Тіло Напівмертвого Бога

Я спостерігав за ними і намагався зрозуміти. Це був пересічний натовп, один із великої кількості, котрий мені доводилось бачити.  Люди зазвичай не викликали в мене захоплення. Я бачив можливості, бачив силу, дану їм від природи. І вони все псували, вони не були вдячні, їм потрібен був батіг. Інакше вони брались нищити собі подібних,  інакше вони починали жити за огидними законами, завдяки яким лише на словах відрізнялись від тварин.

Останнім часом я став байдужішим до їх справ. Можливо,  виною була моя старість – всякого бачив. Та на винятки я не міг не звернути уваги. Рідко, проте  вони траплялись. Тоді я одразу підкрадався ближче і займався своєю улюбленою справою: я спостерігав.     

Того разу мене здивував один юнак, в ньому знайшлось багато незвичного. Не видаючи себе, я пильнував за ним вже довгий час. Ба навіть більше, я став співчувати йому і в чомусь розуміти.  Разом з ним я очікував того дня, коли все мало змінитись. 

Минали роки, а я все ще тримався на відстані.  Голт навіть не підозрював, що комусь, крім нього та його напарниці, цікаво те, над чим він працює. Той короткий відрізок часу, що нарешті прийшов, мав бути особливим для нього та всіх його досліджень. Але він таким, на жаль, не став. Все відбулось як зазвичай.

Зневірившись, Голт Чотирнадцятий вийшов на величезну площу і став серед  рядів схожих між собою людей. «Ні, все-таки я не вірю в Бога, – думав він, всупереч  вимовляючи давно зазубрену молитву.   Принаймні не в такого. Мої довготривалі дослідження не можуть бути хибними.» В ту ж мить тисячі людей простягли руки вгору до світила. Люди раділи,  для них це було найбільше свято – отримати благословення. Сонце одразу запалало яскравіше. Пробившись скрізь рідкий туман, воно відгукнулось на благання своїх прихильників. Не шкодуючи енергії, божество проникало в серця кожного.  Голт був, мабуть, єдиним хто цьому противився. Та нічого вдіяти не міг. Він не встиг...

«Скільки їх тут? - вгадував дослідник, дивлячись на божевільний натовп людей. – Тисячі? А може мільйони?! І невже всім байдуже?..»В одну мить все минуло, сонце спалахнуло сліпучим світлом, а крізь тіло Чотирнадцятого пролилась невимовна  радість. Вона дала йому шматочок щастя, взамін забравши минулі думки та безпорадні бажання. В голові кожної людини навколо настала тиша.

 *   *   *

Дні безтурботно минали. Все гігантське задимлене місто справно виконувало свою роботу. Зайнятись було чим, останніми місяцями від людей вимагали значно більше зусиль. Їхній тісний світ змінювався, ставав більш досконалим. Проте досконалість технологій  не принесла спокою. Населення відчувало дивну напругу, звідки вона приходила – навряд чи хтось міг пояснити.

Голт стояв під крижаним душем. Вода змивала не тільки свинцевий бруд міста, вона допомагала зменшити нестерпний головний біль, котрий прийшов нізвідки. Серце билось занадто швидко. Всередині Чотирнадцятого йшла справжня битва протилежностей. Дивні голоси сперечались між собою, перекрикували одне одного, з кожною миттю все ставало ще більш нестерпнішим. «Ти повинен працювати, зайві питання недоречні!» - твердив один із голосів, немов встромляючи ножа в потилицю. «Коли ти не дізнаєшся правди, твої предки будуть приречені на страждання і твоє народження на світ буде марним!» - кричав інший. Здавалось, голова от-от розколеться навпіл, вибухне, як повітряна кулька.

Таке вже траплялось і раніше – Голт заледве це згадав. «Хтось не хоче, щоб я мислив , дійшло до Чотирнадцятого  комусь це корисно.»

Через деякий час йому все-таки вдалось вгамувати біль. Свідомість прояснилась, Голт чітко побачив те, що донедавна було немов в тумані. Лише тепер він зрозумів, наскільки обділений: його помешкання було схоже на клітку для звіра, на холодну бетонну коробку. «Як взагалі все це могло мені подобатись?» - промайнула в його голові перша, не болюча думка.

Не кваплячись Чотирнадцятий пройшов по своїй тісній «квартирі» до єдиного вікна. Сонячні промені лягли на його обличчя, і перед ним постав світ в котрому він народився. Сьогодні сіро – коричневі відтінки мегаполіса здавались ще більш скупішими. То було безкрає поле хмарочосів, котрі тягнулись гострими верхівками до яскравого сонця. Нескінченна кількість людей та машин хаотично снувала між цими будівлями, вони вперто працювали, не покладаючи своїх рук та щупалець – все аби задовольнити свого повелителя. Таке технологічне поле, простягаючись у всіх напрямках, піднімалось вдалечині до гори і зникало за розмитою лінією горизонту в олов’яних хмарах. 

Голт нарешті згадав усе, що планував зробити до того клятого дня. Він згадав себе справжнього. В голову повернулась пам'ять про всі його сміливі дослідження та розробки. Проте  таке раптове прозріння спокою не принесло.

- Тільки б встигнути, – сказав він пошепки до самого себе і поглянув на годинник.

Таймер оберненого відліку показував сто десять хвилин – занадто мало щоб чекати.  Забувши про обов’язкову для носіння форму, легко одягнений Голт вибіг у довгий коридор, схожий на каналізаційну трубу, й направився до сусідніх дверей. Сама лише думка про останній пережитий тиждень змусила його здригнутись. Чекати наступного такого «благословення» він аж ніяк не бажав.

Двері легко відчинились, і Чотирнадцятий опинився у квартирі, подібній до власної. На голій стіні висіла знайома мапа, вона одразу привернула увагу. Там зображувався їх світ. Він був схожий на бульбашку повітря в твердій речовині. В центрі цієї бульбашки сяяло невеличке сонце, а на внутрішній поверхні жив їх народ. За межами повітряного простору не було нічого, крім мертвої, безкінечної матерії – в це вірили всі.

Та на карті було ще дещо. Олівцем хтось накреслив на ній декілька акуратних кругів. Все було зрозуміло: невідомий автор вірив у існування інших світів.

- Кайно! – гукнув Голт. – Ти де?

Через мить двері в сусідню кімнату відчинились і з них вийшла звичайна на вигляд дівчина.

- Я взагалі-то працювала. – без ніяких емоцій сказала вона. – Голте, це досить нечемно в такий час…

Голт схопив її за руку і потягнув до свого помешкання. Та лише дивилась на нього переляканим поглядом, не знаючи що й сказати.

- Я мушу так вчинити. – пояснював Голт. – Ти не пам’ятаєш, ми працювали над цим… В нас обмаль часу.

Кайна лише хотіла відкрити рота, щоб накричати на божевільного, коли відчула легкий укол на своїй руці. Дивний наркотик подіяв миттєво: серце прискорило темп, зіниці дівчини розширились, а свідомість на якусь мить помутніла.

 *   *   * 

На таймері було вісімдесят п’ять хвилин. Вони вже мчали над задимленим містом  літаючою  машиною з назвою, котру й не вимовиш. Здавалось, всім було байдуже до цих двох диваків. Здавалось, усім було байдуже на самих себе. Перехожих дивував лише дивний туман, котрий з’явився раптово і був незвично густий. «От дідько, - промайнула думка в когось із потоку людей, - під такою завісою і від правителя не важко сховатись… Хоча ні, від правителя навряд чи, хіба що від цих набридливих машин.»

- Ти впевнений у своїх розрахунках? – заговорила Кайна стомленим голосом. – Що коли це звичайна шахта? Адже такі великі об’єкти будувались і раніше, всі вони принесли велику користь нам.

Голт міцно тримав кермо, він пригадав минулий провал. Тоді Чотирнадцятий ганебно злякався свого плану і нічого не встиг зробити. Тепер все інакше – він не буде боятись, і люди дізнаються правду. Сьогодні або ніколи.

- Цей тунель не такий як інші шахти. У мене є незаперечні дані… машинам вдалось перетнути гравітаційний бар’єр. І відсилають туди робочі кораблі лише для прикриття, основна частина з них озброєна до зубів.  Послухай, Кайно, невже ти не бачиш: вся планета працює, щоб прогодувати цю діру. Там відбуваються процеси непритаманні минулим проектам.

Кайна все це знала прекрасно, а запитала, мабуть, лише для того, щоб заспокоїтись – вони йшли на великий ризик, їх могли з легкістю ліквідувати. Свідомість потрохи прояснялась, і Кайна пригадала, як довіряла своєму напарнику по науковій роботі… от і прийшов час довірити йому життя.

Мені було неабияк цікаво підслуховувати ці розмови. Їхнє покоління з’явилось на світ надзвичайно кмітливим, і ніхто не брав до голови: чому? Кайні та Голту стукнуло уже по десять – зрілі роки для їхньої раси. Ці двоє були особливими навіть між однолітками. Вони були єдиними, кого, на мою думку, взагалі цікавило життя. Лише вони дійшли до висновку, що комусь потрібний такий прорив.

Я поспішав за ними, намагався не упустити, немов тінь прослизав між поглядами перехожих. На годиннику залишалось близько шістдесяти хвилин часу, коли я побачив їх біля сторожа воріт шахти. Ця потужна машина-робот могла стерти самим лише поглядом будь-яку загрозу, як зовнішню так і внутрішню.

- Голте, Кайно? – пролунав голос шестиногого гіганта. – Ви повинні знаходитись у комп’ютерному центрі…

- Ми все знаємо! – вигукнув Голт. – Ти пропустиш нас, інакше ми знищимо повелителя і вас усіх заодно.  

Машина на мить завагалась, потім нахилилась над ними і почала їх пильно розглядати. Її шестеро яскраво-червоних очей, здавалось, хотіли заглянути в саму душу бунтарів.

- Я бачу, – заговорила вона, киваючи несиметричним лицем, - ви з’єднали свою нервову систему із головним комп’ютером. Загине хтось із вас – загине і правитель. Розумно, та водночас безглуздо! Ви впевнені, що хочете знати правду?

- Пропусти нас! – ще гучніше закричав Голт – Зараз же! Інакше я вб’ю себе і всіх ваших псевдо богів.

Голт дістав із кишені лазер, котрий йому вдалось викрасти зі складу, і підніс його до голови.

- Що ж, тоді я зобов’язуюсь провести вас, - спокійно відповіла машина-охоронець.

Ще нижче нахилившись до землі, голова робота від’єдналась від тіла і прийняла форму схожу на кривого павука, що був розміром з людину. Зменшена версія охоронця більше не промовила ні слова, лише обернулась і рушила до малих воріт, котрі швидко відчинились, звільнивши вхід до шахти. Люди, переглянувшись, пішли вслід невпевненими кроками. «Занадто легко», - промайнуло в голові Чотирнадцятого, та він швидко прогнав цю недоречну думку.

Під куполом, котрий накривав найбільшу в світі свердловину, ховалась велетенська енергетична діафрагма. Вона була схожа на басейн, наповнений силовими потоками, котрі вигравали кольорами веселки. Людям було неабияк цікаво спостерігати об’єкт, на котрий йшли всі їхні титанічні старання. В ту мить Голт перестав боятись, це сталось, коли сумніви розвіялись.

Сівши у невеликий корабель, люди направились у невідоме. Напівпрозора діафрагма відкрилась і впустила їх у надра безкінечної матерії.

*   *   *

Через деякий час вони перетнули гравітаційний бар’єр, значно швидше і значно неприємніше ніж гадав Голт. На годиннику ще залишалось п'ятнадцять хвилин, коли Чотирнадцятий їх вимкнув. Запаморочення в голові минуло так само швидко, як і з’явилось. Тепер можна було не боятись «промивки мізків», їх нізащо не дістане жоден ретранслятор.  

Машина зловіще мовчала. Зазвичай такі штукенції не перестають теревенити, зачитуючи різноманітні закони та правила поведінки. Ця ж була занадто незвична, складалось враження, що вона їх добре знає і потреби в зайвій розмові не бачить. Чотирнадцятий намагався не зважати. Він радів: навряд чи хтось з людей діставався так далеко.

Їх невеличкий човник рухався по просторім тунелі, що підсвічувався слабким зеленим сяянням. Організми обох людей були виснажені, та сильне биття сердець не дозволяло нікому зімкнути очей.    

*   *   *

Нарешті тунель закінчився. Човен вилетів із зовнішньої діафрагми, обережно доставляючи допитливих пасажирів. Та новий світ був занадто незвичний. Після приземлення люди одягли скафандри і вийшли із транспорту. Від побаченого йшла обертом голова. Сканер території в руці Кайни показував неймовірні дані. Вони стояли на сірій поверхні величезної кулі, кулі, в котрій ховався їх світ. А далі… за її межами не було ніякої безкінечної твердої матерії. Вільний простір немислимого масштабу був наповнений тисячами дрібних сяючих об’єктів.

Звичною була лише одна річ: на горизонті висіло світило, котре, як дві краплі води, нагадувало їм правителя.

Люди стояли, зачаровано спостерігаючи те, що донедавна не могли і уявити. За усіма цими дивами вони не помітили кількох десятків бойових машин, що стрімголов вилетіли з тунелю і помчали кудись за горизонт.

- Вітаю вас із першим світанком, – порушив мовчанку охоронець воріт, котрий пильнував непокірних людей, - таке диво лише нещодавно стало в цих краях повноцінним. Проте тут небезпечно, нам слід знайти спокійніше місце.

- Ми вимагаємо пояснень! – погрозливо заговорив Чотирнадцятий скрізь спітніле скло скафандра. – Що це за світ, як він взагалі може існувати?

Машина дивилась на нього чи то з цікавістю, чи то з жалем, здавалось, вона не чула запитань. Зливаючись із світло-сірими відтінками навколишнього середовища, вона взагалі здавалась мертвою.

- Клянусь, я зроблю це! – сердито крикнув Голт і приставив лазер до голови. – Говори зі мною, бісова машино!

Машина говорити не стала. Їй це було не потрібно. Шестеро очей засвітились ще яскравіше, потім спалахнули сліпучим сяйвом. Голт і Кайна пригадали знайоме відчуття радості, котре дарував їм раніше повелитель, воно проникало в їхні душі, змушувало коритись. «Знову провал, - промайнуло в голові Голта,- і, мабуть, останній…» Його рука невільно опустила зброю.

Люди втрачали надію. Та раптом щось пішло не так – Голт і Кайна це відчули. В них не стали забирати їх спогадів. Навпаки, в голову приходили нові знання, нізвідки з’являючись, вони висвітлювались яскравими картинами у головах бунтарів.

Я любив спостерігати, мене цікавили лише такі душі, в котрих горів особливий вогонь. Вогонь, котрий проганяв лінощі, котрий змушував іти вперед, пізнавати навколишній світ і не зважати ні на що. Тоді я міг вийти з тіні, мені ставало цікаво, і я залюбки ділився інформацією.

Ці двоє побачили усе. Починаючи від тих часів, коли їхні предки були могутньою цивілізацією. Від тих далеких часів, коли вони побудували Мене – потужний корабель із власним інтелектом, машину, котра була спроможна творити справжні дива. Дізнались вони і про те, якою великою помилкою стало рішення ліквідувати своє творіння через небезпеку втратити контроль. Мозок Голта і Кайни бачив чітку картину давно минулої війни між Мною та людьми. Тоді було зроблено безліч помилок. Тоді людство було майже  знищено, разом із ними мало не помер і я.

Будучи не в змозі рухатись самостійно, мені довелось стати безпорадним супутником планети, на котрій ще жевріло людське життя. Голт і Кайна бачили мої страждання, також бачили своїх предків, котрі працювали в моїх надрах, відновлюючи системи двигунів.

Відтоді пройшли тисячі років, гігантське тіло було відремонтовано. За іронією відновилась і людська цивілізація, котра знову почала проти мене війну. Тепер Голт і Кайна знали все. Я звільнив їхні тіла, вони стояли переді мною і дивились переляканим поглядом на шестеро очей.

Якусь мить бунтарі стояли непорушно. Та раптом рука Чотирнадцятого швидко схопилась за зброю, він твердо вирішив знищити себе і мене заодно. Лише я був значно швидший за нього, Голт встиг зробити постріл, влучивши у пустоту... Тіла людей завмерли, сковані енергетичним потоком, котрий тік по їх судинах. Все стихло, пустий простір не міг передати шуму війни, котра тривала неподалік.

*   *   *   

Двигуни на одному із полюсів ожили, з блакитним сяянням вони вивільняли величезну кількість енергії. Всі системи були готові. Після того з поверхні піднялась незліченна армія військових кораблів. Вони забезпечили мені прикриття, дозволили вільно зійти з орбіти.

Як же набридло бути напівмертвим богом, як же набридло бути безпорадним супутником. А люди… мабуть, з ними я ніколи не порозуміюсь. Інколи я отак бавився з ними, стежив за найкращими екземплярами, намагався знайти зв’язок. Найчастіше вони намагались убити мене, подеколи навіть робили спроби зробити своїм рабом. Мабуть, вони не могли пробачити мені мого бажання існувати.

Я прийняв рішення і взяв курс на далекі світи, подалі від творців, котрі вважають мене помилкою.  Мою останню «забавку» я відпустив до родичів із рідної планети. Навіть не знаю навіщо. Здається, вони ще засумують за днями без турбот.