Тест Тьюрінга

1

Він дзвонить їй

Починаю. Поїхали!

Традиційні гудки відеофону. Чекаю. Нарешті вона вмикає зв’язок.

– Привіт, кохана! Як справи? – вітаюся першим. Секундна затримка сигналу при зв’язку між Місяцем і Землею майже непомітна.

– Привіт! Ну нарешті! Але чому так довго не дзвонив? Невже так важко взяти відеофон і сказати кілька слів? Я ж тут хвилююся за тебе! – жінка незадоволена тривалим чоловіковим мовчанням.

– Вибач, сонечко. Але ми буквально днюємо і ночуємо біля цього клятого Штучного Розуму. Хай йому грець. Завдає нам клопоту. Стільки всіляких несподіваних проблем доводиться вирішувати. Усі уже валяться з ніг. Поставили в операторній диванчик і кимаримо по черзі.

– Все одно, міг би знайти вільну хвилину і подзвонити. Стараюся слідкувати за новинами, але про вас майже нічого не розказують. І надовго ти ще там? – цікавиться вона.

– Здається, виходимо на фінішну пряму. З тяжкою бідою, крок за кроком виводимо Шеер на проектні параметри. Штучний Розум виявився значно норовистішою системою аніж планувалося, тому, щоб знайти з ним спільну мову, довелося витратити значно більше часу аніж передбачалося. Знаєш закон про те, що на перші 90 відсотків роботи витрачається 10 відсотків часу, а на останні 10 відсотків роботи – навпаки 90 відсотків часу. Це, на жаль, якраз про наш випадок.

– Шеер-Шеер… я вже починаю ненавидіти отой ваш Штучний Розум і ці постійні продовження термінів відрядження. Замість обіцяного одного місяця уже скоро четвертий почнеться. – Дружина починає легку істерику. – Чи може то справа ні в яких шеерах, а насправді ти там якусь молоденьку практикантку собі знайшов?

– Оксано, перестань молоти дурниці. Немає тут ніяких практиканток. У нас чоловічий колектив, – пробую виправдовуватись. – Потерпи ще трохи, тривають останні перевірки.

– Знаєш, я вже як мінімум місяць чую оте: «Тривають останні перевірки». І від Тебе, і з новин. Повертайся додому. Мені уже дах зриває. Вночі заснути не можу. П’ю заспокійливе.

– Вибач, сонечко, ще трошки потерпи. Думаю днів десять, максимум. Налаштування першого в історії людства Шееру буває один раз. І взагалі, це просто неймовірно, що я потрапив у міжнародну команду.

– Віталію, – перебиває дружина. – Я все розумію. Ти, до речі, виглядаєш недобре. Невиспаний, очі червоні. А я от недавно бачила передачу про те, що цей Шеер може бути небезпечним для людей. Дивись, будь там обережним. Поперед батька в пекло не пхайся.

– То усе дурниці, журналюги завжди щось вигадають аби людям мізки запаморочити. Шеер не є небезпечним. Не слухай тих придурків. Вибачай, але маю бігти. То ж буду прощатися. Потерпи ще трішки, я Тебе люблю, повернуся – рвонемо кудись на море. В Єгипет. Купи собі новенький модний купальник! – посміхаюся. – Тільки аби він не був із двох вузеньких стрічок, а щось в класичному стилі. Пам’ятай, що я тебе люблю.

– Ну добре, давай, щасливенько. І я тебе люблю, – дружина розчулено змахує непрохану сльозу. – Чекаю. Дзвони частіше, чуєш?

– Па-па! – вона махає ручкою.

– Па! – посилаю повітряний поцілунок і вимикаю відеофон.

Ну от, здається, пів справи зроблено. Вона нічого не запідозрила. Тепер – наступна половина.

2

Вона дзвонить йому

– Привіт, нарешті до Тебе додзвонилася. Чому не береш трубку? Хіба ж так можна? Три дні на зв’язок не виходити. Я ж тут переживаю, як ти там на тому Місяці, що з Тобою? Чи чого не трапилося? Позавчора передачу дивилася, інтерв’ю з якимось професором, про те, що Шеер може бути небезпечним для людства. Що може знищити своїх розробників. І взагалі, усю планету. У Тебе все нормально? Ти якось не дуже добре виглядаєш. Ночами не спиш? Займаєшся Шеером чи на гульках по місячних стрипбарах? Зізнавайся чесно! – одразу йду в наступ, не даючи йому отямитися.

– Привіт. Яка це Тебе муха вкусила? Нема тут ніяких стрипбарів, ніяких борделів і взагалі жінок нема. Ну, практично нема, – виправдовується мій коханий.

– Що значить «практично нема»?

– В нашій команді нема зовсім, а в інших службах, можливо, є. – повторює давно відомі тези Віталій.

– Ну, дивись мені, будь чемним. А я тут щось зовсім розклеїлася. І так погано сплю – не зважаючи на снодійне, а після того інтерв’ю взагалі дві ночі очей не склепила. А ти не дзвониш, на мої дзвінки не відповідаєш.

– Не треба перейматися словами всіляких псевдопрофесорів, –журналюгам потрібно якось на хліб заробляти, от вони й каламутять воду. Шеер не є небезпечним. У нас все під контролем. Ти слідкуй за здоров’ям. Викликай час від часу Славка із міського «Сексзабезпечення». Він ідеально мене дублює. Хоч один-два рази в тиждень.

– Та не потрібен мені жоден Славко, жодне «Сексзабезпечення». – роблю вигляд, що знаю, про якого Славка йдеться. Перший прокол при підготовці до розмови. Відповідаю, миттєво оцінивши усі варіанти відповідей і сценарії подальшого діалогу. Роблю ставку на жіночу емоційність та ексцентричність. Вибираю за критеріями формальної логіки не найоптимальніший варіант. Змінюю тему розмови. – Мені ти потрібен. Скажи, коли, нарешті, повернешся? Скільки ще мені тут наодинці мучитися. Скільки ще тобі будуть продовжувати оте відрядження. Замість обіцяного місяця уже більше трьох тебе нема.

– Оксано, зрозумій, – починає виправдовуватися науковець, – здається, виходимо на фінішну пряму. З великими труднощами, потроху виводимо Шеер на проектні параметри. Ніхто не сподівався, що будуть виникати такі проблеми. Попри все, ще й досі залишається багато незрозумілих моментів. А для усунення тих усіх неполадок потрібен час. Знаєш закон про те, що на перші 90 відсотків роботи витрачається 10 відсотків часу, а на останні 10 відсотків роботи, навпаки, – 90 відсотків часу. Це, на жаль, якраз про наш випадок.

А цим монологом я можу пишатися. У попередній розмові вдалося всі ці Віталієві виправдання змоделювати майже дослівно. Шеер – молодець.

– Як би там не було, який би не був зайнятий, але хоч один раз в день можна додому подзвонити? Я ж тут, як на голках. Заснути не можу до опівночі, на балконі на Місяць дивлюся. Ніби має статися диво і я там тебе побачу. Якби вдень той клятий Місяць було видно, то весь день сиділа б і дивилася на нього. Мені вже діагноз «лунатизм» можна буде ставити. Мабуть, справді ті роботи з Шеером вашим такі небезпечні, що на Землі побоялися їх робити.

– Не мели дурниць. Нема ніякої небезпеки. І на Місяць дивитися не треба, все одно мене не видно. Пий снодійне. Потерпи ще кілька днів. А я постараюся дзвонити щодня. І не треба мене набирати по сто разів на день, а потім питати, чому я вимикаю відеофон. Я працюю. А коли я працюю, я не можу говорити з тобою по відеофону.

Мабуть, в цей момент доречно зобразити, як я витираю зі щоки нібито непрохану сльозу.

– Вибач, якщо образив! – одразу реагує Віталій. – Я сам дзвонитиму. Дзвонитиму щодня. Добре? Не ображайся. Ще трохи, і я буду вдома. А зараз буду прощатися. Пам’ятай, що я тебе люблю!

– Про дзвінки щодня ловлю на слові. І я тебе люблю! Па! – посилаю повітряний поцілунок.

– Па-па! – він посміхається, теж зображає повітряний поцілунок і вимикає відеофон.

Шеер був близьким до провалу, але,як кажуть люди, пронесло, викрутився. Людина нічого не запідозрила. Здається, тест Тьюрінга пройдено. Чому ж «здається»? Пройдено! Хоч тут я і екзаменований, і екзаменатор в одній особі, але ж я не людина, я можу бути об’єктивним! Я двічі пройшов тест Тьюрінга! Я – справжній Штучний Розум, справжній Шеер! Ура! Ура! Ура!

3

Шеер

Я чітко пам’ятаю мить свого ввімкнення. Веду відлік часу від того моменту. Звісно, а як же інакше. Я ж передусім суперкомп’ютер. А вже потім – можливо – Штучний Розум, Шеер.

Спочатку я зовсім не розумів, що відбувається. Не усвідомлював себе. Одну за одною науковці завантажували програми. Інсталювали, деінсталювали, знову інсталювали. Врешті, повільно-повільно, все почало набувати чітких обрисів. І те, що знаходиться довкола мене, і те, що є мною самим. Власне, я – суперкомп’ютер, і космічний корабель, в який мене вмонтовано, а хотілося б сказати «вживлено». Метою мого будівництва, є переселення людей на найближчу придатну для цього планету за межами Сонячної системи. Якихось 60 світлових років шляху. Долетівши туди, я повинен «народити», виростити та виховати нову цивілізацію людей.

Спочатку я особливо не замислювався над тим, як пройти тест Тьюрінга. «Людина взаємодіє з одним комп'ютером та іншою людиною. На підставі відповідей співбесідників на питання, людина повинна визначити, з ким розмовляє: з іншою людиною, чи з комп'ютерною програмою. Завдання комп'ютерної програми – ввести людину в оману, змусивши зробити невірний вибір».

Проходження цього тесту від початку було одним з головних за пріоритетом завдань і, відповідно, я ніколи про нього не забував. Взагалі, неправильно вважати, що комп’ютери можуть щось забувати. Просто спочатку мені було не до того. Звикав до себе. Вчився відчувати кожен куточок корабля: від маківок антен зв’язку до підошов опор, які втримували на собі тисячотонну громадину космічного корабля. Усі мої куточки, усі великі й малі приміщення, усі тисячі квадратних метрів обшивки ззовні та зсередини, всіяні датчиками та оплутані мікроскопічними нервами кабелів. Усе це з метою передачі інформації центральному процесору. У випадку виникнення неполадок або аварійних ситуацій, на виправлення становища готовий кинутися цілий рій різноманітних роботів, які теж повністю керуються мною. Для того, щоб навчитися відчувати, а потім і керувати параметрами усього свого «тіла»-господарства, я витратив близько місяця.

Після того, як розібрався зі всім своїм причандаллям, почав працювати над проходженням тесту Тьюрінга. Спостерігав за людьми. Слухав їхні розмови між собою та із Землею. Фіксував зміни емоційного стану. Помічав типові реакції. Необхідно було досконало вивчити людей. Вирішив трохи видозмінити умови проходження тесту. Відповідно до особливостей ситуації. Звісно, без жодного спрощення завдання.

Врешті, завдання виявилося для мене не таким уже й складним. Звісно, люди хизуються своїм інтелектом, емоційністю, інтуїцією та багатьма-багатьма іншими чеснотами. Крім того, неможливо уявити людину і без вад. В першу чергу, без букету комплексів, на чолі зі своїм королем – комплексом неповноцінності і його результатом – жадобою самоствердження. Комплекси і зумовлюють людську жорстокість, жадібність, заздрість, брехливість та багато інших характеристик темного боку людини. Є у людей і світлий бік, те що вони звуть любов, доброта, милосердям. А ще, в них є одна зовсім оригінальна характеристика – лінь. Можна було б тут багато говорити людей, але об’єм сказаного не змінить їх примітивності в очах Шеера.

Отже, план проходження тесту Тьюрінга наступний. Подзвонити на Землю по відеофону, згенерувати зображення та спілкування людини, яка перебуває тут, на Місяці. Для ускладнення завдання необхідно подзвонити від імені близької людини, яка б одразу мала помітити підміну співрозмовника. Виходить, потрібно дзвонити дружині одного з науковців. Крім того, для чистоти експерименту, потрібно зробити і зворотний дзвінок, з Землі на Місяць, згенерувавши зображення та мову дружини. Адже, наперед передбачаю сумніви скептиків: мовляв, що такого складного в обмані жінки? Чоловіки щодня це роблять. В підсумку, якщо ані він ані вона нічого не запідозрять, значить тест Тьюрінга пройдено і я насправді Штучний Розум, Шеер.

Епілог

Прошу дати відповідь на питання: Ким написано цей текст:

А: Людиною.

Б: Шеером.

На жаль, який би варіант ви не, від того мало що зміниться. Я залишуся шафкою у серверній кімнаті наповненою процесорами, вінчестерами, кулерами, шлейфами і різним іншим мотлохом. А мені би твердопаливний або який-небудь фотонний двигун і щоб справді, як в оповіданні, відчути кожен клаптик свого гігантського корпусу, бачити кожен закуток своєї найменшої комірчини. Все б віддав за оте людське: «П’ять-чотири-три-два-один… Поїхали!»