Тарра

Вони наближалися. Зграя із десятка дорослих дхарвів, грива в гриву, повільно просувалася униз пологим схилом, підозріло принюхуючись. Гаран обережно висунув голову з високої трави, де ховався їхній невеличкий загін, і придивився до звірів уважніше. Темна гладка шерсть, маленькі довгоносі голови зі щелепами, повними гострих зубів. Кілька таких звірів не становили б серйозної проблеми для досвідчених мисливців племені, проте зграя могла їх пошматувати за лічені хвилини. У цьому випадку розумніше було би їх просто обминути, бо і так людей залишилося всього четверо. Він почув позаду метушню і обернувся. Це шаман марно намагався не кашляти, прикриваючи рота рукою. Він весь почервонів, щоки його загрозливо надувалися. Селена, що лежала поряд, зустрілася з Гарановим настороженим поглядом та натягнула тятиву лука. Один із дхарвів раптом підняв морду і повернувся в їхньому напрямку. Кейран жестом наказав приготуватися до сутички. Гаран прицілився у найближчого звіра.

Надміру цікавий дхарв пильно вдивлявся у зарості, де зачаїлися люди. Крапелька поту скотилася скронею Гарана, рука, що тримала стрілу, ледь помітно тремтіла. Втім, звір все ж розвернувся та квапливо побіг, доганяючи інших.

Гаран полегшено зітхнув та зиркнув на хворого шамана. Той натужно пихкав собі в кулак, важко дихаючи. Старий уже зовсім зачах, подорож забирала в нього останні сили. Він ще тоді дуже здивувався, коли Морх сам зголосився піти з ними у похід, бо без того, схоже, доживав свої дні, страждаючи від прокляття богів. Шаман якраз сплюнув кров’ю на землю, підтверджуючи думки Гарана.

— Довго нам ще йти? — спитав Кейран старого, коли підповз до решти загону. — Ти казав, що ми дістанемося місця до сутінок.

— Ще трохи… Ми… Ми вже майже прийшли, — важко дихаючи, Морх показав рукою вбік. — Храм повинен бути на вершині.

Вдалині виднілася невисока гора, повністю покрита густою рослинністю джунглів. Селена допомогла шаману піднятися і вони, все ще насторожено озираючись, попрямували до пагорбів.

Загін повільно пробирався крізь гущавину. Кейран ішов попереду, прорубуючи шлях трофейним мечем, здобутим у бою з мерданами. У тому єдиному бою, коли їм все ж вдалося перемогти вороже плем’я, яке все більше притискало їх до земель загиблих богів. Земель, ступати на які мало хто наважувався. Тут жили страшні й небезпечні створіння і було повно вільної магії, що залишилася від давніх часів.

— Ця тарра, яку ми шукаємо − це зброя богів? Вона точно така могутня, як ти розповідав? — нервово оглядаючись, спитав у шамана Гаран.

— Так, вона містить дуже сильну магію, — відповів Морх, тяжко ступаючи. — Якщо ми знайдемо її, то прогонимо мерданів з наших володінь назавжди.

— Так чому ж тоді старі боги програли війну новим? — невдоволено додала Селена. — З такою могутньою зброєю і древньою магією.

— Вони програли війну самим собі, — шаман зупинився і обіперся на посох. — Гординя і почуття всесильності погубили їх. Вони почали ворожнечу поміж собою, бо ніхто з них не хотів ділитися владою. Почалася війна, яка і знищила все живе в цих краях. А потім сюди прийшли нові боги, які перемогли знесилених супротивників. Тепер в нашому світі майже не залишилося древньої магії.

Гаран похитав головою, він вже стомився слухати одне і те саме. Про те, як нові боги вдихнули в землю життя і люди повернулися з темних печер на поверхню. Про те, що тепер потрібно їм молитися і робити жертвоприношення. Останнім часом їхнє плем’я постійно тільки те й робило, що намагалося схилити милість прийшлих богів на свій бік. Проте це не сильно допомагало. Мердани, схоже, молилися краще.

Кейран раптово зупинився і вказав мечем на невеличку галявину, котра відкривалася перед ними. Щось із нею було не так. Там не росло жодного деревця, хоча її саму обрамлювала аж занадто густа рослинність. Морх жестом наказав усім стояти. Він пильно вдивлявся у щось попереду. Інші примружились і також побачили їх − маленькі іскорки, що з’являлися в повітрі час від часу. Вони так красиво переливалися різними кольорами, що хотілося підійти та спіймати хоча б одну.

Шаман підняв суху гілку та жбурнув на галявину. Нічого не сталося. Вона просто впала на пожовклу траву. Гаран з Кейраном недовірливо перезирнулися під невдоволене бурмотіння Селени. Та раптом гілка почала ледь помітно підстрибувати та потріскувати. Вона темніла просто на очах і за мить спалахнула яскравим жовтуватим полум’ям. Люди з острахом відійшли на кілька кроків назад.

— Це місце сили. Воно вбиває все живе. Якщо не одразу, то з часом, — шаман витер піт із чола. — Так, як сталося і зі мною. Раніше я часто сюди ходив. Поки… Поки не дістав прокляття богів. Вони не люблять, коли їх могили турбують.

Люди обережно обійшли небезпечне місце і продовжили підйом на пагорб. Невдовзі вдалині показався і сам храм. Точніше, його руїни. З колись величної споруди залишилося небагато. Верхні яруси обвалилися, у стінах рясніли здоровенні прогалини. Зелена ковдра джунглів майже повністю укрила будівлю ззовні. Та попри все, це місце ще й досі викликало неабиякий страх і тривожні відчуття.

Храм розташовувався на скелястому виступі, куди ще потрібно було піднятися. Морх указав на товсті ліани, що звисали згори. Кейран кивнув і вони полізли догори.

Першою пропустили Селену. Гнучка дівчина спритно хапалася за виступи і досить швидко видерлася нагору. Вона пильно роздивилась навколо та махнула рукою людям внизу. Шамана довелося підтримувати на підйомі. Цей клопіт взяв на себе Гаран. Морх важко сопів, руки його по-зрадницьки тремтіли. Вони вже майже дісталися верхівки, коли той не втримався і відпустив ліану. Хлопець в останню мить упіймав старого і повис на одній руці. Морх безпорадно висів і панічно намагався схопитися бодай за щось. Пальці Гарана почали зісковзувати, він міцно зціпив зуби. Ще одна рука зненацька підхопила шамана – це Селена прийшла на допомогу. Вони витягли старого догори і знесилено впали на землю.

Кейран, котрий затримався внизу, полегшено зітхнув і попрямував до скелі. Раптом позаду роздалося загрозливе гарчання, він озирнувся. Позаду він побачив велетенського волохатого звіра, що стояв на задніх лапах, піднявши передні з довжелезними гострими кігтями так, ніби готувався вхопити здобич, котра просто стовбичила перед ним. Потворний горб на спині плавно переходив у бридку голову зі щелепою, з якої навсібіч випирали криві жовті зуби. Кейран перелякано вихопив меч та відступив назад. Червоні звірячі очі уважно стежили за людиною. Чоловік повільно позадкував, щоб не спровокувати потвору. Він зустрівся поглядом з жахливим створінням і зрозумів, що воно все знає. Знає про його страх, і тепер він точно приречений. Кейран обернувся і щодуху побіг до найближчої ліани. Він випустив меч із рук і поліз догори. Проте наступної миті потвора встромила йому в ноги свої пазурі і потягнула вниз. Пронизливий крик заглушив усе довкола.

Гаран перелякано схопився на ноги. Так кричати міг тільки вже мертвий. Він глянув униз. Здоровенний звір нещадно шматував тіло Кейрана. Гострі, мов леза, кігті розривали шкіру їхнього ватажка. Потвора схопила зубами шию нещасного і почала трясти тіло, мов ляльку.

Селена голосно зойкнула. Звір підняв голову та пильно глянув на людей червоними очима. Гаран нарешті отямився та вхопив лук. Стріла влучила в спину істоті, проте вона тільки невдоволено рикнула, не випускаючи обм’якле тіло зі скривавленої пащі. Дівчина приєдналася до нього і невдовзі ще декілька стріл стирчали з-під звірячої шерсті. Потвора ще раз загрозливо зиркнула на людей та миттю щезла в джунглях зі своєю здобиччю.

— Ми мусимо йти, — промовив шаман, коли істота зникла в деревах. — Скоро на крики збіжиться ще більше звірів.

— Але ж Кейран… — у Селени затремтів голос. — Можна ж наздогнати ту тварюку і спробувати…

— Йому вже не допоможеш, — рішуче відповів Морх. — Ми маємо завершити місію, плем’я чекає нас.

Гаран спробував обійняти дівчину за плечі, щоб заспокоїти, проте вона жорстко відштовхнула його та пішла за шаманом.

— Проходу немає, — Морх вказав на завалений вхід до храму. — Чимало часу минуло, як я був тут востаннє.

Гаран поглянув на храм. Він так і не розумів, чому старий його так називає. Ця споруда хоч і мала колись колосальні розміри, проте нічим особливим не відрізнялася від решти, що залишилися від загиблих богів. Всі вони мали прямокутну форму і були збудовані з дивного каменю, секрет якого давно втрачено.

В одній зі стін вони помітили досить велику тріщину, крізь яку вдалось протиснутися всередину. Будівля сильно зруйнувалася, перекриття місцями провалилося, численні діри в стелі пропускали достатньо сонячного світла. Довкола валялося чимало незрозумілих речей із давніх часів, які вже давно перетворилися на мотлох. Гаран розсіяно ходив посеред них і намагався відгадати їхнє призначення.

— Сюди! Тарра має бути десь там. Я пригадую, що… нам туди. Обережно тільки, тут все дуже крихке, — шаман махнув рукою і повів їх до одного з проходів.

Вони повернули в довгий, зовсім темний коридор. Морх пробурмотів щось собі під ніс і почав ритися у наплічному мішку. Нарешті він задоволено хмикнув і вийняв дивну маленьку паличку. Промовивши якісь магічні слова, шаман направив її на стіну і − о диво! – з неї линув яскравий промінь світла. Дівчина з хлопцем перелякано відсахнулися.

— Ця магія безпечна, — заспокоїв їх старий. — Одна з речей загиблих богів. Потрібно поспішати, незабаром стемніє.

Гаран вкотре нагадав собі, що коли Морх вперше прийшов до них з півночі, він мав з собою багато таких магічних речей. За допомогою них він з легкістю розпалював вогонь та визначав шлях без зірок. Саме шаман пояснив племені про те, чого саме хочуть нові боги і навчив правильно поклонятися їм. Втім Гаран завжди з насторогою ставився до чужинця. Він був впевнений, що той знав набагато більше ніж розказував.

Морх провів їх до металевих дверей в кінці коридору, одна половина яких трохи нахилилась. Гаран щосили наліг на стару конструкцію і заіржавілий метал загнувся достатньо для того, щоби пропустити прибульців.

— Це точно тут. Саме це місце, — мовив шаман, коли вони нарешті потрапили до приміщення.

Тут було трохи світліше. На підлозі, засипаній битим камінням, лежало повно всіляких скринь. Морх схилився над однією із них. Він протер її від пилюки та відчинив. Всередині він знайшов продовгуваті металеві штуковини, схожі на палиці незвичної форми, ще й з тримачами для рук.

— Добре… Дуже добре. Тарра, ціла і неушкоджена, — задоволено сказав шаман. Тут він помітив щось на стіні і піднявся. — Перевірте, що в інших і поспішіть.

Морх підійшов до полиці, що висіла на стіні. Колись давно вона була червоного кольору, але білий хрест посередині ще можна було розпізнати. Старий почав ритися в ній, кидаючи на землю прозорі пляшечки.

Гаран запитально поглянув на дівчину та вона тільки знизала плечима. Вони взялися досліджувати вміст решти скринь. В одній із них виявились невеликі предмети, схожі на фрукти невідомої ребристої форми з металевим кільцем з одного боку. Селена взяла один з них і відійшла, щоб краще роздивитися, туди, де було більше світла.

— Ні! Цього не може бути… — Морх розчаровано сповз по стіні на землю, перебираючи в руках тонкі пластини з білими горошинками. — Це все не те… Воно не зніме прокляття!. Один непотріб! Невже я даремно сюди прийшов?

Селена скоса глянула на нього та піднесла знахідку поближче до очей. Кільце з чистого металу заворожувало своїм блискотом. Вона просунула в нього палець і задоволено оцінила можливість зробити собі з цього прикрасу.

Зненацька в шпарині дверей з’явилася голова знайомої тварюки. Вона схопила лапою дівчину та притягнула до себе. Селена заверещала та з переляку висмикнула кільце з ребристої штуковини. Гаран підвівся на крик та здалеку поглянув на дівчину. Вона намагалася вирватися і, тримаючи в руці незрозумілий предмет, з жахом дивилася на хлопця. Він ринувся на допомогу та наступної миті пролунав вибух і його відкинуло назад.

Гаран отямився і обережно розплющив очі. Крізь величезну діру у стелі на нього світив місяць. Він повільно піднявся. Все тіло боліло, рукав просяк кров’ю. Похитуючись, він підійшов до виходу. Перекриття обвалилося і засипало ту частину приміщення, де стояла Селена. Поміж камінням він помітив і розчавлену лапу потвори.

Біля стіни нерухомо сидів Морх. Погляд його застиг, із чола стирчав металічний уламок. Він підійшов до мертвого шамана, стягнув з того наплічний мішок.

Гаран озирнувся. Позаду стояла відкрита скриня із металевими штуками з кільцями. Зброя загиблих богів. Він вигріб увесь вміст скрині до наплічника та попрямував до виходу.

Важко ступаючи, Гаран думав про своє плем’я. Тепер воно буде врятовано. Володіючи такою могутньою зброєю, вони легко переможуть мерданів. Хлопець раптом здивувався думкам, що промайнули в його голові. Він зрозумів, що не раз ще повернеться сюди. Гаран ледь помітно посміхнувся. Тепер у його племені буде новий шаман.