе через Всесвіт хлопчика нафаршированого «Тхетами». І це ще не все! На борту із ним Морта Атропос, яка двічі впаяла йому вирок. Вона у його руках, сама зголосилася…

Приготування позаду, за ними вислали охорону. Лайам вбрався в чисте і відправив на утилізацію всі свої манатки: «Першим ділом витрачуся на нормальний обід, потім підлатаю скелет, зуби відрощу!» Мигнув індикатор, конвой прибув на борт — час робити пересадку. Як годиться, Лайам пройшов прискіпливий обшук, індивідуальний догляд і рамку цифрової чистоти. Пластина Ційліна, хоч і виглядала неоднозначно, проте не розкодували, що на ній.

— Подарунок від колеги.

— Що за текст на медальйоні, на якому діалекті код?

— Він богомол, це його материнська мова. По-моєму, якесь побажання.

— Не можна!

— Припиніть, це всього лиш сувенір, ношу на шиї як прикрасу, щоб не забути про заслання,— повісив пластину на груди. — А з тваринкою проблем не буде, ось документи,— велеліск покірно схилив голову, дався, щоб Лайам його стриножив і одягнув вудила.

Від передчуття свободи Лайам наче вчадів: не запам’ятав, як отримав допуск, як взяв Татарбунара на руки і вийшов з катеру в супроводі конвою. Очі засліпило сонце, у роті пересохло, по шкірі пішов мороз. Велеліск злякано плутався позаду, сіпав вудила. Малий із самого ранку плакав, не їв, хапав Морту Атропос за поли і благав зглянутися. Сльози стікали йому по обличчю, по шиї і зараз просочувалися Лайаму крізь одяг.

Передали на воротах обійстя, у присутності виконавчої і соціальної служб, Морта Атропос роздала цілий стос паперів. Лайам жадібно вихопив свій золотий квиток: з цупкого паперу, з голограмами і численними лініями захисту. Для нього погасло сонце, світ розбився на тисячі друзок: свобода!

Прокинувся за три доби важкою головою. Нічого не пам’ятав. Номер мотелю не чистіший за вигрібну яму, недоїдки вкрилися цвіллю і добряче засмерділися. Велеліск порозгризав меблі і звив у куті собі гніздо, куди постягував пошматоване постільне — і як стільки повій зголосилися сюди прийти? Випровадив гостей, які покотом спали хто де і свиснув велеліска. Нарешті луска дозріла, Лайам злегка пошкрябав йому черево і розгледів шифр, пора до Ційліна. Велеліск… Час прикінчити набридливу тварюку. Замахнувся, але вбити не подужав — від спогадів опустилися руки. Татарбунар гарцює на велеліску на пустирі, пришпорює, щоб першим зустріти зореліт, який щойно прибув до станції. «Морто Атропос, я не зовсім пропащий!» — зіжмакав у руках комір, як накрохмалений від сліз малого: « Може, це шмарклі Татарбунар у мене тихцем витер!»

На зустріч прийшов, як сомнамбула, Ційлін був без охорони. Як угледів на повідку велеліска, аж розправив крила на спині.

— Насміхаєшся?

— Я б його вже з’їв — глузливо поклацав клешнями, велеліск чкурнув під стіл. — Що скажеш?

— Мене звільнили.

— Як малий?

Лайам поділився із Ційліном підозрами: обійстя прийомних батьків клаптиками зринало в пам’яті.

— Наче жебраки. Зустрів би за інших обставин, одразу б подумав, що залежні. Діти виснажені, у обносках, а сиротинець більше на в’язницю схожий. Живуть бідно, але мають з десяток всиновлених,— Лайам здивувався, що не порахував кількість дітей. Пам’ять вислизала і розпадалася на мільйони часток, які невпинно перемішувалися між собою.

— Бідні? Звідки у них гроші на розшук, на «Тхети»? Це ж які зв’язки ворушили, щоб усі повпрягалися. Це ж Морта Атропос за вами приїхала?

— Що, впізнали?— Лайам пошкодував, що не тримав язика за зубами: на станції надурняк напоїв усіх, коли на суддю вчинили замах.

— Сам патякав, хто тебе двічі засудив. От мені дивно, як ви живими на Землю втрапили.

— Що? Чого ж ти сюди приїхав, нащо Околора вбив?

— По мені скінчився термін давності, а його я і так на прощання б прикінчив. Ану мене хтось із друзяк схоче провідати — Околор за копієчку б не змовчав, куди я подався. Морту Атропос пасли, як мені вдалося дізнатися. Хтось з високопоставлених.

— Розраховували, що я її вб’ю?

— Або що на лайнер нападуть і його, як і домовлялися, знищать.

— Ти ж простежив?

— Ти мене взагалі слухаєш, чи досі не очуняв? Наші мовчали, та на Морту Атропос давно полювали. Страхова, соціальна служба, пошта, кого там ще вплутали у це дільце?

— Виконавчу службу, суддівський корпус…

— Та знаю, припини! А тепер питання, чому її не порішили у подорожі, якщо знали, де вона. Чому вбили на наступний день після передачі малого?

— Морта Атропос загинула?— на голову наче одягли цупкий пакет, Лайам ледь не впав.

— Слухай, тобі щось підсипали. Ти себе як почуваєш?

— Коли? Як це сталося?

— Голова давно паморочиться? Скільки часу ти не при собі?

Лайам опам’ятався в госпіталі. До болю схожий на той, де його життя пішло шкереберть. Саднило коліно, наче знову отрута розгризає кістки, невже шкіра лусне?

— Агов, чуєш мене?

— Ційліне, рятуй, я не можу розклепити очей!

— Не бійся, тобі вводять антидот. Сильна речовина, не пошкодували дози, лікарі дивуються, що ти живий.

— Це імунітет спрацював, мене колись вже труїли…

— Знаю, ти розповідав.

— Я…тобі…не розказував. Хто тут?

— Відпочинь, ти ще не при собі.

Поки Лайам одужував, Ційлін вибив безкоштовне лікування, як для ветерана. Морта Атропос встигла упорядкувати справу Лайама, подбала, щоб він зміг повернутися до нормального життя. Наче і не було довічного ув’язнення, участі у змові — по документах Лайам Джмелі — чесна людина, варта поваги.

Нове житло пашіло свіжістю і стерильною чистотою. Світле, просторе, обладнане з урахуванням, що Лайам потребує особливого догляду. Велеліска відмили до хрусту і привчили до органічного корму: він бігав по саду і полював на кроликів. «Дежавю! Я мав сюди переїхати до отруєння!»— наче хтось взяв ножиці і вирізав усе, що було між першим і другим отруєнням і акуратно склеїв стрічку, щоб ніхто не помітив монтажу. «Я досі хворий, хоч би не здуріти, чим це мене почастували?» — потім згадав, як наступив на щось гостре, коли проходив крізь рамку. Справді, заболіло, прошило чобіт наскрізь, останній чіткий спогад, як витягає з підошви голку з полімеру. Ційлін правий, Татарбунар і Морта Атропос якось химерно пов’язані. Її не вбили під час подорожі, хоча це було і легко, і зручно. Поки малий поруч — вона жива. Якщо вбили Морту Атропос, може, порішать і малого?

— Ційліне, ми маємо викрасти Татарбунара! Я думаю, він ключ до загадкової смерті судді!

— Що, не віриш у збіги?

— Чому ж, вірю, тільки якщо вони не стосуються Морти Атропос.