Срібні

Вони прийшли в наш дитбудинок о третій ранку. Створіння в срібних обладунках відстрілювали всіх дітей на cвоєму шляху. Перевертали меблі, здирали шпалери, сануючи стіни глибокими металевими щупами.

Я тихо виповз з-під ковдри на підлогу. Доки троє «срібних» виконували свою криваву роботу, «годуючи» вогнем найбільш сміливих підлітків, мені вдалося непомітно проскочити в протилежний коридор. В темряві помчав до інвентарної, щоб там вилізти у вікно та втекти. З жахом слухав, як в залі відпочинку, лунали методичні постріли – вони обривали крики та плач моїх найкращих друзів.

Швидше помчав навмання – аби тільки геть. Спіткнувся, глухо гупнувши на вологу підлогу. Під сумним світлом місяця біля мене нерухомо лежали Ніна Петрівна та Ярина Георгіївна. Я ніколи не забуду їх скривавлені обличчя…

Швидко підвівся з липкої калюжі, влетів в інвентарну. Відчинив вікно: в обличчя вдарив морозний вітер. Швидко виліз на засніжене подвір’я в одній нічній сорочці та домашніх капцях.

Чкурнув по пухкому снігу до огорожі, переліз, зістрибнувши в сухостій. Я продирався крізь хащі занедбаної новобудови, доки не вибрався до магістральної дороги. Хапаючи колюче морозне повітря, постійно озирався, щоб переконатися, чи не переслідують мене. Однак, втома і мороз змусили мене шукати прихисток.

Забіг в пусту електричку, що ось-ось мала вирушати. Під шалений цокіт зубів, присів під сидінням та скрутився калачиком. Мені надзвичайно захотілося спати. Змучений страхом, намагався боротися з цим бажанням, докладав зусиль, щоб не заплющувати очі. Але мороз припинив дошкуляти пекучими обіймами, тому мене поступово огортала пітьма дрімоти. І врешті-решт я програв, провалившись в міцний сон.

В тому поїзді я зустрів свій десятий день народження.

***

Мені довелося повернутися на Землю, пілотуючи в комфортному кріслі капітана зоряного крейсера. В Києві на мене чекали рутинні справи. Намагаючись відволіктися від тяжких спогадів дитинства, випив міцної кави. Мій зореліт плавно ввійшов в атмосферу, стабільно знижуючи висоту.

Через просторий ілюмінатор милувався зимовими пейзажами. Зовсім інший Київ проростав переді мною густими колонами дорогих будівель. Сонячні промені пронизували туман, наповнюючи вулиці свіжим світлом.

М’яка посадка на космодромі – і ось я знову в місті, де минули найтяжчі дні мого життя.

Накинувши мундир з численними військовими нагородами, я без ентузіазму покрокував до вихідного шлюзу. Опустилося важке броньоване полотно гермозатвору. Мій загін вже вишикувався, очікуючи команди. Я махнув рукою «вперед»: ми вийшли до натовпу, який зустрів нас під гучні овації:

– Слава героям геліосфери! – викрикували люди.

Під синхронні кроки падали духмяні квіти. Нас щедро обсипали пшеничним зерном, змішаним з різнокольоровими блискітками.

Вітер обдув колючим морозом мої скроні. Я впізнав характерний аромат місцевого повітря – з легким присмаком дощової вогкості та дерев’яної стружки. В душу ввірвалася ностальгія разом з тяжкими спогадами плачу та криків мертвих друзів дитинства. Цей відчай з минулого вже не вдавалося стримувати: по скроні скотилася скупа чоловіча сльоза. Я «вдягнув» привітну посмішку, аби ніхто не здогадався, що мої очі зволожилися зовсім не від стрімких поривів холоду чи захвату від овацій.

Глибоко вдихнув аромат чистого снігу, аби проник у душу і втамував нестерпний біль. Більш виразно посміхнувся, гучно промовивши до натовпу:

– Ну ось, наш загін знову вдома! Кияни, вітаю вас з річницею Державного космофлоту!

У відповідь прозвучали шалені аплодисменти та радісні вигуки.

До мого передпліччя ніжно доторкнулася Алія, з тривогою поглянувши мені в очі:

– Петре, що з тобою? Ти занадто напружений.

Я відмахнувся від її стурбованих запитань:

– Не вигадуй, тобі здалося! Аліє, краще скажи: як тобі Київ?

Вона знервовано посміхнулася мені у відповідь. Потім відвела погляд на далекі небосяги:

– Це холодне місто.

– Хе-хе. Авжеж – зима… Поглянь, скільки людей прийшли привітати наше прибуття!

– Угум. – Алія тяжко зітхнула, знову на мить поглянувши в мої вологі очі.

Вона опустила голову в серйозних роздумах, нічого більше не запитуючи. Я замислився: «Алія – чудова лікарка. Але невже всі медики здатні відчути чуже страждання?»

Нас запросили до просторого салону гравікару, що стояв поруч з будівлею космодрому. Ми гуртом ввійшли в конференц-відсік. Зручно розташувались на м’яких кріслах з натуральної шкіри. За столиками нас очікували дорогі міцні напої. Повітря наповнилось смачними ароматами гарячих страв.

– Пригощайтеся, – привітним дівочим голосом промовив віртуальний автопілот гравікару.

– А де генерал Андрій Дмитрович? – суворо запитав я.

Автопілот доброзичливо додав:

– Він зустріне вас в Музеї військових мистецтв України. Через дві години гравікар прибуде до місця призначення. Відпочивайте.

Ми з апетитом почали обідати. Я помітив, що Алія категорично відмовляється від спиртного, щось шукаючи серед безалкогольних напоїв. Подав їй келих з апельсиновим фрешем.

Вона негативно покивала головою:

– Спасибі, Петре! Однак, мені б звичайної водички… Біля тебе випадково немає мінералочки? Останнім часом мене часто нудить.

Я обережно підвівся із-за столу:

– Аліє, теж хочу просто води, адже страви добряче перчені.

Гукнув хлопцям:

– Друзі, хто ще буде мінералку?

У відповідь побачив ліс рук. Весело засміявся до них:

– Зачекайте, зараз всім принесу попити.

Я вийшов з відсіку в перехідний хол, що прямував в напрямку до кабіни пілотів. Звернувся до автопілота:

– Підкажи, де тут зберігається питна вода?

М’який дівочий голос автопілоту змінився на чоловічий:

– Тривога! Всім пасажирам терміново зайняти свої місця!

З сусідньої кімнати крокував чоловік в срібному спецкостюмі та шоломі зі дзеркальним покриттям. Жах з мого дитинства підняв на мене зброю, прицілюючись в мою голову.

Позаду пролунав гучний вибух. Перехідний хол гравікару тряхнуло, кинувши мене на «срібного». Я вхопив його за горло, намагаючись розчавити гортань. Він відповів прикладом по моїй вилиці. Тим часом хол почав невпинно кружляти по осі, кидаючи нас по стінах, немов в барабані велетенської пральної машини. Підлога під ногами змінювалася стелею, і знову все спочатку. Густий дим заповнив простір. Сморід синтетики та погана видимість заважали зорієнтуватися. Все летіло шкереберть.

Я прийшов до тями, лежачи на стіні гравікару. З живота стирчав шматок арматурини, на якому гайдались фрагменти мого пошкодженого кишківника.

Був би тверезий – то на місці загинув від больового шоку. Однак, дорогий алкоголь зіграв зі мною злий жарт, виконуючи функцію слабкого анальгетика.

Я з німими сльозами на очах спостерігав, як замість хвостового сектору з конференц-залом переді мною розкинулось блакитне небо. Наді мною пролітали птахи – вільні, нескорені.

Тим часом довкола палали уламки та обшивка гравікару – моєї «труни».

«Їх більше немає…» – нестерпним відчаєм промайнуло в думках.

Вогонь підступав до ніг, але не вдавалося поворухнутися. Чітко зрозумів, що згорю тут заживо:

«Друзі? Алія? Я скоро до вас прийду!»

Наді мною схилилися рятувальні роботи. Вони обережно відсікли арматурину, рештки випавшого кишківника вклали до живота та перенесли мене в рятувальну капсулу.

Хотів прокричати їм: «Облиште!», та з мого рота замість звуку виходила кривава піна.

Я подумки благав роботів дати мені спокійно вмерти. От тільки роботи не вміють читати людських думок.

***

– Чому час відбирає моїх найкращих друзів? – я байдуже дивився на численні київські небосяги за вікном, заварюючи каву. – Прийшов час визволити місто мого дитинства від «срібних» жахів.

Я зробив кілька духмяних ковтків. Рішуче поставив чашку на підвіконня.

На віртуальних проєкційних панелях підкреслив червоним територію, де найчастіше бачили «срібних». Згідно з адресдю, вказаною на зображенні, там знаходився занедбаний ангар відходопереробної фабрики. Ідеальне місце для збіговиська покидьків.

Дістав з-під ліжка сумку з важким плазмометом. З любов’ю відключив на ньому запобіжник.

Під улюблену пісню покійної Алії відкалібрував частоту плазмового імпульсу на максимальний рівень. На ліжку лежало кілька кілограмів вибухівки. Я збирався влаштувати феєричне «срібне» барбекю.

Зібрався. Накинув сумку на плече. Зачинив за собою двері квартири.

…Ніч обіймала мене м’яким туманом. Свіжість прохолоди густо змішалася з вихлопним смородом громадських гравікарів. Я йшов пішки, оминаючи патрульних роботів, що чергували на вулицях.

Підійшов до пункту призначення. Тихо зробив дірку в огорожі, проник на територію.

Заклав по периметру будівлі вибухівку, встановив спусковий механізм з дистанційним керуванням:

«Якщо всередині лише бомжі – ніхто не постраждає. Але якщо там «срібні» – всіх пожере вогонь!»

Застрибнув на виступ біля вікна. Лазерним різаком беззвучно зрізав грати, вирізав шибку. Спустився на підлогу вбиральні. В ніс пахнуло інтенсивною смертодотою сечі, тому я зрозумів, що в ангарі живуть люди.

Я тихо заглянув до залу: на лежаках спало близько двох десятків юнаків. Солдати смерті деструктивної організації, на руках яких численна кров невинних людей. Біля них на стільцях знаходилась срібна амуніція.

Доки вони солодко спали, з безтурботними виразами обличчя, я вже зістрибнув на подвір’я:

«Потрібно відійти від ангара. Але не занадто, щоб насолодитися вибуховим феєрверком помсти сповна».

Я покинув територію, зайшов за стіну сусіднього закинутого будинку. Дістав пульт детонації, завантажив додаток.

Переді мною згенерувався віртуальний запит з кнопкою «Запуск».

На плече м’яко опустилася рука. Я обернувся. Мені посміхався чоловік, що виглядав точно як я, але значно старший. Сивина злегка торкнулася його волосся. Він стояв переді мною в срібній амуніції, тримаючи в руках шолом зі срібним покриттям:

– Привіт.

Я натиснув на кнопку детонації. Ангар втонув у вогні та вибухах. Прокричав йому в обличчя:

– Хто б ти не був, я відплатив! Твоїх людей зжер вогонь!

Він доброзичливо посміхнувся.

– Вогонь зжер двадцять двох списаних андроїдів. Петре, вітаю тебе. Ти успішно пройшов випробування! – сивочолий чоловік подав мені дивний прилад, киваючи на гравікар незвично футуристичної моделі. – Петре, пішли. Ти – нас останній засіб спинити апокаліпсис. Загін часу вже давно чекає на тебе.

Я вихопив плазмомет, прицілився. Не повіривши ні одному слову, вжарив по ньому каскадом пострілів.

Чоловік підняв долоню, легкими рухами відхиляючи всі плазмові спалахи в цегляну стіну.

Подібного я ще ніколи не бачив:

– Що ти таке? – вражено прошепотів, вдивляючись в його руки, окутані блакитним енергетичним полем.

Чоловік спокійно хихикнув:

– Петре, а ти не здогадався? Я – це ти. Ходімо, час на вагу золота.