Свободу Змію!

— Олесю, як давно ви знаєте Змія?

Я лише відвернувся до стіни.

— По-хорошому прошу вас відповісти на питання, — слідчий поправив окуляри на носі.

Мені було байдуже.

— Олесю...

— Я не знаю ніякого Змія!

Він усміхнувся.

— Самі себе викрили. Хто його дійсно не знає — розказують, що вже рік не вживають оковитої.

Тут я лише пхикнув.

— Я знаю лише свого парторга та начальника цеху!

Слідчий опустив лампу, щоб вона більше не світила мені в обличчя.

— Шановний Олесю Степановичу, маю вам нагадати, що скоро сторічний ювілей утворення нашої батьківщини! Радянському Союзу буде сто років! Сто років щастя для нашого руського народу та процвітання. Ви ж не хочете зіпсувати свято для себе та близьких?

Я сів рівніше та поклав руки на стіл.

— Рудольфе Рудольфичу, погляньте на мене, — сказав я слідчому. — Я звичайний пролетарій, обслуговую на заводі верстати з числовим програмним керуванням. У свої тридцять я заробив сивину, проблеми з нирками та холецистит. Отож не вживаю разом з іншими трудягами не тому, що не хочу, а тому що не можу. І саме тому не розумію вашого гумору про всіляких гадів, зміїв, чи як їх там.

Слідчий знову поправив окуляри на носі.

— Олесю Степановичу... Нагадаю, що наша батьківщина — Радянський Союз. Ми пережили кризу дев’яностих, коли наші вороги були сильними та хотіли нашого зникнення. Ми пережили світову кризу двотисячних, після якої в Сполучених Штатах та Європі спалахнули революції, а місцеві пролетарії стали будувати комунізм за нашим зразком. І згадуючи, через що ми пройшли... я питаю себе... як нам це вдалося? Як нам вдалося вистояти?

Він розвернувся різко й раптово.

— Як? Як? Олесю Степановичу, як? І я вам відповім. Ми — ні на секунди не втрачали пильності. І зараз ми все про вас знаємо. Отож пропоную зараз і по-хорошому сказати, скільки ви знаєте Змія і де його спільники!

Я не кліпаючи дивився йому в очі. Він також не кліпав. Спочатку.

— Гаразд, — зітхнув Рудольф Рудольфович. — Ви можете йти.

І закурив.

— Це все? — не повірив я.

Він кивнув.

— Так. Так. Ви вільні.

Я встав зі стільця і вже бува рушив до дверей... Але щойно взявся за ручку озирнувся.

— Рудольфе Рудольфичу... А хто такий цей Змій?

Слідчий кахикнув.

— А чого ви питаєте?

— Просто цікавлюся. А раптом я можу бути корисний партії!

Він затягся і погасив цигарку.

— Змій — це затятий антиреволюціонер, ворог народу, що організував підпільне видавництво, що поширює книжки жахів та антирадянської пропаганди. Можете мені повірити, ще та мерзота.

Я кивнув. І вийшов у коридор. Жодної лампочки не світило. Навпомацки рушив до дверей. Знадвору було холодно. Я напнув комір шинелі та рушив у сніг. Середина березня не надто обнадіювала на скоре тепло. Хто зна. Може десь є паралельні світи, де в Києві зараз тепло та сонечко. З-за рогу вигулькнули силуети патрульних. Я згадав, що забув надіти маску та швидко виправився. Можуть і розстріляти. Останній випадок вже був минулого тижня. Патруль пройшов не звернувши на мене уваги. Лише через квартал я ризикнув дістати мобільний телефон. Не айфон, як у членів партії, але достатньо пристойний як для моїх статків. Ще б пак! Три зарплати! Я ввів чотири одиниці. Дочекався, поки розблокується, а потім вимкнув і увімкнув знову. Набрав складний пароль, який я боявся промовляти навіть подумки. І лише тоді дочекався як зі слухавки долинув голос Тетяни.

— Привіт, Чугайстре! Як справи?

— Привіт, Сонечко. Все добре. Мене шманали не досить довго.

— Дивно... Тобі це не здається підозрілим?

— Я скорчив із себе пай-хлопчика. Ти ж знаєш, я гарний актор.

Сонечко лише нервово кахикнула.

— Сам знаєш цих гебістів. Вони можуть і самі ламати комедію.

Я озирнувся. Наче нікого.

— Навіть якщо за мною хвіст, то я не бачу.

— І все ж, будь пильний.

— Добре. Канал захищений?

— Так.

— Вийду на зв’язок при першій нагоді.

— Добре. Бережи себе.

— Добре, бувай, Сонечко.

— Стривай, стривай! Чугайстре, а ти не хочеш піти на покій!

Я захитав головою.

— Ні. Ні.

— За тобою можуть прийти ще раз!

— Наступного разу.

І вимкнув телефон. Розблокував знову. І вдруге ввів чотири одиниці.

Мій сусід по комуналці Петро Фьодорич сидів на кухні в старому облізлому кріслі та дудлив пиво.

— О! Степаничу! Затримався на роботі? — усміхнувся він.

— Ні. Застряг у заторі, — відмахнувся я та повісив шинель на гвіздочку в коридорі.

Фьодорич ляснув у долоні. По телевізору якраз йшов футбол. Збірна Радянських Штатів Америки атакувала наші ворота. Але куди їм пробити Пятова. Сильним ударом він відправив м’яча якомога далі, а хлопці перейшли в контрнаступ.

— Не дарма Шева збірну Союзу тренує, — Фьодорич ковтнув пива.

Під крики вболівальників з телевізора я зазирнув до холодильника. Ковбаси вже не було. Лишився вчорашній плов.

— Як там дружина? — спитав я в сусіда.

Він ковтнув пива.

— Вчить з сином уроки. Їх знову перевели на дистанційне. Отож довелося втекти на кухню.

Я насипав плов до тарілки.

— Тільки вибач, довелося вимкнути мікрохвильовку, — Фьодорич дотрусив у рота останні краплі з пляшки та вказав на телевізор.

— Нічого, їстиму холодне.

Однаково мікрохвильовка вся у смальці й у ній живуть таргани. Я відігнав одного нахабу, щоб він заховався у неї, та сів поруч з сусідом на старий обдертий ослінчик і став слідкувати за грою. Там американці якраз проводили складну комбінацію обмінюючись пасами.

— Чого Шева наших так навчити не може? — ляснув Фьодорич у долоні. — Неможливо дивитися на цих телепнів!

— Облиш, кажуть, вони товчуть одне одному пики на тренуваннях. Яка з них команда! — я став наминати плов. Іванов недоладно намагався перехопити м’яч.

— От би в збірній грали одні українці! Ото була б команда!

Ярмоленко віддав ще один пас Яремчуку… і збірна Союзу перехопила м’яч. Весь стадіон зареготав.

— Піду но я спати, — зітхнув я.

У своїй кімнаті я навіть не вмикав світло. Так і гепнувся на подушку.

Зранку я прокинувся надто пізно та запізнився на свій автобус. Довелося їхати у спекулянтів на маршрутці. Встиг якраз вчасно. Павло Данилич роздавав задачі на день. Я запустив усі десять фрезерів, що були під моїм началом, і завантажив у них з флешки три-де моделі. Зачекав, поки прогріються шпинделі та запустив програми. Діамантові свердла з голосним риком стали вгризатися у метал. Я підійшов до Данилича та зняв навушники.

— Даниличу! У мене вдома ковбаса закінчилася. Нумо я в магаз зганяю, поки все ріжеться?

Він навіть не зняв навушників і кивнув.

— Олесю, тільки хутко.

Автоматика на станках працює ідеально. За роботу можна не переживати. Аби тільки комісія не завітала.

У гастрономі як завше була черга. Ну, ми ж радянські люде, нам не звикати. Я чесно відстояв своє місце, відправивши у відомому напрямі двох нетерплячих. Десь за годину вдалося протиснутися до товариша продавця.

— У вас є ковбаса?

— А вам яку? — спитала вона.

— А яка є?

— Є тільки по два двадцять.

— Ні, мені, будь ласка, з м'ясом, — наполіг я.

Товариш продавець зітхнула.

— Скінчилася.

— Та годі. З вас не убуде!

— Нам для своїх не вистачає.

— Та годі! Я ж тут на фрезері роблю. Як у вашій "Ладі" що зламається — виточим як у фірмі!

Жінка щось написала на посмальцьованому папері.

— Скільки?

— Хоча б одну!

Вона віддала мені папірець. І вказала у бік каси. Я шуснув мов блискавка. Черга була невелика. Всього двадцять чоловік.

— З вас п'ять рублів, — байдуже сказала касирка, коли я все ж дочекався.

— Так. Але мені сім палок, — невимушено зауважив я.

— Тут написано про одну!

— То така сімка!

Товариш касир зітхнула. Звісно в одні руки стільки не давали. Але тут мені пощастило. Я шугнув назад до продавця у третю чергу.

Що не кажи, але добре, що наше суспільство прямує до роботизації! Ще пару років і буде справжній комунізм! Мої фрезери вже якраз закінчували роботу. Але щойно остання фреза перейшла у початкове положення… у цеху стало надто тихо… І це мені не сподобалося.

— Так-так-так, Олесю Степановичу… Прогулюєте роботу? — почув я ззаду голос Рудольфа Рудольфовича.

Інстинкт підказував не обертатися. Я продовжував кивати головою в такт якійсь пісеньці не знімаючи протишумових навушників. І лише коли відчув дотик до плеча, все тіло наче пройняло струмом. Я наче зменшився у розмірах.

— Хто? Що? — спитав я.

— Де ви були три години? — люб’язно усміхнувся Рудольф Рудольфич.

— Комісія?

— Державної безпеки!

— Ой! Та я за ковбасою ходив! Чес-с-слово! В-всього лише за ковбасою!

Рудольф по дружньому обійняв мене за плече.

— Товаришу Возний, годі корчити з себе простачка. Нам все про вас відомо!

Інстинктивно хотілося скинути його руку. Та я втримався.

— Клянуся партбілетом парторга! Справді за ковбасою!

Слідчий зняв руку та закурив цигарку.

— Хтось це може підтвердити?

Я зам’явся. І показав пакет із гастронома.

— Ось дивіться!

— А де взяли?

— В магазині! Продавець підтвердить!

Рудольф загасив цигарку о стіл одного з моїх фрезерів.

— Ходімо.

І ми пішли. Товариш продавець звісно мене впізнала. І зробила круглі очі.

— Ви знаєте цього товариша? — Рудольф Рудольфович проштовхався крізь чергу і вказав їй на мене.

— Вперше бачу! — впевнено відрізала жінка.

— Впевнені?

— Шановний! Я пам’ятаю кожну огидну мармизу у цій черзі! Бо є любителі гасати тут колами. А ми не видаємо більше двох одиниць в одні руки! Але цього товариша я бачу вперше! — швидко заявила вона.

Рудольф поправив окуляри.

— Впевнені?

— Авжеж впевнена! І не затримуйте нас! Тут бачите яка черга!

Слідчий взяв мене під лікоть.

— От бачите…

— Та парторгом клянуся! Я в касі все оплатив! А вона не пам’ятає!

— Ходімо в касу…

Звісно я знав, що скаже касир.

— Це ваш чек?

— Ні.

— А цього товариша пам’ятаєте?

— Ні.

— Він каже, що купляв у вас…

— Шановний, ми не видаємо більше двох в одні руки. Вибачте, там люди чекають, нам треба працювати!

Слідчий знову взяв мене під лікоть.

— От бачите, Олесю…

— Та мамою клянуся! Тут випросив!

— Хочете підставити чесних працівниць?

— Та бога побійтеся! Ніяк ні!

— Хто такий “Бог”?

Запала тиша.

— Розкажете на допиті. Ходімо назад у цех, будемо оформляти протокол.

Я схопився за голову. І мене потягнули.

В цеху все ще було тихо. Не працював жоден фрезер. За цей час Данило Данилич навів лад у паперах.

— Товаришу слідчий! Ось дивіться! Я кожні п’ять хвилин роблю обхід цеху! І зазначив час відсутності Возного!

Рудольф кивнув кільком людям у формі міліції.

— Оформляємо рапорт.

— Про що! — гукнув я.

— Про державну зраду.

Я впав колінами на підлогу і мало не гепнувся головою о вкритий пилюкою бетон.

— Та богом клянуся!

— Про бога ще розкажете.

До воріт цеху під’їхала вантажівка з написом “Хліб”. Мене завели у кузов.

Тепер мені в очі світило три лампи. Дві на столі, одна ззаду.

— Що ви від мене хочете?

— Назвіться, — почув я голос Рудольфа.

Зітхання.

— Я. Возний Олесь Степанович. Фрезерувальник п’ятого розряду. Працюю на заводі Ленінська Кузня вже вісім років…

В кабінеті зареготали.

— Все ще ламає комедію!

— Годі, Тарасе! Скажи все як є!

Рудольф став ближче у світло ламп.

— Лужій Тарас Григорович. Вісімдесят восьмого року народження. Народився в місті Морівськ Чернігівської області у сім’ї фельдшера. З дитинства гарно вчився та поступив у Київський Політехнічний Інститут на спеціальність радіотехніка. На другому курсі виключений за антирадянську активність та участь у контрреволюційних угрупуваннях. З дві тисячі восьмого — член Новітньої Української Повстанської Армії, що проводила диверсійні дії проти радянської влади. Після розгрому втік у ліс, п’ять років жив у криївках та продовжував військові дії проти НКВД. У дві тисячі вісімнадцятому зник з поля зору спецслужб.

Слідчий опустив лист.

— Олесю, вам нічого не здається знайомим?

— А що має?

— Хоча б те, що ми, здається, знайшли товариша Лужія… Він зараз тут! У Києві! І заліг на дно працюючи на заводі!

Я зітхнув.

— Я тут при чому?

— Годі, Олесю! Чи гм… Тарасе!

Позіхання.

— Ви мене з кимось переплутали!

Далі я відчув удар під дих. Сильний. Ледве не задихнувся корчачись на підлозі.

— Годі! Тарасе!

— Ви не знаєте про мене нічого!

— Що з того, що я сказав — не правда?

— Хоча б те, що Морівськ — це село, а не місто!

Запала тиша. Мене знову посадили на стілець.

— Коротше, Чугайстре! Де Змій?

Я зітхнув.

— Тільки не бийте! У мене слабке здоров’я…

В кімнаті знову зареготали.

— Авжеж! Жити десять років на болотах!

Фиркання.

— Це від праці на заводі!

Мені вгатили по носі.

— Коротше, пані Супрун! Де інші агенти!

Я знову фиркнув. І побачив на руці кров. З носа капало.

— Я нічого не знаю!

Вгатили по ребрах. Так і зламають, чесне слово.

— Ти ще скажи, що не знаєш, хто така Супрун!

— Звісно, що не знаю!

— Це ваш начальник з Радянських Штатів!

На мене знову замахнулися кулаком. Я прикрився і впав на підлогу. І заговорив швидко-швидко.

— Добре! Добре! Я розкажу як все було!

Мене посадили на стілець.

— Розказуй!

Зітхання.

— Спочатку не було нічого. Потім Бог сказав “Та буде світло!” І створив день та ніч. Потім…

— Коротше!

— Ви ж хотіли поговорити про Бога!

Запала тиша.

— Хто такий “Бог”?

Я впав на коліна.

— Зніміть хоч на мить кайдани! Дайте перехреститися, я про всіх розкажу!

Почулося кілька смішків.

— О! Так він віруючий! — посміхнувся Рудольфович. — Це вже цікавіше!

— Зніміть наручники! Він нікуди не втече! — пробасив незнайомий твердий голос.

В кайданах на руках повернули ключем. Я розім’яв затерплі долоні.

— Коротше! Здам вам свого парторга! Кожного ранку він проводить такий ритуал! Окуляри на місці… Ширинка застібнута… Запальника в піджаку і… Партбілет у кишені…

Пролунали постріли. Схоже старий як світ трюк застиг моїх нових знайомих зненацька. Я забрав ключі у Рудольфовича від кайданів на ногах і звільнився повністю. Вимкнув усі три лампи та оглянув приміщення. Чотири трупи лежали у незручних позах. Спокійно, хлопці, тепер відпочинете. Рудольф Рудольфович спав біля мого стільця. Під ним розтікалася калюжа крові. Я потер ніс. На руці залишилося щось мокре. Трохи у кутку сидів дебелий старигань у темних окулярах. Біля дверей — два оперативники у формі. Я перевірив, скільки набоїв залишилося у запальничці. Витяг діамантову пломбу із зуба та зробив круглий отвір у броньованому склі. Та стрибнув у ніч.

Мобільник у щитку біля кіоску знайти було не важко. Ми завжди лишаємо дешеві моделі по різних закутках. Брати свій смартфон зі стола слідчого я не ризикнув, тому озирнувся навкруги та ввів свій пароль у стареньку Нокію.

— Хімчистка “Снігуронька”, Тетяна, ми вас слухаємо!

— Сонечко, я тут трохи замазав піджак.

— Машина вже виїхала, чекай.

Пролунали короткі гудки. Машини чекати довелося лише десять хвилин. Вона під’їхала до вулиці Котовського та мигнула фарами. Я вийшов зі свого сховку за деревами й пішов до неї. Це був чорний лімузин. Я сів на заднє сидіння.

— Як ти, Тарасе? — спитала Тетянка. Вона сиділа поруч з водієм.

— Замели, — зітхнув я.

Вона пирхнула.

— Я ж тобі казала, що з тебе кепський конспіратор!

— І це кажете мені ви? — я поплескав по велюровим сидінням лімузина.

— Зараз карантин. Ніхто не одружується. То ж Валерію треба якось заробляти.

— Він надійний?

— Ти хоч бачив хоч одного водія лімузина комуніста?

Я озирнувся у вікно. Ми звертали з інтернаціональної площі.

— А якщо патрульні зупинять?

— Заспокойся, лімузини ніхто не спиняє.

Я відкинувся на спинку сидіння.

— У тебе кров? — перепитала Тетянка.

— Так. Виробнича травма.

— Старієш?

— Ні. Просто занадто довго ламав комедію. Хотів вицідити у них скільки їм про нас відомо.

— І як?

Тетянка була неабияк стурбована.

— Схоже їм відомо про нас все. Питання лише, як швидко вони вийдуть на Влада. Йому треба переховатися.

Водій чхнув.

— Валер, вези нас до порталу. Тарасу тут більше нічого робити, — Тетянка поправила свою руду зачіску.

— Окей, — усміхнувся Валера. — Домчимо з вітерцем.

Ми звернули на проспект Перемоги.

Проспект Науки був порожній о цій порі.

— Їдемо на Лису Гору? — порушив тишу я.

Тетянка зробила великі очі.

— Ні, — посміхнулася вона з відьомським виразом обличчя.

— А куди?

— До Патона.

— В інститут?

— Еге ж.

Я вирішив не розпитувати далі. Звісно я чув, що українські вчені підпільно роблять експерименти. Але те, куди завели їхні пошуки — залишилося для мене фантастикою.

— А ви не переймаєтеся, що…

— Ні, — сказав Валера. — Комуняки ідіоти, навіть якщо слух піде, розцінять як жарт.

Машина звернула перед сталевими воротами з двома червоними зірками.

— Хлопці! Мені тут кузов трохи підварити! — кинув наш водій через опущене скло охоронцю.

Той махнув рукою. Лімузин проїхав.

— Ти тут часто підварюєш кузов?

— Охоронці кожен день різні.

Більше до цієї теми ми не верталися. Аж поки не зупинилися перед одним з ангарів, схожим на той, де був мій цех. Тетяна вийшла перша. Я теж вийшов та розім’яв суглоби. Ми пішли разом.

— Виглядає, як знищення непотрібних агентів, — все ж пожартував я. — Бац! І тебе тут нема.

— Так, і саме тому ми розповідаємо казки, щоб ви не пручалися, — цілком серйозно відповіла Тетяна.

І все ж коли нам відчинив двері вчений, мені відлягло від серця.

— Віталію Антоновичу! До вас нова піддослідна миша! — Тетяна штурхнула мене за плече.

Вчений посміхнувся. Він був худий, високий і схоже любив усміхатися собі у вуса при кожній нагоді.

— Заходьте-заходьте!

Він впустив нас в ангар. Там стояв дивний агрегат, схожий на величезний апарат для зварювання. Вчений став раз у раз смикати різні важелі.

— Зачекайте, зараз прогріється, — він озирнувся на мене. — Вперше користуєтеся моїми послугами?

Кивок.

— Будьте спокійні, я люблю пояснювати принцип дії свого винаходу, але розумію, що у вас обмаль часу. Коли ув’язнили моїх синів… старшого за контрабанду, а Сашка за репост у мережі… Коротше я зрозумів, що треба тікати. Але куди? Весь світ під советами! Отож і з’явився цей портал. Виявилося, що електрична дуга високої напруги, яку ми використовуємо для зварювання... Коротше, вона викривлює простір та… О! Бінго! Працює!

Він відійшов від пульта і гордо вказав на котушку, що засяяла розрядами.

— Куди вас відправити?

Я озирнувся на Тетянку.

— В незалежну Україну, — промовив я.

Вона махнула мені рукою.

— Бережи себе, Чугайстре!

— Ти теж, Сонечко!

Перед котушкою засяяло світло. Я зробив крок уперед. І все завертілося.

Навіть коли ми з хлопцями викрали літак у Скнилові та обстріляли з ракет вище військове керівництво… Навіть тоді мені не було так кепсько. Нутрощі наче вивертало назовні. Звісно для кожного переносимість порталів індивідуальна. Але я занадто довго жив на болотах.

Потім я зрозумів, що мене кудись тягнуть.

— Спокійно пацани! Це мій братуха! Трохи перебрав! — почув я.

— От же ж алкашня! Навіть карантин їм не завада!

— Може до мавп його! Апартаменти чекають!

— Та спокійно, пацани! Ми вчорашню гру святкували! Відвезу дружині!

Почувся регіт. Я відкрив очі та побачив перед очима салон машини. Оббивка була з натуральної шкіри! Оце тут живуть!

— Вісім років не вживаю! — прошепотів я. — І ще стіки ж не буду!

Почулося гудіння мотору. Якесь тихе, чи що…

— Спакуха! Все під контролем! Це так усіх ковбасить у порталі!

Я зробив великий вдих. І спробував сісти.

— Ти хто?

— Мене Андрієм звати, — усміхнувся у дзеркало водій, — я в інституті старший науковий співробітник.

Він зробив пальці “козою”. Враховуючи як він говорить, та татуювання на руці, йому б більше підійшли б трудові табори, а не наукові…

— Коротше, чувак, зараз зазирнемо на хату, зробимо тобі біопаспорт! А потім зазирнемо у “Лавіну”, підберемо шмотки. Так шо не кіпішуй, усе чотко!

Я сів рівніше.

— Гаразд.

— Кажи “окей”!

Він озирнувся й усміхнувся.

— А давно ви співпрацюєте…

— Та ніхто ні з ким не співпрацює, — водій викрутив руль на перехресті. — Ти перший! Можеш уявити моє здивування, коли хлопці в цеху почули голос покійного дядька Віті!

Я поглянув у вікно. Будинки навколо були дуже високі. І біля кожного — металеві конструкції із плакатами напівоголених дівчат. Ну, що тут казати. Паралельні всесвіти — вони на те і паралельні всесвіти. Цікаво, а чи є в цьому світі й мій двійник…

— Так, майже приїхали. Дружина нічого не знає, так шо… Ну, ти пойняв.

Ми вийшли з машини. Срібляста Тойота й моєму парторгу була б не по кишені. А далі я глянув на будинок. Мамо генсека! Та тут мало не тридцять поверхів! Андрій завів мене у ліфт. Чисто й охайно.

— Будь як вдома. Нам на саму гору.

У квартирі мене вразило все! Меблі. Стіни. Світло. Еге ж! От шо значить без радянської влади!

— Люба! Це мій кореш! Ми тільки з кіностудії! — і він швидко пропхнув мене до ванної кімнати. — Короч! Душ у твоєму розпорядженні! Твої шмотки я викину, а то за бомжа приймуть.

І тільки коли на мене полилася справжня гаряча вода, мою свідомість справді переконало, що я в іншому світі. Гаряча вода! Гаряча! Де це бачено!

Далі все завертілося. Андрій назвав це “шопінг мовом”. Чи якось так. Я вже не встигав дивуватися. В принципі, й джинси які мені позичив господар хоч і були подерті, але цілком мені підходили… А тут… А тут у мене просто розбігалися очі.

— Не твій розмір. Ходімо в інший магазин.

І так аж поки Андрій не склав обидві руки “козою” та крикнув:

— О! Реально! Тепер чумовий прикид!

Я скептично поглянув на себе в дзеркало. На батьківщині мене не те щоб замели, а відразу спалили б на вогнищі. Далі ми пішли у те, що Андрій назвав “супермаркіт” чи якось так. І мені ледве вдалося не ходити з відкритим ротом. Та це просто…

— Не зважай, — усміхався Андрій, — зараз локдаун, полиці майже порожні.

Ми нагребли все, що опинялося під рукою. Андрій провів цілий візок до десятка… Десятка кас! І черги біля них вважай що не було!

— Вибач, тут через локдаун мало касирок. Тому так багато людей!

За весь цей час я так нічого й не сказав. Та що й сказати! Та раптом мені закортіло запитати, як же за все це платити? А валізи з грошима я в Андрія не помітив... Але Андрій розплатився карткою. Ну, вони тут і живуть!

— Спакуха, зараз пообідаємо, проведу тобі культурну програму!

Я стільки не їв відтоді як ми з хлопцями накрили зненацька застілля номенклатурників при штурмі Чернівців. Що й казати…

— А тепер у клуб! Тільки нікому не кажи, бо локдаун!

Я не заперечував. В мене й досі була обертом голова!

Те, що Андрій називав “музон”, було дуже голосним і нагадувало виття зубної машини. Але я починав… Я починав “втягуватися” у цей світ. Так. Саме це слово. І тому танцював разом з усіма. Так. Переважна більшість були в медичних масках. Але все одно були так близько одне до одного…

— Привіт… Я — Мілана.

Я мало не хапав ротом повітря.

— А я — Тарас, — усміхнувся я. Згадалося, як у селі ходили на дискотеку та слухали “Ласкавий Травень”, махаючи кулаками з пришлими призовниками. Пробач, мамо. Схаменувся я тільки в туалеті, але було вже пізно. Вибачаюся... Але далі опустимо для цензури…

Зранку в мене дуже боліла голова. Але я все одно встав та великими ковтками став пити газовану воду з пляшки із гнучкого скла.

— Як тобі? — Андрій сидів у розкішному білому кріслі й дивився телевізор. Він був одних трусах і я для себе відмітив, що татуювань у нього було дуже багато.

Я взявся за голову та поглянув на великий екран, який у нас не могли собі дозволити навіть члени партії. Там якраз гасали одне за одним олені у дикій природі.

— Я хотів би глянути ваші новини, — промовив я і зрозумів, що вперше заговорив з Андрієм за весь час нашої зустрічі.

Він клацнув на пульт.

— По телеку одна деза та лажа. Зараз покажу тобі фейсбук.

І дістав ноутбук.

До реальності завжди важко повертатися. Особливо коли ти вже запевнив себе, що потрапив у рай.

Андрій поплескав мене по щоках. І натиснув на кнопку на якомусь приладі. Я впізнав автоматичний манометр, який бачив тільки у фільмах з Радянських Штатів.

— Так… Тиск в нормі. Звичайна паніка.

Я знову сів.

— Мені ж казали, що тут незалежна Україна!

— Так. А насправді у нас цирк. І шо?

Вдих. Видих. Андрій дивився на мене хоч і занепокоєно, але спокійно.

— Мене вже просто дістала ковбаса по два двадцять. А ви зараз робите все щоб…

— Ніхто нічого не робить. Прийдуть вибори, буде новий президент. А ні — то винесемо разом з дверима.

Пирхання.

— Поки у влади генеральний секретар Путін, вам також непереливки. Спрут огортає усі світи, — я гарячково думав. — Коротше, буду вчити вас як проводити справжню революційну роботу.

— Та спокуха… У нас…

— Та у вас жодного хлопця біля метро з листівками! Жодного агітатора з гучномовцем! І ви ще дивуєтеся, що кавеенника обрали! Де робота з населенням?

Андрій вказав на ноутбук.

— Та спокійно! У нас є фейсбук! Зараз…

— Та пересаджають просто всіх!

Запала тиша. Ми ще трохи сиділи, сердито дивлячись одне на одного.

— Окі, порулили під офіс перзидента. Тама якраз віче. Заодно познайомлю з тусою.

Наступні дні минули у напруженій праці. Готувати агітаційні матеріали — дуже кропітка справа. Я познайомився з багатьма місцевими активістами. Дизайнерами, юристами, журналістами. Всіх і не запам’ятаєш. Весь цей час Андрій мені допомагав, бо все одно інститут був закритий через карантин. Але у п’ятницю в нього задзвенів мобільник.

— Тарасе, тут ще одного потраплянця з вашого Союзу Радянської Планети Земля підтягнуть. Зачекай мене тут. Я швидко, — він махнув мені та вибіг.

Десь цілу годину я сидів майже як на голках. І мої переживання виявилися недаремні. Щойно Андрій повернувся, я побачив Тетяну. Вона була вся у синцях та ледве трималася на ногах. Губа розбита, під оком величезний синець, спідниця роздерта. Я допоміг, щоб її поклали на диван.

— Сонечко! Що сталося?

Плач. Я ще ніколи не бачив, щоб вона плакала.

— Чугайстре, вони взяли усіх. Змія стратять як організатора під ювілей, — вона витерла сльози.

Всі присутні перезирнулися. Євген, що писав всі тексти за лептопом, Роман, що якраз спілкувався з промоутерами, та Влад, дизайнер, що все верстав та друкував. Сказати, що вони були шоковані…

— Про якого вона “Змія”? — спитав Влад.

— Забудь, — швидко махнув рукою Андрій.

— Стривай… Ти хочеш сказати… Що коли ми перепили паленої горілки у тебе на Патона…

— Горілка була нормальна, — все ж промовив Андрій.

Тиша була досить незручна.

— Я йду назад, — твердо промовив я і рушив до дверей.

Андрій мене зупинив різко й рішуче.

— Ти нікуди не підеш.

— Андрюха, я йду з ним, — Влад розім’яв зап’ястя.

— Змій! Ти взагалі під домашнім арештом!

Я здивовано на них поглянув. Потім поглянув на Влада… Ну… Трохи схожий.

— Андрюх, це я в цьому світі під домашнім арештом. А в іншій реальності про мене ніхто нічого не казав.

Він склав руки на грудях.

— Тут намічається якийсь двіж? — спитав Євген. — Я з вами!

Тетяна підхопилася з дивана.

— Чугайстре! Ви сказилися!

— Так, — кивнув я.

— Тарасе! Там комендантська година і військові на кожному кроці!

Тиша відчувалася на дотик.

— Окей, — сказав Влад, — міняємо план, — і взяв свій мобільний. — Привіт, Ігорю! Це Змій! Можеш пригнати у вас з Десни один “Оплот”? Так. Дякую. Чекаю.

Андрій відкрив рота.

— Змій!

— Шо!

— Він не пройде через дугу!

— Ми ж їздили на твоїй “Тойоті”!

Андрій відвернувся і закусив губу.

— Гаразд… Я можу розпекти електроди, щоб було жарко мов у пеклі. Ходімо.

І відчинив двері.

— Чугайстре!

Я опустився біля неї навприсядки.

— Сонечко, ми не можемо бути впевнені, що совки не дізнаються наш секрет та не захоплять всесвіт.

— Добре, — зітхнула вона.

— Де вони проводять страту?

— У музеї Леніна.

Вона витерла очі. Я встав і ми з хлопцями пішли.

Другий прохід через портал дався мені легше. Лиш трохи нудило. Що не скажеш по моїх побратимах.

— В житті більше пити не буду, — видихнув Змій.

— Ми ж тверезі! — видихнув Андрій.

— Це я на майбутнє. Поїхали!

Наш танк зніс ворота з двома червоними зірками. Я дивився у візор навідника. Поки все чисто. Патрулі, що траплялися нам на шляху не звертали на нас жодної уваги. Де це видано у Києві ворожий танк!

Але це було до першого блок-поста… Змій спочатку думав, що з ними робити, а тоді поїхав давити. Ми проїхали кількадесят метрів. І тоді нас вперше труснуло. Я розвернув перископ.

— Зміє! Тут вертольоти!

— Байдуже! Тут активний захист!

Нас знову труснуло.

— До Європейської площі дотягнемо!

— А до Інтернаціональної?

Ми й справді доїхали. Відстрілюючись з кулеметів і підбивши один вертоліт з гармати. А на площі в нас почали гасити з усіх усюд. В маленькій кабіні стало гаряче як у пеклі.

— Змію! Ми горимо! — крикнув Андрій.

— Здаватися? Ніколи!

Але тут запахло смаленим. Далі сидіти було самогубством. І я відкрив люк…

— Що шкодили й нашкодили, бандерівці? — офіцер у будьонівці був підозріло схожий на Рудольфа Рудольфовича.

Я не відповів. Нас потягли до будинку музею. Там у головній залі був великий стіл, за яким сиділо все вище керівництво Союзу Радянських Республік Землі. Генеральний секретар Путін… Очільник УРСР Янукович… І вся ця наволоч дивилася на нас та сміялася.

— Це ж треба! Бандерівці вийшли з лісу своїх рятувати.!

— Оні вишлі не із леса. Ми со спутніка віделі, как оні телепортіровалісь.

Генсек підморгнув нам.

— Розстрілять!

Я оглянув залу. До неї вивели Змія і поставили поруч зі Змієм. А тоді шеренгою стали чекісти. І навели на нас калаші. І…

— Ярино! Стожар їх! — пролунало згори.

Біля дверей з’явилося світло. Крізь нього зайшла дівчина у каптурі. Її руки світилися. З рук чекістів почала падати зброя. Вони розпачливо роззирнулися. І їх підхопило у повітря. В наступну мить відкрилися й інші портали. Крізь них також виходили люди у каптурах.

— Всім не рухатися! Фантрасти швидкого реагування! Ваша реальність оточена! — в очах хлопця у каптурі спалахнули блискавки.

Я й сам підняв руки. Мої друзі перезирнулися. Змій поглянув на Змія… І між ними спалахнуло світло. Ще мить — і Змій став одним.

— Владе! Як ти? — спитав Євген.

Він не відповів. І поглянув на свої долоні.

— Відчуття, наче я можу порвати весь Всесвіт!

Він підійшов до стола. І взяв генсека за грудки.

— Що, курво! Готовий летіти у космос?

— Ви нічого не зміните! Я тут — бог! — генсек істерично зареготав.

В наступну мить його тіло пробило дірку у скляній стелі. Змій обтрусив руки.

— Хто ще готовий літати?

Генсеки впали навколішки. Під кожним виринула якась жовта калюжа…

— Вибачте за запізнення…

Крізь двері зайшов директор Ленінської Кузні. Змій підійшов до нього і схрестив руки на грудях.

— Петро Олексійовичу! Тут військовий переворот. Ви готовий бути головою Хунти?

Директор поправив краватку.

— Ем… Яка ціна питання?

— Відпустити всіх в’язнів!

— Добре. Зроблю!

І пішов до відеооператора, що мав знімати нашу страту.

— Говорить генсек світу…

Ми їхали до Патона на лімузині. Всі мовчали, крім водія Валери, який розповідав, як рятував Тетяну.

— І все ж, дарма ви зробили його генсеком, — промовив Андрій, дивлячись у вікно.

— Що не так? — спитав Влад.

— Як можна розраховувати на демократію, якщо навіть його аналог у нашому світі... Забудьте.

Ми всі мовчали. Аж доки не зупинилися перед ангаром з порталом.

— Готові вирушати? — спитав дід Віталій. І потер свої сиві вуса.

— Так, — сказав я. — Потрібно навести лад хоч в одному світі.

— Куди вас?

— У вільну Україну.