Спогади майбутнього

Броньовані стулки розійшлися пропускаючи на місток ставну жінку у білому вбранні.

- Леді Атіна - привітались офіцери в центрі керування операціями.

На фрегатах гостро стояло питання економії місця. А на гіперпірнальниках типу “Мародер” питання “оптимізації” довели до абсолюту. Як результат приміщення стали мало зручним для людей. Що вже казати асгарійку зростом два з половиною метри?

- Сер Хорт, панове. - привіталась леді. - пробачте, що змусила чекати.

- Аж ніяк. - ввічливо заперечив Хорт.

- Прекрасно. - кивнула Атіна.

- То ж, - продовжив Хорт, - шановна посол Асгарської Імперії, розкаже що конкретно ми хочемо вивезти?

- Кого, - усміхнулась асгарійка. - Ми прибули забрати друга.

- А докладніше?

- Ви, люди, такі нетерплячі, - Атіна хотіла хитнути головою, та вдарившись о стелю присіла. - Ніяк до цього не звикну.

Вийнявши зі складки хітону флешку, Атіна вставила її у голографічну панель і присівши так аби не впиратись головою у стелю почала:

- Отже...

* * *

Наче скорботна примара тендітна триклонка блукала між руїн величного міста. Обережно переступаючи жінка раз по раз здригалася, відчуваючи ментальний відбиток тих, хто страждав і помирав тут. Розбиті мрії та скалічені надії розсипані скляними друзками в яких відбився останній день планети.

Вона бачила та переспівувала сни про це місто. Та багато інших міст як це. Вона Леаліра - та що співає сни. Але у снах місто було живе. Воно дихало скверами та парками, гомоніло машинами, рекламою та музикою. Колись це місто дивилось на світ тисячами вогнів. Тепер лишень порожні очниці вибитих вікон в черепах будівель спостерігали як ліс поглинає місто.

Храм — мета подорожі леаліри відділяв від решти міста великий парк. І на диво він не здичялів, ніби його досі хтось доглядав. Але хто міг це робити у покинутому місті? Сейти? Ці варвари намагалися викорінити усе, що пов’язано з Асгарами. Ніби мстилися за те що їм не стане сили напасти навіть на знесилену державу Великих.

- Всім пильнувати! - жінка радше відчула, ніж почула слова командира загону прикриття.

Леаліра знала як хвилювались солдати що супроводжували її. Війна потворила души триклоців, робила їх сухими, наче обпеченими Сонцем. Воїни майже не відчували пісню леаліри. Та гірше було те, що вона сама не розуміла їх душі. Не могла допомогти, зарадити. Не могла запам’ятати їх. А деякі з них навіть вважали її життя важливішим за своє.

Пара бійців висунулись вперед і прочинили прозорі двері Храму. Колись давно саме тут асгари вчили перших леалір співати сни. Тоді інші раси вклонялись асгарам, як богам. Та потім більшість асгарів щезли, а їх міста перетворились на руїни. За катаклізмом прийшли сейти і все накрив прах. Ті, хто вчора виказував повагу триклонцям сьогодні переслідували та винищували їх. А вчорашні вчителі та захисники стали байдужими замкнувшись у неприступності своїх планетарних фортець.

Лишилась тільки легенда про загадковий Меч Асгарів, могутню та жахливу зброю, що майже винищила їх Імперію. Але ходять плітки що в оригіналі пророцтва було сказано що ну най темніший час саме ця зброя стане останньою надією на порятунок.

Дівчина увійшла у Залу Фонтанів. Вона тисячі разів бачила це місце уві снах але... Подих її перехопило. Крізь прозору стелю місячне сяйво лилося на фонтани та ставки. Віддзеркалюйсь та підсилюючись воно змушувало воду сяяти. Чисту Залу заповнювало приємне дзюрчання сотень струмків. Леаліра вдихнула і почала спускатися в одне з Дзеркал Провидінь. Прозора вода у мить намочила їй сукню, а від холоду сперло подих. Але вона мусила. Дівчина заплющила очі думками торкаючись стародавніх візерунків. І пісні тисяч снів стали вливатись в її розум. Та все було не те. Не те, що вона шукала. Невже все це було на-марно?

- Марно? - зашарудів осінньою листям чужий голос - Так легко готова здатися?

Леаліра розплющила очі і здригнулася - на самому краю Священного Дзеркала спираючись на гравіспис сиділа велетенська тінь з двома червоними рубінами очей.

- Хто ви? - намагаючись опанувати страх промовила Леаліра.

- А кого ти хочеш знайти? - запитала Тінь, доки триклонка перевіряла себе.

Ні, все це відбувалось реально. Це був не сон.

- Ти певна? - пролунало в голові леаліри і візерунки на дні фонтану спалахнули містичним пурпуром.

Дівчина здригнулась усвідомивши, як легко Тінь читає її думки. Телепатка зібрала волю в кулак і розвіяла ману чужої волі. Візерунки згасли. Тінь теж шезла. Леаліру знову оточувала лише тиха літня ніч.

* * *

- АТГОШ! – вигукнув хтось з солдатів.

- ЩО? – командира аж пересмикнуло від згадки про проклятих.

- Що сталося? - від несподіванки серце леаліри ледь не вистрибнуло з грудей.

- До храму наближається невеличка група проклятих. – опанувавши лють промовив командир прикриття. – панно Лейтіа, відкрити вогонь?

- Ні, Маріко. – подумавши відповіла провісниця – Можливо вони прибули сюди за тим самим.

- Так, моя світла пані, - відповів командир.

Двері храму різко прочинилися і в середину увірвалися четверо атгош — обпечених сонцем.

- Готуйтесь відбивати напад! - вигукнула жінка у легкому бойовому скафандрі.

- Який напад? - кліпнув очима Маркіо.

- Сейтів, любчику, - повернулась до Маріко жінка, - ваша прогулянка парком пів планети сполохала.

- До вашої появи ситуація була під контролем.

- Ройга ти тримав за хобот, а не ситуацію під контролем. – спалахнула жінка, - ми три тижні на цій клятій планеті. Крок за кроком просувалися до храму, аби не сполохати Сейтів. Але з’являєтесь ви і уявляєте, що можете сісти на планету не поміченими! Під контролем в нього ситуація була!

- Лють, експресія і ніякої поваги до святого місця. – м’яко пролунав голос Лейтіі, - хоча, що ще очікувати від проклятих?

- О, привіт сестричко, - знову посміхнулась войовниця, - я Калміра.

- Я тобі не сестра! – погордо смикнула підборіддям жриця.

- Хіба? – здивувалась донька сонця, - а мені здалося, що ти леаліра, як і я. І що ти теж привела своїх бійців сюди за Пророцтвом.

- Що? – в один голос запитали діти вод.

Маркіо кілька разів кліпнув, намагаючись перетравити почуте, а леаліра похитала головою:

- Дійсно немає межі вашому падінню. Мені здавалося, що давши жінкам в руки зброю ви досягли найнижчої позначки. Але ви знову перевершили себе. Як може провідниця клану мати чисті думки віднімаючи життя інших? Мені вас шкода…

- А мені кортить вижити. – різко відповіла Калміра - ти знайшла пророцтво?

- Тобі, єретичко, цього краще не знати – зверхньо промовила Лейтіа.

Калмірі урвався терпець. Вона надто довго терпіла цих телепнів. Таких самих, як ті, що поставили її народ на межу існування кілька поколінь тому. Такі миролюбні та лагідні, та як життя припре до стінки так одразу готові спустити на всесвіт най жахливішу зброю в історії.

- Сейти! – вигукнув один з охоронців і тишу ночі розірвав тріск імпульсних гвинтівок.

Наступної миті земля здригнулася і вистрибнула з під ніг. Кілька потужних вибухів злилися у один, заливши дзвінке відлуння у вухах. Намагаючись оговтатись Калміра трухнула головою. Світу навколо не полегшало. Раптом чийсь міцні руки підхопили її та потягли. Начебто щось казали, та слова не пробивались крізь закладені вуха. Крізь морок шоку Калміра побачила Маркіо, що притиснувши до себе пророчицю, сховався за колонною. Погляд воїтельниці ковзнув далі і серце заклякло.

Там де мить тому була стіна застигла потворна тінь сейтівського крокуна. Ворожа машина оцінила положення і її лазери розтрощили одну з галерей плавлячи камінь та спалюючи живих істот. Захисники храму відповіли безладним вогнем, але легкі випромінювачі не могли зашкодити броньованій машині. Дві блискавичні тіні полетіли до ворога з різних боків. Ворог захопив обох селма у приціл і відкрила вогонь. Але бійці Калміри не дарма носили своє прізвисько, прудко шмигаючи між вогняних батогів вояки наближалися до цілі. Раптом танк здригнувся і застиг. На спині сейтівського роботу з’явився триметровий велетень з алебардою в руках. Триклонці всі разом відчули хвилю холодної розрахованої люті, що пульсувала від цієї істоти.

Людина, висмикнувши вогняне жало полаксу з броні ворожої машини, стрибнула долу. Одним ударом плазмове лезом перерізала передню опору крокуна. Довершуючи рух лицар перехопився зручніше і з маху всадив зброю у броньовану тушу, розрубуючи контрольний вузол робота. Тим часом в проломі вже з’явилися десантники людей, що вправно зайняли зручні вогневі позиції.

***

Розправившись з крокуном Хорт вимкнув лезо полаксу і покрокував у глиб храму.

- Вони тут, - сповістив командирів підрозділів лицар, - переходимо до другої фази.

Підлеглі відрапортували о прийняті команди, а Хорт провів перед собою долонею, вказуючи сектор поля зору в якому тактична система лицарського обладунку розгорнула тривимірну мапу поля бою.

- Винищувачам, - продовжив лицар, - перенести удари у глиб міста. Не давайте цим сукам голову підняти.

На цей раз відповіддю стали відлуння далеких розривів авіабомб.

- Пазур два-два … пазуру головному… - прогризся крізь тріск перешкод хриплий голос сержанта, - нас тиснуть!

- Зрозумів вас пазур два-два, - відповів Хорт, оцінюючи по мапі положення автоматично підсвіченого підрозділу - Сокіл чотири накрийте вогнем північ-північний-схід від координат браво-браво-шість. Пазур два-чотири – підтримайте пазур два-два.

- Пазу два-чотири – відповів жіночий голос, - вас зрозуміла.

- сокіл чотири, працюю.

Будівля храму затремтіла коли, майже торкаючись даху, над ним пройшла стотонна махина гравіплану. Зашипіли ракети. І земля здригнулася коли в ночі стало світло як у день. Лицар же підійшовши до тих триклонців який вважав головними кинув полакс зброєносцю та промовив:

- Збирайте своїх людей, вшиваємось звідси. – його абсолютно не цікавило що привело два ворогуючих племені триклонців сюди. Атіна сказали що цих теж забираємо — значить забираємо.

Але триклонці не полишили своїх місць:

- Збирайтесь кажу. Тікати треба.

- А як ви взнали що ми тут? – промовила вдягнена в сукню дівчинка безликим голосом автоматичного перекладача.

- А давайте про це потеревенимо у спокійнішій атмосфері.

- потеревенимо? – триклонка незвично розтягнула співучим голосом, пропущене автоперекладачем слово.

Хорт стримався аби не вилаятись на обмеженість словнику та повторив.

- обговоримо.

- Згоден, - одразу відповів офіцер триклонців.

- Прекрасно, - кивнув лицар - всі на двір сідаємо на гріфони.

- Постривайте… - почала було єдина цивільна триклонка, але обірвала фразу на півслові.

- Що? - роздратовано перепитав Хорт

- А наш корабель? – жінка вирішила не розповідати варвару про мету їх прибуття до центрального храму планети.

- Хай вибираються самі, - прогарчав лицар, - в нас не вистачить сил пробитись.

- Але… - почала було дівчина, та офіцер її перебив.

- Він правий, моя леді. Нам краще поспішати. А кораблю накажу злітати.

- Та щоб тебе шляк трафив… – пролунало з навушників Хорта, - пазур головний! Пазур головний! Це пазур три-шість. Нас тиснуть! Кнури!

- Відходьте! – Вигукнув Хорт, - акулами займуся я. Решті підрозділів забезпечити прикриття плацдарму на площі! Забираємося з цієї діри! – після чого повернувся до зброєносця та додав приймаючи з його рук полакс – ти за мною. Час і нам повоювати. Сер Скваровськи не бажаєте вполювати велику рибу?

- І задоволенням - відповів другий лицар. - тільки без мене не починайте.

- Покваптесь! Чекатиму вас на головному майдані - відав команду сер Хорт, і рушив на вулицю.

* * *

Мертве місто палало. Тьмяне небо різали хижі силуети машин людей які поливали руїни ракетами та лазерами, і леаліра відчувала смерть кожної живої істоти. Ось пряму зі стіни полум’я випірнула пара машин, що скинули швидкість та почали опускатися до оточеного з усіх боків людьми майдану. Хтось з рятівників підбіг до Кальміри та став жестами вказувати на десантний корабель.

- Рушайте за ним, - наказала жінка своїм, і пішла за сповненим рішучості лицарем та його трошки переляканим скваєром.

Побачивши на майдані лицаря шорки втратили цікавість до десантників. Тримтерові, закуті в броню, гіганти на перебій почали кидати виклики. Триклонка важко зітхнула. Десятеро проти трьох. Без шансів. Так подумав і зброєносець з важким серцем вмикаючи меч. Але торкнувшись думок лицаря Кальміра відчула тільки спокій та очікування. Воїтельниця вихопила з піхов два обоюдогострих меча. Тонкий метал здригнувся та мелодійно заспівав, коли увімкнулися генератори гравітаційних лез. Коли Калміра порівнялася з лицарем той на коротку мить повернув до неї потворний шолом з восьма окулярами та ствердно кивнув.

- Ми ідемо в лоб, - прогудів обладунок, - ти забігаєш за спини і рубаєш. Коли всі завантажаться стрибаємо в гравіплан і гайда звідси.

- Не маю заперечень.

Калміра здригнулась коли тонкі смуги плазми спалахнули в здовж лез алебарди лицаря. Не раз вона бачила які жахливі рани наносила ця зброя, що випаровувала цілі шматки м’яса разом з кістками, полишаючи по собі потворні рани та понівечені тіла. Варварська зброя варварського племені. Страшна проте ефективна, як і самі люди.

* * *

Лейтіа широко розкритими очима дивилась в пролом стіни. Десаники злагодженими групами відходили до шатлів під прикриттям дронів. Наче безжальна холодна машина вони притискали рапторів до палаючого міста. Але в центрі майдану десяток шорків півколом обступав двох лицарів та прокляту. На допомогу першому лицарю, прямо з вогняної стіни, вийшла ще пара важко броньованих людей — лицар та зброєносець. Але і тепер сили були надто не рівні.

"Ти знаєш пророцтво" - пролунав в голові Лейтіі сухий та злий голос: "Знаєш про кого там ідеться. Але боїшся прийняти знання. Ховаєшся у власних ілюзіях. Як і всі."

Лейтіа нажахано обернулась та подивилась на двометрову тінь з рубінами злих очей. Химера в чорній броні крокувала вперед і в її руках розкладався важкий гравіспис асгарів.

"Знання обтяжують" - пролунав в голові інший голос. Цей був стомлений але турботливий. Лейтіа перевела погляд та побачила іншу асгарійку, у золотому обладунку з шоломом схожим на пташине обличчя, прикрашеним високим плюмажем: "Та не слід зазирати в безодню коли не готова прийняти побачене. Там живуть потвори."

І знову в голові пролунав голос Тіні:

"Могутні та жахаючі легіони, з моря вогню повстануть вони. Коли пітьма накриє зірки лише відчай поведе шукача до заборонених секторів де він випустить страшну силу. І полум’я її слави подарує надію, але полишить по собі слід з палаючих планет та згаслих зірок. Тому її поховано серед безодні ночі де живуть чудовиська, аби ніхто не зміг скористатись нею. Бо вона втілення первинного руйнуівання. Лякаюче та хиже...."

Нарешті юний шорк кинув виклик. І перший лицар його прийняв. Могутній монстр кинувся в атаку. Людина легко пірнула під надто широкий замах плазмового копешу. Потім лицар наніс удар у відповідь. Вхопивши полакс двома руками загнав вогняний штих прямо над грудною пластиною броні пробивши тонкий захист шиї. Шорк вигнувся від болю і з усіх щілин обладунку вирвалася пара закипівших м’яса та кісток.

Лейтіна здригнулась всім тілом відчувши хвилю нестримного болю та відчаю. А потім жахнулась ще більше зрозумівши, що лицар все ще абсолютно спокійний! Ані ненависті ані злості. Він щойно вбив живу істоту і пішов далі!

Та ситуація сильно погіршилися. За лінією шорків з’явилися пара платформ з сейтами, слід з якими крокували важкі танки. Потужний плазмовий промінь перетворив в розплавлену калюжу ближчого дрона. Другий вдарив в лицарів. Але асгарійки підійшли вчасно. Чорна махнула рукою розгортаючи широкий гравітаційний щит і плазма вдарила в сусідні дерева. Останню групу десантників що відходили з майданчику закрив собою чотирирукий робот з охорони золотої. Перший залп гравітаціний щит відбив, але наступний вже розплавив робота.

Шорки вже не кидали виклики - шпиняємі ментальними командами сетів велети атакували разом. І хоч чисельна перевага все ще була на боці шорків та досвід на боці людей та асгарів. Вже дві потвори лежали на землі. Броня одного з все ще палала розкритою раною від плазмового леза, інший був розсічений навпіл ударом гравітаційного спису. І от один з шорків збив з ніг скваєра. Та той встиг підставити магнітний рондаш під удари плазмоих пазурів. Золота асгарка піруетами уникала ударів глефи вождя, але досвідчений воїн не давав їй передихнути. Ще двоє рубалися з чорною. Триклонка та другий зброєносець відбивалися від здоровенного бугая шорків. Двоє лицарів зійшлись в своїх двобоях.

Лейтіа відчула як сейти синхронно атакували чорну асгарійну. Усього на мить вона застигла під ментальним тиском ворогів. Цим скористалися її вороги обрушивши град ударів, та щит поки тримався. Хорт відштовхнув свого ворога і вдарив у спину іншого шорка. Плазмове лезо розплавило броню і наступної миті з проламу вирвалася хмара пару закипівшої плоті. Лицар ривком підняв зброєносця на ноги. І тут сейтів накрило залпом ракет. Танки закрили господарів, але поки Шорки оговтувались треба було тікати.

- Хутко на борт – прогудів лицар, вказавши на останню десантну машину.

Лицарі та зброєносці стали відступати до гравіплану. Золота асгарійка підхопила на руку чорну. Відштовхнувшись від землі вона запустила гарвігенератор і поки останній гекайтохантейр прикривав собою відступ долетіла до рампи гравіплану. Чотирирука машина широкими махами гравіклінків не давала шоркам змоги атакувати втікачів. Підбігши до відкритого люку Хорт подав руку дамі. Триклонка кивнула і стрибнувши на широку долоню лицарської броні відштовхнулася та легко заскочила на борт. Хорт стрибнув слідом і стотонна машина хитнулася у повітрі від важкого удару.

- Забираємось! - гукнув лицар.

- Прийнято, пазур головний. – відповіла пілот.

Лицар з маху ляснув по кнопці закриваючи десантну рампу.

- Орел один ведучий пазуру один. – пролунало у навушниках Хорта, - бачу два ланцюга ворожих перехоплювачів. Виходимо на позицію атаки.

- Відставити, - проричав лицар, - в нас немає на це часу.

- Відповідь негативна, пазур головний. – заперечила пілот, - Якщо мої дрони не перестрінуть ворога, ви не встигнете піднятись на орбіту.

- Вдалого полювання, - вичавив з себе Хорт.

- Побачимось у Валгаллі, - сумно промовила пілот, яка абсолютно не поспішала пити з богами.

- Притримай там для мене місце, Ен, - попрощався Юрій.

- Згода, - відповіла пілот, - перше крило подавити цілі на поверхні. Друге крило за мною!

* * *

- Тягу на повну! – вигукнула капітан, коли останній шатл зайшов в док. – реактор стрибок за готовності!

- Так пані – відгукнулися офіцери містка.

Марія Хорт прикусивши губу спостерігала, як чотири ворожі есмінці виходили на вогневу позицію. Їх розділяли жалюгідна відстань у три секунди. Менше мільйону кілометрів. Якби це був звичайний фрегат людей то тут був би і казочці кінець. Але “Мародер” - гіперпірнальник. Він встигне ковзнути під ковдру простору раніше ніж вороги відкриють вогонь. Тільки люди виявилися настільки навіженими аби будувати кораблі з нестабільним переходом у коридор темної матерії.

- Розряд, - долетів крізь вий аварійної сирени голос реакторника.

Корабель затремтів і всі датчики стабілізаторів та захисних систем стрибнули у червоний сектор. Всесвіт лютував прагнучи розірвати людську шкаралупку. Але ось швидкості стабілізувалися у тахіоній системі виміру. Плазмові лопатки мезонних турбін вийшли на робочий режим і корабель вирівнявши курс став накивати п’ятами подалі від негостинної планети.

- Ми таки це зробили, - зітхнула капітан впавши у крісло та суто машинально провівши по шолому скафандру, ніби пригладжуючи волосся.

- Так пані, - посміхнувся перший помічник, - Сам Ескобеде собі лікті повідгризає від заздрості.

- Якщо не побачить, як адмірал Інгвальдсон приб’є нас за дурість. – погодилась капітан та додала – рапорт о втратах.

* * *

Після переходу голова розколювалась. Зір поступово приходив в норму. Калміра поглянула на сусідів важко пізнаючи обличчя. В людей не було зайвих приміщень з додатковим екрануванням тому усіх триклонців запхнули в одну з операційних. Та незважаючи на це між її маленькою групкою та підрозділом водних залишився метр нічийної території. Нездоланне провалля, що вже тисячоліття розділяло одну расу, і день у день ставало тільки ширше та глибше. Калміра сумно зітхнула.

Вояки водних намагалися триматися подалі від леаліри. Калміра усміхнулася – ідіотський забобон, нібито їх, зіпсовані вбивством аури можуть затьмарити та спотворити видіння пророчиці. Голову треба на плечах мати, аби вірно співати сни, голову! Тільки зараз Калміра усвідомила наскільки юною була леаріра клану водних. Сонячні Вершники! У такому ж віці Калміра ще хлопців зваблювала і не думала, який тягар одного дня ляже її на плечі. Що ж такого у вас сталося щоб така юна стала співати сни? І ось тепер бідолашна дівчинка лежить без тями та марить. Заблукала уві сні. Ну так її і треба маленькій дурепі. Калміра відвернулася та поглянула на своїх бійців. Раптом щось у грудях зойкнуло і вона наважилася зробити перший крок.

Якусь секунду здавалося, що палуба провалиться під нею, але нічого не сталося. Лише поперед неї постала стіна ворожості, а за спиною застиглі три стовпи нерозуміння.

- Я хочу допомогти. – промовила жінка спокійно витримуючи погляди десятку вороже налаштованих очей.

- Та невже, єретичка. – огризнувся Маркіо.

- Мене звати Калміра. – рівно промовила сонячна сновида. – і що вам дорожче, ваші забобони чи ваша леді? Без моєї допомоги це дитя навічно заплутає у лабіринтах сну.

- Відступіться, - нарешті тихо вимовив командир.

Але нічого не відбулося. Його вояки подумали, що це командир сонячним. А ті, свою чергу сприйняли це як виклик.

- Розійдіться, - прохрипів Маркіо, - наша леді помирає!

Солдати винувато відступилися опустивши погляди долу. Сонячна леліра присіла поряд зі зблідлою сестрою. Влаштувавши голову леаліри в себе на колінах Калміра зазирнула у очі з яких невпинно бігли сльози.

- Почуй мене … Лейтіа – промовила жінка

Але юна леаліра дивилася кудись крізь стелю.

- Почуй мене… - тихіше повторила Калміра опустив голову ще нижче.

Нарешті одна провісниця зуміла вхопити погляд іншої. Темне, зле полум’я загуло навкруги піднімаючись на неосяжну вишину. Їдкий сморід горілих тіл заповзав у ніздрі намагаючись задушити. Зігнути до підлоги де хлюпала кров. Ціле озеро густої перемішаної крові мільйонів і мільйонів живих істот. І в цьому червоному дзеркалі можна побачити, як вони помирали. Розірвані, прострелені, спалені у відсіках кораблів.

- Це і є пророцтво? – тихо промовила Калміра зусиллям волі відірвавши погляд від крові.

У відповідь на її питання зі стіни вогню рівними рядами вийшли десантники людей. Безжальні та педантичні вони заштовхували назад тих хто намагався вирватись з кривавого багна. Провидиця усвідомлювала, що все навкруги це химерна подоба сну який проспівала Лейтіа. Підкоривши видіння свої волі Калміра побачила бідолашну дівчину, що кликала на допомогу.

Лейтіа побачила, що хтось наближається і налякано побігла у протилежний бік. Та хай як швидко тікала юнка Калміра крокувала швидше, все це сон і вона так наказала. Нарешті провісниця наздогнала дівчинку, ривком розвернула до себе та гаркнула прямо в обличчя.

- Отямся!

Лейтіа здригнулася. Та поступово упізнання просвітило її обличчя, а на зміну крижаним сльозам відчаю прийшли сльози вдячності.

- Яка ж я рада тебе бачити… - видихнула Лейтіа і міцно обійняла ту з якою ще годину тому гидувала знаходитись на одній планеті.

- Ну все, все – Калміра погладила дівчинку по голові, - показуй, що ти тут побачила.

Вони крокували сном давно померлої попередниці, прислухаючись до криків та зазираючи у вогонь. І все намагалися зрозуміти, що то за диво зброя яку так наполегливо приховували асгари. Могутній артефакт захований у найтемнішому кутку Галактики - царині демонів та почвар. Секторі, куди асгари всім заборонили літати. Але все було марно. Меч, що його вийняв з вогню герой триклонців так і лишився красивою алегорією, у якій кожна Співаюча бачила щось своє.

Калміра відсторонилась і штучне світло ламп боляче різонуло по очах. Навкруг двох жінок скупчилися представники двох племен і в очах кожного легко читалась надія:

- Серед відчаю та зневіри знайде герой зброю загартовану в ненависті. Жахливу та прекрасну. – продекламувала Калміра високою мовою знайомі з дитинства кожному триклонцю слова – Красива метафора. Не більше.

Після цих слів запала тиша. Солдати розбрелися хто куди пригнічені важкими подіями. В цій тиші особливо дзвінко пролунали слова Маркіо.

- І останній лідер підніме ту зброю скерувавши лезо на ворогів. – всі озирнулися на офіцера, а той додав – Хіба принци Еверіан не останній лідер нашого народу?

- Є і інші, - знизала плечима Калміра, натякаючи на голову сонячних кланів.

- Але тільки Еверіан прямий нащадок королівського дому, - Лейтіа піднялася на коліна, на мить голова в неї запаморочилася, - і він знайшов людей у забороненому секторі.

- Людей… - промовила Калміра, згадуючи огидне відчуття, що приходило кожного разу при погляді на зброю тих дикунів. - Та ні це дурня якась. Просто всі перевтомилася…

* * *

- Коли повернемось, - рівно промовила капітан Хорт, - я передам корабель Сергюсу та спишуся на берег. Це мій останній рейд і… далі затягувати не можна.

- Припини, - Юрій зобразив дитячий смуток. – Все-таки ми вирвалися і взяли, що хотіли. З таким агресивним підходом, – чоловіка розпалив азарт, – ми зможемо перетворити їх нічне небо на жах.

- Тобі давно пора подорослішати, - поблажливо промовила жінка, все-таки вирішивши найголовніше сказати на «березі»

- Ну не починай, - зітхнув Хорт, - зрештою я не дурний і розумію чим ризикую. Як розумію і що можу отримати. Мені кожного разу хочеться сказати, що ось буде рейд ми зірвемо справжній куш і тоді все. Я зможу піти. Зрештою наше положення краще за лінійний флот.

- Я не про це, - зітхнула Марія.

- А що тоді? – чоловік піднявся на лікті на ліжку.

- Юрко-дурко, – лагідно промуркотіла жінка та повернувшись на інший бік поклала руку коханого на живіт, - давай спати.

***

Дві жінки дивились на ряди екзоскелтів. В зброярні працювали лише сервісне освітлення та гості і не хотіли вмикати основне.

- Це жахливо — промовила водна триклонка, - це жахливе пророцтво не їде мені з голови. Я почуваю себе винною за те, що випустила цих чудовиськ у світ. За всі ті світи, що будуть зруйновані і життя, що будуть поламані.

- В нас немає вибору — твердо промовила Сонячна жриця — бо не запаливши цей вогонь ми перетворимось на тіні, що гойдаються по волі вітру.

- Ти не розумієш?! - проричала Лейтіа — Самі зірки можна буде загасити тією кількістю крові, що проллється.

- Ні, я розумію. А ще я розумію що той хто тікає від битви приречений битися знову.

- Але ж Всесвітом має правити здоровий глузд та порозуміння.

- А куди б тобі запхнули твій здоровий глузд ті шорки, якби пані Атіна не привела людей? Можливо ти б навіть збагатила внутрішній світ кількох рапторів, які б радо тобою поласували. Твоя точку зору цікава лише тоді коли можеш підкріпити їй грубою силою. І прекрасно, що люди це розуміють. З такими союзниками ми маємо шанс на перемогу.

- Ні! - заплакала Водна — Я була у пророцтві, я бачила скільки кланів щезне в Безодні втілюючи це пророцтво.

- То пропонуєш скласти руки і чекати поки щезнуть всі?

- Годі — тихо промовила Атіна і подивилася на леалір поблажливо, наче мати на дочок. А те що асгарійка була майже на метр вище триклонців тільки підсилювало цю алегорію.

- Як панні Морітана? - нарешті наважилася спитати Лейтіа.

- Ні.

- Отже ваша місія провалилася? - запитала Калміра, ніхто не знав скільки живуть асгари, але точно знали що смерть одного з них велика трагедія.

- Я волію бачити гарне, - сумно посміхнулась Атіна, - те що ви дві зробили сьогодні набагато важливіше для вашого народу. Єдиного народу.

Сказавши це Атіна розвернулася та покрокувала геть. Намагаючись якомога швидше полишити приміщення, де холодна збройна сталь відбивалися в тьмяних окулярах бойових шоломів. Надто багато спогадів навивали ці обриси. Хижі та ефективні. Викованні та загартовані тисячоліттями війни.