Тринадцять і один

«Найбільш знамениті коштовні камені відбули дивовижні мандрівки, перш ніж дістатися мети призначення. Шлях кожного з діамантів довгий, століттями в довжину, і сплямований кров’ю. Проте, без сумніву, варто простежити дорогу кожного – від відкриттів, що ми робитимемо, перехопить подих».

З досадою він відірвався від тексту, який набирав на клавіатурі, і, скривившись, почав гризти ніготь великого пальця. Зазвичай заспокоював себе, що постійне гризіння нігтів – не погана звичка, якої варто б позбутися раз і назавжди. Ні, це відголосок прадавнього письменницького ритуалу, коли творці знервовано обгризали зусібіч і покусували зубами спершу гусячі пера, а потім – ручки. А тепер, коли текст набирають на клавіатурі замість користуватися письмовим приладдям, авторам залишилося гризти хіба що нігті.

Він ще раз перечитав два останні речення, і виділивши їх курсором у тексті, натис на “Delete”. Яка все-таки дурня лізе в голову! Жодної нормальної думки, жалюгідна халтура. А над останніми двома абзацами він бився дві години поспіль!

Чоловік підвівся зі стільця і підійшов до стіни свого робочого кабінету, прикрашеної величезним постером з написом «Зуби» - постером з прем’єри екранізації його першого роману. Книги, що принесла йому приголомшливий успіх.

Почепив тут цей постер зовсім не з честолюбства. Не для того, щоб милуватися ним і тішитися думками про те, який же він класний письменник. Ні, це були душевні остроги – кожен мимовільний погляд, кинутий на стіну навпроти, мав пришпорювати його, нагадувати, що, мовляв, давай, працюй, те, що ти пишеш зараз, має дорівнятися попередньому. Не здумай знижувати планку, якщо не хочеш знову скотитися вниз. Робота – ось головне, забув? Ти забув, чим займався ще рік тому? Забув, йолопе?

Але зараз відчував, що вагається. Страх, призабутий вже страх новачка підступно закрадався у душу. Ця нова історія, яку він задумав, про діаманти. Чи вдасться її завершити?.. Чи буде вона цікавою читачам?..

Чому він взагалі вирішив писати про це? Забагато начитався у пресі статей про африканські алмазні родовища, чи що?

Зціпивши зуби, підійшов до бюро і різко відкрив верхню шухляду. Ось і вони, лежать рядком, усі тринадцять. Пам’ятка, що він дбайливо зберігає на удачу. Зуби. Тринадцять зубів різної величини, молочні і корінні, ідеально білі і жовті, зіпсуті тютюном. Нанизані на волосінь, ніби намистини молитовної  вервиці, більші й менші…

…Округлі чорні лискучі лиця навпроти нагадували гігантську вервицю, що ненастанно рухалася, пересувалася, жила власним життям. Гості імператора за столом, лакеї у лівреях, пошитих з найдорожчої тканини, позаду, а на фоні усієї цієї пишноти – виструнчені, непорушні, як статуї, солдати у яскраво-червоних мундирах.

Він уже давно змок від поту у своєму європейському костюмі, задушливому, як лицарський обладунок; оглух від різких голосів, осліп від нещадних променів сонця та живої рухомої пишноти їхніх убрань. Жадібно допався до бокала, наповненого спеціально охолодженою – хух, дякую тобі, Боже всемогутній – водою. Глипнув на прикрашений квітами стіл, що ломився від наїдків – самих лише фруктів, розкладених на величезних тарелях зі срібла, тут стільки, що очі розбігаються…

- Тільки не здумайте їсти м’ясо! – шепнув йому на вухо сусід зліва, його перекладач (і наглядач?). Він, Джонс, мовчки притакнув головою.

Майже навпроти нього сидів Сам. Той, за чиїм наказом і командою місцеве сонце щоранку сходить над гористим, порослим джунглями обрієм. Чия куца п’ятірня тримає у стиску усю цю землю з її горами і ріками (перекладач вчора висловився куди цинічніше, заявивши, що нею диктатор міцно тримає за певні частини тіл голів урядів, що тісно із ним співпрацюють). Повелитель усього, живущого в країні, з птаством, рибами та рептиліями включно (останні мають бути особливо вдячними, бо для них король – щедрий годувальник).

Про цього жорстокого монстра у людській подобі за кордоном ходили чутки одна одної страшніші. Проте зблизька він не справляв моторошного враження. Невисокий чоловічок, що безперестанку широко посміхається, мружачись (певно, у його величності проблеми із зором). Благодушний і непорушний, сидить собі, мов тесаний із чорного дерева бовван, в оточенні двох десятків дружин, серед яких чимало білошкірих (судячи з усього, тирану до вподоби білявки). Усміхаючись, імператор бере скибку розрізаного фрукта із рук лакея у той час, як інший прислужник обережно витирає від поту чоло і щоки правителя. На ручку крісла монарха сперта металева тростина з набалдашником зі слонової кості – знаменита, легендарна тростина, відома всім, хто щось чув про правителя.

Помалу ковтаючи холодну воду з льодом, Джонс ліниво розмірковує, правда чи ні, що імператор цією самою тростиною розбив голову не одному політичному опоненту.

А на розкладені на столі м’ясні страви краще навіть не дивитися. А тим більше, не задумуватися про їх походження.

Двома годинами пізніше, крокуючи довжелезним коридором величезного палацу, резиденції правителя, ступаючи по м’якому килимі, у який занурюються його ступні, Джонс повертається до зосереджених міркувань про доручену йому справу. Перекладач, явно захмелілий, просторікує вголос, звертаючи увагу гостя країни на пишну внутрішню оздобу галереї. Усі ці меблі, вкриті позолотою, золочені оббивки диванів, штори із золотої тканини, - все блищить і переливається на сонці, аж очам боляче. І картини, безліч величезних полотен у золочених рамах на стінах. Диктатор на коні у парадному мундирі, диктатор на повен зріст, стоїть, спершись на сумнозвісну тростину, величезне, на всю стіну, обличчя диктатора з люто витріщеними очима, дружини і діти диктатора…

Смак, достойний дикуна-канібала, з огидою думає Джонс, щирісінькою посмішкою відповідаючи на черговий плаский дотеп супутника. Його дратує ця вульгарна розкіш, його, що колись, хай і десятки років тому, у іншому житті, вивчав історію мистецтва в університеті. І не де-небудь, а у Римі, місті вічної краси.

«К’яроскуро», - пригадує зненацька слово наймилозвучнішої із мов. Контраст. Світло й тінь, блиск дорогоцінностей і насичений багрянець  оббивки, лоск і пишнота палацу та убогі хижі його злиденних підданих, що пухнуть із голоду. І це у одній із найбагатших країн планети; люди пухнуть і помирають голодною смертю серед землі, буквально начиненої, як пиріг, незліченними алмазами. Світські прийоми для іноземних гостей і трупи, десятки спотворених тіл, що їх скидають у ріки, які кишать голодними (ба ні, тепер уже постійно ситими, вгодованими) крокодилами. Акуратно розрізані тропічні фрукти, що стікають соком на прикрашених діамантами тарелях. І відрубані голови, вирізані печінки та відрізані руки ворогів на оббитих жерстю столах і поличках у холодильниках. Розкоші і вбивства. Контраст.

Йому, Джонсу, демонструють лише зовнішній лоск. Ні, цілком вірогідно, що якщо він захоче прогулятися палацом на самоті, зазирне на кухню, чи до службових приміщень, то зможе побачити і ті столи, оббиті металом, і навіть холодильники, вщерть забиті людським м’ясом. Хтозна, чи його балакучий перекладач, за щедру плату, не прикинеться Вергілієм і не проведе його бодай внутрішнім колом двірцевого, компактного африканського пекла.

Але він не хоче зазирати туди, дивитися на інший, зворотній бік двірцевої пишноти. Йому це ні до чого. І це може бути небезпечно. Надмірна цікавість не доводить до добра.

Як і недалекоглядність. Якщо на цілу країну є один-єдиний стоматолог, то варто вже його берегти, ні? А не подавати цінного ескулапа на стіл як головну страву, запеченого з рисом! Тупі дикуни.

І коли потім в улюбленого сина монарха починає боліти зуб, його величності доводиться везти спеціаліста з-за кордону. Бо не можна різати, патрати і смажити курку, яка лікує тобі зуби.

Гм,  цікаво, а скільки всього у правителя дітей? Начебто близько п’ятдесяти; але дехто каже, що не менше сотні. Мабуть, сам люблячий татусь не знає точну цифру, не говорячи вже про те, щоб тримати в голові їхні імена…

Несподіваний звук, що пролунав у коридорі попереду, змусив його різко зупинитися і завмерти на місці. Звук, що його не сплутаєш ні з яким іншим.

Постріл. Ще один.

– Діти бавляться, - прошелестів, дрібно трусячись, перекладач, хміль якого вмить наче вітром здуло. Видно було, як страшенно йому не хочеться іти далі, вперед. Але мусить, бідака.

«Хороші дітлахи», – прокоментував подумки Джонс. Зібравши всю свою волю та мужність європейця, якому сором було б виявити переляк перед місцевими, він попрямував далі. Поволі й обережно, щомиті, тільки поновиться стрілянина, готовий впасти на килим.

На вигляд принц, що стояв посеред галереї, був прегарним хлоп’ям (маленький принц, наголосив подумки начитаний Джонс, чорний принц, продовжив гру чоловік). Щокастий, окатий, кучерявий. Якби не колір шкіри – точна копія пухлявих вгодованих дітлахів-янголят, що їхніми зображеннями рясніють полотна художників Відродження. Білосніжний костюм із золотим поясом і ґудзиками вдало відтіняв темне обличчя, шию і долоні малого. Просто чарівне дитя, словом.

Чарівне дитя з пістолетом у руці.

Де у біса він взяв зброю? Та запросто міг відібрати в охоронця, в палаці ніхто під страхом смертної кари не сміє відмовляти юним принцам і принцесам у найдикішій забаганці. Поблизу нікого, видно, перелякані слуги поховалися хто де зміг.

І цьому малому Джонс повинен лікувати зуби. Чоловік одразу ж уявив стоматологічний кабінет, пацієнта в кріслі з пістолетом у руці і себе, продірявленого кулями, в агонії сповзаючого вниз,  на підлогу по вимащеній потоками крові стіні.

Ні, тут варто діяти лише хитрістю. Себто розмовами. І бути дуже обережним, виважувати кожне слово, наче на переговорах із неврівноваженим терористом, що захопив заручників. Джонсу доводилося колись вести такі переговори. Так що він повинен впоратися і з хлопчаком.

Наслідком дипломатичних переговорів, сповнених обіцянок, найгрубіших, зрозумілих навіть дитині, лестощів та професійного хе-хе, заговорювання зубів (на жаль, не виривання) стало те, що хлопець: 1) відклав зброю; 2) продемонстрував молочний зуб, що хитався. Зуб цей нескладно було б вирвати, але про останнє принц і слухати не хотів.

Тоді чоловік знову пустився на хитрість, розповівши хлопчиську байки про зубну фею, культовий казковий персонаж західної культури, що буцімто навідує дітей. І приносить подарунки – будь-які! – дитині, у якої випав молочний зуб. Про цю фею є навіть купа фільмів і мультфільмів... Так що не бог знає яка цікава розповідь і дотепна вигадка з його, Джонса, боку. І не нова, він же не белетрист, щоб придумати щось оригінальніше. Але тут, де про зубних фей ніхто й не чув, згодиться.

Аудієнцію з нащадком монарха Джонс завершив на піднесеній ноті, переконаний – цієї ночі принц сам зробить так, що зуб, що ледве тримається, таки вилетить до ранку. Як це зазвичай роблять діти. А про обіцяні подарунки потурбуються слуги, що, незримі, таки точно ховалися десь поруч і все чули. Так що він вийшов з цієї всієї історії без втрат. Завдяки своїй хитрості та розуму. 

Вже прямуючи коридором до своєї кімнати, задоволений собою Джонс почув новий постріл і чийсь різкий, повний болю крик.

Нарешті він залишився сам  у кімнаті. З величезним полегшенням Джонс переодягся, знявши місцями мокрий, хоч викручуй, костюм. Разом з вбранням зняв зі свого обличчя простодушно-усміхнений вираз. Його лице стало таким, яким воно було насправді – зосередженим і похмурим. А невеликі карі очі зиркали пильно і насторожено.

Чоловік неквапливо пройшовся кімнатою. Розмірковував, зважував, обдумував побачене. Як не дивно, але про хлопця та зуб, про мету свого приїзду сюди, він при цьому чомусь майже не згадував. Натомість подумки боровся зі невдоволенням, що осіло в душі. Післясмаком клятого обіду у компанії убивці й людожера.

Джонс не любив людей. Іноді, коли це потрібно було для справи, він удавав із себе товариську людину, простодушного, трохи наївного балакуна. Але це було лише роллю талановитого актора. А в душі він людей не любив, тому ніколи не мав власної сім’ї і практично не підтримував контактів із родичами, окрім суто формальних  (свого часу саме це зробило його персону ідеальною кандидатурою для певної специфічної роботи на користь уряду його країни). І вже тим більше він не був підвладний всіляким шкідливим сентиментам, інакше кажучи, емоціям.

Проте йому категорично не подобалися глави держав, що їдять своїх підданих. І чоловік далеко не був у захваті від позиції власного уряду у цьому питанні. Більш того, - був рішуче не згодним із нею.

Як усі хронічні болячки, совість вічно нагадує про себе у найбільш непідходящий момент.

Джонс роздумував. Так, тиран прийшов до влади через військовий переворот, скасував Конституцію і президентські вибори, проголосивши натомість абсолютну монархію, іменував себе імператором, фізично винищує усіх незгідних. Але якщо його зараз звергнути – що буде далі з цим народом? Де гарантія, що країна, погрузнувши наново у корупції, розбраті і хаосі, який панував тут за попередника тирана, не згадуватиме з ностальгією і жалем про того, хто, як багато-хто впевнений, залізною рукою навів тут лад? Хто будував їм нові лікарні, дороги, школи? Де гарантія, що люди не плакатимуть за ним? Не агітуватимуть за його повернення, або, якщо це буде неможливим, не оберуть на його місце когось ще гіршого? Зрештою, історія всіх революцій і переворотів, що відбувалися у світі, довела – зло у державі неможливо викорінити, вигнавши геть одного озброєного зажерливого негідника. На його місце одразу прийдуть нові, такі ж. Виростуть, ніби голови міфічної гідри – дві замість одної зрубаної.

Ні, потрібні поступові зміни. Треба перемінити свідомість людей. Щоб вони самі захотіли свободи, нових, більш демократичних законів. А для таких глобальних змін потрібні десятиліття, особисто він, Джонс, точно не доживе до того часу, коли тут запанує істинно справедливий лад. То чого, питається, сушити цим голову? Так, ніби він, скромний і непримітний іноземний агент, бодай теоретично міг би змінити щось у цій ситуації. Краще зосереджуватися тому, щоб бездоганно виконувати власну роботу (і якби так робили всі без винятку, ми б жили в ідеальному світі без жодних насильницьких змін згори).

Джонс ніби викидав з рукава нові й нові карти у грі з сумлінням, що ні сіло ні впало заповзялося на нього. Бо людині з передовими поглядами, кількома університетськими освітами, що мала лікарську практику, людині, яка вільно володіє кількома іноземними мовами і читала улюбленого Данте в оригіналі, потрібно завжди мати у запасі подібні аргументи. Як же ще їй примиритися і жити, наприклад, із знанням про те, що у певній країні люди досі їдять людей. І далі спати спокійно.

Джонс тієї ночі заснув швидко і міцно, як завжди. Снилися йому заплутані дороги у джунглях, простори савани. А ще одна з молодших дружин диктатора. Білявка.

А з самого ранку чоловік навідався до покоїв юного принца. Тремтячими руками лакей подав «лікарю» срібну тацю. На ній лежали зуби. Тринадцять штук. Крихітний, молочний, та інші – з коренями, вирвані у дорослих людей.

Тут же стояв сяючий від щастя хлопчик. Оздоровлений. І неозброєний. Принц без опору продемонстрував лікареві ясна, місце, де колись ріс зуб, що болів. І щось голосно сказав.

Понурий перекладач, дивно шепелявлячи і сіпаючи розпухлою щокою, пояснив Джонсу, що нащадок правителя вимагає подарунків за кожен зуб. Причому він старанно ховав очі. І спиртним від чолов’яги тхнуло ще сильніше, ніж зазвичай.

Втім, подарунки – це не Джонсова турбота, їх сьогодні ж доставить сюди прислуга (якщо не захоче розпрощатися не лише із зубами, а й з головами). Йому ж слід поспішити на аудієнцію з монархом.

Тому, хто вилікує зуб улюбленому синові, монарх пообіцяв воістину царську винагороду. Прозорий брильянт чистої води, вагою 58 каратів.

Беручи обіцяний камінь з рук правителя, Джонс посміхався – улесливо і вірнопіддано. На чорній мармизі тирана, який щойно, на очах у гостей і преси, дозволив собі такий широкий, безпрецедентний за щедрістю жест, сяяла, наче дзеркальне відображення, така ж широка усмішка. Сліпучіша за спалахи фотокамер преси.

«Знаю, чого ти тішишся, - неприязно думав гість, розквітаючи у добродушній посмішці. – Ти згадуєш про те, що видав сувору директиву – під страхом смерті не дозволяти вивозити жодного алмаза за кордон твоєї держави. Окрім тих, звісно, що везтимеш особисто ти. Ти знаєш, що твої люди стежитимуть за мною до митного контролю. А потім камінець відберуть, а мене… Цілком вірогідно, що й пристрелять.

Радієш, що спритно і легко надурив білого простака, еге ж? Одоробло ти в костюмі з краваткою і обшитих перлами туфлях. Ще й тепер з новим європейським ім’ям, що личить тобі не більш, ніж туфлі.

Але ти дечого не врахував, губата потворо. Того, що технології у цивілізованих державах нині перебувають на такій висоті, що тобі, дикуну чортовому, навіть не снилося. Ми винайшли новий спосіб пересування у просторі. Для якого непотрібні жодні транспортні засоби. Щоправда, використовують його наразі одиниці – ті, хто подорожує із секретними державними дорученнями надзвичайної ваги».

І Джонс, з прилиплою до губів солодкою як мед посмішкою, ще раз низько вклонився монарху. Він би поцілував йому й руку, якби цього вимагав місцевий етикет.

А ще через дві години гість покинув межі палацу. Якщо точно – зник. Прислуга божилася: білошкірий лікар просто зайшов у свою кімнату. І випарувався, наче крізь стіну пройшов. Розчинився у повітрі разом зі своїми речами.

Розшуки, ретельне прочісування околиць, тривали до ночі, продовжилися наступного дня, але так нічого і не дали.

А в той час той, кого розшукував переляканий натовп чорношкірих, стояв на темному від дощу тротуарі навпроти високої будівлі. Хвилину тому він буквально з повітря матеріалізувався у цьому місці. Яке щастя, що у цей ранній час доби вулиця ще безлюдна, і ніхто із випадкових перехожих цього не зауважив – вирішив би, що бачить привида.

Відчував незвичну прохолоду, хоч і був у костюмі і плащі. Ну ще б пак – після африканської спеки…

Зараз він увійде у будівлю, яку бачить перед собою, підніметься ліфтом угору, і пройшовши довгим коридором, зайде у кабінет – прозвітувати про успішне виконання своєї місії. Батьківщина отримає цінний діамант, а його, Джонса, особистий банківський рахунок, суттєво збільшиться. Приємно.

Джонс ще трохи постояв, смакуючи момент власного тріумфу. Тоді запхав руку у кишеню плаща і витяг звідтіля білосніжний носовичок з монограмою, у який були загорнені зуби.

Спершу він надумав продемонструвати ці зуби начальству, у супроводі кумедної історії про їх походження. Тепер вирішив, що не варто. Хоч його безпосередній начальник - людина демократична і ліберальна, проте може не оцінити своєрідного жесту підлеглого. Тож, пройшовши повз вуличну урну для сміття, Джонс недбало трусонув хустинкою, висипаючи зуби. І швидко попрямував до головного входу у будівлю.

Молодий вантажник у синьому форменому комбінезоні зупинився навпроти смітника, нагнувся, помітивши на тротуарі якісь крихітні білі предмети. Спершу він не міг зрозуміти, що це в біса таке лежить на землі. А тоді випростався, приголомшений. Це ж зуби! Причому явно людські. Хто ж це тут викидав у смітник зуби і, головне, де він їх узяв?!

Щоденну рутинну працю, що давала йому гроші на прожиття, молодий чоловік вважав лише досадною повинністю, яку треба відбувати щодня. Наче тимчасові виправні роботи, призначені вироком суду. Але це ненадовго. Адже справа його життя – письменництво. Колись він ще буде з посмішкою згадувати про теперішнє заняття.

Зараз, дивлячись на розсипані на землі зуби, хлопець відчував, що ніби… Щось зблиснуло у свідомості, ще не виразне, несформоване… Якась незавершена думка, задум… Ідея нового детективного роману, який неодмінно починатиметься сценою – описом зубів, що валяються на тротуарі. Так, це воно, подумав він, збуджено похитуючись на каблуках туди-сюди та нервово посміхаючись.

Ось воно. Придумав.

Він нахилився, дбайливо позбирав зуби і загорнувши їх у носову хустинку, пожмакану і не надто свіжу, запхав у кишеню комбінезону. Такий реквізит варто зберегти.

Підвівши голову, - відблиск сонця на склі вітрини перед ним на мить осліпив його, - хлопець подумав, якої дрібниці часом вистачає, щоб вигадати щось грандіозне.

Довгий і звивистий шлях вдалих ідей до людської свідомості часто неможливо простежити. А тим більше спрогнозувати.