Трансформатор

Спека надворі стояла просто-таки тропічна. Село притихло, ніби зимової ночі. Навіть невтомні зануди кури і ті поховалися в тіні, не маючи охоти вилазити під немилосердні промені ошалілого сонця.

Іван виглянув у вікно і побачив, як на його дванадцяти сотиках жита походжає Полуденниця. Е, ні, голубонько, нема дурних серпа в руки брати по такій спеці. Хай-но Земля трішечки обернеться і Сонце стане під безпечним кутом, тоді поспілкуємося. А ще краще, коли амулет буде готовий.

З сіней долинуло скрипіння вхідних дверей, а за мить у дверному прогоні намалювалися контури тітки Варвари.

– Іване, дай, Боже, тобі здоров’я. Слухай, Іване, мені нема кому солому до стодоли покидати. Я б стояла і розправляла, а ти б мені подавав. Га?

– А ви спеки не боїтеся, тітко Варваро? Ану Полуденниця прийде?

– Ой, яка там полуденниця? Побійся Бога! У мене коло стодоли затінок о цю пору. Ходи поможеш. – За цими словами тітка Варвара розвернулася з таким виглядом, немовби справа допомоги давно вирішена і то з великим бажанням.

Іван тільки головою похитав, але пішов слідом. Ну не вірилося йому в правдивість сказаних тіткою Варварою слів та й усе.

Липа хоч і була високою та розложистою, все ж від сонця не захищала, а всю свою тінь кидала зараз на дах стодоли. Тітка Варвара взяла вила і пішла всередину, а Іван лишився на палючому сонці. Не встиг він махнути вилами й разу, як Полуденниця вже стояла посеред двору і хижо зирила на нього.

Нічого іншого Іванові не лишалося, як тільки відступити в тінь від липи при самій стіні і чекати з вилами напоготові. Хоча що можуть вдіяти якісь там вила, коли перед тобою енергетична сутність, чиє тіло виткане з полів? І все ж вил з рук Іван не випускав, резонно зауваживши, що й атоми, з яких складаються його вила, іноді теж поводяться, як правдиві енергополя.

Полуденниця підпливла ближче, але перед вилами спинилася ніби у нерішучості. Іван для більшої певності крутнув своїм небезпечним знаряддям праці уздовж горизонтальної осі. Як не дивно, але це подіяло – мара відсахнулася і спробувала зайти з іншого боку.

– А, то ти, голубонько, таки реагуєш на цей інструмент, – мовив Іван собі під ніс.

– Іване, ти там спиш чи яка біда? Та ж подавай солому! – озвалася зі стодоли тітка Варвара.

– Почекайте трохи, а то у мене вила з держака зіскочили, треба цвяха забити, – сказав Іван і почав відходити в садок, де було більше тіні.

Полуденниця невідступно йшла за ним.

А добре було взимку, пригадав собі Іван гарний зимовий день на початку лютого, коли дерева стояли в інеї, а небо було такого насиченого синього кольору, яким рідко буває і восени у рамі золотих крон. Видіння зимового дня виявилося настільки виразним, що Іван відчув холодок по руках. Та найцікавіше, що і Полуденниця відчула холод. Вона якось в одну мить знітилася, хижий вираз обличчя невловимо змінився страдницьким, а за хвилину спекотна мара пропала остаточно.

Тітка Варвара вийшла зі стодоли і зараз походжала по двору, виглядаючи помічника.

– І де ти ходиш? – сказала вона, помітивши нарешті Івана. – Чи ж я до ночі маю ту солому складати?

Докір був настільки виразним і напористим, що й невинна людина мимоволі відчула б вину. Тож Іван, посміюючись у душі, заходився кидати солому до стодоли, що тітці Варварі довелося навіть зупиняти його, видаючи справжні шедеври ораторського мистецтва, з яких випливало, що працювати за напасть неетично, а сама господиня хоч і молода, але жінка в літах.

Ближче п’ятої Іван узяв жбан березового соку, серп і подався на своє жито. Він планував до вечора нажати з півкопи снопів, а решту віддати на поталу комбайнові. У його стодолі висів на гачку предавній ціп, що лишився йому у спадок від прадіда. Той ціп був таким гладеньким і лискучим, що не вірилося, ніби він дерев’яний.

Як тільки снопи будуть у стодолі, Іван візьметься до роботи, щоб мати на зиму кілька околотів для постелі. Куди там ортопедичним матрацам тягатися з рипучою житньою підстилкою. Правда, у селі зараз такі ліжка, як Іванове, навряд чи знайдеш, – забули люди стародавні рецепти і знахідки.

Увечері до втомленого Івана несподівано навідалася тітка Юстина.

– Іванчику, доброго тобі вечора, – почала тітка Юстина з порога. – Маєш позичити макітру? А то я онукам зібралася пиріжків макових напекти, а дідисько макітру розвалив на друзки.

– Тітко Юстино, майте совість, яка макітра у неодруженої людини?

– А хіба ж тобі мама нічого не лишила?

– Лишила. Та я мамину макітру нікому не позичаю, – рішуче відказав Іван. – Та й не збираюся я нікому нічого проти ночі позичати. Чи ви порядку не знаєте?

– Ой, та що ти таке, Іванчику, кажеш? Я б де проти ночі на позички перлася, та тільки онуки пиріжків просять, – провадила далі тітка Юстина.

– Я вашу Лесю вчора зустрічав, – несподівано змінив напрямок розмови Іван. – Вона ж на день народження вам подарунок привезла – кухонний комбайн. А ним і мак можна змолоти.

– Ой, та як же ж я могла забути! Вибачай, Іванчику, що потурбувала, – мило жебоніла тітка Юстина, хоча погляд при цьому лишався холодним і пронизуючим.

Іванові навіть здалося, що біля неї ворушиться темна тінь.

Коли село стихло остаточно, і лише подекуди підвивали окремі неспокійні пси, Іван урешті взявся до роботи. Він витягнув з-під стола дерев’яний ящичок з кількома хитромудрими

закамарками, розклав на столі сушені трави і розгорнув зошит із записами спостережень.

Акуратним почерком Іван дописав сьогоднішню пригоду з Полуденницею. Що ж, фактів було предостатньо. Тепер черга за пристроєм. Якщо працюватиме, то… Якщо чесно, то думати, що буде далі, не хотілося. Навряд чи Іванові вдалося б довести ученим хоча б щось, а своїм односельцям і діла до нього нема. Ну хто ж при здоровому глузді повірить, що Іван може бачити усіх отих духів, яких малювала народна уява протягом століть?

Знали б вони, що може й малювала їх уява, та тільки малювала з натури. От у чім річ. Іван видобув з ящичка маленький металевий медальйон з кришечкою і ще раз ретельно звірив напаяні перегородки у ньому зі схемою на останній сторінці свого зошита. Маленький аркушик зі старанно промальованими лініями виглядав не надто переконливо, але знали б сторонні спостерігачі, скількох зусиль коштувало ту схему звести докупи. Якби який поважний учений узявся її вивчати, то тільки б потилицю почухав – маячня антинаукова і все тут. Чи ж то мислима справа – до схеми з металевими деталями рослинки засушені кріпити? Але Іван з власного досвіду, часом гіркого і болючого, знав, що можна поєднувати не тільки метал і рослини, а й камінь. І сонячне світло. І ще щось, чому й назви нема.

Затамувавши подих, Іван виклав крихітне кільце з тоненьких і гнучких вербових гілочок. У середині, озброївшись лупою, пінцетом посадив на соснову живицю шестипроменеву зірочку з дрібнесеньких пелюсточок сушеного чебрецю. Далі у хід пішли м’ята і ромашка, дубове листя, часник і «щасливі» п’ятипелюсткові бузкові квіточки.

З відчуттям добре виконаної роботи Іван ліг і міцно заснув під заспокійливе сюрчання коників та меланхолійні пісні цвіркунів. Однак поспати йому не дали – хтось постукав у вікно.

– Іваночку, дорогесенький! – засвітилося у темряві за шибою кругле обличчя тітки Настасі. – Ходи-но до мене, голубе, а то старий чорт мені пробки попалив і сам не хоче вночі лізти. Сиджу без світла, а в мене ж тісто підходить.

Що тут скажеш? Надто вже почастішали візити милих сільських бабусь. А може, то назва села всьому виною – Відьмине? Хтозна. Проте Іван змовчав і покірно потягнувся за штанами, що мирно висіли на спинці крісла. Подумавши хвильку, захопив і медальйон.

Постать опецькуватої тітки Настасі розчинялася у темряві ночі майже повністю, тож Іванові довелося йти на голос. Жила вона через три хати, тому на дорогу не знати чи й хвилина знадобилася б, от тільки знайомої хати чомусь усе не було та й не було.

– Тітко Настасю, ви ж не на таксі, що мене кругами водите, – розсердився Іван, коли жіночка раптом замовкла.

Відповіді він не отримав і все зрозумів умить: розвели його, як школярика, – Блуд учепився. Що ж, для експерименту і Блуд годиться. Думка про науковий експеримент якось одразу змобілізувала і дозволила абстрагуватися від усього, що відбувалося. А тим часом перед Івановими очима почала розгортатися фантастична і просто-таки неможлива картина: невідь-звідки виріс панський маєток, брукованою дорогою заторохтіли карети і брички, з великого розкішного будинку донеслася музика. Видіння було настільки реальним, що Іван навіть підійшов до викладених мармуром східців і торкнувся холодної поверхні. Відчуття були дуже реалістичні. Що ж, пора перевірити, як працює трансформатор. Зрозуміло, що ніякого перемикача в медальйоні-трансформаторі не було. Та й де ти його прилаштуєш, якщо джерело енергії знаходиться у самій людині?

Іван притулив медальйон до грудей на рівні серця і заплющив на хвильку очі. Він раптом відчув, як потік невидимої енергії пронизує його захисний амулет, як енергія трансформується і виплескується потужним потоком назовні, виповнюючи душу незрозумілою радістю.

Коли Іван розплющив очі – палац пропав, карети з кіньми розчинилися у повітрі, а мармурові східці перетворилися на купу позаторішнього гною, густо порослого буйною травою.

Сім чакр – як сім частотних діапазонів різної ширини і потужності. Іванові захотілося перевірити їх всі, починаючи з самого початку.

Він не уявляв собі, що може статися, але для експерименту належало це зробити хай там що. І почалося: трансформатор, отримавши порцію енергію від муладхарачакри, зловісно завібрував; услід за тим пекучий біль обпалив поперек і розлився низом живота, а перед очима почала формуватися полум’яна постать. Ще мить, і полум’я набуло обрисів стрункої красуні, яка немовби дихала жаром і жестами підкликала до себе.

– У Європі, здається, тебе називали суккубом, – пробурмотів собі під ніс Іван, роблячи зусилля, щоб підняти амулет вище, до свадхістаначакри.

Фігура кілька разів змінювалася, а в якийсь момент від неї відділився серпанок і полетів до Івана. Було щось загрозливе у тому польоті, тож Іванові довелося якнайскоріше підняти амулет до сонячного сплетіння. Нараз серпанок пропав, а з ним і перелесник, про існування жіночого варіанту якого Іван і не здогадувався досі.

Цікаво було б попитати людей знаючих, та тільки де зараз ті, що знають?

Тим часом назустріч Іванові хтось дуже спритно чимчикував.

– Доброго вечора, Іване, – сказав чоловічок. – Прошу в поле.

– Красно дякую, але мені додому треба, – спокійно відказав Іван чоловічкові, що був не ким іншим як Блудом.

Іван підняв медальйон вище, до рівня щитовидки – і Блуд став невловимо змінюватися: він витягнувся і пострункішав, доки нарешті не перетворився на гарненьку жіночку з відерцем роси у руці. Так виглядає Нічниця, подумав Іван перед тим, як мара заговорила з ним.

– Ой, Іване, даремно ти зробив ту цяцьку. Не врятує вона тебе, ой, не врятує, – промовила Нічниця несподівано низьким голосом і зареготала.

– Дивлячись від чого мені рятуватися треба, – мовив Іван і торкнувся медальйоном перенісся.

Від цього Нічниця розчинилася у просторі. Правда, зникнення її супроводжувалося протяжним несамовитим виттям, яке мало б почути усе село.

Однак Іванові то було якось байдуже, він повертався додому.