Сунична стежка

Ось вона, жадана пісня ночі! Накриває тягучою медовою хвилею, котра от-от — і поглине все навколо. Ясноокі зорі привітно миготять у вічках густої крони. Здається, то світляки влаштували нічну гулянку й танцюють в обіймах мороку. Тільки вітер легенько цокотить цупким дубовим листям, немов сарана у житі. Не надто голосно, треба спробувати, прислухатись — гляди, й почую спів моєї солодкоголосої Ганнусі. Зринаю на верхів’я дуба, до найтоншої гілочки, до останнього жолудя. Прислухáюся. Якби міг, то полинув би до хмар, але за межі цього лісу мені зась. Якби ж то тільки я міг… Кущик за кущиком, деревце за деревцем — скільки літ, скільки зим — повзу я на захід. Вже й лік втратив. В одну мить я отямився тут, ледь-ледь не діставшись до рідного села, що притихло у видолинку, за пагорбом. За крок до моєї коханої. Гіршого пекла годі вигадати. А щовесни з’являються тут створіння величезні із ревом хижим і чадом темним — геть тобі справжнісінькі дракони! — та й скубуть підлісок, за рік із любов’ю виплеканий. Ой, важка ж моя доля, проклятая… Хоч би вогник в дорогому віконці побачити, хоч би словом тихеньким утішитись…

Моїм думам завадило незрозуміле схлипування. Це ще що, в біса, таке?!. Хто насмілився поночі в мій ліс потикатися? Женуся у верхів’ї, проте марно — власними ж лункими кроками перекриваю чужий стогін. Дивлюся — шершень летить. Збиваю літ неввічливому нахабі.

— Агов, Сердитий, а що то в моєму лісі діється? Яка грішна душа сюди забрела?

— Не бачив, не знаю, не скажу, — промурмотів незадоволено та й полетів геть. Бурчун набундючений.

Така ніч пропада! Чи то в мурах спитати? Вони скрізь бувають, нічого не пропустять. Женуся до мурашника — того, котрий посеред соснової сушини стоїть. Сплять, ну що ти вдієш!.. Навіть на чатах сплять, ледарі! А, ну їх… Все одно далі свого носа не бачать.

Я вже, було, геть засмутився. Аж раптом спало на думку, що є тут у нас дехто такий, хто все знає напевне і ніколи не спить. Ех, не хочеться в землицю лізти, та, видно, доведеться… Знайшов кротовину, гайнув у лабіринти сліпого племені. Ох і тісно ж тут, ох і тиша ж, запріла-заквашена! Враз пригадався сморід могильний, шурхіт гидких, безтямних червів. Мало в тому приємності навіть безплотному духу, коли на земному шляху він любив життя та простір чистого поля, як я. Аж ось і вона, Всевидяча. Проникаю в її липкий напівсон — увесь ліс відчуваю мовби зсередини. Грибниця — то очі, вуха і пальці його, нема жодного місця, куди б вона не дісталася. Ось, біля покрученої берези ледь-но вигулькнула гіркими молочайками, а чи не від виплаканих сліз?

За хвильку я вже там. Та й якраз вчасно. Сидить мала, ноги до бороди підібгала, а в її долонях знайшло прихисток дрібне мишеня, що утекло від рисі. Але, чую, та вже надибала собі іншу жертву. Дівча її геть не бачить, хоч воно й не дивно зовсім. А хижачка малу добре розгледіла. Котячі очиська палають, хвіст нервово смикається. Ноги підібгала, напружилась уся, з дитини очей не зводить — от-от скочить.  А, що за… Хто тут хазяїн?!. Сердито гаркаю, мов один із тих залізних коней, що, бува, мчать дорогою попід лісом. Сіра кішка миттю кидається навтьоки, а мала, навпаки, аж підскочила і кличе радісно:

— Агов, є тут хто?

Коли ж не чує відповіді, починає миша малого вмовляти, що їм обом має бути не страшно. Смішна… Чому б мишу мене боятися? Він знає мене не згірш від власної матері. А тобі, комахо, зась! Гарчу по-вовчому, хитаю чагарі. Хай забирається звідсіля, поки я зовсім не розлютився.

Вже не до мишеняти їй, впустила. У стовбур покривлений втислася, тремтить. Ото ж-бо! Щоб затямила та іншим наказала: нíчого поночі в моїх угіддях шастати! А то придумали собі… Давно вже в чорному лісі погибелі не було на їхні голови… Ухаю зловісно сичем над самісіньким вухом. Мала з диким лементом кидається геть. От. Щоб знала.

Але так вже мерзенно почуваюся, хоч плач. Герой, теж мені. Велике діло: дитя нерозумне нагнав. А як оті, з пащеками, приїжджали пісок жерти? Сам був ладен у найглибшу нору сховатись! З малої збиткуватися здумав. Ніби вона винна, що прив’язали мене, соню ледащого, до цього чорного лісу — хранителем, в кроці від рідної хати, від милої серцю Ганнусеньки. Вона, пташина моя, по смерти прямісінько до раю потрапить, не те, що я, занапаститель життів козацьких, вікуватиму тут до самого Судного дня. Ще й дитя чисте на погибель прирік, у трясовину погнав. А не в трясовину, так в ямисько яке. Мені стало соромно. Дівча невинне, літ семи-восьми, як молодша сестриця Ганнусина. Така ж розважлива. Миша дрібного пожаліла, не злякалася…

«Не бійся, бач, мені не страшно, і ти не бійся,» — немов примарилось. Мчу щодуху вслід за малою. І встигаю якраз вчасно: ловлю за комір над самим ровом. Лементує ще сильніше. Мушу одізватися, хоча вже й не пам’ятаю коли востаннє по-людськи балакав — певно, ще в поході, біля Дніпра. Де ми з побратимом Орестом Зубом обидва лишилися. Там-то й зотліли наші бренні тіла.

— Чо кричиш, дитя нерозумне? Я ж тебе од смерти спас!

— Хто тут?

— Тобі що до того? Оно, справа — стежка між дерев. Ставай та й забирайся геть. І більш мені осьдечки не попадайся, — додаю  зловісно, — а то блуд нашлю і в болоті згною!

Змовкла, ошелешена. Вертиться на всі боки, ручки простягає, намагається мене надибати. Кумедна…

— Та стій ти! Розмахалася… Ану, не займай, а то я зара!..

Зупинилася.

— Дякую, дядьку. Ви дуже добрий.

Це я добрий. Ги.

— Іди собі, не патякай.

Ще й пригавкнув на неї по-лисячому.

Злякалась. Побігла. Втім, побігла туди, куди слід. От і славненько… Добрий… ти диви…

А тиша в моєму лісі — просто заслухатись! Змахнув на найближчу соснину, височенну, мов щогла. Вже й місяць вийшов вповні, висить над лісом — от-от дотягнуся. Ясний, мов біле личко моєї коханої. І простір, простір же який… Зірочки дрібні розсипані, бринять, ніби намистинки сліз на рум’яних щічках моєї квіточки. Як би мені тебе побачити хоч раз, почути твій голос лагідний, серденько моє бідолашнеє…

— Ауу!.. — почув я десь вдалині, — яааа… ууу…

Вже у власному лісі нема мені спокою. Що за напасть!

— Дяаадькууу!!!

Знов вона.

— Чо кричиш, га? — Зверзився їй ледь не на голову. І оком не змигнула — бач, яка!

— Розкажіть мені щось. Мені страшно, — знову схлипує.

— А зі мною, знать, не страшно?

— Ні. Ви так цікаво говорите… Мені подобається вас слухати. А ще я дуже хочу пити. Хоч ковточок.

Ще я тільки нянькою не був. А втім… власних же не довелося бавити, та й не доведеться вже. Ну й хай! Пам’ятаю, десь отут суничник ріс. Пострушував з ліщини світляків: завовтузилися незадоволено. Нагнав на сунички, над ягідки. От хоч би якої з вас помочі, хоч деколи.

— Диви, мала, оно внизу світлячки зеленавим горять, бач? Біля них обережно руками понишпори, знайдеш декілька суничок. Пожива неабияка, та хоч щось. Спрагу вгамує, — і додаю навздогін: — Але сама в чужому лісі так робити не смій, бо ще вороняче око з’їси.

— А то ваш ліс, так?

— Ну, можна сказати, мій. Чи не рідня ти, часом, Ганнусі Покутної?

— Не знаю. Певно. Тут всі всім рідня. Так бабуся каже. Село ж старе, — мурмоче, наминаючи. Суничка тут славна родить, еге ж.

— А ти звідки така? Іванівська?

— Ну… ні, я до бабусі на канікули приїхала. З міста.

— Дивина яка… То ти пані заможна? Чому ж одна в лісі бродиш?

— Я по суниці утекла. Та й заблукала, — знову в голосі вчулися сльози.

— От же ж нерозумне дитя. Що, наїлася ягідок? Варто було?

Тільки носом хлюпнула.

— Тебе вже, напевно, всім селом шукають. Давай-но, йди, щоб знов у яку халепу не потрапити.

— Дядьку, можна я ще тут посиджу? Не піду я поночі в село. На цьому кутку стара криниця, що дітей краде. Бабуся казала, що колись давно там дівчина втопилася. А тепер інших оманює і забирає.

Щось в мені йокнуло від тих слів, щось давно забуте. Був би людиною — здумав би, що то серце. Ще якась душа неприкаяна тут навіки припальована. От би здибать…

— Та що ж будеш сидіти, мерзнути? Раптом, вовки? Рись? Шукатимуть тоді тебе…

— А ви нащо?

— Діла мені більше нема, як шмаркатих малят з лісу виводити, — ич, яка нахаба. — Ото дорога. Йди, нікуди не звертай, то й до пагорба вийдеш. Піднімешся-спустишся, там вже тобі й село. Не приведи, ще раз зустріну… — Розвернувся та й рвонув собі геть, розлючений.

Опам’ятався аж коло джерела, на іншому кінці лісу. Я завжди сюди вертаюся. Люблю, як лопоче вода, виграє весело, навіть, бува, підсміюється. Вона балакає немов зсередини: от що собі думаєш, вона і балакає — як перед сповіддю. Вода — то святий родитель усього живого. Зрозуміє, прийме, очистить та й сама од того не забрудниться. Мені побіля текучої води якось легше стає власний тягар зносити. Тягар близького та недосяжного щастя. А, може, й далекої та незабутньої біди. Совісно, що на чатах заснув, дозволив ворогу заскочити нас зненацька. Та ще гіркіше од того, що обіцяне коханій не виконав, не повернувся до своєї милої.

— Хились-хились, хлопе, чом похнюпився? Приляж, лишися тут хоч на хвильку.

Вода завжди втішить, що б там не було, що б не сталося: прийдеш сюди — спокій надбаєш.

— Полеж-поплач без сліз — ми послухаєм. Пожаліємо, приголубимо, хлодиною прихльоснемо. Хто маля полишив на поталу? Лементує там під ліщиною.

І вона туди ж. З неї станеться! Знає все не згірш від тебе самого. Підхоплююсь, щоб вернутися. Хай би вже швидше виходило звідси те диво іванівське, а то я геть жалісливим стану. Добрий… то я — добрий… Згубив щонайменше зо десять душ, і то тільки не при житті. Та, зрештою, вони самі себе занапастили. Дурість їхня і недалекість, бажання наживи або горілляка. Один скарбу шукати прийшов, інший просто жадав перед друзями покуражитись. А дівчисько… а що, дівчисько? Чи ж я пастир їм, щоб усіх пасти та завертати?

Он, уже й світати починає. Соловейко чує сонце, так і тьохкає, так і висвистує. Співом заливається, як дівки на Трійцю попід старою грушею, а гарніш серед них — Ганнуся моя голосиста.

…знов те дівча! Стежку таки втратило, спить обабіч за ялинником, на старому їжачому листі. Притомилося. Сміється, гляди… Янголи бавлять. Ну, нехай. Ай же подібна до сестриці Ганнусиної, мов два макових зернята! Брівки вигнуті, губи в ниточку, коси біляві — хвильками. Тільки вдягнена якось чуднó. Ні спідниці тобі, ні свитки — як сувоєм тісним обмотана. На ногах постоли — не постоли, чоботи — не чоботи, а щось чудернацьке. Дивина… Я й ніколи не розглядав прийшлих так зблизька.

— Агов, мала, вставай вже! Прощатися нам пора.

Стрепенулася. На руки хукає. Змерзла, авжеж. Потяглася, як заспане кошеня, на місці потупцяла. Суничку надибала — засміялася, мов дрібні дзвіночки зателенькали.

— Ну й сон мені наснився! Кому скажу — не повірить.

А я вже, було, одізватися хотів. Ну й добре, хай так… Оно, вже край лісу просвічує, і пагорба добре видно. Пішла. Правильно пішла, хіба лиш у тернівку вскочить. Так і є: руки в кров, куца одежина вже геть у клапті здерта. Тріпочеться дівча, як дрібна пташина у сильці. Але вперта: назад не звертá. Губу закусила, щоб, бодай, знову не заревти від болю, борсається — та й якось пробралася.

Підступився я до самого краєчку лісу і бачу: падають червоні краплини на збіжжя і дивним чином зблискують поміж зелені кривавими ягідками. Скільки йде — стільки й падають. А вдалині на горбочку ніби постать мариться. Вранішнім сонцем милується, тане в досвітньому промінні… Йде дівча швиденько — знай собі, стелить суничну стежину душа невинна, котру зберіг від погибелі. Ой же ж бачу, стане мені сьогодні випадок у віконце омріяне постукатись, мо’ й навіть почути голос милої.