Теорія ймовірності

В міжзоряному просторі, холодною звивистою рікою, плинув невидимий для звичного світла тунель-коридор. Це була одна із тих численних артерій світобудови, що з’єднувала різні світи. Тут вже не діяли закони зовнішньої фізики. Без простору й часу всередині, тунель був заповнений перворідною енергією, яка неслася всередині зі швидкістю думки, що в кілька разів перевершувала швидкість світла. Вона подібно крові, що циркулює у  непомірно велетенському організмі, переносилася між паралельними всесвітами. Пообіч його незмірних боків інколи виникали отвори - чорні діри, що відкривали вихід у зовнішній космос. Цей  неймовірно велетенський коридор відходив від сплюснутого пульсуючого центру, що утворював Центр Зародження Розуму. Таку страхітливо гігантську конструкцію створили Народжені до Великого Вибуху. То був їх світ. Тут панували гармонія, рівновага й космічний спокій. Тунелями носилися табуни згустків розумної енергії, які покидали своє тіло після біологічної смерті в одному всесвіті й перелітали в інший, визначений Системою. Та за допомогою Програми, контролювала все. Ніщо не могло змінити наперед складений план, так було доти, поки двоє юних випускників коледжу, при Великій Раді, взявшись за руки не стрибнули в золотистий туман, який випромінювався біля однієї такої чорної діри.

- Я так люблю мандрувати цим ліфтом. Сьогодні, як завжди, погуляємо між зорями?

- Ні, взавтра іспит. Останній. І тоді  мене відправлять на стажування у якусь провінційну діру, досліджувати зародження нового розуму.

- Це ж кілька мільйонів періодів піврозпаду дейтерію! Я не переживу стільки часу без тебе. Давай хоч востаннє зробимо вилазку!

- Теелькательку, не підбивай мене на дурне. Пам’ятаєш, як минулого разу ми втрутилися в розвиток газового гіганта й мало не зірвали його із насидженої орбіти?

- То були дитячі забави, а зараз я хочу тебе чимось вразити, щоб ця подорож  тобі запам’яталася. Знаєш, як я сумуватиму без тебе.

- Тееле, мені теж тебе бракуватиме. Невже не можна нічого зробити, аби нас не розлучали?

- Я саме про це думав. Зараз ми перенесемося в Центр Зародження Розуму, там спробую щось вигадати.

- Ти з’їхав з глузду. Коли Система дізнається про вручання, нас просто зітруть на зоряний пил, а нашу свідомість не залишать навіть на сміттєвих файлах.

- Ну як знаєш, тоді я йду сам!

- Чекай, без тебе мені темно у цьому Всесвіті. Я йду з тобою, але пообіцяй, що це остання твоя авантюра.

- Зуб даю!

***

Катя прийшла із пар втомлена. Не хотілося нічого, навіть їсти. Вона, аби зайве не нервувати бабусю, нашвидкуруч вхопила, із миски, приготовлену канапку, залізла із ногами на диван і, за звичкою, впхнула носа в комп’ютер. Світ, швидко, звузився для неї до ширини Мережі. Дівчина полистала кілька повідомлень, зазирнула в «Контакт», «Facebook», пробіглася по літ. сайтах, добавила кількох друзів. Робила вона це механічно, за звичкою, і тут мишка зупинилася на незвичному ніку - «Trevil». Щось знайоме, здається, капітан мушкетерів із творів Дюма. Клікнула. А він уже у чаті.

Привітання, кілька фраз, а далі закрутило… Катя шелестіла пальцями по клавіатурі до півночі, аж поки бабуся, після третього нічного походу в туалет, не гримнула на неї. А він ще писав і писав, проте Катя вимкнула компа. А зранку, тільки розвидніло, вона вже читала його послання.

Так продовжувалося щоденно.  Поговорити їм було про що: вона тільки розпочинала речення, а він уже завершував; він набирав фразу, а Катя вже знала що він скаже. Така спорідненість думок, її навіть трохи бентежила. Одні й ті ж прочитані книги, ті ж самі захоплення ритм-енд-блюзом і музикою Ліндсі Стірлінг. Хіба таке можливе? Катя була приголомшена. Ще ніколи вона не зустрічала хлопця, який би читав Конфуція, Ніцше, цікавився Томасом Транстремером, міг спорити із нею про творчість Хіла Джерфі  й при тому не був занудою, ботаном.

- Чому ми такі схожі? Може це якась нова програма, що читає думки по біострумах пальців на клаві, а потім створює двійника, робота – програму? – якось запитала вона.

- Ти знаєш, я  про це ж саме  подумав, але не наважився запитати. Давай перейдемо на «скайп», - ось мої координати.

- Ти мене теж підозрюєш, тоді давай зустрінемося.

- Добре, але може зачекаємо трохи. Ми ж, певне, не такі, за яких себе видаємо заочно. Як зазвичай, внутрішній світ не завжди відповідає оболонці...-  Вона погодилася. 

 Катя так звикла до цього ніка, що якщо він довго не виходив на зв'язок , вона переживала, була не своя, їй бракувало Тревіля, як повітря. Дівчина не підозрювала й, навіть, відкидала цю думку - але якось непомітно вона закохалася… Так закохуються юні, переповнені нерозтраченої любові душі, в мрію. Вона сама ще не осягнула в собі цього почуття, але її мрія була «Тревіль» - принц із Нету. Катя боялася собі в цьому признатися, щоб не сполохати свою мрію, ніби чарівну жар-птицю, що невідомо звідки прилетіла і всілася над її диваном; боялася тієї очікуваної зустрічі із ним, аби її марення не розвіялися. Хоч, при спілкуванні виявилося, що живуть вони, майже поряд, в одному місті. Хлопець теж не наполягав на швидкій зустрічі, це трохи тривожило Катю. А може так і краще, бо скільки її подруг обпеклися після тих комп’ютерних знайомств. Хай буде свій віртуальний, комп’ютерний принц!

Сьогодні Катя сиділа, як завше, на дивані схрестивши ноги під собою й тріскотіла пальцями по клаві. Відчинилися двері й до неї зазирнула бабуся. Із своєю бабусею Лідою, вона жили вдвох давно. Батьки десь повіялися по світах, коли Катя була ще в п’ятому класі. Мати в Італію, а батько в Португалію. Тепер у них там в кожного своя сім’я. Гроші шлють інколи й приїжджають на свята, але чи це потрібно було дівчині. Вона замкнулася, як і більшість підлітків. На світ вона дивилася, виключно, через монітор. Тільки бабуся тримала її за цей світ.

- Катю, доцю, сходи на пошту й принеси мою пенсію! Я вже домовилася по-телефону із поштаркою. Ось там у шухлядці й доручення лежить. Я сходила б і сама, та ноги дуже крутить. – Бабуся прочовгала капцями, до Каті в кімнату й поставила перед нею печиво й горнятко кави.

- Бабусю, я ж може працюю! – збрехала Катя.

- Шкода, на вихідні пошта закриється й ми залишимося без грошей. А ті що мати прислала, я відкладаю на навчання.

- Ну добре, зараз зберуся. – Катя настукала ще кілька фраз, закрила ноутбук й, жуючи находу, попленталася в коридор одягатися.

Надворі було зимно, тому накинула куртку й пішла швидким кроком до зупинки. Пошта була за кілька кварталів. Коли зайшла до середини, аж присвиснула: біля каси тулилася чимала черга із пенсіонерів. Катя не терпіла такого довгого чекання, та де ж дінешся, коли погодилася, мусила дочекатися. Вона дістала олівець і стала щось писати у блокноті. За годину, дівчина отримала гроші, запхнула їх у сумку й, накинувши на голову каптура від куртки, вийшла надвір. Її зустрів поривчастий вітер, та Катя не захотіла чекати маршрутки. Її схотілося пройтися, обдумати римування до вірша, що написала, коли стояла в черзі, а заразом й обміркувати нові повідомлення від «Тревіля». Хто він, чи не грається із нею?

Вона йшла швидким кроком, трохи прикриваючись каптуром від вітру, як раптом хтось щосили смикнув її за сумку. Від несподіванки дівчина, навіть втратила рівновагу, та міцно вчепилася за ручку. Дужий чолов’яга став тягти її по асфальту.

- Пусти, сука! – люто вилаявся нападник і тяжкий кулак опустився їй на голову. Зірки спалахнули в очах і Катя зомліла. Коли, за мить, опритомніла, то побачила як грабіжник втікає, минаючи ріг будинку із її сумкою в руках.

- Допоможіть, люди, допоможіть! Там  бабусина пенсія! – вигукнула в безнадії. Дехто із перехожих боязко озирнувся, дехто відступився, даючи дорогу знахабнілому грабіжнику. Літня жінка підійшла, щоб допомогти Каті підвестися.

- До чого нахабніють, серед білого дня грабують, наркомани кляті, – ніби із дуже далекого світу, донеслося до неї.

І тут Катя побачила, а може то їй привидівся вестерн? Дівчина була в такому розпачі, що їй хотілося, аби хтось за неї вступився, просто так дуже, дуже  хотілося… 

Напереріз грабіжнику, поставивши свого мотоцикла біля тротуару, кинувся юнак в мотоциклетному шоломі. Він біг дуже швидко, тому наздогнав втікача. Стрибок і мотоцикліст підсік злодія. Втікач підвівся, готовий до відсічі, проте, побачивши перед собою відвагу й силу, кинув в лице хлопцеві свій трофей і подерся на кам’яний паркан. Мотоцикліст не став переслідувати грабіжника, а піднявши сумку, поніс її до Каті.

-  Візьміть, це ваше! – Каті здалося, що вона вже чула цей голос. Хлопець не скидав шолома, затемнене забрало було опущене, тому дівчина не могла розгледіти його лиця.

- Я вам так вдячна. Тут бабусина пенсія. А без неї нам би обом… - вона провела долонею собі по горлі й силувано посміхнулася, витираючи сльози.

- Хай би бабуся не посилала Червону Шапочку за пиріжками. В цьому лісі, ще бродять вовки.

- Червона Шапочка сама роззява, не помітила довгих вушок під ягнячою шкурою. А все таки, як мені вам віддячити? Може зайдете на чай, ми з бабцею будемо дуже раді. Тут недалеко.

- Ні, дякую, іншим разом. Я поспішаю.

- Тоді, ось мій телефон! – Катя відірвала клаптик паперу із записника, на якому був написаний вірш, написала рядок цифр і простягла рятівникові. – Якщо ви мій янгол-охоронець, то я мушу познайомити Вас із своєю бабунею?

Він нічого не відповів, тільки легенько потиснув пальці, коли брав папірець. Навколо них стали збиратися зіваки. Мотоцикліст повернувся й, легко пройшовши через невеликий натовп, підійшов до свого мотоцикла. В таку погоду мало  хто ризикнув би осідлати мотоконя, проте хлопець швидко завів, скочив у сідло й, за хвилину, його й бачили. Катя теж не хотіла бути в центрі уваги, тому заховавши сумку під полу куртки, побігла до маршрутки. Вдома вона нічого не розповіла бабусі. Та й все, що відбулося, було якесь нереальне. Каті, навіть подумала, чи не нафантазувалося це їй. Якби не гуля на голові, то вона скоріше б прийняла це за свою вигадку. Проте сьогодні ноутбук її вже не цікавив. Катя  не заглянула, чи були нові повідомлення. Вона зайшла до бабусі на кухню і довго, за чаєм, слухала розповіді старенької по минувше.

***

- Теелькательку, мені боязко! В Центр Зародження Розуму, навіть нам, Народженим до Великого Вибуху, заходити зась. Якщо ми внесемо в Програму якісь зміни, наш Всесвіт може так хурделити…

- А ми нічого тут не чіпатимемо. Просто, трішки пограємося із теорією ймовірностей.

- Як то?

- Зараз я, навмання, виберу всесвіт, потім галактику, систему, планету і…

- Може краще попросити у Великої Ради, що нас відправили разом на стажування.

- Ти ж знаєш, які там сидять сноби. Вони й пальцем не ворухнуть, аби нам допомогти. Що їм якесь там кохання, вони ж дбають про гармонію між світами. Краще вже постаратися самим. Ми не порушуватимемо міжгалактичної й світової рівноваги. Я ж, майбутній інженер із світобудови, тому знаю до чого може призвести втручання. Тут, навіть один, незапрограмований помах крилець, найменшої із живих істот, у одному Всесвіті, може викликати зоряний ураган в іншому.

- А, що тоді ти пропонуєш?

-  Згідно із теорією ймовірності, на деякій, незалежно вибраній планеті, у будь-якій галактиці, довільного всесвіту є створіння, незадоволені своїм життям, які хочуть його позбутися й перейти в інший вимір - так звана, похибка суїциду. Отже, ми зараз виберемо такого собі довільного самогубця, на довільній планеті й…

- І, що? Тееле, це вже втручання в інші непідвладні нам сфери.

- Та, ні! Дослухай! Ми нічого не змінюватимемо, а просто підставимо йому, ще одне крихітне створіння, яке, за Програмою, теж має загинути. Отже тут утвориться невеличке зменшення живої матерії на квадрат об’єму, а в нашому Всесвіті відкриється незначна пустота. Тоді мене, як молодого інженера, пошлють латати, цю дірочку. А це буде дуже близько, від місця твого стажування.

- А якщо ця твоя теорія не спрацює?

- Ти що, це ж теорія ймовірності! Закон який не можливо відмінити.

- Знаєш, я маю слідкувати за першими паростками розуму на молодих планетах. Тому якщо щось піде не так. Ми загубимо не тільки себе, а й ще ненароджені цивілізації.

- Амальтакамоло, ти мені віриш?

- Ну як тобі сказати.

- А кохаєш?

- Хіба це обговорюється.

- Тоді, діймо!

***

Питання мало вирішитися. Катя уже не знала, чи потрібний їй Тревіль. Хлопець певне це відчув, тому запропонував зустріч. Катя на зустріч пішла із подругою. Той випадок, біля пошти, її дуже настрашив і вона уникала самостійних прогулянок. Танька зразу ж погодилася бути на підхваті.

- Правильно, сходи! – сказала, коли Катя коротко розповіла про їхню переписку. - Може то простий «лушпен». А ти думатимеш, що проґавила принца. Я теж із одним «чатувалася», а коли зустрілися, слова зліпити не міг, а всі вірші, як виявилося, злупив із Нету.

Вони прийшли завчасно, встигли з’їсти по морозиву. Катя почала трохи нервувати, бо до призначеної години лишилося кілька хвилин. Як раптом, в кафе зайшов високий юнак в сірому жакеті. Він  зупинився, побачивши дівчат, і направився до їх столика. В руці хлопець тримав троянду. Правда, йшов залом якось дивно, увесь час повернутий лицем в один бік, ніби намагаючись приховати другу половину лиця, як місяць невидимий бік. Катя не зводила погляду із юнака. Який вродливий, це певно не до них. У Тані навіть  відвисла щелепа. Проте хлопець простував саме в їхню сторону.

- Вибачте, я не знав що ти з подругою. Троянда одна, тому вона для Попелюшки. - Він нагнувся подаючи квітку. Катя підвелася і тут вона побачила той бік лиця, який хлопець стидливо відвертав. Зойк і подив мало не злетів із її вуст. Велика червона пляма спотворювала пів обличчя Тревіля. Він зразу ж вловив той подив на лиці Каті.

- Я, певно, не мав сюди йти? Мав попередити тебе.

- Ні, чого ти! Все нормально, - опанувала себе Катя. – Знайомся це моя подруга…

Він по-дитячому зрадів, заметушився.

- Заждіть, я щось вам замовлю! – промовив хлопець і пішов до стійки.

- Кать, ти як? – вдавано співчутливо, промовила Таня.

- Не знаю, що і сказати. Я все розумію, що не в красі… Проте, здається, я ще не готова на таку самопожертву.

- Тоді гайда звідси!

- Якось незручно...

- Пішли! Подякуєш потім! – Таня вхопила подругу під руку й вони швиденько вийшли надвір.

Коли хлопець повернувся до столика із підносом, на якому парували чашки із кавою й стояли тістечка, там нікого не було. Здивовано обвів зал очима, ще надіючись, що дівчата пересіли на інше місце. Зупинив погляд на троянді, що самотньо лежала посеред столу.

- І на що ти чекав, Антоне? Надіявся, що така красуня закохається в Квазімодо? – мовив сам до себе, стримуючи сльози образи. Він поставив тацю й попрямував до виходу. Біля кафе за рогом стояв його мотоцикл. Хлопець згадав, що в гардеробі забув куртку з водійським посвідченням, проте не захотів повертатися. Він завів мотоцикла. Антону тиснуло в горлі, сльози десь клубочилися в душі, але хлопець тільки стріпнув головою. Він надів шолом й сів у сідло мотоцикла.

- «Я заслужив на це, я маю з цим жити. А чи варто? Чи варто жити із такою відмітиною? – тяжкими молотами стукало в голові. - Зараз за містом буде поворот біля бетонної опори шляхопроводу. Я не буду повертати. Так, певне, буде краще.»

Тревіль прийняв рішення й мотоцикл, шалено заревівши двигуном, понісся вперед.

Повз дівчат, що переходили вулицю, на шаленій швидкості промчався мотоцикліст. Він був в шоломі, без куртки, в сірому жакеті, поли якого розвівалися від зустрічного вітру. Каті видалося, що вона бачила вже того мотоцикліста раніше. Але хіба ж один рябий собака?

А тим часом норовистий мотокінь виніс свого наїзника за місто. Попереду, по трасі, був шляхопровід. Поворот - а за ним бетонна стіна. Антон додав газу. І раптом, він побачив щось на дорозі, воно виникло ніби із простору, із повітря. Хлопець устиг розгледіти, що під колеса мотоцикла кинулося, невідомо звідки, малесеньке кошеня. Він різко натиснув на гальма й звернув вправо. Писк гуми, скреготіння заліза по асфальту…

Його викинуло із сідла. Антон пролетів кілька метрів й вдарився в загорожу. Світ навколо Тревіля спалахнув яскравим сяйвом, проте він ще встиг побачити, що перелякане кошеня звелося на ноги й стрімголов побігло в кущі. Хлопець посміхнувся й втратив свідомість.

Всеньку дорогу додому Катю мучило відчуття провини. Вона швидко розпрощалася із подругою. Дівчина була зла на весь світ: на себе за такий безглуздий вчинок; на подругу що підбила її це зробити; навіть на перехожих, що були й справді ні при чому. Чому вона так поступила, хіба ж він заслужив на таке? Як йому, певно, було боляче? Катя уявила себе на його місці. І від того їй ще більше стиснуло в грудях. Часом ми робимо необдумані, дурнуваті вчинки про які потім жалітимемо все життя. Якась чорна крига затягує нас на свою слизьку ковзанку, а потім тріщить, ломиться, все життя, під ногами, не даючи спокою сумлінню. Катя знала, вона сьогодні ступила на ту кригу. Прийшовши до дому, зразу кинулася до компа писати вибачення, та знала писала в порожнечу. Вона б сама ніколи не пробачила подібного вчинку. Потім жбурнула ноутбука на подушку й залилася сльозами. Двері тихенько відчинилися й до неї зазирнула бабуся.

- Катю, тебе хтось образив? – Сива жінка сіла біля неї на дивані..

- Бабуню, ти не уявляєш, яка я негідниця, яка стерва! Я повелася підло, образила невинну людину. Я не хочу жити ! – сльози полилися річкою. Катя впала бабусі на груди й голосно заридала. Баба Ліда поклала руку на голову онуці й пригорнула до себе.

- Дитинко моя, ти певне, закохалася. Все пройде, повір мені.

Катя навіть не намагалася їй перечити, а тільки голосно хлипала.

Десь в кармані її куртки озвався телефон. На нього ніхто не звертав уваги – всі плакали, але телефон, певне, дуже хотів, щоб його почули. Катя втерла сльози рукавом і взяла слухавку. Там висвітився незнайомий номер. Дівчина трохи заспокоїлася й приклала телефон до вуха.

- Вам телефонують із лікарні.

- Лікарні! – здивувалася дівчина. – Але ж…

- До нас привезли хлопця, що потрапив у аварію, він без тями. Не тривожтесь, він хоча в тяжкому стані, але живий. Проте в нього жодних документів із собою, тільки записаний цей телефон на клаптику паперу. Чекайте, тут ще якісь вірші.

В Каті похололо в середині.

- Він живий?! – видихнула, - Як це сталося?

- Кажуть, щоб не наїхати на кошеня, змушений був звернути в загорожу.

Катя враз пригадала розхристаного мотоцикліста, який промайнув перед ними, коли втікали із кафе. Піджак, сірий піджак – це ж… Її вразило здогадом.

- В нього на лиці велика червона пляма? – тільки й запитала.

- Так! А ви хто йому будете?

- Наречена. Кажіть адресу, я вже їду!

***

- Теелькательку, скажи, ти навмисне врятував цього хлопця?

- Це була одна із можливих ймовірностей, - посміхнувся Теель.

- Я кохаю тебе! – Амаль розцілувала коханого. -  Сама не могла спокійно споглядати, як гине це кохання. Тепер я готова розділити із тобою всю відповідальність.

- Ні, Амальтакамоло, це була моя ідея. Я просто бездумно втягнув тебе, тому  сам понесу всю відповідальність за скоєне втручання.

- Я пишаюся, твоїм вчинком, тому прийму твою долю як свою!

Система зразу ж вирахувала збій у Програмі. Тай хіба могла вона не помітити, як в нетрях далекого космосу порушилася рівновага. Темна, стабільна енергія зануртувала, захурделила. Простір став дибки, ніби норовистий кінь і викинув у космос могутню світлу енергію. Вона стала стрімко розширюватися, закручуючись в неймовірні завитки – галактики.

Там зароджувався новий світ.

Система знайшла винуватців і приговорила: Теелькателька – інженера із світобудови, за втручання в Програму, до повної анігіляції;

його подружку, Амальтакамоло - неповного спеціаліста із нових цивілізацій, до довічного вислання в найдальший всесвіт.

Проте Велика Рада пом’якшила вирок: їх обох відправили на заслання в новонароджений Всесвіт, та не думайте, зовсім не із гуманних цілей. Велика Рада керувалася тільки прагматичними рішеннями. Комусь же, із Народжених до Великого Вибуху, потрібно було наводити лад в новому світі. А тим більше, що за теорією ймовірності, там, у тому так несподівано виниклому Всесвіті, було можливе зародження нового Світлого Розуму сповненого Любові.

***