Той, хто вказав мені шлях

Нарешті драґл-мобілі «женчик-ів» зникли за горизонтом. Це добре — можна перебиратися через трасу. Я миттю перебігла дорогу і знову сховалася в густій траві. Він, як і завжди, мав рацію: за станом земель, що проходили через прикордонні шляхи, більше ніхто не слідкував. За останні п’ятнадцять років рослинність тут зміцніла, поросла високими хащами,  тож ховатися мені було легко.

Долаючи море синіх волошок, я думала, що, можливо, більше ніколи не зможу побачити живих квітів. Не тих, що вирощували в теплицях у Чорному і потім продавали на базарі, а справжніх, вільних квітів. Мама часто розповідала мені, як маленькою вона заплітала у вінок ціле поле дикого цвіту, пускала його на води Десниці і бігла за ним, аж поки стачило сил. От тільки в Десниці тепер хіба сміття плаває. Та й волошки лише у книжках побачиш.

Раптом квітів почало меншати. Пройшовши трохи далі, я побачила, як земля оголилася і показалися перші ознаки пустки. Десь недалеко може виявитися отруйне поле. Краще взяти трохи вліво та обійти можливу загрозу.

«Небезпеки нема. Йди далі».

— Звісно-звісно, тобі ліпше знати. Але якщо я натраплю на одну з хімічних пасток…

«Якщо я не помиляюся, ти поблизу Калитянського. Колись сюди скинули бомбу. Але не бійсь, нічого шкідливого для життя — просто сильно бабахнуло. Люди одразу в центр повтікали, а от рослини лишилися, хоч і вирішили рости на віддалі від того місця. Років через десять тут знову все заросте».

— Угу… — з ним не посперечаєшся, доведеться іти прямо. Але я все одно не збираюсь сунутися просто через центр сірої землі — буду намагатись триматися її меж із зеленкуватими паростками.

Коли м’яка трава лишилася позаду, я, поморщившись, взулася. Знову ці пустища... Як же я їх ненавиджу! Надивилася вже: біля Чорного їх так багато, що аж нудить. Витруїли землю, випалили дерева — а потім скаржаться, мовляв, дивіться, у вас же вирощувати нічого неможливо. Везуть продукти з дальніх кутків Імперії і деруть за них такі ціни, що ледь-ледь на мінімальний пакет крупи вистачає. Багаті верхи міста, звісно, щодня мають на столі і хліб, і масло, а мені таке пощастило скуштувати тільки під час останнього свята Великого возз’єднання, коли на догоду приїжджим медіа людям роздавали безкоштовні бутербродики. То було щось! Такі черги збиралися, аж на голови дерлися. Показували потім на екрані на площі: бідні-нещасні, голодні чорняни. Тьху! Соромно за себе. Як же соромно.

Від згадки про їжу в животі забурчало.

«Зголодніла?»

— А ти як думаєш? — огризнулася я. Насправді я не мала причин на нього злитися, він був моїм єдиним другом врешті-решт. Можливо, навіть в усьому світі. Але настрій було геть зіпсовано похмурими спогадами, тож виплеснути своє роздратування я могла теж лише на нього. Хіба це не безглуздя?

«Бачиш он там гірку, за пустищем? Перейдеш її — буде струмок. Біля нього росте кілька диких яблунь. Яблука в них поки зеленкуваті, але їсти можна».

Яблука! Хіба я могла ще три місяці тому подумати, що буду їсти справжні яблука? Заввиграшки подолавши пагорб, я із захватом оглянула місцину, про яку він мені розказав. Через затишну галявину справді пробігав струмок. Вода в ньому виявилася смачнючою і прохолодною, тож мою спрагу після неспинної  прогулянки було цілком вгамовано. Нарвавши яблук, я вмостилася під тінню дерев і нарешті розслабилася. Небом бігли хмаринки, травами шумів вітер, розносилися пахощі квітів, і я не відчувала голоду. Та найголовніше — я була вільною. Вільною від усіх обмежень і заборон. Вільною від сірого міста, яке перестало бути мені домом, і людей, які в ньому мешкали. Від цього майже нереального спокою очі самі собою стали заплющуватися… Мені нічого хвилюватися, адже на варті завжди стоїть Він.

*

Мені наснилася мама. Вона виглядала, як в перші роки окупації: нескорима, усміхнена, упевнена в собі і повна життя. Мені було сім років, коли її вперше забрали на допит. Я тоді дуже перелякалася, та через два дні вона повернулася. Потім таке траплялося ще не раз і не два, аж до мого 15-ліття, коли я попросила у неї в подарунок припинити псувати і мені, й собі життя  цими антиімперськими настроями. Відтоді мама спохмурніла й уже рідко усміхалася. Її спина згорбилася, а погляд був завжди прикутий до землі. Та якщо хтось заглядав їй у вічі, то розумів, що вогонь їхній не згас, тож ще кілька разів приходили за нею женчики. Через це мене цькували в школі, зневажали однолітки, недолюблювали дорослі, а я у відповідь звинувачувала матір, кричала на неї, благала, щоб вона забула про те кляте минуле.

Мамо, мамо, мені так шкода… Коли я прагнула вижити, ти просто намагалася жити.

Як згадую про це, мені стає до смерті соромно. Я була поганою донькою. Мріяла, що виросту, знайду гарну роботу, здобуду суспільне визнання — і тоді вже ніхто не посміє тикати в нас пальцями і зневажати. Однак мрія розбилася в той момент, як

«…ся»

я побачила твоє понівечене тіло

«…кинься»

прямо на дорозі навпроти нашого вікна.

«Прокинься!!!»

Сумно, але наша думка значно випереджає тіло. Тому коли я нарешті розплющила очі і звелася на ноги, женчики були зовсім поруч. Мене помітили і одразу ж схопили. Я розуміла, що боротися марно: що може зробити юна дівчина проти двох кремезних чоловіків? І все ж намагалася опиратися, кусалася й виривалася, аж поки мене неміцно не зв’язали мотузкою.

«Не чини їм опору, — порадив Він. — Ми впіймаємо слушний момент і втечемо».

— Якщо він буде, — ледь чутно процідила крізь зуби я, аби не почули мої охоронці. За божевільну не сприймуть, але в належності до шпигунства впевняться, і тоді буде складніше втекти.

Женчики — один, вочевидь старший, інший, молодший як за віком, так і за званням — повели мене на схід до лісової дороги. Там стояв їхній драґл-мобіль, вантажівка спеціального типу для перевезення солдат. Корпус був зроблений із непробивного металу, а вхід до відсіку знаходився не ззаду, як у звичайних вантажівках, а відкривався півколом  пластин з обох боків. Така конструкція дозволяла відсунути одну металеву панель і безпечно палити на ходу. Мене вкинули до кузова і ззовні закрили. Пластини з проіржавілим скреготом стали на місце, залишаючи мене у повній темряві. Так я вдруге втрапила у лапи імперців.

*

Драґл-мобіль впевнено поповз ґрунтовим шляхом. Оскільки все було підлаштовано під воєнні дії, то вантажівку майже не трусило, і мене підкидало тільки на великих ямках. В дитинстві ми з друзями мріяли на такому прокататися. Що ж, мрії збуваються.

Я чула крізь стінку, як перемовляються між собою женчики. З підозрюваними у шпигунстві розмовляти суворо заборонено, тому хоч якось я намагалася дізнатися, куди мене везуть.

— Ми нє повізьом ньо до ЦШ, — роздратовано мовив один із них.

— Аль капітаню, ньо єст шпіонка! Ми собязани прєдставіть ньо прєд главнім суддьой.

— На кардонє разберуцца, кому і чім ми собязани.

— Аль капітаню! — розпачливо вигукнув його підлеглий.

— Ціть! — крикнув на нього той. — Ньо прослишіт.

А «ньо прослишіла» і була дуже невдоволена, що розмова стишилася. Якщо мене везуть не до центру, де займаються всіма шпигунами, то куди?

— Можеш підслухати, про що вони говорять? — пошепки звернулася я до свого супутника.

«Спробуємо», — відповів той, і я крізь голос відчула, як він підбадьорливо усміхається.

Я досі не розумію, хто Він. Виплід моєї уяви? Але ж Він не раз мене рятував і розказував те, чого я ніколи не знала. Голос із якогось передатчика? То чому чую тільки я? Вживили мені у голову мікрочіп? Але це дуже дорога розробка, й така задумка не має сенсу. Варіантів безліч, однак всі вони безглузді, тому ще на початку подорожі я вирішила про це не думати і просто на нього покладатися, ким би чи чим Він не був.

«Нам дуже щастить, — через деякий час озвався Він. — Тебе везуть прямісінько до кордону».

— Що?! — здивувалася я. — Це ж як?

«Вони не хочуть віддавати всю славу Центральному штабу, та й за планом їх тут взагалі не мало бути. Тому вони скажуть, що схопили тебе значно далі і здадуть своїм службам».

— Ці двоє — прикордонники? Непереливки ж їм буде, якщо я скажу, де ми стрілися, — посміхнулася я.

«Хай там як, а вони люб’язно підкинуть нас до Столичного».

— Це добре, але як мені вибратися звідси?

«Хіба я не казав, що що-небудь вигадаю?»

Схоже, ця ситуація його забавляла. Весело йому, бачте, не його ж зв’язали і везуть на допит чи ще щось гірше. Однак визнаю, його впевненість передавалась і мені, й від того ставало спокійніше. Моя втеча з Чорного не зірветься так просто.

Серед речей, розкиданих по кузову, знайшлося кілька гострих поверхонь, тож за 10 хвилин я вже потирала затерплі від мотузки руки. Пам’ятаючи, як жахливо скриплять панелі, я обережно відсунула одну з них, пропускаючи всередину трохи світла. Драґл-мобіль не мчав, але стрибати я б не ризикувала. Крім того, не виключено, що відсування достатньої кількості пластин не приверне увагу женчиків, а бути спійманою за 5 хвилин після втечі я не волію. Треба було щось метикувати, от тільки що?

«Проїдемо ще хвилин 20, попереду буде пост — там і зійдемо, — зглянувся Він наді мною. — Не панікуй».

— Зійдемо? Яким чином? А скрипіння? Драґл-мобілі ще з кінця бойових дій не змащують. Куди потім тікати? А як помітять? — питання з мене так і сипалися.

«На місці про все дізнаєшся».

Ненавиджу цю його звичку замовчувати до останнього. Суто тобі таємниці і загадки, шоу починається.  До речі, так само я тікала і з Чорного. Прийшовши тоді з похорону мами, я звалися на ліжко і з гіркотою стала осмислювати, що сталося. Варто було тільки їй відійти — і всі почали говорити вголос те, що раніше висловлювали презирливим поглядом. За життя ніхто не смів сказати нічого поганого в  обличчя мамі. Духу не стало б. А тут — прорвало. І запроданка, і зрадниця, й божевільна, й дурна, і навіть… відьма. Ха! Як швидко сміливішають люди, коли справа доходить до підвищення самооцінки за рахунок інших.  Від цих різких змін я була розгублена, зла і налякана. Не знала, що робити далі. Мій світ зламався, і хотілося забратися куди-небудь з Чорного, подалі від людської жорстокості. Але мене як неблагонадійну чорнянку не випустили б за межі міста, а попроси я допомоги в друзів, ті одразу мене здали б. Якби я могла ще плакати, то б заплакала від безвиході. Тоді-то я вперше його і почула. Таємничий голос. Спершу подумала, що мені мариться, але Він пообіцяв вивести мене і доправити аж до Столичного, де мене приймуть радо приймуть як біженку. В деталі він не вдавався, тож зазвичай я б послала такі галюцинації куди подалі, але на той час мені було байдуже, що робити, аби тільки спекатися ненависного міста із ненависним життям. Я швидко вкинула найнеобхідніше до старого ранця і рушила за невідомим голосом, який врешті-решт подарував мені волю. Ми обійшли заставу вузенькими вуличками, знайшли в дротяній огорожі лаз й опинилися далеко від головної дороги. Довкруж міста мало де можна було сховатися від ворожих очей, однак Він обирав такі місця надзвичайно точно, тож мене ні разу не помічали. До сих пір.

«Майже приїхали, готуйся».

Я закрила пластину і стала чекати. Незабаром  драґл-мобіль спинився. Женчики вилізли з машини, однак по мене ніхто не прийшов.

«Зараз вони зайдуть показати документи та владнати інші формальності, — пояснив мій супутник. — Це займе  хвилин 20, але за цей час ти будеш вже дуже далеко».

— А вони не почують, як я відкриватиму пластини?

«Не почують: пост стоїть на достатній від нас відстані. На вулиці чатує один солдат, але за вантажівкою він тебе не побачить, і скрежет його навряд чи зацікавить. О, все, вони зайшли. Вшиваймося звідси».

Я миттю кинулася робити собі прохід. Пластини піддавалися зі страшним звуком, однак ніхто не поспішав мене ловити. П’ятьох виявилося достатньо, щоб пролізти і накивати п’ятами в густі чагарі. Я знову опинилася на волі.

*

— Довго ще? — женчики мене трохи «підвезли», проте до Столичного треба було ще кілька днів йти пішака.

«Ми майже на місці. Завтра побачиш місто».

— Так швидко? Треба було одразу драґл-мобіль красти, — я нервово розсміялася. Чомусь радості зовсім не відчувалося, адже ще невідомо, як мене приймуть. Чи не розстріляють як шпигунку? Все-таки я 15 років жила в окупації, і не можу сказати, що боролася проти імперців. Власне, я відчайдушно намагалася жити за їхніми правилами. Навіть ходила на групове побачення з женчиками, однак не склалося. А моя подруга вийшла за одного з них заміж і минулого року народила сина. Пам’ятаю її щасливе обличчя, коли останнього разу з нею зустрічалася. А чом би й ні? Живе в достатку, має люблячого чоловіка й дитину. Батьки не схвалювали її вибору, бо, як і моя мама,  до останнього сподівалися на визволення, але після народження онука розтанули. І скільки таких людей у всьому Чорному, які скорилися системі? Чи прийняли б їх рідні брати, що лишилися по інший бік барикад? Скоро я дізнаюся відповідь на це питання.

І все ж у мене є надія. Надія, що все складеться якнайкраще. Можливо, мені навіть вдасться розшукати родичів. Мама казала, що її сестра разом із батьками жила на заході. Тож якщо я успішно мину кордон, можна спробувати рушити до них. І розпитати про… тата.

«Не лови ґав, — раптом озвався Він. — Ми дійшли до найнебезпечнішої частини нашої подорожі, тож пильнуй. Якщо не хочеш знову потрапити до женчиків, звісно».

— Знаю-знаю.

Інколи Він такий зануда.

Моя сумка з припасами лишилася на галявині з яблунями, але в кишенях я мала кілька пакетів сухпайка, знайдених у злощасному драґл-мобілі. Я трохи перекусила і йшла, не зупиняючись, до самої ночі. Забравшись на пагорб, я думала одразу впасти й заснути, однак вражено застигла, побачивши краєвид. На обрії горіли вогні. Їх було так багато, що в мене запаморочилося в голові. Я так давно не бачила міського світла! Жовті, сині й червоні цяточки видавалися такими далекими,  хоч я і знала, що завтра я буду вже всередині. Не знаю, як я туди потраплю, але наступну ніч я обов’язково стріну по той бік колючого дроту.

Ще трохи порозглядавши майоріюче Столичне, я вмостилася на траві і заплющила очі. Цього разу мені не снилося нічого, окрім сімейного фото, що завжди стояло на столику в маминій спальні. На ньому тато тримав мене на руках, а вона щасливо посміхалася, обіймаючи нас обох. Тоді він ще не носив військову форму, а був зодягнений у білу сорочку й сині джинси. За вухом так і стирчав простий олівець, який він забув витягнути, прийшовши з роботи. Сон, це всього лише сон.

*

Весь кордон було охоплено колючим дротом. З численними дірками. Треба було тільки вибрати слушне місце, аби оминути патруль женчиків. По інший бік стояли солдати Столичного, але вся їхня увага була зосереджена на ворогах у формі. От і чудово. Я б не хотіла, аби в мене вистрелили, сплутавши військовиком.

Підшукавши достатньо велику дірку, вільну від вартових, я пролізла за межі Імперії. Дивне відчуття: всього один крок — а ти вже на іншій території. Чи це не диво?

— Куди тепер? — спитала я.

«Вперед, аж поки не зрозумієш, що прийшла», — отримала я чергову дивну відповідь. Що ж, прямуватиму навмання, боятися вже нічого.

Почалапавши в бік далеких будинків, згодом я опинилася у густозаселеному приміському районі. Вигляд у мене був не дуже, але навколишніх людей це не надто хвилювало. Схоже, звична справа. Я навіть відчула себе трохи розчарованою.

Наважитись комусь розповісти про свою втечу я ніяк не могла, тому йшла все далі і далі. Дорога вивела мене на невеличку площу із величезним пам’ятником. Зацікавлена, я наблизилася до нього і почала роздивлятися. Скульптор вирізьбив із каменю солдата, який сидів із заплющеними очима, спершись на свій похідний ранець. Здавалося, ніби він заснув, але розірвана біля серця сорочка давала зрозуміти, що він поліг на полі бою. На постаменті були вирізьблені імена загиблих солдат і приклеєні фото талановитих офіцерів, які віддали своє життя за Батьківщину. Молоді й старі, похмурі й усміхнені — усі хотіли щось захисти, усі тепер мертві. Я вже було хотіла рушати далі, та мій погляд зачепився за одне обличчя, таке чуже й таке знайоме. Тато.

— Цього не може бути… — я не відчула, як сльози ринули мені з очей. — Цього не може бути! Це ж неправда, скажи! — Він не відповів. — Чуєш, він мусив вижити... Він мусив вижити, аби врятувати нас з мамою! Він обіцяв їй!

«Пробач», — тільки й почула я. Його голос, завжди бадьорий і веселий, був сповнений смутку.

Я розридалася. Я плакала та проклинала женчиків, цю війну і весь світ. Я проклинала той день, коли Чорне віддали Імперії. Я проклинала бомби і кулі. Проклинала себе.

Раптом чиясь рука лягла мені на плече.

— Дівчино, з вами все гаразд?

Я підвела погляд й побачила молодого хлопця з глибокими сірими очима. Він співчутливо на мене дивився, однак, не знав, чим зарадити.

— Розумію. Я теж втратив старшого брата на війні, — він не був певен, чи плачу я через це, але щиро намагався мене заспокоїти.

— Т-ти не розумієш… — я все ще схлипувала, не до кінця себе опанувавши.

— Ходімо, я пригощу тебе кавою, — хлопець взяв мене за руку і м’яко повів за собою геть від пам’ятника. Потроху я заспокоювалася. Але ж і дивно: він мав очі такого ж кольору, що і мій батько.

«…пробач, що прийшов так пізно. Пробач, що не захистив від горя, який вам довелося пережити. Пробач».

Більше я ніколи не чула того голосу, але чомусь відчувала, що він завжди поруч.