Театр джунглів

В усьому, що сталося, винен Балу – це безперечно!

Це ж у нього, актора Михайла Гирича, що грав ведмедя у виставі «Книга джунглів», був день народження. Це ж саме він на генеральну репетицію приніс пляшку якоїсь особливої горілки, яку дуже нахвалював. Це ж він запросив колег за стіл відразу, щойно репетиція закінчилась і вони повернулись до гримерки.

Так і повсідались у костюмах: Балу-Михайло Гирич, Багіра-Діана Чорногуб та Акела-Володимир Грицюк. Не вистачало тільки Мауглі.

- Ромцю! – гукнула Діана. – Чого ти не йдеш, тільки тебе чекаємо!

- Та дайте хоч перевдягтися! – Роман Байстрюченко, наймолодший актор в цій компанії, поспіхом знімав із шиї ножа. Від поспіху вийшло тільки гірше – мотузок заплутався у волоссі.

- А йому особисте запрошення не надіслали, - процідив Володя, а тоді гаркнув: - Та й так гарний! Труси і ножик – не перешкода, щоб випити чарку! Ми в костюмах, то й ти давай в костюмі!

- Так у вас же костюми, а в мене казна-що!..

Та все ж приєднався до колег, незважаючи на те, що ніж зачепився за вухо і звисав з нього химерною прикрасою. Володя задумався, як би найкраще підколоти Ромцю з тим ножем, та не міг нічого веселого вигадати. А Михайло тим часом виголошував тост:

- Ну, за завтрашню виставу, за весь наш театр і за «Книгу джунглів»!

- А головне – за Кіплінга, - додала Діана.

- Ні, - заперечив Володя, - головне – за нас!

- Та не побийтесь, - доброзичливо прогудів Михайло. – Давайте – за всіх!

Вони випили перші чарки. Роману здалося, що над його головою затанцювали зірочки, утворені вибухом черепа.

- Де ти таке узяв? – спитав він, сам не розуміючи, що говорить.

- Це секрет, - відповів Михайло – його голос бамкнув у голові, наче велетенський дзвін. – Налити ще?

Вони випили ще… а потім ще… і зовсім забули, що завтра в них вистава.

- Мені треба на свіже повітря, - завередувала Діана. – Мені потрібен широкий простір! Тут затісно й задушно, - вона підвелася: - Хто зі мною?

- Всі разом! – скомандував Володя. – Ми колектив чи хто?

Зробили висновок, що все ж таки колектив, тож усі разом і вийшли за двері. Романа, щоправда, затис у міцних обіймах Михайло, так і не давши хлопцеві вдягнутись, як він не виривався.

А що було з ними за межами театру, вже ніхто не пам’ятав.

Отямився Роман від холоду. Розплющив очі, і в них відразу вдарило яскраве світло.

Це що?! День?!

Сьогодні вистава, треба готуватися. А де всі? І до речі, де це він?..

Рома озирнувся і ледь упізнав місто. Все було на своїх місцях, всі будинки, стовпи й паркани, але все заросле ліанами, а вулиці присипані землею, хоч і асфальт під нею вгадувався. Рома кілька разів кліпнув очима.

«Це сон, - подумав він, заспокоївшись. – Я просто ще не прокинувся».

Він побрів вулицею кудись, думаючи про те, що уві сні такого не буває, щоб хтось ходив у трусах і з ножем на шиї. Хай ти навіть актор, що грає Мауглі, але все одно такого не насниться!

А крім того, він уже мерз, бо ранок важко було назвати жарким. От зійде сонце, тоді потеплішає, а тим часом треба знайти якусь теплу схованку.

Крокуючи вулицями, Рома не побачив жодного транспорту, а що вирішив піти передусім додому, то довелось іти пішки. За цей час він щиро сподівався прокинутись, та де там!..

Рідний будинок зустрів його непривітно, бо був так само присипаний землею і зарослий ліанами і якимось широким листям. Точнісінько як у тому покинутому місті, де володарювали мавпи із «Книги джунглів». Будинок виглядав таким крихким, що Рома не наважився увійти навіть в під’їзд, щоб випадково не поховати себе під раптовим завалом.

Мавпи вулицями теж проскакували; Рома не відразу зрозумів, що то люди, поки в одній макаці не впізнав сусіда.

«Ну, те, що люди стали мавпами, це не дивує, - думав Рома, несвідомо повертаючись туди, звідки прийшов. – Але ж я не мавпа, а Мауглі. Отже, мавпами стали не всі. Цікаво, що з іншими?..»

Це він подумав про своїх колег, з якими учора пиячив. Вирішив їх розшукати. І починати треба з Михайла – це ж була його горілка. Ну й напоїв!..

От тільки де його шукати? Рома пішов блукати вулицями, голосно кличучи: «Михааайле! Михааайле!» Мавпи передражнювали його, як папуги.

Рома змінив тактику і кликав уже по черзі: «Михааайле! Діаааано! Волооодю!» Мавпи тактики не змінили.

Аж ось опинився на центральній площі міста, повністю вкритій густою травою. Тут побачив людей з не зовсім мавп’ячим виглядом. Всі вони були чимось засереджені і сиділи навколо когось… Рома почув приємний жіночий голос: «Якщо ви хочете бути вовками, а не мавпами, то повинні знайти собі розумніше заняття, ніж бігати один за одним і один одного наслідувати».

Рома зрадів. Ну хоч одну знайшов!

Розштовхавши сумирних і здивованих такою поведінкою недововків, він пробрався до ораторки.

- Діано!.. – Рома затнувся, побачивши, який вигляд має його колега. Костюм пантери ніби вріс у шкіру. Втім, його власниця, схоже, ніякого дискомфорту не відчувала.

- А, Мауглі, - вона навіть зраділа. – Ти де це був цілісінький ранок?.. Вовки, не будьте такими недисциплінованими, як цей хлопчисько!

- Діано, що ти тут робиш?

- Я Багіра! Будь ласка, називай мене цим ім’ям. Я адаптую вовків до нових умов існування. Хіба ти сам не бачиш?

- Але… хіба ж це твоя робота? – Багіра-Діана подивилась на Рому, як на ідіота, і він виправився: - Хіба це твоя робота?

- Взагалі-то не моя, - неохоче погодилась вона. – Але розумієш… Вовки, на сьогодні вільні! – раптом гукнула до своїх вихованців; ті поважно розійшлися. А Багіра далі пояснювала: - Взагалі керувати зграєю мусить Акела. Але спершу він повинен стати ватажком. А для цього – пройти випробування, убити свого першого оленя. Так що він зараз на полюванні.

«Ось чим Володя зайнятий», - подумав Рома, а вголос спитав: - Ну, а Балу?

- А він складає навчальну програму для вовченят.

- А ти тим часом без усілякої підготовки вовків виховуєш…

- Ну що ж зробиш. Хтось же мусить.

- Але послухай… Багіро, - знову наважився Рома. – Згадай, ти ж не пантера насправді…

- З якого це дива? А хто ж я по-твоєму?

- Жінка. Актриса Діана Чорногуб. Ти працюєш у театрі, у нас завтра вистава…

Вона слухала уважно, але, судячи з виразу очей, нічого не розуміла.

- Мауглі, що з тобою? – турботливо спитала вона, варто було Ромі зробити паузу. – Чи ти не на сонечку перегрівся, що таке верзеш?

- Мабуть, тут уже зовсім глухо, - пробурмотів Рома сам до себе. – Треба пошукати інших, може, вони послухають…

Він розвернувся, щоб піти.

- Ти в затінок іди! – щиро порадила йому колишня колега, нинішня пантера. – Знаєш, де тут є затінок?

- Краще скажи, де знайти Акелу і Балу!

Вона взялась пояснювати, де шукати Балу: он за той горбик, а за ним три пальми, а потім уздовж стіни з ліанами направо, і там десь він у заковулку…

- А де Акела, я не знаю. Мабуть, де олень, там і він. Тобто, будь-де.

Рома подався на пошуки Балу. Але першим йому зустрівся все-таки Акела, який на бігу зненацька наштовхнувся на нього. Обоє впали – Рома встиг схопитись руками за ліани і повис на них. Володя своїм напівобличчям-напівмордою влучив у Ромине стегно. Або десь там поруч.

- Що??!!! – гаркнуло вовкоподібне страховисько. – Це ти??!!

- Я, - відповів Рома, намагаючись вивільнити руку з густих ліан.

- Ти! Та тебе вбити мало! Через тебе я впустив оленя! – кипів Акела.

- Неправда! Ти сюди мчав, як навіжений, хоча жодного копитного я поблизу не бачив…

Краще б він цього не казав! Колишній колега зовсім визвірився:

- Авжеж, не бачив! Він же втік! У-у-у! От зараз тобі горлянку перегризу і зграї віднесу! Скажу, що ти і є олень!

Рома щойно визволив руку з ліан, та почувши погрозу, швидко сховав у них голову.

- Володю, та кажу ж тобі, тут не було жодного оленя… - почав був він.

Але вовк, почувши це, наче сказився:

- Що?! Як ти мене назвав?! Ну все!..

Він схопив Рому за талію і легко витяг з ліан. Аж тоді актор згадав, що має ніж. Щоправда, несправжній, але коли вже акторська гра стала дійсністю, то хтозна…

- Моє горло ти не перегризеш! – заявив Рома. – Я сильніший, бо маю зброю! – і він вихопив ножа.

На Акелу це справило враження – він гарчав, але атакувати поки що не збирався.

- Послухай, - вмовляв Рома, поволі відступаючи, але загрозливо тримаючи в руці ножа: - Володю, отямся…

- Не хочу! – огризався той, наступаючи, але не наважаючись напасти. – І не зви мене так!

- Ти ж актор!

- Ще чого!

- Ти ж хороший актор!

- А ватажок ще кращий!

Ні, Володю вмовляти марно. Треба шукати Михайла, він розважливіший.

- Дивись-но, - раптом сказав Рома, кивнувши за Володину спину, - он же твій олень!

Подіяло. Володя на мить відвернувся, і Рома дременув геть.

Утікаючи від Акели, він і не помітив, як налетів просто на Балу, що дрімав на сонечку посеред якоїсь галявини.

- А, це ти, - ліниво сказав Михайло, одним неохоче розплющеним оком побачивши знайомий голий торс, що перехилився через його тіло.

Рома вже підвівся, але від швидкого бігу ніяк не міг віддихатись.

- Що сталося? – спитав Балу про всяк випадок.

- А… А ти хіба не бачиш?

Ведмідь став на ноги:

- Що?

- Що зі світом відбулось.

- А-а, то ти про це… А що з ним не так? По-моєму, він став значно кращим, ніж був.

- Джунглі кращі?

- А хіба ж ні? Поглянь, яка краса! Тут навіть дихається легше, ніж в загазованому місті, - і він глибоко вдихнув, демонструючи задоволення від свіжого повітря. Яке на видиху, до речі, вилетіло з ніздрів із потужним свистом.

Михайло так спокійно поводився, що Рома вирішив поки що не вмовляти його, а дещо з’ясувати:

- Слухай, а чому світ так змінився? Це ж від твоєї горілки?

- Ну звичайно! Це горілка не проста, а чарівна. І була це остання пляшка, яку треба було випити для того, щоб світ змінився.

- Але чому саме так? Чому джунглі і мавпи?

Михайло почухав потилицю величезною лапою:

- Знаєш, я сам не зрозумів. Може, від того, що останню пляшку пили актори, що ставили «Книгу джунглів»… А взагалі, яка різниця? Мені тут подобається значно більше, ніж у колишньому світі.

- Діана з Володею теж задоволені, - пробурмотів Рома.

- Ну от бачиш…

- А мені не подобається! І іншим людям навряд чи подобається бути мавпами!

- Більшість людей і так були мавпами, тільки не здогадувались про це. Вони просто остаточно стали собою – ось і все. А щодо тебе… Ну, мабуть, тобі не подобається, бо ти залишився в цьому світі в самих трусах. Але це не так уже погано. Зими тут, я так розумію, не буває. Тобі добре, не жарко, а от мені в цій шубі… - Балу зітхнув.

- Це ж костюм, Михайле! Це ж лише костюм ведмедя! Ти можеш зняти його, і не страждатимеш від спеки!

- Це моя шкіра! Ну звичайно, якщо здерти шкіру, то вже не матиме значення, холодно чи спекотно.

- А як можна повернути світ у нормальний стан?

- А навіщо? Хіба той стан був нормальнішим за той, що став?

- Ну… - Рома не наважився сперечатись. – Ні, а взагалі – можливо?

Може, Михайло й розказав би щось корисне, та тут прибігли Багіра з Акелою. Останній ще здалеку загарчав на Рому. Довелося знову витягти ножа. Про всяк випадок.

- Ось він! – кричав Акела Багірі. – Ось він!

Вони наблизились і спочатку здійняли страшенний галас. Обоє кричали щось своє, не слухаючи одне одного. Балу теж намагався вставити свої п’ять копійок і час від часу обом підтакував. Та зрештою Багіра пару разів гукнула: «А ну тихо! Тихо!» І всі нарешті замовкли.

В цій тиші Багіра поважно оголосила:

- Ми маємо прийняти важливе рішення. Слухайте всі уважно! І ти теж, - це до Роми. – Досі ми були одним дружнім колективом. Але сьогодні, саме цього дня, дехто вибився із нашої компанії.

Усі подивились на Рому.

- Ага, - відказав той. – Якщо ми один дружній колектив, то чому ж ви не спитали мене, чи я хочу…

- Не перебивай мене! – розлютилась Багіра. – Так от. Мало того, що цей дехто вже не з нами, так він ще й поводиться вороже.

- Позбавив мене здобичі – мого найпершого оленя! – не витримав Акела.

- А з мене взагалі хотів шкіру здерти, - додав Балу.

«Вони навіть не пам’ятають, як мене звуть, - із сумом подумав Рома. – Я вже просто «дехто».

- Ми не можемо терпіти в нашій компанії такого ненадійного товариша, - вела далі Багіра. – Ми повинні вирішити, що з ним робити. Ваші пропозиції?

- Горло перегризти! – проревів Акела.

- Та ні, це надто жорстоко, - заперечив Балу. – Хіба ми такі вже кровожерні? Вигнати його із джунглів, хай іде, куди хоче. Все одно ж не хоче тут жити.

- Проголосуємо, - підсумувала Багіра. – Хто за те, щоб його убити?

Акела підняв свою грізну лапу.

- А хто за те, щоб вигнати?

На це пристали Багіра і Балу.

- А хто за те, щоб мене не чіпати? – спитав Рома і підняв руку. – Чи моя думка не враховується? А хто за те, щоб повернути колишній світ? – і знову підняв руку.

Багіра глянула на нього поблажливо:

- Навіть якщо ми її врахуємо, вона все одно нічого не змінить. Сам бачиш, який варіант обрала більшість. Щасливої дороги, Мауглі, - і вона жестом підказала йому забиратись звідси.

- Гаразд, - сказав Рома, не намагаючись приховати глибоку образу. – Якщо заважаю, я піду. Але піду не просто так! Я знайду спосіб, як повернути старий світ! А поки що… Щасти вашому дружному колективу!

Він розвернувся і пішов геть з гордо піднятою головою. Але що далі йшов, то сильніше її опускав. А потім раптом зірвався і побіг.

Рома бігав джунглями, насилу впізнаючи під густою зеленню рідне місто. Так-сяк орієнтувався на вулицях, часом збивався зі свого маршруту і блукав невідомо де.

Він шукав театр. Звідти все почалося – там має бути і вирішення проблеми. Може, в тій пляшці ще лишилась горілка. Може, все повернеться назад, якщо ковтнути й загадати бажання. А може, її треба розбити, щоб розвіяти злі чари, які заволоділи світом і його колегами. А може, всю решту життя доведеться готувати інший чарівний напій, який все поставить на свої місця.

Але якийсь вихід існував, Рома не сумнівався! Не може ж бути, щоб одна розпита пляшка горілки так змінила весь світ! Не може бути, щоб театральна гримерка стала епіцентром такої глобальної метаморфози! Та врешті-решт – не може бути, щоб уся ця пригода була правдою!..