Стаціонарна орбіта

До виходу корабля на розраховану орбіту лишалося п’ять хвилин, коли комп’ютер видав звіт про помилку. Капітан Расмус кілька секунд дивився на повідомлення, перш ніж викликати астрофізика, що чергував у навігаторській.

— Юноко, в чім справа? —  буденним тоном поцікавився капітан у молодого парубка, що виник на екрані.

— Перевіряю — відповів той, кумедно струснувши чубом, що спадав йому на самісінькі очі. — На орбіту ми вийшли, та вона кілометрів на п’ятдесят вища. Ну… мільйонів кілометрів. Дві хвилини і я надам докладний звіт.

Расмус кивнув та вивів на монітор перелік членів експедиції. Техніки поки що не потрібні — жодної інформації про неполадки в роботі двигунів та апаратури не надходило. Можливо, знадобиться програміст. Астрофізик для уточнення… Він і так уже тут. Та й для уточнення чого, якщо з комп’ютерами гаразд? Капітан повернув повідомлення про помилку — нічого страшного, просто вказано дані іншої орбіти. Досить внести виправлення і відкоригувати відстань.

— Капітане, — покликав навігатор. — Як я й казав, ми на трішки більш високій орбіті, ніж заплановано. Я увів виправлення. Дозвольте дати команду на коригування?

— Давай. Тільки акуратно, без сіпань.

— Так точно! Виконую… — повисла пауза, під час якої навігатор вдивлявся в дані на моніторах. Минула хвилина. Друга… — Нічого не розумію! Зараз ще раз спробую.

І знову три хвилини напруженої мовчанки. Юнока бігав пальцями по клавіатурі та не відривав очей від моніторів, час від часу так же кумедно струшуючи чубом.

— Ну, що там? — не витримав Расмус. — Зважаючи на час, ми вже мали переміститися на необхідну відстань.

— Е-е-е… Але не перемістилися. Висимо на тій же висоті… поки що… — обличчя навігатора могло б слугувати прототипом «смайлика» крайнього здивування, якби не чуб.

***

До чого ж ці вчені неорганізований народ! Збираються вже сім хвилин! І галасують, наче кури на подвір’ї. Расмус, як колишній військовий, терпіти не міг метушні, але доводилося. Очевидячки, його для того й поставили капітаном цієї експедиції, щоб підтримувати хоч якусь видимість порядку. Спізнілих він вирішив не чекати.

— Шановні панове, — офіційно звернувся капітан до присутніх. — Наш зореліт досяг орбіти зорі класу G, котру ми умовно називаємо Чадра. Ця орбіта пролягає вище розрахованої всього на п’ятдесят мільйонів кілометрів, так що можна братися до роботи.

— На потрібну висоту нам знизитися не вдалося, потім доведеться всі заміри перераховувати з поправкою… —пролунав з навігаторської сумний голос Юноки.

— От молодь! Все їм готовеньке подавай на блюдечці з облямівочкою! — Це професор Крик, один з найбільш іменованих вчених у складі експедиції. — Нас раніше ніхто ось так до зірок не возив. А тут на самісіньку орбіту доставили, так ще й поправку йому подайте!

— Спокійно! — Закликав до порядку Расмус. — Ми здійснимо ще кілька спроб коригування орбіти…

— Хіба однієї недостатньо? А скільки вже було? — знов полетіло з зала.

— Ми вже шість разів намагалися знизитись… — капітан розвів руками. — Мовби приклеїлись до цієї орбіти!..

***

Юнока стукнув кулаком по столу, та схибив і влучив в коліно, зашипів від болю та потер забите місце. Черговий раз клацнув пальцями по монітору та безнадійно схопився за голову, вгледівши все ту ж картинку.

—Чорт з вами!.. — сказав він невідомо кому, набрав команду, на мить затамував подих і натиснув введення. — Підемо дідівськими шляхами…

Кілька панелей на стінах навігаторської засвітилися.

— Ну!.. — нетерпляче сіпнувся молодик, тряхнувши чубом. — Давай, виводь… Діагностику мені, швиденько!...

На одному з моніторів з’явилася таблиця. Навігатор кинув на неї погляд, глянув на сусідні панелі, з яких розливалося рівне жовтувате світло, знову подивився на таблицю. Хвилини півтори водив очима туди-сюди, намагаючись хоч щось усвідомити. Врешті не витримав та викликав на зв’язок капітана.

— Расмусе, я в глухому куті, — зізнався він з таким похмурим виглядом, що навіть чуб, здавалося, виражав скорботу. — Увімкніть зовнішні камери. Не розумію, що це… Начебто вся апаратура працює нормально, сигнали надходять, йде обробка… Але скажіть, чи ви бачили коли-небудь в космосі таке небо?!

На екрані зв’язку було видно, як капітан віддає команду. Досить довго висіла мовчанка, доки Расмус вивчав зображення.

— Ну-у… — протяг він нарешті, — схоже, що це дійсно зображення з камер… Переведи зв’язок на бібліотеку, зараз я туди пожену наших розумників.

— П’ять сек, — відізвався Юнока, беручись за клавіатуру. Астрофізик давно помітив, що якщо капітан називає вчених просто «розумниками», значить намагається приховати свої почуття. Знати б ще, які саме. Один з екранів демонстрував доволі великий зал, метрів двадцять завширшки, де стояло і лежало на столах безліч моніторів. Зручні навіть на вигляд крісла могли регулюватися в будь-яке положення, але люди, що зібрались там зараз, віддали перевагу звичайному сидячому положенню. Десять чоловік — весь науковий склад експедиції — вже зібрались, коли зайшов Расмус.

— Отже, панове, прошу вибачити, що відірвав вас від роботи, але мушу сказати, що нам не вдалося знизити корабель на розраховану орбіту навіть за десять спроб. Більш за те, є ускладнення у навігації. Юноко, будь ласка, дай зображення, — на стінах приміщення засвітилися панелі. — Це не перешкоди на камерах чи при відтворенні, це реальне зображення космосу у нас за бортом.

Расмус на деякий час замовк, чекаючи на реакцію вчених. Чекати довелось недовго.

— А де зоря? Що за молоко? Ми в туманності? — посипались запитання. — А де, власне, сам космос?

— А можливо взяти проби з-за борту? Таке світіння означає, що ми всередині пилової хмари, необхідно знати її склад, — перекрив інші голоси пронизливий тенор Крика. Професор вже оговтався після першого здивування і брав ініціативу у свої руки.

— А можна я зніму спектри? — тут же виник Юнока. — Тоді й проби не знадобляться.

— Краще зірку знайди, — перервали його ентузіазм.

— Мабуть, ти правий, — раптом підтримав юнака професор. — Давай, скажеш нам результати.

Підбадьорений увагою знаменитості, молодий вчений кинувся до роботи. Крик, всміхнувшись, продовжив:

— Тепер можемо спокійно поговорити. Пропоную звести воєдино усю наявну інформацію. Я говоритиму, а ви мене доповнюйте чи виправляйте, — Крик встав з крісла з таким виглядом, ніби піднявся на кафедру. Пригладив ріденькі волосинки, що зостались лише на потилиці, поправив комірець сорочки, струсив з відкороту піджака неіснуючу порошинку. Кілька вчених, котрим довелося ще вчитися у професора, тихенько сміялись — вони ще з студентських часів пам’ятали до останнього руху весь ритуал підготовки Крика до лекції. «Доповнюйте чи виправляйте»… Коли професор читав лекцію, рідко кому вдавалося вклинитись з запитанням.

— Отже, ми біля мети. А метою нашою була зоря Чадра. Чому експедицію було направлено саме до цієї зірки?

— Уточнити характеристики, — голос з залу. — Зокрема, масу.

— Так, ви маєте рацію. Дещо заважало визначити всі характеристики, спостерігаючи з землі. Точніше, характеристики, що було здобуто різними методами, не співпадали одна з одною.

— Шановний професоре, — перервав вченого ще один професор-фізик — Збиваков, вічний опонент Крика, — ви не студентам лекцію женете. Маса, яку було вирахувано за взаємодією тіл з застосуванням теореми Кеплера, не співпадає з показниками маси, які отримано за зміщенням спектральних піків.

— Дякую, колего, ви абсолютно вірно сформулювали. З вашого дозволу я продовжуватиму. Спостереження з Землі дозволили виявити деякий, я б назвав, шар, що ізолює цю зорю від навколишнього простору. Ми вважаємо, що саме він і не дозволяє спектроскопістам отримати вірні дані, оскільки або поглинає, або розпорошує частину випромінювання. Таке своєрідне покривало.

— Це всім відомо, — знову встряг Збиваков. — Кожен член експедиції знає, куди і навіщо ми летіли. Мене більше хвилює, чому зараз, безпосередньо на орбіті, ми не бачимо самої зорі.

— Для того ми й зібрались, щоб розібратися! — зовсім підвищив голос Крик. — Давайте в якості гіпотези припустимо, що вся апаратура працює нормально.

— Авжеж нормально, інакше я зібрав би техніків, а не вас, — перебив капітан професора. Того на мить заціпило, але не змусило замовкнути.

— Замість звичного нам образу зорі ми бачимо цю жовтувато-білясту завісу. Що це? Куди ділась зоря? Зрозуміло, що інших зірок ми за межами цього покривала не бачимо. В усякому разі звичайним зором. Треба поставити перед собою задачі. Що нам необхідно з’ясувати?

— З’ясовуйте що завгодно, тільки я вам ще не все встиг сказати, — знову піднявся капітан. — Найголовніше, скажіть, як нам залишити орбіту цієї зорі, інакше ми не зможемо повернутись додому. Справа в тому, що ми зробили декілька спроб корекції і жодна з них не дозволила зрушити корабель з орбіти бодай на сотню кілометрів. Ми намагалися як наблизитися, так і віддалитися, та Чадра не дозволила нам ні того, ні іншого. Ми неначе до неї прив’язані. І якщо не вдасться відв’язатися, то тут і скінчимо свої дні.

***

На дослідження було відведено місяць. І ось він скінчився.. Експедиція виміряла і відзняла усі дані, які тільки дозволяла наявна апаратура. Вчені пропонували десятки версій того, що відбувається, вигадували пояснення, одне зарозуміліше від іншого. Але самі ж одне в одного знаходили дірки та прогалини, котрі руйнували найкрасивіші теорії.

І, як не дивно, найпродуктивнішим руйнівником став юний Юнока. Він розмітав вщент одне припущення за одним, знаходив неточності то в вихідних передумовах, то в математичному апараті, то в логіці висновків. А, найголовніше, робив це не задля шкідливості, а через цікавість. Вислухавши чергову ідею, молодий астрофізик розпочинав задавати запитання. Він намагався з’ясувати для себе все до найменших деталей. Йому добросовісно намагалися пояснити і… знаходили якусь похибку.

— Якщо ми не зуміємо дістатися до істини, то загинемо! — з пафосом вигукнув Збиваков. — Потрібно думати швидше та більше!

— Шановний колего, чи не бажаєте ви цими словами сказати, що я мало думаю?! — тенор Крика готовий був зірватися у дискант. — Якщо хтось тут і думає мало, то це ваш настирливий аспірант — Юнока.

— Він такий же мій аспірант, як і ваш. Ш не такий дурень, якщо допомагає знаходити нестрункості у ваших струнких теоріях, — заперечив Збиваков.

— Нестрункості в наших струнких… тю! Ви мені баки не забивайте! Якщо він такий розумний, нехай сам запропонує теорію, що допоможе нам викараскатися. Як виключення, я готовий зарахувати йому цю теорію за дисертацію.

***

— Шановні колеги, — урочисто розпочав професор Крик. — Всі ми тут значні спеціалісти у своїх галузях.

— Найзначніші, я б сказав, — встряг Збиваков.

— Дякую, колего. Так ось: вже місяць ми б’ємося з нерозв’язним завданням. В процесі його вирішення було запропонувано масу пояснень та теорій, але усі вони за тією чи іншою причиною виявились небездоганними. І зараз я пропоную узагальнити всі наші дослідження та обговорити запитання, на які не вдалося отримати відповіді.

— Головним опонентом ми вирішили призначити нашого юного друга Юноку, — підтримав Збиваков. — Йому надається право вказувати на усі огріхи у наших припущеннях та поясненнях. А якщо йому вдасться запропонувати та обґрунтувати власну теорію, то… Усі ми тут — найзначніші…

— Ви повторюєтесь, колего, — перервав Збивакова Крик. — Ми тут порадились і вирішили, що наш колектив є повноцінною Вченою радою. Так що у нашого аспіранта є шанс повернутись на землю вже професором, що захистився.

— Так! — погодився Збиваков. — А тепер розпочнімо. У нас досі лишається відкритим питання, чому ми не бачимо Чадру? Е-ммм… Колего Юноко, у вас є що сказати за даним питанням?

— А ми її бачимо, просто у незвичному для нас вигляді, — знизнув плечима астрофізик, труснув чубом і тут же пояснив. — Якщо ми знаходимося на стаціонарній орбіті Бора, то для нас вірогідність знаходження у будь-якій точці цієї орбіти однакова. А отже і зоря відносно нас у кожен момент часу знаходиться у будь-якій точці з рівною вірогідністю. Тому ми й бачимо Чадру у вигляді такого розмазаного навколо нас світла, а не у вигляді конкретного об’єкта.

— А інші зорі?

— Їх ви не бачите лише людськими очима, апаратура ж сприймає нормально. Але найяскравіші зорі, що мають достатню світність і чиї лінії поглинання не співпадають з такими у Чадри, ми бачимо й так. Досить лише придивитися.

— Бачу, відповіді в тебе є, — всміхнувся Збиваков. — А в самого є запитання?

— Були, я їх уже задавав, але потім сам розібрався, — Юнока швидко вивів на екран кілька формул. — Ось. Я провів найпростіші розрахунки. Якщо взяти рівняння Планка та підставити в нього радіус орбіти, по якій ми рухаємося, то ми отримаємо ціле число постійних Планка. А це й означає, що ми знаходимося саме на стаціонарній орбіті Бора. І щоб вибратись, ми маємо здійснити дискретну зміну енергії.

— Виходячи з вашої теорії, ми просто потрапимо на більш високу орбіту, — негайно знайшовся Крик.

— Авжеж, — погодився Юнока. — А ми ще раз, і ще, і ще, доки не вийдемо з зони тяжіння Чадри. Або хоча б доки воно не стане меншим за відцентрову силу.

— Юначе, це неможливо! — заперечили професори хором.

— Чому? — здивувався Юнока.

— Тому що це закони мікросвіту, а ми серед зірок, — урочисто пояснив Крик.

— Але чому не можна у вигляді виключення припустити, що ми на орбіті зірки, подібно електрону у ядрі? Тоді стає зрозуміло, чому з Землі ми не могли розгледіти саму зорю, а лише деяку розмазаність. Єдиний супутник Чадри створює навколо неї еквівалент тієї самої електронної хмари, що нас і збиває.

— Тому ви, пояснюючи, як ми бачимо зорю, і заговорили про щільність вірогідностей! — зрадів чомусь Збиваков.

— Справа в тому, що я ні разу серйозно не припускав, що наш корабель подібний до електрона на боровській орбіті. Але! — Юнока вивів на екран ще одну формулу. — Якщо ось в цьому рівнянні руху замість електрона вставити гравітон, то в результаті ми отримаємо аналог рівняння Шредінгера зі стаціонарними орбітами, а всю систему може бути названо гравіатомом.

— Теоретизувати, молодий чоловіче, можна скільки завгодно, — єхидно заперечив Крик. — Але експериментально наявність гравітона досі ніхто ніколи не спостерігав. І ти вважаєш, що нам достатньо дискретно провести зміну енергії, щоб вирватися з тяжіння Чадри?

— Якщо нам вдасться перейти з однієї орбіти на іншу, то це й стане першим спостереженням існування гравітона. Ну а якщо, повторююсь, у вигляді виключення визнати, що навколо Чадри діють закони, аналогічні законам мікросвіту, тоді так, достатньо, — молодий вчений знову знизнув плечима.

— А ти хоч розумієш, що за такого стрибка енергії екіпаж розмаже перевантаженням у мономолекулярний шар? — майже закричав Расмус, що досі з цікавістю слухав обговорення. — Навіть з нашим обладнанням людський організм такого перевантаження не витримає.

— Шановний капітане, — спокійно повернувся до нього астрофізик, — ви самі сказали, що в іншому випадку ми всі тут помремо. Чи не краще померти миттєво від перевантаження, ніж від голоду та безнадії?

— Можливо, хлопчина правий, — посміхнувся Расмус, — краще одразу. Але…

— Але ви сказали ключове слово, капітане, — посміхнувся Юнока у відповідь. — Так що ми залишимось живі.

— Не тягни вже.

— Стрибок! Ви сказали: стрибок енергії. — Юнока змахнув чубом і повернувся до професорів. — А скільки часу займає перехід електрона на наступну орбіту?

— Взагалі… постульовано, що переміщення миттєве, — трішки завагавшись відповів Крик.

— Отже, перевантаження буде, воно буде гігантським, але триватиме… нульовий час! — Юнока радісно з розмаху стукнув кулаком по столу, але схибив…

***

Расмус увімкнув відеостіну, і потрапив на анонс новин.

— Щасливо повернулася зоряна наукова експедиція, що досліджувала фізичні аномалії зорі Чадра. У нашому вечірньому випуску ви побачите інтерв’ю з членом експедиції професором Юнокою, першим в історії професором, що отримав своє звання на орбіті чужого сонця…