Трохи казки

Цієї ночі Мишка довго не могла заснути. Перед її очима ще й ще раз проходили картини недавнього святочного дійства - Моління про дощ. Це було перше Моління в її житті, нічого більш урочистого й цікавішого вона досі не бачила.

Літо цьогоріч видалося спекотним. Навіть трава почала вигоряти, й більшість чоловіків змушені були збиратися у ватаги і відганяти череди на далекі пасовища, ближче до ріки. Але найгірше - не колосилося збіжжя. Стара Мати їхнього роду вже з тиждень варила їсти менше, ніж зазвичай, примовляючи: "Голодно буде, діточки, треба відтепер паски затягати. Як не пошле Небесна Володарка дощу, виздихаємо, мов руді миші". Мишці чомусь здавалося, що йдеться неодмінно про неї, й вона щоразу щулилася від таких слів і дужче налягала на кашу, щоби наїстися про запас - здихати їй ой як не хотілося.

Нарешті настав молодик і все селище висипало на майдан. Чоловіки й діди статечно стали довкола, озброївшись дрючками та списами. Свої густо розтатуйовані обличчя вони на додачу намастили червоною вохрою та сажею, що мало відганяти ворожих упирів. Жінки, від дівчаток до матерів, з’юрмилися навколо жертовного кола, викладеного камінням. У центр кола, попередньо подряпаний сохою й посипаний зерном, винесли глиняний вівтар із фігурками берегинь та Небесної Матері. Усі жінки взялися за руки й пішли хороводом за сонцем, голосно виспівуючи молитву про дощ. Мишка співала з усіма: хоч слів молитви вона ще не знала, та все ж тоненько виводила "Падай, падай, дощику!". Тим часом у жертовне коло ступила Найстарша Мати поселення та Мати-Священиця, вибрана жеребом з-поміж жінок-годувальниць. Найстарша Мати урочисто поклала на вівтар розмальовану магічними знаками посудину, схожу на з’єднане докупи двійко вузьких глечиків без денець і з широкими, мов миски, вінцями. Відтак підкликала Матір-Священицю. Та повагом підійшла до вівтаря, низько вклонилася й поклала свої набучавілі груди в чашечки посудини. Мишка здогадалася, що вона напуває Сиру Землю молоком, яке стікає крізь отвори посудини по жертовнику на ріллю. Вона подумала, що Велика Богиня, певно, дивиться на це з неба, й про себе почала благати її зглянутися, зіслати Батька-Тура, щоби той розігнав злостивих упирів своїми вогняними стрілами й линув на землю життєдайний дощик.

Моління тривало довго й завершилося святочною учтою, після чого всі розійшлися й, попоравшись по господарству, закінчили день звичною молитвою коло хатнього жертовника. Але хмари до вечора так і не зібралися, й Мишка лягла спати з переконанням, що вже назавтра дощ буде неодмінно - не могла ж Богиня-Мати не помітити й не почути все, що діялося нині.

І Богиня почула.

Мишка прокинулася від якогось гамору. Вилізши з-під шкур, вони виявила, що в хаті нікого нема. Глипнула в кругле віконце - там танцювали якісь відблиски - червоні, рожеві, жовті.

"Пожежа, чи що?" - подумала дівчинка. Торік по сусідству зайнялася було хата, від неї ще кілька - ледве загасили всім миром; було страшно, але гарно й цікаво. Пропустити таке вона не мала наміру.

Звично вклонившись берегиням, Мишка сягнула рукою в посудину з водою і втерла обличчя - гріх виходити під ясне сонце невмитим. Відтак лигнула з гладущика молока, прожогом вискочила на поміст за дверима й спритно збігла драбиною на землю. Зачувши її кроки, чорна кошлата свиня висунула з загороди під хатою свій писок і обурено заквичала. Певно, її забули погодувати. Але що там свиня, коли й хатнє вогнище не було розкладене. Ось тільки чому?

Всі сім’яни, а заразом і сусіди, ближні й дальні, з’юрмилися посеред вулиці й боязко зазирали кудись у бік майдану, стиха перемовляючись. Із сусідніх вулиць також долинав стриманий гомін. Що б воно значило?

Мишка прошмигнула в ногах дорослих і проштовхалася в першу лаву, де вже сновигали сусідські діти. Вона відразу помітила, що майдан виглядає якось незвично, й лише через мить утямила, чому саме: в самій його середині колихалося щось велике й небачене - чи то дивної краси квітка, чи то якийсь безформний клубок різноколірної пряжі. Він то розпухав, то мерхнув, розсипаючи по довколишніх будівлях різноколірне проміття. Але то був не вогонь, радше якесь райдужне сяйво, хоча таких райдуг Мишка зроду не бачила.

- Що то, бабусю? - спитала вона через якийсь час Старшу Матір.

Стара лише безпорадно знизала плечима: таке вона бачила вперше.

- Може, це сама Богиня-Мати? - не вгавала Мишка, й їй раптом стало зрозуміло, що дивогляд на майдані - ніяка не квітка і не клубок, а чудової краси птиця-вогневиця. - Авжеж, бабусю, це ж сама Жар-птиця, ота, що на деревці сидить, високо глядить - знаєш, ми щедруємо про неї взимку!

Старша Мати зачудовано поглянула на Мишку, відтак надовго задивилася на прояву. По тому враз лагідно пригорнула дівчинку до себе й розчулено поцілувала в нечесану чорну маківку.

- Ти розумниця, Мишко, хай благословить тебе Небесна Володарка! Люди, чуєте, це Першоптиця, вона відкрилася нашій дитині!

Знову здійнявся гамір - трохи здивований і недовірливий, але загалом радісний. За хвилю всі вже були переконані, що до них у подобі вогняної птиці завітала сама Велика Богиня. І хоч вогнисте диво на майдані не дуже скидалося на живе створіння, а птицю в ньому зуміла побачити, далебі, лише буйна Мишчина фантазія - воно не мало ні голови, ні крил, ні хвоста, хіба що стовбурчилося навсібіч оберемками хистких райдужних пер, - люди прийняли це пояснення як щось цілком природне.

Звістка про приліт Жар-птиці миттю облетіла селище, й жодного з поселян не збентежило те, що ніхто не бачив, як летіла птиця й коли вона, власне, опинилася на майдані. Усі чекали, що буде далі.

Але час минав, а нічого не ставалося. Поступово люди відчули голод, та й необійдена живність давала про себе знати на всі голоси. Тож натовпи поволі почали розходитися, й поступово селище повернулося до звичного свого життя. Навіть мешканці хат, що виходили на майдан, по одному повернулися в свої обійстя.

Коли настав полудень, усе населення селища дружно рушило до майдану, щоби скласти шану Богині. Люди нарядилися в найошатніші строї, розмалювали обличчя синім, жовтим та оранжевим, несли хто в кошиках, хто в глечиках, а хто й просто в руках подарунки Небесній Матері - молоко, мед, просо, оберемки польових квітів.

На майдані поселяни склали свої треби на добрячій віддалі, бо наближатися впритул до вогнистого дива було страшнувато. Однак Птиця ніяк не показала, що прийняла дари. Вона взагалі, здавалося, не відреагувала на появу людей.

Тоді жінки затягнули славослів’я та прадавні гімни на честь Великої Богині. Однак і цього разу відповіддю їм була сторожка тиша.

Всі були вельми здивовані й збиті з пантелику. Чому Жар-птиця не розмовляє з ними? Може, вона чомусь прогнівилася на людей? Але й у цьому випадку були б якісь знамення.

Мишку тривоги дорослих обходили мало. Вона всенький день крутилася коло вогнистої гості, з цікавістю розглядаючи її з безпечної віддалі. Дівчинка виснувала, що Птиця прилетіла надовго, бо та розсілася посеред майдану, мов квочка на гнізді. Може, Богиня вирішила оселитися в них? Але чому вона мовчить? І чому не дає дощу?

Під вечір усі знову розійшлися по своїх помешканнях, позаяк Птиця за день так і не зрушила з місця і з приходом темряви не проявляла наміру цього зробити. Лише засяяла дещо яскравіше - ото й усе.

А на світанку вона відлетіла. Щоправда, цього також ніхто не бачив, але вранці майдан виявився порожнім. Утім, не зовсім. На тому місці, де раніше сиділа Жар-птиця, височіло щось схоже на великий, у два людські зрости, глек для зберігання зерна, поставлений на бік. Але, певна річ, то був не глек, бо не було видно ні шийки, ні денця. То було… яйце! Ну звісно, Жар-птиця знесла яйце!

Тепер уже ніхто не сумнівався, що до них прилітала Богиня-Мати. Всі висипали на майдан, обступили яйце й боязко мацали його тверду, сірувату з золотистими блискітками поверхню, немов укриту памороззю, але не холодну, радше навіть теплувату. Поверхня здавалася напівпрозорою, мов лід у зимовій ріці, й поселяни силкувалися розгледіти, що там усередині, але марно. Здавалося лише, що в глибині дуже повільно, мов хмари в небі, бродять якісь густі туманні тіні.

Мишка була біля яйця в числі найперших, бо й цієї ночі їй кепсько спалося. Зникнення Птиці її трохи спантеличило, але не засмутило. Вона вирішила, що у Небесної Володарки дуже багато справ по всьому світу, й вона не могла довго затримуватися в їхньому селищі. А те, що вона залишила своє яйце, свідчило, що Богиня не гнівалася на людей, а навпаки, обдарувала їх своєю ласкою.

Утім, як далі бути з яйцем, не знала не лише Мишка, а навіть Найстарша Мати. Довго ходила вона навколо, щось бурмотячи собі під ніс, а відтак наказала скликати віче - її багатолітній досвід цього разу не зміг їй допомогти.

Але й віче не ухвалило нічого певного. Одні казали, що раз яйце знесене, то треба чекати, поки з нього не вилупиться що належить. Другі слушно заперечували, що, раз Першоптиця його не висиджувала, значить, нічого з нього й не вилупиться. Певно, припускали вони, Небесна Мати подарувала щось людям, і подарунок цей - якраз у яйці.

Врешті перемогла друга думка - вочевидь, більшості не хотілося чекати, кортіло чимскоріш дізнатися про вміст яйця. Тому постановили його розбити.

Після нетривалих очисних ритуалів до яйця приступили найдужчі чоловіки поселення на чолі з самим Аттаром, прозваним за силу Бугаєм. Порадившись трохи, вирішили спочатку метнути в яйце списа. Але кремінний наконечник розлетівся віл удару на друзки, що вельми засмутило його власника (щоб виготовити такий, потрібен був тиждень копіткої праці). Тому решта тут-таки відмовилися пускати в хід сокири й молоти, зрозумівши, що шкаралупа надто товста. Натомість Аттар пішов кудись і повернувся зі здоровенною каменюкою. Хекнувши, він з усієї сили торохнув нею по яйцю і… завмер від несподіванки, позаяк плита розкололася в його руках, а на поверхні яйця не залишилося навіть сліду.

Сконфужені чоловіки мовчки розійшлися, й ніхто не кпив із них, навіть діти, бо що вдіє людська сила проти божої могутності?

Всім стало ясно, що яйце розбити не вдасться - воно було явно не простим.

Аж тут слушна думка навідала Матір-Священицю.

- Шкаралупа подібна на кригу. Може, це й є лід, тільки дуже міцний? Давайте-но розкладемо під яйцем багаття - воно й розтане!

Сказано - зроблено. Й ось уже Мишка, затамувавши подих, спостерігала, як під одним із боків яйця розпалюють чималу ватру. Зараз вогонь здолає кригу - так-бо було завжди…

Та ба! Якщо це й був лід, то якийсь нетутешній. Хоч скільки підкладали дрова у вогнище, яйце й не думало танути чи розколюватися.

- Що ж, доведеться таки зачекати, - зітхнула скрушно Найстарша Мати. - Наберімося терпіння!

І всі розійшлися, якось враз утративши до яйця цікавість. Те, що не приносило негайної користі, не мало в очах людей практичної цінності, ставало буденним і звичним.

Мишка була розчарована чи не найбільше. Не виправдалися її найпристрасніші сподівання, задля яких вона навіть ухилялася від своїх повсякденних обов’язків (за що вже не раз була сварена Старою Матір’ю) - лиш би бути якнайближче до яйця й не проґавити найцікавішого. А тут на тобі! Нічого не сталося! Зовсім нічого! Навіть дощ не пішов!

Однак ремствувати на Велику Богиню Мишка все ж боялася, тому вчинила так само, як і всі решта - викинула загадкове яйце до часу з голови. Ні, вона не забуло про нього - та й як забудеш, коли щодня по кілька разів проходиш поряд, - але не звертала на льодистий кругляк особливої уваги.

Так було два дні. А на третій…

Мишка саме гнала вранці козу через майдан на пасовище. Поблизу яйця її враз пойняла дивна тривога. Не страх, ні, а щось на кшталт непевного неспокою - так буває, коли силкуєшся щось пригадати, а потрібна думка підступно вислизає кудись із голови. Та що ж це?!

Дівчинка зупинилася навпроти яйця, зосереджено дослухаючись до своїх відчуттів. Якась нестерпна нуда змійкою крутилася під серцем. Щось змінилося? Так, напевно, інакше яйце не привернуло б її уваги. Однак усе було як і раніше…

Аж раптом просто перед нею на поверхні яйця проступила світла тінь. Ось її не було - й ось вона вже маячить крізь шкаралупу. Якби темна, Мишка б миттю втекла, але ж хіба може світле бути лихим? Та ще й удень! Тому вона, забувши про козу, яка, втім, сама пострибала звичною дорогою, підійшла до яйця впритул, не відриваючи погляду від туманної хмаринки в його надрах. Що б то могло бути?

Мишка мимоволі простягла руку, скоряючись неусвідомленому бажанню помацати невідоме руками. Вона не знала, навіщо це робить, але десь у глибині душі була чомусь переконана, що так треба. Треба, і край!

Рука натрапила на тверду перепону. Втім, твердою вона була лише мить, а відтак раптом почала вгинатися. Мишку обсипало палким жаром захвату. Яйце розколюється! Вона розбила яйце! А що там усередині? Нумо…

В обличчя війнуло теплим вітром і невідомим, але приємним запахом. А наступної миті яйце… зникло! Вірніше, воно якось дивно вивернулося відразу в усі боки, відкриваючи велике, яскраво освітлене сонцем коло. Мишка відзначила краєчком свідомості, що сонця сьогодні не було, нарешті захмарилося - а в колі воно світило щосили! Але вона відразу ж забула про це, бо враз зрозуміла, що коло - вже не коло, а мовби велика брама, крізь яку виднівся зарослий буйною травою степ, що тягнувся на всі боки аж до самого обрію. Як таке могло бути й де ділися будівлі по той бік майдану, Мишка не знала й пояснити не могла. Втім, її це мало обходило. Їй було цікаво, по-справжньому, до лоскоту в животі цікаво.

Трохи звикнувши до яскравого світла, дівчинка помітила, що степ не порожній, як здавалося з першого погляду. То тут, то там на ньому виднілися якісь чудернацькі будівлі - чи то з льоду, чи то з різнобарвного дерева, а деякі скидалися на розмальовані глиняні горшки в кілька зростів заввишки.

Раптом звідкись збоку виник якийсь рух і, мовби з перлистого туману, що огортав цю чарівну браму, виринули дві постаті, зодягнені в химерні строї. Мишка побачила вродливу жінку середніх літ та дужого бородатого чоловіка, що йшли до неї по траві. Дивно, але й тепер вона не злякалася, хоча прибулі виглядали геть незвично, не по-місцевому, а шати на них чомусь були майже однакові - просторі білі сорочки та широкі ногавиці, підперезані сяючими, схожими на плетені, поясами.

- Ти - Велика Богиня! - здогадалася раптом Мишка й радісно засміялася. Вона так утішилася, що навіть забула вклонитися Небесній Матері, але та лише лагідно посміхнулася у відповідь.

- А ти - Батько-Тур! - дівчинка показала на здорованя, що також усміхнувся в бороду. - Ви прийшли дати нам дощ?

Богиня-Мати й Батько-Тур щось сказали одне одному, але Мишка не зрозуміла ні слова. Певно, між собою боги розмовляли божою мовою. Відтак вони підійшли до самого краю брами, де трав’яний степ різко переходив у второвану твердь майдану, й там зупинилися, зацікавлено розглядаючи Мишку.

Аж тут Мишка, нарешті, збентежилася. На ній-бо лише подерта брудна сорочина, а лице не те що не знало ще татуювання, а навіть нічим не розмальоване! Що подумають про неї Боги-Прабатьки? Що подумають про її рід, про все селище?!

Підстрибнувши, мов ужалена, дівчинка звинулася на ходу й, мов сарна, помчала углиб вулиці, марно намагаючись угамувати бурхливу радість, що рвалася з грудей, і нестямно вигукуючи:

- Велика Богиня! Небесна Мати прийшла!!!

А невдовзі в небі загуркотіло й линула тепла, життєдайна, благословенна злива!

***

Боги пробули в селищі довго - місяць двічі старівся на небі. Цілими днями вони поралися у своєму колі, яке зсередини здавалося значно більшим, ніж могло бути насправді, а зовні нагадувало браму без стовпів і поперечки, хоч із якого боку не підступай, і спостерігали за життям поселян. Найстарша Мати пояснювала всім, що то Вирій, і туди потрапляють після смерті душі покійників, стаючи берегинями. Направду, крім Небесної Матері й Батька-Тура там з’являлися й інші люди, чоловіки й жінки, вбрані так само дивно й однаково, і Мишка все визирала поміж них свою небіжчицю-маму, але так і не відшукала.

Часом Прабатьки чи люди-берегині кудись зникали, залишаючи, втім, якісь блискучі надібки на тоненьких крихких триногах. На ніч Вирій огортався густим туманом, котрий до ранку розходився.

Причина появи богів у селищі так і лишилася для поселян таємницею. Після того, як Богиня зіслала на землю дощ, усе пішло в ріст і загроза голоду зникла. Але боги не віддалилися, вони й далі сиділи на майдані, часом займаючись чимось незрозумілим, але зазвичай просто дивилися на поселян, вивчали їхній одяг, знаряддя, посуд, що їх у великій кількості зносили як жертви-подарунки спочатку лише мешканці селища, а відтак, коли чутка про божественну з’яву поширилася околицею, також близькі й далекі сусіди. Щоправда, до жодної речі небожителі чомусь так і не доторкнулися.

Особливо богів цікавили священні ритуали на їхню честь, що, втім, було цілком природно. Під час богослужінь вони поводилися так само збуджено й заінтриговано, як ото нещодавно Мишка. Й хоча ніяких жертв не приймали, відчувалося, що дуже задоволені всім побаченим і почутим.

З ними не раз пробували заговорювати, але Небесна Мати з Батьком-Туром, та й берегині, здавалося, не розуміли людської мови. Вірніше, вдавали, що не розуміють, не бажаючи, мабуть, опускатися до спілкування з простими смертними. Так само вони не забажали виходити зі свого Вирію, а ніхто з людей не ризикнув завітати до них у гості, справедливо розсудивши, що назад звідти ще ніхто не повертався.

Мишка користувалася у Великої Богині особливою довірою - вочевидь, тому, що саме їй удалося розбити яйце-райце. Володарка підпускала її мало не до самого входу у Вирій, жестами просила піднести той чи інший предмет для огляду, слухала Мишчині пісеньки й казки, що їх вона навчилася від Старшої Матері. Усі поселяни помітили це й почали ставитися до Мишки з великою шаною, а Найстарша Мати власноручно витатуювала їй на чолі символ Богині-Матері - багатокінчасту зірку, й нарядила в святочне вбрання. Щоправда, зірка чомусь не припала до душі Богині. Мишка підозрювала, що це через її маленькі розміри, й збиралася зажадати собі татуювання на всеньке чоло, та ще й щоки, як у дорослих дівчат.

Тим часом скінчилися жнива й до селища почали зганяти череди худоби. Надходила осінь. І ось одного сонячного ранку всі помітили, що Вирій спорожнів, і ніхто не вийшов до людей, як зазвичай. Поселяни відчули, що сьогодні станеться щось особливе.

Відчувала це й Мишка. Вірніше, вона майже напевно знала, що буде. Вже кілька днів перед тим вона читала дивний смуток в очах Богині-Матері, й тепер нараз зрозуміла - сьогодні боги покинуть їхнє поселення, вирушать у свою небесну домівку.

Коли на майдані зібралася чимала юрба поселян та гостей-прочан, у Вирії раптом показалася Небесна Володарка з Батьком-Туром. Вони були вбрані в довгі блакитнуваті ризи, й усі зрозуміли, що боги прийшли попрощатися. І справді, підійшовши до самої межі Вирію, Прабатьки низько вклонилися людям - достоту так, як це робили перед тим самі люди, вітаючи їх. Це було незвично, але дуже зворушливо. Усі присутні дружно вклякли на коліна, ховаючи в долонях заплакані обличчя.

Відтак Богиня-Мати відшукала поглядом Мишку й зробила їй знак підійти. Нахилилася й щось заговорила до дівчинки. Та принишкла, ловлячи кожне слово, кожен жест своєї повелительки.

Нарешті Небесна Мати всміхнулася, здійняла догори руки, немов благословляючи свій люд, обернулася й пішла слідом за Богом-Туром. Мить - і вони зникли, розчинилися в перлистому мареві. А за хвилю й сам Вирій узявся туманом, що все згущувався, й ось уже на майдані кружляв щільний вихор. Та недовго: враз він спалахнув сліпучим світлом, осипався на землю й людей світляним дощем - і все зникло! Навіть сліду не лишилося на майдані від чарівного яйця-райця, лише стояли по колу купи жертовних речей…

Боги знеслися на небо, люди залишилися на землі…

***

Минули роки. Старе поселення давно вже було спалене за давнім звичаєм, і люди перейшли на нове місце, на свіжу, ще не виснажену оранками землю. Життя тривало - розмірене вікування хліборобів, так залежних від ласк Богині-Матері. У ньому нічого не змінилося відтоді, як до людей завітали в гості боги.

Втім, щось таки змінилося. Адже перед своїм відходом Небесна Володарка дещо розповіла Мишці, котра згодом переповіла те людям, а, ставши Матір’ю-Священицею, склала про почуте пісню, яку належало співати щороку на Святі нового року. В ній ішлося про дивну країну, в якій живуть вільні, рівні між собою й щасливі люди і яка знаходиться не на небі, а десь на землі. Мишка називала ту країну Вирієм, а її мешканців - берегинями. Може, Богиня розповідала й не так, але Мишка зрозуміла її, як могла.

З часом та пісня забулася, бо часи змінювалися, й змінювалися люди та їхні вірування. Однак прагнення до свободи й рівності як запоруки щастя залишилося в плоті й крові мешканців цієї щедрої землі.

А ще з покоління в покоління продовжувала передаватися казка, що її Мишка, яку після повноліття називали вже Мокошею-Хранителькою, розказувала своїм дітям і онукам біля хатнього вогнища. Вона стверджувала, що цю казку шепнула їй наостанок Богиня-Мати. Так це чи ні - хтозна. Але дитячі сердечка повсякчас починали калатати від радісної цікавості, коли Мишка-Мокоша повагом починала:

- Жили собі Дід та Баба, і була в них Курочка Ряба…