Точка зміни зору

Одномісна розвід-диверсійна «Росомаха», наче моторна ящірка, шпарко плазувала сірим засніженим трясовинням. Сторонньому спостерігачеві (якби було кому спостерігати) вона б видалася такою собі сніжистою копичкою хмизу чи скиртою сіна. Все через довгі пасма камуфляжного «хутра» адаптивної системи «Хамелеон». В залежності від оточення це хутро вкривалося плямистими потьоками різних розмірів та відтінків – від білого до чорного.

Єгор, молодий лейтенант служби безпеки, вів свою «крихітку» саме болотом – не найкоротшим, але найбезпечнішим шляхом. І хоча мапу відомих мінних ділянок в цьому секторі він вивчив напам’ять, та хтозна де ті кляті мутанти могли ще понатикати своїх «сюрпризів». Принаймні, дряговини вони точно не мінували. А «Росомаха», всюдихід-амфібія,  пролізе будь-якою багнюкою. Це тобі не важка бойова техніка. Легка броня, легкий безшумовий двигун, по боках дві турелі короткодульних автоматичних ракетниць, що разом покривають всю верхню напівсферу, один кулемет попереду – от і все. Не рахуючи всілякого розвідувально-спостережного фаршу.

Наразі цей фарш ставав у великій нагоді. Біла мряка, густа як вершки, не залишала жодного шансу для візуальної орієнтації. Навіть біле сонце ніяк не могло позначити місця свого розташування. Але це все на краще. Хоча супутники й не реєстрували дотепер ніякої активності в цьому районі, та зайва конспірація не завадить. Та й колія від машини тут швидше зникне, зважаючи на вкрай мінливу погоду.

А керувати можна й за приладами. На екран пілота виводилося не тільки місце знаходження на мапі, але й усі нюанси довколишнього ландшафту. Включаючи голі сірі стовбури та гілля дерев і кущів,  що вже більше року не наважувалися повипускати свіже листя.

Кляті мутанти! На що перетворили майже райську планету! Дещо менша і тепліша за Єгорову рідну Вірджинію, Флорида бігала навколо сонця другою орбітою, тоді як Вірджинія – третьою. З різними швидкостями, тож сестрички весь час то зближувались, то віддалялись. Але ж люди обох світів жили як одна сім’я! Ніхто тих мутантів не утискав, не пригноблював. Навіть лікуватись не примушували. Тільки за власним бажанням… Ба ні, їм влади закортіло! Та ще й з расовим геноцидом. Щоб, бач, звеличитися через приниження інших, не таких як вони…

Але ж таки є в світі справедливість! Здавалося, сама земля Флориди немов повстала, відмовляючись носити й годувати отих нелюдів. Клімат наче сказився. Морози та хурделиці блискавично змінювались буревіями та громовицями зі зливами, десь – відлигами й повенями, а десь – жорстокими посухами.

Шкода лише тих нормальних людей, що не схотіли евакуюватися звідси. Рятуй тепер тих дурнів, захищай!

Час Єгор розрахував точно. Рухаючись кружними манівцями, «Росомаха» дісталася околиць міста далеко після опівночі. Але до світанку залишалось досить часу, щоб вийти на об’єкт, виконати завдання й швидко відійти на безпечну відстань.

Місто-привид не виказувало жодних ознак життя. Що ж, можливо, тут і справді порожньо. Всюдихід тихо й неквапливо заповз на вщент розхряпану вулицю, геть вкриту вирвами й колодовбинами поміж нагромаджень позбавлених життя руїн.

Саме тут наприкінці минулої наземної кампанії розташувався штаб миротворчих сил Вірджинії, який тоді разом з керівництвом був зненацька захоплений мутантським угрупованням. Тому бої тут точилися найзапекліші. Начштабу, звісно, потім обміняли… Але скільки ж наших хлопців…

Пішов сніг. Без вітру – тихий, лапатий. Це створювало значні завади для сканеру – екран вкрився сірим мерехтливим ряботинням, детектор руху взагалі сказився. Та це тільки ще більше змушувало Єгора ретельно пильнувати руїни по обидва боки. Мертві кістяки колишніх будівель могли приховувати в своїх чорних проваллях будь-що. Тож сканер продовжував без упину обертатися на всі триста шістдесят.

Все було спокійно, як на цвинтарі. Жодних ознак людської діяльності. Ані відблиску світла, ані цівочки диму, ані навіть слідів від техніки чи пішоходів. І мертва тиша. Зовнішні мікрофони не фіксували ніяких звуків, окрім тихого шелесту коліс самої «Росомахи».

Раптом серед цього могильного, потойбічного спокою увагу Єгора привернув якийсь рух. Трохи попереду щось борсалося серед уламків і брухту. Миттєво розвернувши зброю амфібії в бік небезпеки, Єгор одразу ж після цього збільшив зображення на екрані. В розмитій картинці він спромігся розгледіти хіба що рухливі сірі плямки – якісь маленькі тваринки. Схоже, щури сваряться через дохлу пташку чи ще якісь органічні залишки. Чорт би вас забрав! Хоча, такі й у пеклі виживуть. Разом, мабуть, із тарганами.

Тільки-но хлопець оговтався від хибної тривоги, як раптом щось вибухнуло. Навіть не вибухнуло, а тихесенько хляпнуло. І одразу ж заглух двигун і вимкнулися всі прилади.

Схоже на енергетичну міну, що виводить з ладу всі енергоблоки. Треба вийти, глянути. Та коли сервоприводи люків заблоковано, лишається одне – люк аварійної евакуації одразу ж ліворуч від водія. Лишень потягнути важіль донизу і навалитися плечем на люк.

Витративши на всі ці міркування не більше долі секунди, Єгор вже вивалювався назовні, коли здетонував боєкомплект «Росомахи». Падаючи разом з люком в могильну темряву вулиці, він відчув страшний удар в спину. Жагучий біль, вибухнувши в хребті, розтікся всім тілом. Приїхали!

Лежачи на кришці люка, Єгор міг бачити лише колесо своєї машини безпосередньо перед обличчям. Темрява, і без того хоч око видери, почала густішати, а просто перед очима хлопця з’явилось і почало розростатися сяюче коло.

– Аж ось тобі й світло в кінці тунелю, – з полегшенням подумав Єгор, вже втрачаючи всі відчуття, рахуючи й нестерпний біль. І в ту ж мить він почув голос, що пролунав просто в голові:

– Помираєш?

– Схоже на те, – мимоволі подумки відповів Єгор.

– Зарано, молодий іще.

– Так вбили ж.

– Хижаки?

– Можна й так вважати.

– Чому ж не їдять?

– Несмачний, мабуть, – Єгор і сам здивувався, що навіть тепер не втратив почуття гумору.

– Жити хочеш?

– Та не завадило б, якби ж тільки не калікою.

Коло світла заповнило собою весь краєвид, і Єгор із жахом відчув, як в нього всередині пустує якась тваринка, наче кошеня з клубком ниток. Тоді він вже остаточно втратив свідомість.

Розплющивши очі, Єгор знов побачив просто перед собою все теж колесо «Росомахи». Але тепер вже більш виразно. Повернувши голову, він завважив вгорі посіріле небо. Схоже, вже ранок. Скільки ж він пролежав? Годину чи більше?

Сніг вже вщух, і тепер повна недвижність довкілля, здавалося, тільки посилювала тиск нестерпно глибокої тиші.

Єгор поворушив кінцівками і з подивом відчув себе цілим і неушкодженим. І жодного натяку на біль! Спинившись на ноги, він зненацька натрапив на тьмяно сяючу білу кулю розміром зо дві кулачини, що спокійнісінько висіла в повітрі на рівні голови. Якийсь плазмоїд, чи що?

– Це ще тут якого біса? – подумки обурився Єгор.

– Тебе рятую, – одразу ж виникла відповідь прямо в мозку хлопця.

– То ти ще й розмовляєш? І це ти мене… Та хто ж ти взагалі?

– Сам знаєш, кульова блискавка.

– Дива, та й годі! Блискавка, та ще й розумна! Ти хоч не на боці мутантів?

– Ні, не на боці.

– Гаразд, зватиму тебе Кулькою, якщо не заперечуєш. Тільки пообіцяй, що не заважатимеш.

– Обіцяю.

– Ну от і добре, дякую за допомогу, а тепер, вибач, не до тебе.

Єгор вирішив відкласти всі питання з Кулькою, з огляду на більш нагальні проблеми.  Ситуація що склалася потребувала термінових рішень і дій.

Провівши ревізію «Росомахи», хлопець з’ясував, що виконання операції знаходиться під загрозою. Енергоблоки двигуна геть розряджені, весь боєкомплект підірвано, всі нутрощі машини потрощені, наче в м’ясорубці. Та що найгірше – заряд термобаричної вибухівки, що зберігався в броньованій скрині, теж здетонував. Тепер нічим буде підірвати сейф у штабі, якщо не вийде запустити режим самознищення. Залишалося сподіватися, що поталанить…

А от променевий пістолет-автомат «Скальпель», вийнятий з кобури, приємно здивував. Індикатор засвідчив максимальний заряд. Ну хоч яка зброя в наявності! Не надто потужна, але ж беззвучна і досить точна. Дивно, як це міна його не зачепила?

Та не було часу розмірковувати. Якщо в місті є мутанти, вони могли чути вибухи, тож треба поквапитися. Перше – зорієнтуватися. В пам’яті Єгора одразу ж виникла мапа. На момент вибуху «Росомаха» була на відстані п’яти кварталів від штабу. Напрямок відомий, тож досить зволікати, вперед!

Сіро-білий камуфляж, хай хоч і не адаптивний, проте досить непогано маскував Єгора, що біг підтюпцем серед засніжених руїн зі «Скальпелем» наголо, не забуваючи пильнувати за оточенням.

Але довколишній натюрморт ока не тішив. Рештки будівель виглядали як звалище велетенських кістяків з порожніми чорними очницями зловісних мовчазних черепів. А ось ті руїни, що були потрощені не до підмурків, провокували якісь нові, незвичні відчуття. Щось не так… Чи то не Кулька, бува, щось наплутала і не так з’єднала? Та, байдуже. А от якось розрадити це тяжке враження було б незайвим. Але ж нова знайома казна де й поділася.

– Та тут я. У тебе в панцирі. Затишно!

– Ну, як затишно, то й сиди собі тихесенько. Тільки скажи чесно, що ти там в мені перекроїла?

– Все як просив. Здоровий, без каліцтв.

– Гаразд, тільки не пустуй, рятівнице. До речі, Кулько, ти хлопчик чи дівчинка, кульбаба чи кульдід?

– Йолоп!

– Пробач, пожартував. Якби ти було розумним створінням, то могло б і зрозуміти. Ти, взагалі, розумне чи ні?

Мовчання у відповідь могло свідчити про все що завгодно. Або ж питання було занадто складне для нерозумної тваринки, або ж розумна істота не поспішала викривати свій справжній інтелектуальний рівень. Чи може, образилась? Та що вдієш, коли не можеш ніяк вплинути на поведінку цього дивного супутника? Махонути рукою, та й годі! Не заважає – і то вже добре. Вперед до об’єкту!

Пробігти залишалося не більше кварталу, коли Єгор на перехресті мало не наскочив на двох людей, що виходили з-за рогу будівлі. Це трапилося так зненацька, що тільки професійна реакція Єгора врятувала людей від променів «Скальпеля».

Вся трійця осіб на якусь мить застигла в нерухомості, і Єгор мав змогу роздивитися стрінутих перехожих. Це була молода дівчина з цеберком води, яке вона від несподіванки одразу ж упустила. Наперед неї миттєво виступив хлопчисько років дев’яти-десяти, намагаючись заступити собою, мабуть, старшу сестру, хоча затулити її міг хіба що ледь вище поясу.

Здається, нормальні люди. Дівчина навіть вродлива. А хлопчина – герой, байдуже що недомірок.

– Мутанти в місті є? – випалив Єгор перше, що спало на думку.

– Ти що, бовдур? – покрутив хлопець пальцем біля скроні. – Які мутанти? Хіба що ти один-єдиний.

Посміхнувшись, Єгор мотнув головою, мовляв, проходьте, а собі подумав, дивлячись їм услід: «І як вони тут тільки живуть? По підвалах, наче щури, ховаючись від виродків. Не живуть, а животіють. І чого було не полишити цей цвинтар?»

Та бог з ними, треба просувати свої справи…

Колишній штаб Єгор знайшов без ускладнень, а от всередині… Будівля була порядно пошматована, тож потрібне приміщення знайшлося не одразу. Добре, хоч на першому поверсі, бо ж сходові прольоти справляли враження скоріше гімнастичної зали чи майданчика для паркуру.

Ось і сейф. Цілісінький. Шкода. Якби підірваний – було б менше клопоту. Тепер залишається тільки встановити таймер, запустити самознищення, пересвідчитися в старті зворотного відліку й виносити ноги. Була б «Росомаха» на ходу – жодних складнощів. А так – тікай чимдуж світ за очі!

Та що за… Клята бляшанка! Не працює! Звісно, що вибухівка всередині є, та як її підірвеш?

І що тепер? «Вертай домів», на базу? Не виконавши завдання? Та ще й пішки? Куширами-чагарниками? Як не міна чи розтяжка, то мутантська засідка чи ще будь-яка пастка, – так і так в якусь халепу трапиш. Колією «Росомахи»? Та це ж треба бути хіба що амфібією!

Е ні, хлопці! Нас голіруч не візьмеш!

Якщо встановити «Скальпель» на максимум – можна дістатися вибухівки крізь сейфову броню. Коли вже гинути, то краще так, ніж ганебно…

Дістаючи зброю, Єгор здригнувся від несподіванки, побачивши, що «Скальпель» весь аж світиться, обліплений сяючим «тілом» Кульки.

– Ти що робиш, паскудо! – мимоволі вголос вигукнув хлопець.

– Харчуюсь,  – незворушно відповіла істота.

– Геть звідси! – Єгор рефлекторно намагався струсити зі зброї зайву субстанцію.

Кулька неохоче відліпилася від «Скальпелю» і ображено злинула до стелі.

Індикація заряду зброї спочивала на нулі.

– Ну от, падлюко, через тебе тепер ані підірвати, ані вмісту дістатися! Хоч застрелься! Та й то,  тепер нема чим!

– Дістатися вмісту? Відчинити?

– А що, зможеш?

Кулька знехотя просотилася всередину сейфу, там щось хляснуло, і дверцята трохи прочинилися. Блискавка переможно випливла назовні, наче кажучи «вуаля!» і знов гайнула під стелю.

– Ведмежатниця, – подумки схвалив Єгор і поліз до сейфу. Обнишпоривши його з верху до низу, він знайшов лише сіру теку з документами.

Серед мап мінних ділянок,  які розвідник і сам знав напам’ять, в теці також зберігалися секретні схеми розташування законсервованих баз. Єгор віднайшов і ту базу, де вони нещодавно висадилися. І ще одна мапа – кліматична. Всієї Флориди. З розкиданими там і сям позначками у вигляді блискавок. Єгор знав, що символізували ці умовні знаки, але ніяк не міг у це повірити. Не може бути! Так помічалися місця завдання ударів кліматичною зброєю. Забороненою зброєю! Це, певно, справа рук мутантів! Скажені самогубці!

Але всі сумніви розвіяв наступний документ. Виготовлений з високоякісного гербового пластику з купою ступенів захисту, він не залишав жодних сумнівів в своїй автентичності. Це був наказ самого Генералісимуса Вірджинії. Під грифом «найвищий ступінь таємності».

В наказі йшлося про згортання наземної фази операції на Флориді перед черговим віддаленням планет, створення законсервованих баз на поверхні і відведення орбітального угруповання. Далі – нанесення (в режимі секретності) повномасштабного ураження кліматичною зброєю згідно з доданою схемою. І дати. Це вже відбулося! Далі, під час наступного зближення – розгортання другої фази наземної операції – повна зачистка планети. Це починається зараз.

Повна зачистка! А як же захист знедолених братів і сестер? Спочатку довбонути всіх кліматичним… А потім стерти всіх, хто залишився. Всіх – і мутантів, і нормальних ахроматів! Всіх свідків… А коли природа знов оговтається – тоді вже колонізуй Флориду наново…

– Ану, заклякни, – Єгор аж здригнувся, раптом почувши позаду впевнений чоловічий голос. – Кидай зброю і повільно повертайся.

– Зачитався мутантик, – іронічно пролунав другий голос. – Ти ба, який освічений!

Впустивши долу недоречний вже «Скальпель», Єгор неквапно повернувся. Залишалася остання зброя – імплантований в шию мікрозаряд. За інструкцією, потрапивши в полон, потрібно було лишень відстукати зубами певний код. Що він і виконав. Нічого. Друга спроба – все марно. Куля, тварюка, точно вона щось наплутала!

– То було зайве!

– Хто б сумнівався!

– А що це наш герой там щелепами гуркотить? – продовжив той самий жартун, один з чотирьох вояків, що стояли навпроти Єгора в сіро-білих, як і в нього, камуфляжах, наставивши на хлопця зброю. – Може зголоднів? Пробач, сердешний, немовляти та вагітні ахромати вже скінчилися! Геть усіх доїли!

– Джокере! Годі блазнювати! – суворо присадив балакуна сивий воїн, мабуть ватажок. – Це код самознищення. Тож хлопчина серйозний.

– Щось, здається, не дуже. Живий же! – озвався третій, здоровань з купою пристроїв на шоломі.

– Дуже, чи ні, Хакере, розберемося згодом, – відрізав сивий. – А наразі вдягни на нього браслетики.

Доки Хакер обшукував полоненого своїми «міношукачами», сивий ватажок встиг нашвидкуруч ознайомитися з документами.

– Оце так здобич, – вигукнув він вимахуючи в повітрі гербовим пластиком генералісимуса. – Наказ самого великодержавного параноїка про ввімкнення клімат-контролю! Тепер зрозуміло, що ти тут, герою, забув. Здається, ваш миршавий курдупель поспішає замести сліди до прибуття спостережної місії Галактичної Ради! Тільки що ж це ти так недолуго підірвав свою чортопхайку?

– На вашій енергоміні, – пробурмотів Єгор.

– Оце так відповідь! – знов завівся Джокер. – Аби не мовчки! Від енергомін, дурню, боєкомплект не вибухає! Либонь, смалив у салоні?

– Не палю.

– Та й не повинно бути в місті мін, – задумливо протяг сивий. – Чи є? Га, Хакере?

– Я б знав, – похитав головою Хакер.

Раптом пожвавився четвертий вояк – худорлявий мовчун, що весь час стояв трохи осторонь і лише спостерігав:

– Щось мені цей шпигун не подобається.

– А кому він тут подобається? – знов реготнув Джокер. – Чи в тебе, Доку, свої уподобання?

– Зараз побачимо, – серйозно відповів Док, не зважаючи на жарти Джокера, і заходився щось пильно видивлятися в  очах Єгора, підсвічуючи собі маленьким ліхтариком.

– Мутант, кажеш?

– Я не мутант.

– А так? – Док миттєво розстебнув свою камуфляжну куртку, під якою…

Раніше б, побачивши светр цього Дока, Єгор би міг заприсягнутися, що він є однотонний. А зараз… На светрі вояка однаковими відтінками, але ж вирізнявся(!) портрет генералісимуса з підписом «Скажене лайно».

– Читай вголос все що бачиш! – наказав Док.

– Я не буду цього читати, – відповів Єгор механічно, тому що майже весь його розум був зайнятий іншим – гарячково намагався збагнути, яким чином можливе таке шахрайство в градаціях сірого.

– Що й треба було довести! – переможно підсумував Док, застібуючи куртку. – Кольори розрізняє, тож ніякий він не ахромат.

– Ах ти ж паскуда! – сіпонувся Джокер, хапаючись за зброю. – Скільки справжніх героїв, і ахроматів, і монохромів, полягло за Флориду, а ця гнида з нормальним зором…

– Тихо! – різко увірвав його Хакер, піднявши палець лівої руки догори, а праву приклавши до вуха. Вислухавши доповідь, він промовив одразу до всього товариства:

– Хлопці прискіпливо понишпорили по «Росомасі». Знайшли контакти, під’єднані до енергоблоку. Схоже, спрацював детонатор, встановлений на певний рівень заряду. Тож, в будь якому разі, хлопче, виконав би ти завдання, чи ні, на зворотному шляху тебе б чекала гідна нагорода… Тільки ніяк не візьму до тями, де ти подів весь заряд енергоблоку? Чи дуже здалеку пхав, а повертати й не збирався? Та ні, тоді б закладка не мала сенсу.

Джокер знову реготнув.

– А тепер що кумедного? – зреагував на нього сивий, який перед тим уважно слухав Хакера.

– А я знаю, що то була за міна, – звівши очі до гори, відповів Джокер, не припиняючи посміхатися.

Там, під стелею, маскуючись під плафон світильника, висіла бліда, майже згасла Кулька.

– Ось хто висмоктав всю енергію.

Джокер повільно повернувся до виходу і пробурмотів собі під ніс:

– Тікаймо, хлопці, бо ж я знаю – ці тваринки непередбачувані!

– А з цим що? – холоднокровно запитав сивого Док, мотнувши головою вбік Єгора.

– Ведіть його з Джокером до мерії, – відповів сивий. – Там зачиніть десь, потім розберемося. І одразу ж – мухою до нас з Хакером. Маємо тепер більш важливий клопіт. – І він помахав в повітрі текою з документами.

Єгора завели до мерії, точніше до того її єдиного крила, де якимось дивом вцілів перший поверх, хоча й геть без шибок. Знявши з бранця кайданки, вояки запхали його до напівпідвального прикомірку й гучно грюкнули засувом. Кроки віддалилися і вщухли.

Єгор осівся на якийсь короб і охопив голову руками. Ну от і все…

Мертва тиша, разом із сутінком склепу, певно змовившись, навалилися на хлопця, наче намагались остаточно розчавити його своїм невблаганним тягарем. Думати не хотілося. Мозок закляк в безнадійному ступорі від пережитого за останні години.  Останні? Чомусь навіть це, раніше дратівне для вояка, слово не викликало жодних емоцій.

Раптом в комірчині проясніло. Світло, що лилося крізь маленьке заґратоване віконце почало набувати силу. Здається, надворі розвиднялося. Чомусь саме ця зміна вивела Єгора з безчутності. Він рвучко шугонув до ґрат. Під сонячними променями, що тепер, хоч і насилу, але все ж пробивали білу мряку, руїни міста вже не виглядали такими безнадійними і нежиттєздатними.

Повз мерію неквапливо проходила вже знайома Єгорові двійця – дівчина з молодшим братом. Чомусь це ще більше додало арештантові оптимізму. Настільки, що навіть здалося, буцімто дівчина посміхається до нього.

Підкорюючись раптовому пориву, Єгор замахав рукою і загукав:

– Привіт! Мене Єгором кличуть!

Дівчина ніяк не відреагувала. Здається, не почула. Проте, почув хлопчисько.

– Вона глуха, покидьку, – він нахилився до поталого замету з грязьким снігом і зліпив чималу сніжку. – Та ще й майже сліпа! Все через вас, виродки!

Єгор ледь встиг відсахнутися від віконця, коли сніжка влучила в ґрати й заляпала йому лице брудними сірими бризками.

Стираючи з обличчя потьоки, Єгор раптом помітив Кульку, що невимушено висіла під стелею.

– От бачиш, створіння, в якому я лайні! І все через тебе!

– До чого тут я?

– Та звісно ж, ні до чого! Самі халепи від тебе! Хоч би щось корисне…

– То що, наприклад?

– А ти ж ведмежатниця! А ну, відчиняй в’язницю!

– А треба?

– Роби, що кажуть! Хоч якось залагодиш свої провини!

Блискавка якось повільно, навіть неохоче, виконала наказ.

Вибравшись назовні, Єгор забарився на ґанку, а потім і взагалі сів на камені. Що далі?  Тут я – ворог, клятий ахромат. І хоча вже й ні, та хто цим буде перейматися? А там? Навіть якщо поталанить дістатися бази. Там я двічі небіжчик. Перший раз – через те, що мутант, другий – бо ж забагато знаю. Чи в зворотній черзі? Байдуже. Головне – там я теж зайвий. То що ж робити далі?

– Жити.

– Звісно, кому ж, як не тобі, безглузде створіння, розумітися на людському житті!

– А чого це ти такий впевнений, що я на житті розуміюся менш за тебе? От, наприклад, щоб вирішити, що робити далі, треба, як мінімум, жити. Ти живеш, тож маєш шанс. Вирішуй.

– Отакої! А чи не занадто глибока думка для приблудної тваринки? Та що ти, взагалі, таке?

– Щось про янголів-охоронців чув?

– Оце маєш! Аж завидки беруть, який в мене янгол-охоронець! Лише за півдоби примудрився зруйнувати мені життя! Вщент!

– Якщо б ти був більш уважним, то зрозумів би, що лише за півдоби твоє життя було тричі врятовано. Не рахуючи щойного звільнення.

– А хто з мене створив мутанта?

– Сам просив – без каліцтв. Тепер ти нормальний поліхромат.

– Гаразд, і що далі? Кому я тепер потрібен в якості того… поліхромата?

– Припустимо, що мені. Але, в першу чергу – собі. Нова якість – нові можливості. І нові втрати. Але ж це – життя. Доки живеш – помиляєшся. Проте, так само, доки живеш – маєш змогу усвідомити скоєні помилки і спробувати їх виправити. Тож вирішуй сам. А я буду поруч.

На ґанку роздовбаної мерії сидів сам не знав хто в плямистому сіро-білому камуфляжеві. Вже  не чорно-білий анахромат, але ще й не повноцінний поліхром. Поруч висіла кулькова блискавка. Вже не біла, а з якимось ледь вловимим забарвленням.

– До речі, а ти можеш вилікувати ту дівчинку?

Вони мовчки спілкувались. І так заглибилися в розмову, що навіть не одразу помітили, як з-за обрію вилинула і спрямувалась до міста ціла зграя бойових коптерів.

«З’ясували, що тихцем не вийшло, – майже зловтішно зауважив подумки Єгор. – Тож вирішили тепер нахрапом? Та наразі, здається, запізно!»

Назустріч коптерам з околиць міста шугонули вогняні шлейфи ракет. Забарвлені якимось яскравим кольором.

«Ти ба! Здається, мут… поліхроми ще мають чим оборонятися!»

І небо! Мінливий клімат зненацька розігнав навалу хмар, майже повністю розчистивши все шатро. Але небо тепер стало не просто ясним. Воно було вже не світло-сірим! Воно мало колір! А залишки хмаринок на обрії? Казкові, нестерпно-яскраві барви! Від цього відчуття в Єгора, хоч і приємно, але запаморочилась голова. Він опустив погляд, але в струмочках талої води, що дзюркотіли під ногами знову відбивався той самий небесний колір, та ще й мерехтіли в хвильках відблиски не білого сонця. Поміж талих снігових заметів серед сірої (чи знов не зовсім?) мертвої торішньої трави випинались маленькі несміливі паростки. Вони теж мали свій колір і навіть різні відтінки.

Світ несподівано обрушився на Єгора шаленим розмаїттям барв і народжуваних ними відчуттів. Кольорів і відтінків, назв яких він ще не знав. Нових кольорів. Нового життя?..

PS: – Я тут щойно покопирсалася в мізках автора. Він дуже переймається, чи, бува, не образив він якимось чином людей з вадами зору? Впевнена, що це був лише літературний засіб, метафора. Здається, він мав на увазі дещо інше. Про всяк випадок, складаю за нього вибачення, бо ж він – звичайнісіньке людське створіння. Таке недолуге, що навіть свої похибки визнавати не завше здатне. Та ми ж то з вами його пробачимо?