Світанок чорних зірок

Найбільше я люблю кают-компанії за те, що тут найкращий сигнал до бібліотеки Кия. Кава — як бонус. Але Кий — унікальний фрегат. Зореліт із зорельотів, як казали колись, тобто золь із золів. Годі в усьому галактичному флоті знайти ще такий золь, де біля кавомашини лежатиме паперова книга. Темряво Всесвіту! Хто й за які кредити проніс її сюди! За такі гроші можна планету купити!

Я взяв книгу до рук. Пальці відчули незвичну шершаву поверхню. Жодна матриця мені таке не навіє! Комп'ютери здатні тільки резонувати спогади.

— Як вам?

Усмішка в Горяченка підтяглася як у ропухоїда.

— Я наче побачив мерця на цвинтарі, — фиркнув я.

Адмірал лише розреготався.

— Зене! А ви наша людина!

— З чого ви взяли? Я ненавиджу паперові книги.

— Та якби вам сказати… Чи річ у тім, що взагалі знаєте, що воно таке… Чи в тому, що на цвинтарях вже три тисячі років мерців не зберігають…

Він знову залився сміхом. Доки він реготав, я все ж згріб книгу під пахву, налив кави до паперянки та сів до одного з жовтих крісел. Поки я пив каву, адмірал мені підморгнув.

— Коньяк будете?

— Я з Альдебарану. Навіть каву п'ю, бо на цій залізяці жодного нормального чаю.

Бідолаха мало зі сміху не луснув.

— Зене, а я вже, бува, подумав, ви професіонал. На Киї можна дістати все. Між іншим, ваше здоров'я, — військовий смикнув за циферблат на своєму годиннику та зробив з годинника кілька ковтків. Потім сховав годинник під манжетою кітеля, наче нічого не сталося.

— Так. Але коли я кажу про нормальний чай, я маю на увазі, що й глісійський зелений у капітана Руховського передрукований зі сміття на минулому астероїді. Вип'ю ще кави.

Я взяв ще паперянку. Й лише коли знов повертався до крісла, помітив, що лишив там книгу.

— Зене, ви все ж своя людина.

— Однаково ненавиджу книги.

Вже не криючись розгорнув десь посередині. Добре, що в психошколі вчать цьому архаїчному кодуванню.

— Отже, Зене. Ваша думка?

— Найбільша вада космоопер, що вони замкнені на одному зорельоті. Нудятина.

— І скільки золів ви бачили?

— Це мій сто перший політ.

— З них другий бойовий?

Я фиркнув і оглянув кают-компанію. Блідо жовті стіни, у м'яких, наповнених повітрям пухирцях, щоб стукатися головою при зустрічі болідів. Такі ж самі жовті крісла, що яскравішають щойно в них сісти.

— Володимире, я вас прошу… Пане Адмірале, можна ж на ім'я? Якщо забагато золів, це означає, що справи кепські. Тому сподіваюся я весь залишок життя простирчу тут із вами, як у цій книжці.

— Ваші слова та й Темряві у вуха…

— Це ж звичайний патрульний фрегат. І…

Сирена спочатку завила у моїх думках і лише за три секунди у динаміках кают компанії. Клята кава! Я мав це відчути ще за хвилину!

Адмірал теж підхопився.

— Я на місток. Зене, прохання не плутатися під ногами.

— Володимире, я ж опер!

— Темрява вас чує.

Він побіг наче марсіанський кріл та залишив мене в прострації. Гаразд, мені й не обов'язково бути на містку фізично.

Коридорами снували бійці технічного обслуговування гармат. Неголені та заспані. Хай темрява вас! Отже, не навчальна тривога.

Біля моєї каюти чергувало двоє охоронців у бойових скафах.

— Як настрій, зореходи!

— Нормас, Зене. У нас все штатно.

— Розбудіть, як закінчаться навчання.

— Окей, шеф!

БАБАХ! Тепер я зрозумів, що всі стіни вкриті жовтими пухирцями не просто так. Щойно я приземлився головою два рази у стелю, і третій попереком на бічну стінку, що стала підлогою, я подякував всім інженерам.

— Я все ж висплюсь, поки кеп тренується, — я підвівся, підстрибнув, та підтягнувся на руках у свою каюту.

— Зене! Командор Руховський — професіонал! Можете…

Я зачинив двері.

Підлога знову стала підлогою. Поки Кий не увійшов у новий пірует, я швидкими рухами застрибнув у ліжко. Застібнув спальний мішок, та активував лямки. Тепер мене не буде гойдати. Принаймні при дванадцяти-кратному перевантаженні.

І спробував перейти у робочий сон. Клята кава! Мене ніби підстерігали!

— Зиновій Смотрик. Код два, чотири, дев'ять. Активація снодійного.

— Сорок міліграмів корвалдину. Приємної роботи, Зене! — проспівала Віта.

Кожного разу її голос щирий, розробниця точно поділилася з нею частиною своєї душі. Ще тридцять чотири секунди — і я все ж нарешті заснув. Руки та ноги перестали сковувати мою свідомість, отож я одразу майнув на місток.

— Вовчику, де ти забув того слизня?

— Андрюх, обійдемося без з баласту. Яка ситуація?

— В нас після атаки вціліло чотири фрегати, три корвети, і один ущент рознесений лінкор. Користі від нього нуль. Майже як від того слизня.

— Зен, казали, один з кращих.

— Вов, ти справді віриш, що ці соньки взагалі чимось зарадять?

— Та по темряві! Він однаково ще в їдальні й після кави не засне! Що там гади?

Я роззирнувся містком. Оцінив усі прилади. Як і очікувалося, очима адмірала. От Аватар! Вчасно надзюрився для хоробрості. Тільки у думки алкашів й прослизати в моєму стані.

— Флот цих гнід після першого залпу продовжує траєкторію з його гіпер проходу. За розрахунками Кия, їм ще сім хвилин розвертатися за інерцією. Навіть якщо вони пройдуть м'яко без мого маневру, ми однаково не встигаємо рвонути в інший простір.

Капітан показав на сині та червоні лінії на голомапі.

— Які наші шанси? — адмірал Горяченко ледве тримав себе в руках. Я теж ледве тримав його в своїх.

— В них вісім джагернаутів сьомого класу, сімнадцять корветів, а кораблі підтримки я буду перераховувати поки вони нас не наздоженуть. Навіть якщо лінкор без гармат їм лишити на…

— Достатньо, — відрубав Горяченко. — Командор Руховський, наказуйте лінкору йти у гіпер та розвертайте флот для лобовухи.

— Вов…

— Так, Андрюх. Так, — твердо повторив адмірал.

Командор клацнув пальцями.

— Капітане Новіков! Доповідайте!

Голограма розвернулася на три метри. Але мені байдуже. Я вже був там.

— Андрюх! Пожежу загасили але…

— Потім! Потім!

— Андрюха!

— По темряві, кажу!

— Андрюх…

— По темряві! Виводь лінкор у гіпер!

Новіков чухнув свою руду потилицю. На відміну від лисих поголених клонів йому знадобилося трохи більше часу, щоб впоратися з емоціями.

— Андрюх, в нас половина боковини розкурочена, сорок відсотків кисню втрачена, системи життєбезу в нуль, реактор от лусне, і…

— Все по темряві, Сашку. Віддавай накази.

Капітан закрив та відкрив рота.

— Так точно! — гукнув він. — Командо! Підготовка до гіперстрибка у штатному режимі!

У техніків лінкора не було жодного голографона. Але однаково я бачив усе їхніми очима. Як кожен ритмічно гукає у рацію своє "Так точно!", як ритмічно завченими рухами смикають перемикачі на панелях контролерів. Як флегматично натискають "ігнорувати" на всі запити системи безпеки. Лише технік біля реактора зашарівся, коли побачив попередження комп'ютера "вірогідність вибуху дев'яносто чотири відсотки". Все ж йому знадобилося зробити глибокий вдих та видих. І він повернув себе до моїх рук. Педантично він почав знижувати активність реактора. Зі звичних для цієї процедури п'ятнадцяти, на всі двадцять відсотків. Реактор встиг знизити потужність на вісімнадцять відсотків. Аж на трильйон Джоулів. Майже до втрати самопідтримки…

— Повна готовність!

— Вальку! Вали всю потужність!

— Так точно!

Вже за тридцять вісім бойових польотів дістали ці ритуальні фрази, котрі ці смертники гукають щоразу перед списанням. Так, з подібною підготовкою їх легше навчити, що вони лише витратний матеріал. Валентин дістав з кишені фотографію. І чого ці земляни лізуть в пекло поперед клонів?

— Вов, — прошепотів Руховський. — Який у тебе план?

— Ти так кажеш, ніби в нас він є.

Бувалий космічний вовк витер свою виголену потилицю манжетою кітеля. Глянув на годинник. Потрусив. Що? Порожній?

— Вов, заспокоймося й на мить припустимо, що той сонько все ж встиг заснути. Який у нього план?

Адмірал роззирнувся усім містком. Жовте коло підлоги. Чорний купол зоряного неба. Блакитна голографічна мапа з цятками зорельотів. Чотири офіцери Республіки Кентавра, три техніки та один аналітик, ще зовсім юний хлопчина, що щойно з інституту Вангелії Димитрової. Може навіть ще без диплома.

— Костику, хлопче… Ти аналітик… уяви, що…

Малий навіть не дослухав адмірала. Його погляд розфокусувався. Тільки таких і брати до рук.

— Пункт перший. Вивести аварійний реактор від союзних кораблів. Пункт другий, вивести один з чотирьох кораблів у гіперпростір відвертальним маневром під час вибуху. Списання останніх трьох фрегатів. Пункт другий…

— Костику…

— Пункт другий, у вас шанс три відсотки стати героями.

Хлопець усміхнувся. Офіцери перезирнулися. Навіть у клонів є емоції. Особливо переляк. Костик раптом також подивився злякано.

— Що я сказав?

Він спантеличено озирнувся. Офіцери зітхнули.

— Щоб тебе темрява побрала, Зене! — спохмурнів Горяченко. — Кажи!

Погляд Костика знову розфокусувався.

— Щойно лінкор виходить у гіперпростір, його реактор вже у гіперфізиці й вибухнути не здатен. Олександр доводить його до форпосту, й до нас вже спішить підкріплення. І ті імперські шавки, яких ми не доб’ємо, позаздрять більш щасливим.

Руховський круглими очима скосився на адмірала.

— Вов…

Адмірал підійшов впритул до Костика. Аналітик закотив очі.

— Зене… Які шанси у ту кляту лобову, що ти мені навіяв! — ображено гукнув Горяченко.

— Сер, ми продовжуємо рухатись з ними одним курсом. Але тяга двигунами в протилежний бік вже дасть нам фору й проти нас будуть тільки винищувачі та кораблі супроводу, — вже своїм голосом протараторив Костянтин. Гарний буде з нього спец. Якщо під гарним наглядом.

Руховський розвернувся до тої частини темного купола, де блимали маневрові двигуни ворога. І застиг наче статуя. Адмірал походжав з туди сюди, різко розвертаючись на каблуках та зиркаючи на Костика.

— Зене, що ми маємо зараз робити?

Він зупинився просто впритул до хлопця.

— Сер! До кого ви?

— Замовкни!

Погляд хлопця розфокусувався.

— Моліться, адмірале. Нам всім залишилося тільки молитися. Це те, що в нас психонавтів ми називаємо альфа впливом першого рівня.

Кутики губ хлопця сіпнулися ніби до посмішки. І він оступився мало не впавши.

— Сер…

— Молися, Константине. Молися разом з нами. Молися за нас всіх.

Адмірал зітхнув. Підійшов до Руховського. Й став поруч. Дві статуї. Два пам'ятники. Шкода, що про їх подвиг так ніхто й не дізнається. Бо не плутатися під ногами — це дійсно надважка робота.

Я розширив свідомість. Й без радарів ворожий флот був наче на долоні. Електроніці жодної довіри. Вона не здатна засікти темряву. Й психонавтів, що нею ховають свої золі. Я вже мовчу про те, що той, хто винайде робота, що залишиться при своїй кібернетичній свідомості у гіпері, мали б дати триста премій імені Тьюринга! Але в гіперпростору свої вподобання щодо електричних потенціалів у транзисторах.

Ворожі золі вимкнули маневрові. Вся зоряна безмежність засяяла маршовими. Хижаки відчули легку здобич й оточували нас з усіх сторін.

— Андрію, ти знаєш, що робити.

— Так, Вово. Той гад Зен і не гарантує нам, що прориватися буде саме наш золь. Кий є найкращим із зорельотів. Але я готовий.

Вони залишалися спокійні. Мандраж проймав тільки мене. Триклята кава! Гівняна як сама темрява! Ще прокинусь у найскрутніший момент! Якби не кава, все було б для мене шкільною вправою!

Крейсери пішли із нами на зближення. Ритуальні вітання лазерами. Щити витримують і потужніший ультрафіолет.

— Сашку!

— До стрибка готові!

Технік біля реактора знову поглянув на світлини дружини та доньки. Ми, космоопери — бездушні гівнюки. Нам байдуже на чужих рідних. Чи дійсно вони в нього є? Чи він просто клон зі спогадами? Може їм справді легше уникати божевілля, коли є такі почуття? Валентин поцілував світлину.

Перші залпи ракет. Добре, що я міцно сплю й не відчуваю, як Кия трусить гравітаційними хвилями, коли поруч розбухають сотні штучних чорних дір. Але темрява є темрява. Мої думки почали стрибати й відволікатися. Діана… Мама… Юхим Безбатькович… Кожен вибух темряви діставав з глибин моєї пам'яті все нових та нових людей, що давно перестали бути для мене важливими. Але кожного разу я пригадував Юхима Безбатьковича. Старий клон ненавидів звичку іменувати всіх по батькові. Хоча словами це завжди заперечував. І наполягав на офіційності. Але кому треба ті баки, коли ти вчиш людину прослизати комусь у душу! Я його розумів завжди. Як Діану… Досить, Зене! В тебе робота! Але чим ближче вибухали чорні діри, тим частіше зринали найболючіші для мене спогади. Клята кава! Я ж найкращий на курсі за витримкою! Чому саме зараз!

Руховський завів Кия в круте піке. Розкрутив у штопор. Стало трохи легше. Кий — машина вищого класу. Руховський не жалів антиречовини. Шкода, якщо нам вдасться вийти з цьої зорерубки, й ані тонни палива домів!

Всю небесну безмежність осяяв надзвичайно яскравий спалах. Олександр все ж ризикнув стрибнути.

— Вони пройшли! Вони пройшли!

Костик навіть затряс кулаками. Горяченко тільки витер піт манжетою.

— Забуваю постійно, що реактор або вибухає надновою, на парсек навколо… Або поглинає темрявою…

Він скосив очі на капітана.

— Андрюх…

Той кивнув.

— Хорив, Щек! Шикування до Либеді! Маршові на сімдесят! Готуйте гармати!

Ритуальні "такточни" вже проходять повз вуха. Головне, що все під контролем. Щойно замість "такточни" будуть лунати матюки, в мене не буде жодної можливості їх контролювати. Особливо після кави. Ще й двох паперових стаканчиків.

— Капітане! Вони розвертають увесь флот! — кричить Костик.

— Байдуже, маршові на повну, зустрічайте винищувачі.

Моя свідомість знову розгалужується. Нашу четвірку обступають наче мухи. Сотня. Друга. Тисяча. Спершу легкі автономні дрони, що призначені на один виліт як ракети. Потім крейсерні шатли, з киснем та гіпердвигуном на один аварійний стрибок. Свідомість кожного пілота мені не доступна, її контролює ворожий космоопер. Але я майже фізично відчуваю їх азарт. Підійти впритул та скинути мініатюрну чорну діру прямо по курсу. Кожен з цих смертників вибухає разом з темрявою, випромінюючи всі вісім Гокінгів в навколишній космос. Вже мало хто пам'ятає той флот, що сміявся з цих комашок. На тому місці досі чорна діра, що поглинула вже дві зірки. Але каноніри знають свою справу. Постріл плазмою на максимальній прицільній відстані. Хто ухилився — добивають лазери. Кілька трильярдів рентген множать на нуль запал імперських асів. Вибухи сотень чорних дір наповнюють мої думки какофонією спогадів. Я мало не пропускаю нахабу, що пройшов просто впритул до Либеді. Чи він справді ас, чи вся увага їх психонавта була на ньому, але його піруету міг би позаздрити навіть Руховський. Всі системи наведення на цій відстані безсилі. В хлопців у прицілі він буде просто змазана пляма.

— Свята пітьма! Колька нас вздрючив! — гукає один з пілотів іншого винищувача.

Так, хлопче. Ти не втримав його. Пальці бідолахи стискають гашетку. Переводять у ручному керуванні золь у хвіст товаришу. Я ухиляю від нього приціли всіх наших. І починається зрада. Постріл. Другий. Третій. Так, хлопче, я й не планував його підривати впритул до свого фрегата. Позбавлений двох маневрових, ас йде по довгій дузі. Якраз під приціл нашому лазеру. Вісім трильйонів рентген повністю розчиняють його з вакуумом.

— Сергію! Що трапилось! Ти ж мав прикривати Миколая! — чує пілот.

Його пальці тремтять. Але він знаходить у собі сили відповісти.

— Я… Я його збив…

— Ти більше не під нашим контролем! Катапультуйся!

Пальці бідолахи смикають за важіль. Ще. І ще раз. Дарма, хлопче. Зрадники ніколи легко не помирають. У паніці він починає бити кулаками по панелі приладів. Й лупає кнопку гіперстрибка. Без прорахунку. Аби куди. Може за межі галактики. Може й у серце чорної діри.

Винищувачі відступають. Коли їх стає надто мало, нівелюється їх головна перевага. У кількості. Чим їх менше, тим легше їх вицілювати. Нам дещо подряпало щити, які за хвилину відновляться. Не відновиться тільки моя психіка. Перед моїм взором досі обличчя. Її обличчя. Не обличчя вбитих пілотів. Не обличчя Костика з його юними сідницями. А саме обличчя дівчини, яку я прагну забути. Клята кава! Рятує тільки мелодія Helloween, яка виринає в пам'яті. Трохи відпускає. В критичних ситуаціях я завжди чую музику. Це ще з часів навчання диференціації контролю. Юхим Безбатькович вчив нас всіх скопом. І щоб розуміти де хто, радив нам програвати в думках свою улюблену пісню. В мене це була саме "Я хочу вийти!" у старому виконанні ще дозоряних часів гуртом Grandma's Smuzi. Зараз вона мала звучати в думках хлопців усіх чотирьох фрегатів.

Хтось кивав навіть у такт ритму. Хтось дивився на нього як на дурня. Я навіть глянув на скептика очима меломана. Молодший сержант Журба.

— Євгене! Ти чого! — перепитав навідник у нього.

— В нас зараз бойовий режим, а ти вже довбешкою трясеш.

Він відвів погляд. І втупився в панель приладів. Але зіниці, однак, були розфокусовані.

— Ти чого! Це ж наша пісня!

— Це називається “шиза”.

Він стиснув губи. Все ясно. Чийсь клієнт.

— Давай я її врублю зараз! Це ж класика!

І на всю артилерійну палубу з аварійних динаміків заревли гітарні рифи.

— Дайте вийти! Дайте вийти!

— Паш! Годі блазніти! Напишу на тебе рапорт!

Але технік не зважав і тільки відкинув праву руку й засмикав пальцями ніби граючи соло. Євген все ж розреготався й махнув рукою.

— Знову ти за своє!

— А пам'ятаєш я ми її вперше почули?

— Облиш!

— Пам'ятаєш, як нас вишукували й тут під неї виходить штрих із психошколи?

— Ну. І що?

— Пам'ятаєш, він казав, що якщо в голові звучатиме саме ця пісня, то все під контролем?

— До чого ти?

На палубі запала тиша. Так, якраз пауза перед другим приспівом…

— Я хочу вийти! Я хочу… підігруй мені на басу!

Обидва товариші стали поруч у ті самі пози, що й хлопці на цифровому відео у кліпі.

— Якщо нас атакують у цей момент і ми пропустимо сирену…

Євген намружив брови, щойно стих останній риф.

— Хлопці, нас наздоганяють крейсери! — рознісся луною голос Горяченка.

— Готуйте рефлекторні щити та плазмові гармати! — ще голосніше громихнув Руховський.

Павло підморгнув товаришу.

— Наш вихід.

Потоки плазми сяяли яскравіше за маршові двигуни. Розпечені йони зустрічалися з ворожими щитами майже так само яскраво як при переході золя у надпростір. Через кілька секунд такі самі спалахи вже й на нашому щиті. Корабель вібрував від антени до двигунів, коли розпечений у двісті Гокінгів реактор тримав щити на критичній потужності.

— Ще трохи маємо протриматись…

— Андрюх! Нас четверо, їх шістнадцять! Гратися з плазмою — самогубство!

— Плазма тільки щити перегріває. Спокійно!

— А як перегріє?

На містку запала мовчанка. Знову мій час. Дітки, як ви взагалі без психотехніків зад підтираєте?

Капітан Руховський махнув рукою.

— Концентрація вогню на флагмані!

Найпотужніші гармати нашої четвірки одночасно зробили залп. Всі корвети супротивника одразу смикнулася у перегрупування, щоб прикрити флагман. Там що, дівчисько якесь їх контролює? Чи він потрійну каву випив?

— Хлопці, я ще на каву, поводьтеся без мене чемно, — усміхнувся Костик.

Всі на нього витріщилися.

— Що? — збентежено сполохався він.

Тим часом у золях противника відбувалося цікаве. Там всі були озброєні до зубів. І стріляли одне по одному. Але що найпаскудніше… Але найпаскудніше — я тут був ні при чому. Коли я вселився в одного з космопіхів, що відстрілювався від інших космопіхів, бідолаха зашарівся, що мало не отримав променем межи очі.

— Дженкінс! Темрява тебе роздери!

Офіцер відсунув Дженкінса й сам кілька разів вистрілив у коридор.

— Що відбувається? — промимлив Дженкінс.

— А ти як думаєш? Вас темрява побрала!

Ще кілька пострілів до коридора.

— Як? — здивувався я.

— Я вас більше не контролюю!

Офіцер ухилився від ще двох променів та приховався за перебіркою. Дженкінс не дивлячись виставив руку та зробив два постріли. Хтось зойкнув. Ще постріл. Знову зойк.

— Ти що коїш! Вони свої! — горланить офіцер.

— Були.

— Вони… Вони…

— Ти щойно з академії?

Офіцер хнюпить погляд. Механік, що тремтить з рельсотроном поруч також хнюпить погляд. Навіть Дженкінс хнюпить погляд. Принаймні на мить.

— Ти знаєш, хто їх перехопив?

— Ні.

— Точно?

— Якщо не той кретин з недобитого флоту, то хто!

Дженкінс та офіцер дивляться одне одному в очі.

— Не я…

— Кураторе…

— Не я…

— Ти не…

— Ні. Не я.

— А хто?

Дженкінс дивиться спочатку на офіцера. Потім на техніка. Що також дивиться в очі.

— Темрява. Справді темрява.

Він знову визирає з-за рогу та робить кілька пострілів.

— Куди ти! — кричить офіцер.

— Ставити музику.

Все ж тіло зоряного піхотинця було треноване.

— Як кажуть серед нас клонів, — прошепотів Дженкінс раптом, — Казна-чому я це роблю, але це прикольно.

Він ухилився від ще двох пострілів бластером і пройшов у кінець коридору. Пристрелив ще двох своїх побратимів. І підійшов до термінала аварійної безпеки. Завченими рухами ввів усі коди доступу. Справді аматори. Було б образою загинути від першого залпу їхніх фугасних чорних дір, якщо вони так залишають систему безпеки… Клон тим часом змінив мелодію сигнала тривоги на перший ліпший трек у списку. Гаразд, малий. Ти гарно попрацював. Вибирай сам.

“Воу-воу!”

Так, ця пісня мені також подобається.

“I just want to live while I`m alive…”

— Хто ти!

Тепер на мене дивилися всі. Тобто на Дженкінса.

“Its my life!”

Кілька вцілілих космічних піхотинців, два офіцери сил безпеки, вісім техніків. І у всіх проникливий погляд без слідів темряви.

— Зиновій Смотрик, космічний оперативний психотехнік четвертого рангу. Можеш звати мене просто “Зен”, лялечко!

— Іди в дупу! — крикнули навколо всі разом.

Дженкінс усміхнувся. А потім вибухнув сміхом. Що не так з цим хлопцем?

— Лерою! Заспокойся! Мені ще треба поговорити з цим гадом!

— Перепрошую, пані, — кивнув Дженкінс.

Як же дістали ці клони. Але я стримався.

— Коротше, крихітко. Відпусти мої фрегати разом із залишками корветів супроводу. І я залагоджу твій промах із Темрявою.

У всіх навколо розфокусувався погляд. Крім одного офіцера.

— Чого я маю тебе відпускати? Моя місія — вас утилізувати. Й на мене дивитимуться як на шмаркачку, якщо я провалю своє перше завдання!

Дженкінс фиркає:

— Не нервуй. Тебе тоді легше контролювати.

— Ти знущаєшся!

— Темрява поглинає всіх.

Клон підморгує. Й регоче про себе. Як його тримати?

— Що ще за “темрява”?

— Тобі не казали? Чи ти думала то просто страшні казки? — тепер вже голос Дженкінса повністю холодний та під моїм контролем. — Тисячоліття історії нашої експансії до зір ми відправляли у чорні діри найгірших покидьків Всесвіту. І ці покидьки нікуди не зникли. Вони вертаються у сни до маленьких діток. Особливо дівчаток. Як на твою думку… Чи дійсно надійно було відправляти їх у чорну матерію, яка більш ніж на вісімдесят відсотків складає масу усього Всесвіту?

У офіцера тремтять губи. Техніки поруч мало не задихаються та закочують очі…

— Ти схожий на мого колишнього хлопця. Такий же клятий маніпулятор, як той покидьок, через якого я пішла у психошколу! Горіти тобі в Пеклі!

На секунди три трималася тиша…

— Так… — видихає офіцер. І всі техніки разом з ним. Офіцерові знадобилося кілька вдихів, щоб взяти себе в руки психині. — Я звільню для тебе одного з аналітиків. Хочу поспілкуватися з тобою особисто!

Дженкінс киває. Так. Відпочивай, Лерою… Ти дійсно… Щоб вас темрява! Діано! За що! Чому знову той забутий всіма космодром!

Вона стояла переді мною мов жива. Точніше справді жива. Як іще? Звісно нас привчали відрізняти ілюзії від реальності. Але годі ще чогось чекати, коли ця шмаркачка розрядила по нас чорних дір на добрячу галактичну ескадру! Темрява мала мене забрати з усіма тельбухами. Але погляд Діани був ніжний та ласкавий.

— Скажи! Скажи чому!

— Ти знаєш!

— Я тобі зраджувала?

— Ні.

— Я тебе кохала чи ні?

Горло стискає вузлом. Я не зміг нічого промовити тоді. Не зможу й зараз. Космодром змінюється іншим спогадом. Наше улюблене кафе. Точніше, її улюблене кафе. Я бачу дівчину. З довгим карим волоссям. Вона цілується з лисуватим клоном, що дивиться на неї закоханими очима… І в цю мить очі накриває пітьма…

— Вгадай хто!

Цього разу губ торкаються її губи. Діана цілує мене. Я цілую її. Потім кладу її долоні собі до серця. І знову дивлюся на дівчину за іншим столиком. Як дві краплі схожу… Але потім вже не відводжу погляду від своєї Діани.

— Я народжена для тебе! Тільки не кажи, що ти ще мене з кимось плутаєш!

Я мовчу. Вона образиться. Я цілую її родимку на шиї. Чи не єдину принаду, що робить її унікальною. Вона вигинається. Сміється. І шепоче….

— Чому!...

Зовсім як на космодромі. Я прокидаюся. Навколо моя каюта. Клята кава! Хай темрява видере мені кишки! Тепер вже жодних шансів заснути та хоч якось контролювати себе у сні! А там за якісь мільйон кілометрів навіжена пацанка, що втямила собі в голову свою першу місію! У бідолахи Горяченка з нею жодних шансів для дипломатії!

Мені терміново треба на місток. Фізично. Я так та сяк висмикнув руку з мішка. Та став відстібувати лямки. Нумо! Все ж я вибрався із ліжка. Впав на підлогу. Тобто на стелю… Ми гальмуємо? З перегрузом? Але все ж думки яснішали. Спочатку в кают компанію. Там кава. Мені буде легше.

В офіцерській кают-компанії кавомашина була порожня. Зате на моєму кріслі залишилася та сама книга. З тією самою дивною на дотик поверхнею.

— Як вам?

Адмірал сидів у своєму кріслі навпроти.

— Ненавиджу космоопери.

— Вас психотехніків же й самих так само називають космооперами!

— Космічними оперативниками.

Він регоче.

— Володимире. Давайте щиро. Без цих клятих книжок в нас була б нормальна цивілізація. Але замість того всі почали будувати лінкори та джагернаути. І ще купу мотлоху, що язик зламати можна. І тепер всі дивуються, що ці безневинні рушниці почали стріляти!

Він тільки посміхнувся.

— А які альтернативи?

— Жити!

— Беззахисними?

— Від кого?

— Від темряви!

Його погляд відсвічує від вогників кавомашини. Я не здатний збагнути його думок.

— Володимире! Ми самі її випустили!

— Вона була завше!

— Вов…

— Зене! Вона була вічна! Бо вічна як і Всесвіт!

Я знову кидаю погляд на книгу.

— Це була ваша книга? Ви з’їхали з глузду?

— Не ми перші, кого поглинула Темрява. А що як наші книги були для нас пересторогою?

Я фиркаю.

— Ходімо покажу, Зене.

Адмірал веде мене на місток. Я добре пам’ятаю цей шлях. І зі свої робочих снів. І з прогулянок ногами у вільний час. У рубці тільки Руховський.

— Дивіться!

Але на радарах порожньо. Але я розумію про що він. Я дивлюся своїм єдиним взором, яким можу дивитися із закритими очима. Щоб бачити їх, мені не обов’язково спати. Весь простір навколо всіяний величезними абсолютно чорними левіафанами, що в тисячі разів перевищують за розмірами всі джагернаути бідолахи першокурсниці.

— Я вже уклав угоду, — усміхнувся адмірал,

Він зухвало озирається на мене. Його погляд вже нічим не відсвічує. І сповнений тієї самої темряви.

— Ганьба моїм сединам… Аватар товстопикий! Дарма я лишив тебе надзюреного наодинці!

Він лише зітхнув.

— То лише один ковток. Щоб ти не помітив у мені її завчасно.

І відвернувся.

— Зараз ми всі разом прикінчимо твою подругу. І ніщо нас не спинить.

— Нащо!

— Вона про нас знає. Та надто незаймана для нас.

— Ти…

Гнів переповнює мене. Так. Це складно. Відділятися від тіла при свідомості. Без Юхима Безбатьковича мені це ніколи не вдавалося… Але зараз інша ситуація.

Левіафани розстрілювали усі золі впритул. Не криючись. Як у тирі. Вже не бомбами, а суцільними променями з концентрованих бозонів. Міріади Хігсів поглинали фрегати та лінкори. І ті не чинили жодного спротиву. Темрява насувалася на свідомість. Думки летіли до того самого флагманського джагера. Вона була там. На містку. Моя Діана. Тримала для мене свого аналітика. В руках її офіцерів тремтіли бластери та рельсотрони. І в ту ж мить вони почали стріляти. Вона впала. Її заплетене в тугу косу волосся темніло в калюжі її власної крові. Я вбивав. Стискав силою думки їхні серця. В мені палав гнів страшніший за всю навколишню темряву. І лише тоді, коли навколо були самі бездиханні тіла, я зрозумів, що повністю відчуваю себе тим аналітиком, у якого вселився. Юхим Безбатькович попереджав, що якщо помираєш у своєму тілі, залишаєшся у тому невдасі, у якого в той момент контролював свідомість. Психотехніки всю історію Землі так розважалися. Й називали це реінкарнацією.

— Як тобі? — посміхнувся один з трупів голосом старого Юхима.

— Що… Вчителю!

— Так. Це важко. Ворушити мертвими голосовими зв’язками та продовжувати відчувати біль.

— Байдуже як… Але…

— Ні. Просто питай те, що хотів спитати!

Ми дивимося одне одному в очі. Аналітик та вбитий ним капітан зорельота ікс класу…

Зорельота, що поглинає темрява…

— Я програв?

— Ні. Ти виграв.

— Як?

— Тобі варто тільки повірити у світло!

Я озираюся. На мертву Діану. На сотні левіафанів…

— Яке ще світло!

— Ти ж згадав його!

— Реінкарнація?

— Краще!

Борода космічного вовка тремтить у сміху. Він не дихає, бо надто боляче.

— Але як?

— Повір!

І завмирає. У що повірити? В Діану? Яка на Альдебарані, знайшла собі новий сенс життя й разом з кимось другим дивилася на наше величезне червоне сонце? І знайшла собі ще яке улюблене місце на рідній транзитній станції?

Я приймаю себе таким, як я є. Мене поглинає темрява… Але попереду світло. Світло де мене чекає її поцілунок…

— Пульс є! Пульс є!

— Щоб його чорти забрали!

Я відкриваю очі. Наді мною дівчина із короткою рожевою стрижкою. Її погляд стрімкий та ні на секунду не спиняється. Риси обличчя більш жорсткі та жилуваті. На клона взагалі не схожа. Не кажучи вже про Діану…

— Як зустріну того кретина Семюеля, відкручу йому його…. його…

Вона стисла кулаки.

— І психокінезом! І руками!

— Жанно! Стривай!

Лікар світить мені в око ліхтариком.

— Так… Пацієнт більше не в комі. Враховуючи, що серце в нього спинилося секунд на сорок…

— Байдуже. Він живий. Достатньо.

— Я можу записати в протокол…

— Ні!

— Жанно!

— Я сказала “Ні”!

— Та тут нічого такого! Це ж звичайна перша допомога!

Дівчина озирнулася на мене.

— То був останній… останній… Байдуже! То нічого не означає!

Все ж в мені виявилося достатньо сил, щоб присісти.

— Де я?

— Вибач. Я розтрощила твій фрегат. Ти майже єдиний, кого я змогла врятувати.

— А…

— Вийшли у гіперстрибок. І повернулися з підмогою.

Вона відвернулася.

— Підмогою…

— Ти, що? Не в собі був?

Вона пильно на тебе поглянула. Взяла долоню.

— Так. Вони спробували прорватися. Але три флотилії змогли їх стримати й вони відступили. Мені й досі мурахи по шкірі, що код “вісім, три, вісім” важливіший для космічних генералів, ніж внутрішні колотнечі.

Вона схлипнула.

— Рушай. Вона може й досі тебе чекає.

І розвернулася до виходу з лазарету.

— Хто?

— Та, кого я побачила у твоїх спогадах.

Я зашарівся…

— Стривай! Як там тебе!.. Жанно! Жанно!

— Ти ще обов’язково зустрінешся із Семюелем. Пообіцяй йому відкрутити все, що крутиться. Хоча б психокінетично. За мій останній… Ти зрозумів.

Вона підморгнула. І вийшла. Я залишився сам. Зі своїми спогадами. І з… Я облизнув губи. Вишнева помада? Я протер рота серветкою, що була в руці… Але це виявилась не серветка, а вирвана сторінка з тієї книги…