У прицілі

«А що, як наша Земля –

лише пекло якоїсь іншої планети?»

Олдос Хакслі

«…Взирал я на землю, и мне открывались

миры».

Ніл Гейман

Я, знаєте, часом гублюся у часі. У цій багатовимірності простору й облич. У цьому вічному калейдоскопі подій і вражень. Нерідко, вчепившись думками у якесь де жа вю або візію, я починаю вибудовувати певні історії, і видаються вони настільки життєвими, що я боюся: це не вигадка, а чиясь реальність. Від того мені здається, що я – це все, а все – це я, що світ тече крізь мене, але те, що тече – теж я. Я творець. Я творіння.

Але, очевидно, я жорстокий творець. Частіше мені здається, що я творець пекла. Або душа, котра відбуває у тому пеклі довготривалі муки. Це, знаєте, такий вишуканий мазохізм: приректи себе бачити всюди свій образ, своє обличчя. На вулиці, вдома – скрізь я і той самий я. Починаю боятися себе. Іноді мені здається, що той я, котрого бачу щохвилини, – це якраз творець пекла, на якого інший я дивлюся зі страхом.

Нічого не розумієте? Вибачте, не сказав. Знаєте, люди часто, описуючи сильне враження, упускають головне, нібито те головне слухачі мають знати і так, апріорі.

То ось. Я живу у світі камер і дзеркал. Достеменно не знаючи, коли і як вони з’явилися (моїм псевдоспогадам, кажу, довіряти не варто, а історик із мене кепський, ніколи не любив явно міфічного її викладу в наших навчальних закладах), я, однак, повинен віддати належне геніальному задумові: утопічний лад без насилля забезпечується завдяки ідеальній системі нагляду. Усюди, де живуть люди, стоять камери, і будь-яке відхилення від норми тут же фільмується. Про злочини ми чуємо тільки з третіх уст, і зазвичай розповіді про такі речі закінчуються одним: порушника ніхто ніде більше не бачив. Але, знову ж, звиняйте, забув про важливу деталь, із якої почав: камери ці для чогось – не знаюся я на всіх цих технічних штуках – обладнані дзеркалами.

Древні мали звичай завішувати дзеркала, коли у хаті лежав покійник: щоб душа не заблукала у потойбіччі. Перед люстром часто гадали, але приверзтися могло таке, що боронь боже. Дзеркал боялися. Про них писали містики.

Не так і не стільки камери (до нагляду ми звикли, це вже для нас звичка, а не дивина), як оті квадратні, півметра на півметра, яскраві пластини наганяли на мене відчай. Я боявся. Я згадував те, чого зі мною не траплялося. Я ставав творцем і творінням.

Я губився у нашому пеклі. Я з дзеркала гнітив себе зсередини. А ще іноді відчувався невідомий третій. Той третій був Усесвітом, Космосом, невидимим спостерігачем за нашою виставою, а дзеркала ставали таємницею, розгадка якої вела до нього. Я боявся. Навіть Я-Творець боявся Космосу. І знову ж, де жа вю: подібне відчуття для мене не нове, десь колись я уже зазнавав цього. Хоча, може, то й були враження отого третього, чиє око час від часу націлялося на мене із задзеркалля.

Заплуталися у моїй розповіді? Ця передісторія потрібна, щоб ви зрозуміли мій вчинок, бо він таки виходить за рамки звичного навіть у нашому пост-раціональному світі.

Мене переклинило. Я розбив дзеркало.

Йдучи собі з роботи геть безлюдною вуличкою, я уже не відганяв настирливих, як спасівські мухи, думок. Сонце якраз заходило, посилаючи своє проміння у мільйони камер, від чого творилися дивні образи. Я щулився і втягував голову в плечі, і мені час від часу вчувався гомеричний сміх або ввижалося 3D-обличчя у камерах. Я нічого так не прагнув, як сховатися! Сховатися від себе у дзеркалі, від невидимого третього, від чийогось минулого. Але де? Скрізь те саме. Навіть дома камери, трощити які дорівнює самогубству.

Тож я не зміг, мене переклинило. Оглянувся: міліціонерів не було видно.

Цього дня я ніс з роботи кейс із кількома важезними зразками металів. Вправним рухом я дістав один брусок сплаву і кинув його не в камеру навіть, у дзеркало. Секунда.

Хух, попустило. Сто божевіллів, котрі препарували мозок, раптом відступили. І здоровий глузд почав нагадувати про своє існування. Я кинувся навтьоки, хоч знав, що мене все одно знайдуть. І таки правда: краєм ока побачив, що мені у спину дихає полісмен.

Страх за себе переважав усі інші відчуття: я кинув назад ще один брусок, який віддався криком, хоча я міг сплутати його із дзвоном розбитого скла. Переслідувача більше не бачив.

Я біг, що було сил, трощачи на ходу дзеркала. І навіть Я-Творець був здивованим. Хтось болісно охкав, кожним уламком валячись на землю. І, мабуть, то мало б бути бальзамом для моєї змученої душі. Та на цей момент порятунок став важливішим за все інше.

 Але сили і бруски закінчувалися. І я шмигнув у перші-ліпші двері, притулився до стіни і завмер.

Зараз мене знайдуть, і настане кінець геройству. Це, мабуть, як смерть: не знаєш, куди потрапиш і що отримаєш. Адже із різних розповідей і підручників я знав, що нечасті бунтарі-вандали більше не з’являлися у країні. Навряд чи вони потрапляли в Рай.

Але секунди спливали, і нічого не ставалося.

Я почав розглядати приміщення. Схожим воно було на старий завод: купа труб і металевих каркасів. А ще не було камер. Та цілком могло статися, що я їх просто не помітив. Усе ще боячись ворухнутися, я не відчував, як спливали хвилини. Аж ось із люка внизу (от бовдур, що досі його не завважив) вистромилося кротяче обличчя якогось молодика, і нетипово бадьорий, як для мого судді, голос пролунав:

– Гей, чуваче, ти довго там стовбичитимеш? Чи чекаєш, поки по тебе прийдуть ОТІ, камерники?

«Я врятований, – не зовсім сподівано прошмигнула думка і повернула нормальний пульс. – Я врятований, усе гаразд».

Так для мене почалося нове життя – у підземному місті. Ще перші незгодні із порядками облюбували собі колишню наукову базу. Десь колись я чув, що років так чотириста тому під землею існувала купа таких містечок, де проводилися таємні дослідження. Загалом обжили їх бунтарі кілька, створивши отакі виходи, як той, куди волею випадку занесло мене.

Це все я дізнався під час огляду у психіатра, котрий відбувся наступного дня після мого фатального вчинку. Не спостерігши жодних вад, мені виділили квартиру у місті.

Я справді адаптувався швидко. І вже за певний час почав виконувати тут роботу на заводі переробки й очищення води. До мене скрізь ставилися приязно, іноді про щось розпитували, іноді ділилися своїми історіями, словом, прийняли за свого. Хоч, призвичаєний до ока камер, я часто відчував за собою чийсь нагляд. Нагляд отого, вищого. Космосу.

А ще для мене був забороненим один із районів міста. Хоч я і помічав, що туди частенько завертав Альдо, той молодик із кротячим обличчям. Але мені туди зась через якусь таємницю, я це розумів. Але не міг до неї доторкнутися. Ще б пак, мені поки не довіряли, хоч і намагалися вдавати протилежне скрізь і завше.

Але одного разу, повертаючись із роботи, я зустрів Альдо.

– Здоров, чуваче! – енергійно замахав він до мене руками. – Ну що, як воно?

– Та гаразд. Твоє?

– Га? Нормально. Як завше. Не скучив? – кивнув він кудись вгору, маючи на увазі верхній світ.

– За камерами? Нє-е-е, - у мене не було настрою на балачку, важко відшукувалися слова.

– То ок. Але все ’дно…

Хвилин п’ять ми йшли мовчки, аж поки дорога не роздвоювалася: одна частина вела до житлового масиву, а інша повертала до забороненого району. Я хотів було попрощатися й далі чимчикувати додому, але Альдо мене зупинив, повний здивування:

– Хей, чуваче, ти куди? Нам праворуч.

– Та яке, я…

– «Яке» було досі, чуваче, – урвав він мою не надуману ще репліку. – Ти з нами вже доволі довго. Ми тобі довіряєм. Тож треба, аби й ти почав довіряти нам.

– Та я вам і так довіряю, у мене нема вибору, – посміхнувся я.

– Ай, чортівня. Ходім, ти не все знаєш.

Я відклав думки про хорошу вечерю й сон і поплентався за Альдо.

– Загалом там народу небагацько. Але ми займаємся тим, що намагаємся зрозуміти: які таргани водяться нагорі. І, знаєш, дещо зрозуміли. Але то дізнаєшся від Вогеца. Він трохи схожий на зека або криміналіста, але гдєта-там, ва глубінє души хороший чувак.

Вогец таки добре підпадав під Альдову характеристику: високий і кремезний, з «їжачком» на голові і темними очима, він скидався на добрячого забіяку. То підкреслювала ще й його манера говоріння з частими матами. Загалом він мені не дуже сподобався. А от його розповідь…

– Навішали на вас лапшу, як на першачків: глобальний нагляд і тепе. Як про масонські ложі, їй-бо. Насправді все не так, не в тому сіль. От прикинь, для чого купці мужиків мільйон камер – хто буде те відео переглядати? Та навіть якщо посилатися на різні там проги й датчики, і теде й тепе. До чортової матері то все. Річ в іншому. Ти пам’ятаєш, з чим пов’язані у науковій фантастиці всі кінці світу? Або із природними катастрофами, або з інопланетянами. Другий варіант відкинемо, кагбе то міф індустріального віку. Значить, природні катастрофи найчастіше пов’язані з Космосом. У Космосі нас визначає Сонце. Але, бляха, ми з його волі здохли б років так двісті тому – воно тепер на відстані, з якої не може нас зігріти (аве мужикам, які писали про глобальне похолодання замість глобального потепління). Загалом усі камери, які ти бачиш, створюють акумулятор Землі, притягуючи сюди тепло. Для того вони й оснащені дзеркалами. Це так, для хлопського розуму кажучи. Заглиблюватися не буду, а то дідька лисого ти там щось зрозумієш. Прикинь, якби не ті камери, ми б подохли, як руді миші! І таки цілком можем подохнути! Нам треба думати, як стабілізувати ситуацію, як повернути Сонце, а не вестися на весь лохотрон. Понатворювали міфів!

Він нарешті зупинився, а я очікував, що після такої ораторії ошкіриться на мене, як вовк, і стане дибки. Але Вогец вивчав мою реакцію. Я хотів її приховати, але як це, сто чортів, зробиш, почувши таке?!

Космос пожартував наді мною. Закинув наживку, лякав мене тисячами дзеркал, а тут, коли відкрилася таємниця, дико зареготав, мовляв, що, клюнув? Так, пекло, яке я створив, безумовно було ідеальним. Тому що воно дійсно не мало іншого Творця, крім мене. Ну, і ще мільйонів людей – для кожного персональне. Це було навіть смішно. Стільки людей, кожен чимось живе, чогось досягає, а ніхто не може докумекати елементарного. Чи боїться.

Я не міг більше стояти, як баран перед новими ворітьми, тож попрощався й, ненароком зачепивши крісло, вийшов.

Мене наздогнав Альдо.

– Усе гаразд? – потурбувався він. – Хоча, дурне питання. Словом, ти той-во, не накручуй себе. Всі цю інфу важко перетравлюють. І вибач Вогецу за його різкий тон. У нього було нелегке життя.

– Та все гаразд. Я останнім часом намагаюся бути готовим до всього, – трохи злукавив я.

– А-а. Не хочеш туди, нагору?

«А було б непогано», – подумав я, однак замість щось сказати, розгублено глипнув на Альдо.

– А ви не боїтеся?

– Я ж казав, ми тобі довіряєм. Ти тепер один із нас. Тільки, той-во, диви, щоб твій відхід не засікли інші жителі. Та й обережним будь: хоч камери й несправжні, але власть нє дрємліт. Ти, напевне, там уже в розшуку. І… повернися, гаразд?

Дивне відчуття не покидало мене відтоді, як я вийшов через знайомий уже завод. Знаєте, як у книжках про просвітлених: всі предмети набули іншого значення. Ще кілька місяців тому я мирно жив і не мав ніякого стосунку до будь-якого підпілля, навіть побіжно, навіть через читання книг (у нас була величезна бібліотека, котра займала близько тридцятьох поверхів, з купою різник книг минулих століть; очевидно, влада керувалася, замість суворої цензури, принципом свавілля ідей, які, через свою незліченну кількість, усі виглядають як фантастика; але поруч була закрита, строго заборонена для простих смертних Книгозбірня; тепер розумію, що в ній ховалася й інформація про «злочинців», і про Сонце, хех).

Саме воно смалило нещадно, і я не хотів погоджуватися із тим, що це тепло – штучно притягнене.

Раптом мені стало страшно, ніби мої думки хтось почув або помітив, що я знаю забагато. Мабуть, то я знову почав роздвоюватися на себе-Творця і себе-творіння. Повз мене проходили люди, й, зазираючи їм в обличчя, я розумів, що всі підозри – то від моїх задавнених страхів. Загалом мені жаль стало тих людей. Хотілося бігти вулицею і кричати, кричати їм в обличчя і спини: «Схаменіться! Нічого цього не існує!» Купа повстань, крові і м’яса. Епічні картинки. Всесвітній герой Я, котрий відкрив очі народу. Звучить непогано. Адже треба щось робити із цим бісовим знаттям!

Я зупинився перед однією із камер чи, пак, деталей акумулятора, і став вдивлятися у самісінький її центр. Ось тут. Тут я убив людину. По спині забігали мурашки.

– Не переймайся цим, ти убив дзеркало, – раптом почув я.

Позаду мене стояла сонячна дівчина, світло ніби лилося з неї. З ідеального обличчя на мене дивилися великі весняно-небесні очі, у яких, здавалося, крилася уся мудрість світу. Я дивився на неї, не маючи сил сказати хоч слово, тож вона продовжила.

– Не існує ніяких камер. То все вигадка. Як і влада. Єдина влада – дзеркала. Ти бачив міраж, зображення, яке вони творили, відбиваючи промені під певним кутом. Фізика, – по тому вона піднялася і пішла, я не наважився її зупинити. Спантеличений, так і лишився дивитися їй услід, поки обрій не сховав її постать.

Я помалу знайомився з усім підпіллям. Нас було 23, я став 24. Такі собі дівчата й хлопці (хлопців більше), всі схожі своєю несхожістю (ніби пройшли жорсткий відбір) чи пак дивацтвами. Або таки справді пройшли: «із притупленими чуттями», як висловлювався Альдо, вони до свого гурту не тягнули, даючи змогу мирно існувати у житловому районі, а особливо говірких повертали нагору. Неживими, аби не бовкнули владі про схрон.

Однак про саму ту владу мої колеги старалися не говорити. Бо ж нічого про неї не знали, а це підтверджує думку, що її не існує. Загалом вони були одностайні тільки в одному – безпомічності. Вони не відали нічого, навіть про себе. А я дещо знав. Маю на увазі свідчення сонячної незнайомки. Вона заполонила мої думки.

Навіть тоді, коли їх прикувала інша панянка. Огліна вирвалася на волю під землею незадовго до мого. Білява, з важкими синіми очима, вона завше трималася осторонь від будь-яких розмов, так, наче жила своєю непоправною трагедією. А ще їй найменше з нашого гурту було характерне тяжіння до героїки чи поривів змінити світ. Вона просто любила малювати, і часто я завмирав перед її візіями. Завжди фарбами, але будь-де: на папері, дошці, стіні, підлозі, камені, старій машині. Одного разу вона застала мене, коли я вбирав у себе настрої її картини на склі.

– Не стій довго, вона вирвана із моєї свідомості, отже, твоя свідомість має реагувати на неї антитілами, – підкралася вона й шепнула у саме вухо.

– Мистецтво – це коли щось виростає за рамки твоєї свідомості, – не розгубився я.

– Так, але в нашому світі не існує мистецтва.

І вона почала довгий монолог (мене бо не слухала) про те, що мистецтво витравили з наших душ, точнісінько так, як витравлювали волю. Адже мистецтво не може творитися в усіх на очах. Воно потребує таємниці, покрову ночі, яка справді закриє усіх муз і Перелесників від людського ока. Навіть ми тут, під землею, підсвідомо все ще боїмося камер, хоч і знаємо, що їх не існує. Тож усе, що твориться за останні століття, – це брудний ерзац, графо- й пензлеманство, копіювання, раціональний процес, керований свідомістю. Нам варто відторгнути оцю гру в мистецтво і пити у творців колишній століть, котрі, хоч і відфільтровані у свою чергу владою, але ще є у наших музеях, архівах, книгозбірнях. І що гірше, ми навіть не знаємо, коли це почалося, ми навіть історії власної не знаємо.

Я зачаровано слухав, потім спіймавши себе на тому, що слухаю саму мелодику, не засвоюючи змісту. Але урвала вона так само раптово, як і почала, ніби спіймала себе на чомусь недозволеному: «Усе, досить», – і важко опустила очі.

Тієї ночі ми палко кохалися. Так, як то вже забула наша кров: під куполом ночі прокидалася задавнена десь у генах соромливість, і ми перепліталися без чужого цікавого ока, творячи таємницю.

З того часу моє життя набуло незнаного досі сенсу – я почав відчувати відповідальність не тільки за себе. І хотів сім’ю. Але всі мої натяки й розмови про одруження і переїзд у житловий район (на біса всі ті досліди, живімо, як люди, або й узагалі перебираймось нагору, до Сонця, хай і штучного, дасть Бог, влада нас не розсекретить, все буде гаразд) вона зупиняла таким важким і змученим поглядом, як у Мавки після Лукашевої зради. Між мною і нею завжди стояло – і стоятиме – одне: мистецтво.

Усвідомлення цього після перших максималістських захоплень і мрій почало повертати мене до реальності. Я все більше тягнувся нагору і вигадував будь-які причини, аби вилізти з-під землі, аж Альдо то став примічати.

– Тобі вже затісно тут, чуваче. Ти як перекотиполе. Тільки не зникай раптово, давай знати.

«Ага, щоб ти встиг прибрати мене про всяк випадок».

Роздуми про незнайомку, затінені Огліною, знову заполонили мене. І спогади, я уже не називав їх чужими. У житті моєму з’явилася абсолютна воля. Воля робити все, знаючи правду, у тому числі як розпоряджатися тим знанням. Я нервував тепер не від камер, а від відчуття, що ніхто нічого не знає, а я тепер знаю, що вони не знають, я тепер вищий за них, наглядач над ними, бо маю знання. Я ніби стикнувся із Космосом, лишивши себе-Творця і себе-творіння десь збоку мокнути під дощем.

Хоч і лишалася купа запитань, я починав розуміти, де шукати відповіді.

Адже Книгозбірня була єдиною забороненою спорудою, яку я бачив за усе життя.

Огліна передчула, що то була наша остання ніч. Коли десь о четвертій за надземним часом я виборсався з її обіймів й одягався, вона не спала і довго дивилася на мене.

– Вогец сьогодні сумний. Остаточно розбилася його, їхня ідея про загибле Сонце. Воно таки нікуди не тікало і ні на мить не переставало жити, – сказала раптом вона. – Будь обережний там, передай Сонцю привіт.

– Та що це ти, ніколи не хвилювалася за мої прогулянки, а тепер згадала? – якомога безтурботніше сказав я. – Тим паче, на днях я нікуди не збираюся.

– Еге, – кинула вона. А коли я уже намагався вийти, зупинила мене. – Чекай! – вона зірвалася з ліжка і побігла до мольберта, завішеного важкою портьєрою (з часом я перестав помічати її картини, призвичаївся до них, сприймаючи як неодмінну частину інтер’єру). Я милувався її гнучким тілом і впивався ним востаннє. І раптом зрозумів, що вона мені когось нагадує. Що саме це і притягувало у ній – спогад. Чужий спогад про чужу втрачену жінку. Мій спогад про сонячну незнайомку.

Вона скинула портьєру, зірвала папір і, скрутивши у трубку, тицьнула мені. – На. Глянеш по дорозі. Не бійся, я нічого нікому не скажу. Бувай.

– Оглю…

– Знаєш, мені іноді здається, що там, нагорі – пекло, а тут всі ми відбуваємо покарання за якісь гріхи. Ти вже свої спокутував. Не треба нічого казати. Нам було добре удвох. Дякую.

Таки справді, що було казати? Я погладив її по голівці, і вона заплющила очі, насолоджуючись оцим рухом. Я відчув, що коли пробуду тут на хвилину довше, то вже нікуди не піду. Тож рвучко (занадто рвучко) забрав руку і відчинив двері.

Підземне місто ще спало, і мене ніхто не зупинив.

Однак згорток я наважився відкрити лише у тому старому заводі, з якого і почався мій шлях до істини. Я охнув. Від подарованої Огліною картини забирало дух.

Не знаю, як передати те враження. Загалом, можливо, таке щось навіювала картина Леонардо да Вінчі, котра аж до свого остаточного потьмяніння надихала різних мудрагелів на купу теорій про її код. Хоча ні, порівняння тут неможливі. Оглінене творіння виходило за рамки будь-чого баченого мною; воно відображала все і водночас нічого, інколи здавалося гармонійним поєднанням багатьох епізодів історії людства від самого початку, а іноді – просто хаосом. Однієї миті мені впала у вічі Книгозбірня, але вона зразу ж змінилася на великанське дерево (Світове, подумав я), де на ліані гойдалася сонячна дівчина, я відчув, що це та сама незнайомка.

Я не міг більше дивитися. Картина була понад мої сили. Може, Огліна створила ідеальний мистецький твір, а ідеальний мистецький твір мусить містити у собі щось божественне, а тому жахаюче.

Однак страх і дискомфорт, викликаний спогляданням, не покидав мене всю дорогу до Книгозбірні й посилився, коли я побачив її – великанську споруду класицистичного стилю із домішками вигадливих прикрас бароко. На широкому подвір’ї довкола неї не було ні душі – люди оминали це місце, тим паче такої ранньої пори. Щось підкочувало до горла, цмулило під серцем. Зібравши нерви у кулак, озирнувшись довкола, я взявся за важку ковану ручку.

Книгозбірня зустріла мене старим запахом паперу й замість страху подарувала спокій на душі. Я обійшов кілька поверхів і, знайшовши собі пристойну кімнатку для життя, знову розкрив у ній Оглінений сувій. Я ніскільки не здивувався, побачивши на ній те ж Дерево-Книгозбірню. У цій кімнаті картина віднині прикрашала стіну.

А я потроху відсував своє попереднє життя, перетворюючись у якогось монаха, що ночі свої віддає визбируванню мудрості з книг (так-так, саме тих книг, що лежать на сотнях полиць забороненої Книгозбірні). Я багато читав і мало спав, рідко виходячи зі своєї фортеці (мій дім – моя фортеця!), заробивши собі баньки під очима й ваду зору, а також що далі, то більше здобуваючи цілісність особистості, без того роздвоєння на творця й творіння. Але розумів, що отримував лише крупинки знання. Ніби щось вище гралося зі мною, блиснувши звабливою голизною істини і тут же замаскувавши її під лускою часу. Я читав, я чекав просвітлення чи радше чекав приходу сонячної дівчини як просвітлення. А вона не з’являлася, поволі забираючи з моєї пам’яті і свій образ.

Й от у якомусь пожовтілому від часу томику зі стійким запахом старовини я знайшов її портрет у повний зріст. Вона була точнісінько такою, як тоді, у променях сонця, тільки йшла не «від», а «до». Висока тонка постать, вбрана у біле плаття, кругленьке обличчя, дві довгі золоті коси – не повертається язик сказати «косички», й великі небесні очі, обрамлені густими віями.

Я, майже наперед знаючи текст, почав читати.

Енньї з’явилася у селищі недавно, але одразу прикувала до себе переважну частину пліток і чоловічих поглядів. П’янка сонячна юнка нібито приїхала на літо до свого дідуся, старого самітника, котрий жив на краю села і поза очі кликався мольфаром. Щось вони удвох на тому хуторі робили, особливо гострі на язик жінки подейкували, що розмовляли із Дияволом.

Тим часом по селищі за дівчину вже раз побилися, а скільки сердець розбилося – то вже статистика. Тільки ж закохався у неї один монах, дитя книг і героїки минулого.

Він зрадив заради неї Бога, й після багатьох цькувань (не знають сорому ображені чоловіки) вони утрьох із дідусем переселилися далеко в гори. Кажуть, монах там продовжував багато читати, бо від книг заради неї відректися не міг. Й одного разу його так і знайшли мертвим за книжками. Серце Енньї тоді стиснулося, але вона не плакала і не ридала, бо знала: він доторкнувся до мудрості світу, ту силу спізнав, що жила у її душі. Тільки ж не витримав поєднати отриману міць і земне своє існування, покинувши світ. Пішовши туди, понад сонце. А вона лишилася межею, відтоді блукаючи на самоті й чекаючи його.

Я глянув на гравюру, де був зображений її коханий. І побачив себе.

Моя пам’ять Феліксом відроджувалася із полум’я. Ось так прийшла розгадка. Я згадав Енньї, згадав той час, що ми провели разом. Зігріта теплом Раю, вона приваблювала мене, як заборонений плід. А я, неготовий ще тоді пізнати його, вперто прагнув й таки отримав ту мудрість, чим ледь не згубив себе. Зараз, вкотре зриваючи яблука Добра і Зла, я уже міг жити, не вбиваючи себе ними.

Як істинний егоїст, я прагнув пізнати те, чому підвладний, прагнув пізнати Космос, а Енньї потребувала відвести душу, ділитися із кимось своїм теплом.

Бо важко самотньо підтримувати вісь багатоярусного світу.

Так, світ наш був чітко поділений на купу поверхів чи станів, чи як то краще назвати, до того ж, нижні верстви гадки не мали про існування інших. А мірилом в цій системі було знання.

Ми на якомусь етапі до того деградували, що для життя уже не потребували мудрості. Весь світ котився до хаосу, віра нікого не тримала, не тримала і влада, котра споконвіку давалася еліті. Але еліта вимерла кілька століть тому. Тож довелося щось робити. Так з’явилися камери, котрі імітували нагляд неіснуючого державного апарату. І дзеркала, через які за нами спостерігав Космос.

Усі ми, спершу рівні, почали потроху розшаровуватися на стани, в міру того, як здобувалися на нові теорії про призначення тих камер. От так існувала наша Вавилонська вежа: без насилля, без воєн, ґрунтуючись на об’ємі інформації, що нею володів кожен стан. Хо-хо, ідеально!

Я відчув, як десь вдоволено посміхнувся той, хто жив на вершині піраміди. Той, кого я називав Космосом. Той, хто очолював, оточував і був усім. Я не знав достеменно, на якому рівні стосовно нього був я, однак про одне міг говорити із певністю: я вже майже відбув своє покарання за надмірну, без готовності до сприйняття, цікавість і на цей раз поводився куди обережніше. Він довго спостерігав, аби я не схибив на цей раз, а тепер і я готовий зустрітися із ним.

Втомлено відхилившись на бильце крісла і кинувши оком на картину, я, купаючись у млосному задоволенні, радів: не довго лишилося чекати того часу, коли намальоване на ній переінакшиться, відкривши двері до Раю, до дому того, хто на вершині і хто все, і туди, взявши за руку, мене поведе Енньї.