Спочатку було...

Помічено, що астероїди завжди наближаються впритул. І це помічено з вікна на шостому поверсі багатоквартирного будинку на проспекті Свободи у вигаданому місті, але в невигаданий час. Тоді небо здається густішим, дерева скромнішими у своїй крислатості, дороги прямолінійнішими (це означає, що ти точно тоді знаєш, куди вони вгризаються своїми загостреними дзьобами, в які горизонти).

Було 3 січня 2031 року. Дата пам’ятна. І не тому, що щось у цей день неодмінно десь на білому світі сталось чи хтось видатний/невидатний народився, а тому, що її просто захотілося запам’ятати. Просто третє січня 2031 року. І він спав. Все-таки ще зовсім рано, тільки шосту пробамкав годинник на ратуші. Ще темінь. А я не сплю. Я таки боюся власних марень. Як я не хотів собі зізнатися, що це все вигадка, та каву купувати доводиться доволі частіше. І молоко.

- Тату, ти знову? – я озирнувся на звук знайомого голосу.

- Не зважай, Верторе. Йди спати.

Чому він такий схожий на мене? А мав бути на неї, щоб залишилася хоч одна візуалізована, втілена якимось незбагненним чином, часточка її.

- Я зроблю собі соку і трошки посиджу біля тебе.

Зрештою, він уже позапідліток. І йому в інститут. Хай вип’є собі того соку, який зробить зараз власноруч, нехай сидить тут зі мною, допоки не розвидніється на виднокружжі. Я не проти.

Астероїди. Астероїди. Астероїди… Вони мене не цікавлять, я не працюю астрономом, я їх не вивчаю. Але колись давно…

(–    Життя на землю було занесене на астероїдах. Панспермія – реальний факт. І хто би сумнівався? (20.. рік, забув, хто це сказав. Та чи й важливо це вже тепер?))

-  Піди до лікаря, тату. Ти не повинен не спати.

Я відмахнувся коротким жестом руки і сьорбнув застиглої кави.

****

П'ятнадцять років до того.

- Милий, що то за шум? – сонний жіночий голос прорвався у безодню мого чорного сновидіння.

Я розплющив очі і прислухався, сів на ліжку. Вчувався свист, помножений на якесь незрозуміле шипіння, і заливалось воно до нашої спальні/квартири через усі щілини. Раптовий спалах за вікном і гострий звук вибуху. Не знаю, як вдалося шибам вціліти, вони дрижали, як припадочний епілептик… і мені чомусь одразу нагадалися одночасно  Тунгуський метеорит і «Люди в чорному».

- Я туди не піду, – заявив я категорично. – Хай там що, але я туди не піду дивитися. Ну його на…

Дружина засміялася.

- Гуманоїдів налякався, милий? Ну не бомба ж упала. Війна вже давно закінчилась.

- Гуманоїди… бомби… яка різниця? Не піду і тобі не раджу. Лягай спати.

- Та я і не збиралась, – фиркнула дружина. – Я лиш одним оком погляну, як там Вертор. Дитина могла прокинутися і налякатися.

Жінка повільною ходою вийшла зі спальні до дитячої, а через певний час повернулась дуже стривоженою. Я б навіть сказав, що наляканою.

- Його нема… – ледь чутно витиснула вона із себе.

- Кого нема, – щось я спочатку не второпав, про кого вона. Але коли уважніше придивився до її округлених до розміру п’ятикопійчаної монети оченят, зрозумів, що пропав наш син… о третій годині ночі.

Я моментально зірвався з ліжка, повмикав усюди світло. Нема… Вхідні двері зачинено, вікна теж. Де ж він міг подітися? Ну не випарувалась же дитина з приміщення через вентиляційну шахту? Це було щось неймовірне і страшне. Дружина почала плакати. І кричати. Такий беззвучний істеричний крик. Сам не розуміючи, що роблю, підійшов і дав ляпаса. Вона затулила руками рота, ошелешено дивлячись на мене очима, в яких народжувалися сльози. Я обійняв її, вона затрусилась усім тілом.

Я подумав, що ми забули просто його покликати, голосно покликати.

- Верторе! – заволав я на всеньке горло. – Верторе, сину!

Майже одразу почув якесь незрозуміле шарудіння в кімнаті… Прислухався. Точно – під ліжком. Звук був майже невагомий. Наче то шкряботіло по підлозі кігтиками мишеня. Я зазирнув туди. І побачив личко своєї дитини, яка солодко спала на старому паркеті серед пилюки, звернувшись маленьким живим калачиком. При спробі витягти те маленьке тіло з-під ліжка, я його розбудив.

- Уммм, – простогнав Вертор невдоволено. – Я спати хочу. Тату, не буди мене.

- Чому ти не в ліжку? – строго запитав я.

Син розплющив очі і серйозно так мені сказав:

- Я в ліжку. Тільки ти більше не приходь. Мені й так тепло. Маму пускай, мамі ще трохи залишилось.

А потім одразу ж заснув у мене на руках. Я поклав дитину на простирадло, дбайливо накрив ковдрою і списав усе почуте на марення.

Ми з дружиною більше не спали.

Ранок.

Мені на роботу. Їй на роботу. Сидіти з малечею прийшла бабуся – її матір.

А надворі відбувалося щось незрозуміле. Біля нашого будинку був дитячий садочок. І сьогодні минулий час слова бути підходив до ситуації якнайкраще. Двоповерхову будівлю цегельного кольору як корова язиком злизала з поверхні міста, зате тепер те місце по периметру оточило близько двох сотень цікавих людей. Вони пильно вдивлялися кудись вниз. Задні ставали навшпиньки, щоб побачити хоча б щось, крихту з того, що бачили передні.

Я забув про роботу. Дружина забула про роботу. З вікна кухні нашої квартири виглядало зіжмакане літами обличчя моєї тещі.

На місці садочка тепер зяяла прірва. Вона мала неймовірно чіткі межі, ніби хтось велетенським і дуже гострим ножем вирізав шмат планети, як серцевину яблука. З прірви тхнуло сіркою і ще чимось гидотним. Я дістав з кишені хустинку і приклав до носа і рота, щоб не задихнутись. Так само вчинила і моя половина. Тут усі так стояли – з носовичками біля дихальних органів, інакше було просто неможливо. Дві сотні пар очей вдивлялися в прірву, але годі було там що-небудь побачити, настільки вона була глибокою. Через п’ять хвилин такого споглядання мені то набридло. Я повернувся до дружини і сказав:

- Ходімо звідси, нам пора. Тебе і мене чекають.

Та її погляд ніби хтось приклеїв до тієї глибинної темряви. Вона, вочевидь, мене не чула. Я взяв її за руку і легенько струснув.

- Що? Що сталося? – пробубніла жінка.

Я тицьнув їй перед очі годинника. І ми пішли звідти.

День минув у турботах про хліб насущний, як і багато попередніх.

Наступного дня прірва зрослася, затягнулась так само, як рани на тілі людини, навіть натяку на неї не залишилось. Дивина та й годі. Але дитячий садочок назад так і не повернувся. Коли я прийшов після роботи додому, то сказав про це дружині. Вона тільки сіпнула плечем і обізвала мене дурнем, бо, за її словами, його там ніколи не було. Тоді куди до цього часу ходив наш Вертор?

Маячня якась.

Минув тиждень, дні пересунулися відносно спокійно. Але тут у наші двері постукала циганка. Ну от що тут такого? Проста брудна циганка прийшла просити на хліб.

- Ей, золотий, дай пару гривень. Не хочеш так – я тобі погадаю, всю правду розкажу, не зійти мені з цього місця! – протараторила вона, як тільки я відчинив двері і… застигла намертво. Як статуя.

- Агов! – поклацав я пальцями перед її очима. – З вами все добре? – жодного поруху в м’язах обличчя.

Ну не залишу я її отак на сходовій клітці! Приклавши крихту зусиль, бо жінка була трохи важкою, затягнув заклякле тіло в коридор власної квартири. Мабуть, у неї стовбняк. Зателефонував на 103. Пообіцяли приїхати. Дружина була на роботі. Вертор – у бабусі. Сів на таборик біля циганки і почав чекати медиків. Задумався. Поки думав, куточками очей помітив якийсь підозрілий рух з боку брудної ворожки. Відійшла сама? Та ні. Стоїть, як і стояла. Але щось було не так в її вигляді… Хустка! – осінило мене. Раніше цей шмат бордової тканини звисав двома вільними кінцями вздовж обважнілих грудей, а тепер він оперізував худі стегна. Закралась думка, що ця брудна сучка прикидається, тому я її ущипнув якнайболісніше. Проте це нічого не дало, смаглявка навіть погляду в мій бік не повернула.

Чекаю далі.

Знову занурився у тривожні думки. Чомусь не давало спокою, як там Вертор вдома у моєї матері. Вона завжди ідеально наглядала за онуком, але щось незрозуміле, якесь внутрішнє відчуття безперервно муляло в районі сонячного сплетіння, настирливо шкрябало і кусало легким мандражем.

Знову рух. Тільки цього разу в районі дверей, котрі вели до дитячої. Ніби прошмигнуло щось таке, схоже на мишу чи невеликого щура. Ну от, ще цього бракувало! Просив же я сусідів не тримати в коморі між поверхами зерно. Хай би одразу його в село відвозили, а то зробили міні тік з двох квадратів комунальної площі. Підійшов до дверей, зазирнув до кімнати, уважно розглядаючи її нутрощі. Нічого. Завтра куплю на базарі мишоловку, а то ще сина покусає.

Зателенькав дверний дзвінок.

- Тааак! У кого тут стовбняк? – у дебелого лікаря був доволі тонкий голос, що зовсім не в’язалося з його кремезною, вгодованою статурою. Білохалатник помацав циганку в різних місцях, обдивився з усіх боків, прицмокнув і витяг з білої кишені чорний мобільний телефон. – Петре, бери Михайла і ходіть-но сюди на шостий поверх. Треба тіло забрати, я сам його не двигну. Так, так. Шостий. Шостий, я сказав!

- Що з нею, лікарю? – поцікавився я.

- А хрін її знає, – знизав лікар плечима. – А ви маєте бажання оплатити лікування цієї пані?

- Та ви що? – показушно обурився я. Зрештою, мені було глибоко наплювати, що буде з цією незваною гостею. Медик криво посміхнувся.

І коли за делегацією зі «швидкої» зачинилися двері, я твердо вирішив, що на сьогодні з мене досить.

Увечері з роботи додому прийшла дружина. Стомлена. Помилася і одразу ж пішла спати. Бабуся привела онука. Ми з Вертором ще повечеряли вареною картоплею з відбивними із курячого м’яса, подивилися мультфільми про котиків і песиків, помилися.

Син міцно заснув. А мені не спалося зовсім. Захотілося перецукрованого чаю. Дружина мирно сопіла в ліжку. Я пішов на кухню.

Поки блакитне полум’я конфорки гріло воду в металевому чайнику, я автоматично підійшов до вікна. Що хотів роздивитися в порожній темряві нічних вулиць? Не знаю. А таки дещо побачив. Якесь незрозуміле світіння плило попід чорним шатром беззіркового неба. Воно було схоже на дим, на льодовий смог, на рідкісну модифікацію північного сяйва. Мене усього проковтнула цікавість. Не кожного дня побачиш таке незрозуміле явище.

Надворі, як і годиться у такий пізній час, було абсолютно безлюдно і безтваринно. Світіння розпливалось над моєю головою, переливалось перламутром, сяяло дрібними часточками, через що скидалося на чарівний порошок фей з мультфільмів. Я підняв руку і встромив пальці в ту плинучу туманність. Шкіра торкалась до білуватих дрібушок, і від них у руки просочувались невеликої сили заряди струму. Дивина та й годі. Захотілося повністю опинитися в цьому туманному сяєві. І хмара опустилась, обвилась кругом тіла легким серпанком, мовби хтось прочитав мої думки. І від цього через кілька хвилин я відчув неймовірне збудження, стало тісно в одязі, тканина просто врізалася в шкіру, особливо в паховій області. Такого бажання я не відчував ще з часів юності, коли у нас із дружиною тільки розпочинався довготривалий роман, який в наслідку привів до олтаря.

- Ти так квартиру спалиш! – прокричала мені назустріч моя мила, лиш тільки минув поріг.

Та мені було байдуже до її зойків, що я забув виключити газ під чайником. Я горів ізсередини, а тому вхопив жінку за руку і потягнув, незважаючи на здивований погляд і спроби вирватись, до спальні.

Таке враження, що я наївся віагри чи амфетаміну. Під ранок дружина вмовляла нарешті відпустити її, а мені було мало і мало. Я ніби заново відкривав для себе усі принади моєї тендітної половинки, її округлості, запах шкіри і секрецій, смак губ і лона… Я залюбив її до того, що вона, бідна, відключилась піді мною, як жарівка від мережі. Згасла. Заснула. А що робити мені? Спати не хотілося, енергія хлюпала через край. Це було незвично і дивно.

Через годину прокинувся Вертор. До того часу я встиг прибрати на кухні, помити підлогу, віддраяти плитку у ванній кімнаті. Відвів малюка до матері й пішов на роботу. Десь близько шостої вечора мій заряд закінчився і я потух.

Після цього випадку майже щоночі виглядав те магічне сяєво, та воно так і не повторилося.

А через місяць моя дружина повідомила, що вагітна вдруге. Я не знайшовся, що й сказати.

Дні потекли далі. Садочок так і не повернувся на своє місце, та й тупо було вже на то надіятись. Усе, ніби так і мало бути, а місто й далі жило своїми матеріально-духовними проблемами. Перші місяці переймався питанням, чи ще хтось бачив те сяєво, що і я. А потім у дружини почав стрімко рости живіт, стало не до постподійних марень і жалів за минулим. А наприкінці сьомого місяця вагітності почались проблеми.

- Мірак, щось дитина в животі сьогодні дуже дивно себе поводить, – очі моєї половинки були достатньо заклопотаними для того, щоб не сприйняти її слова, як домисли чи просте перебільшення вагітної жінки. – То не рухається годинами, то борсається у водах так, що запирає дух від ударів по печінці і підшлунковій. Напевно щось не те. Може до лікаря? І матка в тонусі, спазмує. Боляче. Спини не відчуваю.

Пологовий будинок по-газдівськи щиро розчахнув перед нами свої двостворчаті металопластиково-бетонно-скляні обійми. Діналу поклали на каталку, накрили коцом, приєднали до руки систему, через яку вливали у розпухлі вени якийсь спазмолітик. Вона важко дихала, періодично закочуючи очі. Було помітно, наскільки їй непросто, та жодної сльозинки, жодного скриву уст, жодного стогону…

- Куди ви її..? – поцікавився в лікаря, котрий пританцьовував біля ліжка на колесах, періодично перевіряючи частоту пульсу новоприбулої породіллі.

- Як куди, чоловіче? В операційну. У вашої жінки проблеми. Треба кесарити, інакше ніяк. І я не впевнений, що все мине вдало. Одним словом – готуйте гроші. Треба ж таке, переносити на два місяці… Як вона ще жива? – останні слова були пробурмочені під ніс медиком так тихо, що я заледве розібрав.

Мені схололо в грудях. Які два місяці? Що робиться? Для чого гроші?

Я вперше за останні десять років молився, як умів, стоячи перед холодним склом дверей, котрі відділяли загальний хірургічне відділення від операційного блоку лікарні.

Раптом мені хтось на плече поклав руку.

- Ви – Мірак? – запитала приємна дівчина, яка нічим не відрізнялась від більшості дівчат цього міста.

- Ну я. А ви хто?

- Це не важливо. Ваша дружина зараз народжує, так? – це не було звичне запитання, швидше ствердження, позаяк відповідь на нього була відома і мені, і моїй співрозмовниці. – Вам треба підписати документи, що ви не матимете ніяких претензій у випадку непередбачуваних ускладнень. Це проста формальність. Ось, – вона простягла мені стос паперів з надрукованим страшно мілким шрифтом текстом. – Ручка потрібна?

Саме словосполучення «непередбачувані ускладнення» ще тоді мали викликати у мене спротив. Так, десь щось трохи замуляло і не більше. Не до того якось, щоб роздумувати над правомірністю й доречністю ситуації, коли в горлі пересихає від постійного благання, щоб усе обійшлося і ми з дружиною та новонародженим повернулися додому живі й здорові. Я, не думаючи і не вдивляючись у ті значки на білому, намалював підпис на останній сторінці. Дівчина посміхнулася і без тіні вагання увійшла до забороненого простим смертним простору. Навіть те, що вона так легко попрямувала до тих дверей, за якими розпанахували живіт і матку моїй Діналі, без халату, маски і бахіл, не викликало у мене жодних емоцій. Це я потім вже зрозумів, що маю справу з чимось підозрілим, можливо, навіть таким, чого мені не треба знати, з якимись внутрішніми структурами суспільства, про які інформація не афішується, чи ще якоїсь містичної, мало відомої та абсолютно незрозумілої пересічним людям мульки.

Я не маю права стверджувати, що прихід незнайомки повпливав на перебіг подальших подій у моєму житті. Та дружина під час оперативного втручання втратила багато крові і ще тиждень лежала в комі. А потім тихо, не прийшовши до пам’яті, померла в лікарняній реанімації. Народжене маля прожило ще менше – три години. Лікарі, ніби вибачаючись, запевняли, що зробили усе можливе і неможливе в тих умовах, яке їм дозволяв рівень їхньої акредитації й ученості. Живописно по черзі розповідали, як намагалися під’єднати дитину до апарату штучної вентиляції легень, але все марно. Лікар з превеликим жалем і здивуванням констатував абсолютну відсутність у немовляти спроможності дихання. Таке враження, що у вашого сина неправильно розвинуті легені, ми не могли пропхати трубки у гортань, її просто не було, оповідав реаніматолог у стані легкого шоку. Такого ще не бачили у цій лікарні. Дитина навіть не розплющила оченят, її повіки нагло зрослися докупи.

Я захотів побачити свого хлопчика, забрати його тільце і поховати, як належить. Та мені категорично відмовили, посилаючись на підписаний мною документ. Сам винен. Треба було хоча б переглянути. Але що би я там вичитав, у тих їхніх юридичних тонкощах?

Тепер я маю особисте місце паломництва на міському цвинтарі. Найважче було пояснити Вертору, що мама додому більше не прийде.

- І ти знаєш, моя Дінало, – я механічно поправив жовті квіти на глиняному горбику, – учора туди/ де був колись той дитячий садочок/ за згадку про який ти мене вилаяла колись/ ти ж пам’ятаєш// приїхала дивна делегація/ а я тоді мусив повернутися додому/ бо забув деякі робочі документи/ тому натрапив на них// ці люди в біло-блакитних костюмах/ з масками на обличчях про щось жваво сперечалися// мені стало цікаво/ я підійшов/ і на це ніхто не звернув жодної уваги/ ніби мене там просто не було/ вслухався у їхні розмови/ котрі лунали на незнайомій мені мові/ швидше за все/ на якійсь із європейських/ активно жестикулювали/ і тільки за цим можна було зрозуміти// вони вирішують/ як зробити так/ щоб нічого вартісного не пошкодити// через кілька хвилин приїхав екскаватор// машина вгризалася металічними зубцями ковша в землю/ викусувала звідти по шматку літосферної плоті й спльовувала збоку на купу/ і яма щоразу глибшала і глибшала/ поки звідти не почувся уже знайомий запах сірки і ще чогось гидотного/ я мусив прикрити ніс і рот рукавами// нарешті метал заскреготів об щось тверде/ і делегати заметушилися/ приїхали кран і КАМаЗ/ двоє сміливців спустилися вглиб виритого простору і зачепили стропи об щось доволі велике/ водій крану запустив піднімальний механізм/ троси напружились // за першим разом невдало/ вдруге грубі металічні нитки тросів напнулися ще сильніше/ грунт під ногами заворушився/ усі присутні/ в тому числі і я/ відійшли на безпечну відстань// ще одна спроба/ і вона увінчалась успіхом/ з ями вгору поповз великий чорний предмет/ котрий страшенно смердів і виглядав/ наче каменюка// Дінало/ це був уламок справжнього астероїда/// оце я знав напевно/ дав би за це переконання руку на відріз/// Дінало/ Дінало/ мені бракує тебе… а найдивовижніше було зовсім не знахідка космічного пришельця в надрах нашого міста/ ні/// поки то все відбувалось/ перехожі йшли собі кожен у власному напрямку/ кожен у своїх задумах і проблемах/  здається/ я один тільки бачив тих людей/ ту техніку/ і ту яму посеред нашого двору/ я один відчував нудотний запах космічних екскрементів/ я один з усього блукаючого по вулиці натовпу/ і мені нічого іншого не залишалось зробити/ як тільки підійти до одного з чудернацьких [я думаю, що це були науковці чи ще якісь спеціально втаємничені люди] делегатів у біло-блакитних одежах/ і звернутися до нього з проханням пояснити/ що/ дідько його забери/ відбувається// і він мене помітив/ холера/ він помітив мене і одразу ж покликав ще двох/ котрі взяли попід руки і завантажили у невеликий мікроавтобус/ що стояв самотою неподалік/ і всю дорогу не залишали мою персону ні на коротку мить/ а як приїхали у їхній офіс/ то найперше сфотографували парсуну в анфас і в профіль/ наче б то я був злочинцем/ а потім завели в кабінет до якогось чоловіка/ а цей був при краватці і в строгому костюмі/ запропонував сісти/ налив у склянку мінеральної води і дбайливо подав/ а я випив [може не треба було її пити]// він заговорив до мене на чистій/ літературній українській мові [такого просто не буває] /почав розпитувати/ що я там робив/ а я чесно відповідав/ що спізнююсь на роботу// ваша робота нікуди не дінеться/ а те/ що ви там опинилися/ може нашкодити людству/ бо це справа державної важливості/ і вас не повинно було там бути/ ми не можемо відпустити вас/ як би не хотіли/ просто так не можемо/ провадив чоловік при краватці з кабінету/ те/ що ви підпишете документи/ які дадуть змогу вас контролювати/ у нас не викликає жодних сумнівів [у кого / у нас]/[знову якісь документи/ я вже одного разу розписався/ де не слід/ а тепер ти тут/ моя Дінало]// кабінетник крок за кроком витягував з мене усе/ що я знав про те/ що його цікавило/ а я найбільше бідкався на рахунок дитячого садочка/ який нагло проковтнула земля і ніхто того не помітив/ бо ж туди ходив наш Вертор/ та його це не цікавило/ розповів йому/ червоніючи від сорому та спогадів/ про наш шалений секс після контакту із незрозумілим сяєвом/ від чого краваточник виструнчився і настовбурчив вуха ще пильніше/ а коли я почав плакати за тобою і нашим загиблим малям/ то [черствий/ черствий світ настав…] по його обличчю розповзлася посмішка/ наче після затяжної добротної мастурбації// і тут до кабінету впливла вона/ та дівчина з лікарні/ з текою під пахвою і поблажливою посмішкою на обличчі/ підійшла/ співчутливо поплескала по плечу/ запопадливо поглянула в очі і почала тихо/ чітко і розбірливо розповідати якісь прописні істини/ що не можна так себе картати/ що я не винен у вашій з малечою смерті/ що треба пам’ятати про старшого сина/ дати йому усе найкраще/ замінити матір/ бути добрим батьком/ а нове подружнє щастя ще прийде/ з часом/ і не треба так перейматися і побиватися… а мене почало нудити/ я [уявляєш// я/ котрий жодного разу навіть не помислив на слабку стать підняти руку//] раптом скочив на виструнчені ноги/  вхопив за барки і почав було трусити нею/ хотілося кричати/ щоб вона заткала свій нестримний писок і не смерділа порожніми словами на адресу моєї родини/ бо то все через її папірчики/ з котрими вона пристала до мене біля операційної/ що я прекрасно бачив/ як ця хвойда бісова проникла до святая святих хірургії/ що// що ти там робила/ сучко така/ що ти впорснула у крапельницю моїй Діналі// чи ти мала наглість підкупити лікаря/ щоб він взяв на душу гріх подвійного убивства/ зарізавши безневинну жінку і задушивши ще невинніше маля// тииииииииииииии/// репетував я подумки і тряс молодим тілом/ а з рота виривалось тільки незрозуміле мугикання і хрипіння/ а в той час краваточник заходився вивільняти співробітницю з лабет якогось ненормального/ яким я й був у той момент/ та вона спинила кабінетика/ і сама торкнулася моїх рук// диво дивне/ але тоді зсудомлені пальці випростались/ я стомлено повернув власну гузицю на крісло/ приречено дивлячись в очі незнайомці з хірургії/ з котрою тепер у мене асоціювалося усе зло світу///

- Ідіть додому і подбайте про сина, Діналу і так уже не повернеш, – сказала мені чорнявка спокійно. – Але спочатку я хочу вам дещо показати, раз усе-таки зуміли нас розгледіти. А ви розповісте про власні відчуття більше подробиць, щоб допомогти нам. Зрозумійте усе без будь-яких пояснень, вони вам ні до чого, повірте, але таки доглупайте власним розумом, що цим ви дійсно порятуєте багато душ, якщо будете мовчати, а надто збережете власний спокій, бо в це і так ніхто не повірить. Вочевидь, наша система захисту десь допустила помилку, і з цим треба щось робити, виправляти, для того й потрібні ваші свідчення і деякі результати тестування. Та це згодом, а зараз запрошую вас на екскурсію.

Такого велетенського приміщення я ще зроду не бачив. Так, я бував у великих супермаркетах, де попри ряди високих стелажів з усякою всячиною можна бродити годинами, але то були будівлі-карлики у порівнянні з цим. Ми йшли попри столи, за якими перед комп’ютерами сиділи і працювали люди, потім минули тоненьку стіну і опинилися у лабораторії. Нам одразу ж видали халати, маски, бахали і рукавиці. Реторти, колби, пробірки, пальники, мірні стакани, дистилятори з гумовими трубками, ректифікаційні та випарні установки, реагенти в пляшечках, титрувальні піпетки для ацидиметрії та алкаліметрії, фенолфталеїнові та метилові помаранчеві індикатори, тиглі, чашки Петрі, тигельні шафи, центрифуги, хроматографи. І білі лаборанти, у яких колір шкіри мало чим відрізнявся від спеціального робочого вбрання, а на очах – захисні окуляри, на руках – чорні рукавиці. Сновигають від столу до столу, від шафи до шафи, доливають, змішують, запалюють, збирають, нагрівають, записують результати в журнали, обчислюють, вираховують, досліджують, сновигають, як сновиди чи роботи із запрограмованими мізками на автоматичні рухи. Після лабораторії мене провели ще в одне приміщення, де було багато залізних патологоанатомічних столів, на яких лежали рештки тіл, розчленовані колись живі організми різних видів, мені абсолютно невідомих, розпанахані людські трупи, в нутрощах їхніх по лікоть рилися якісь суб’єкти, запаковані у скафандри, де через скельця прозирали порожні погляди. Мені стало направду моторошно, коли я спочатку побачив тільця малюків з вивернутими назовні грудинами, а коло них на сірій металевій холодній поверхні, густо забризканій кров’ю, розляглися в педантичному порядку серця, нирки, шлунки, легені, сечові міхури, дрібні статеві органи з явними ознаками патології розвитку, а горло мені уже давно перекрив сніданок, не даючи вдихнути достатню кількість повітря з легким душком тліні. Здавалося, що цим мертвотним покладам не буде кінця і краю, стільки їх тут було. А після малих ішли великі. І раптом мої очі вихопили з усього розмаїття відпрацьованого біологічного матеріалу знайомий предмет – кінчик бордової хустки, який невимушено звисав зі стегон того, що ще недавно називалося жінкою. Мені закортіло подивитися на її обличчя, і краще б я цього не робив: на мене зиркали своїм скляним блиском пара нажаханих очей тої брудної циганки, котра ще, здавалось, зовсім недавно пропонувала свої оракульські послуги.

- Її ж… – я запнувся на пів-реченні.

- Ні, то були наші працівники, – спокійно відказала чорнявка. – Ми слідкували за вами, деколи доводилося тривожити приватний простір. Вибачте, що доставили вам трохи клопоту, але ж ви розумієте, що бачили занадто багато, навіть наші примари. А вона і так була під списанням, рано чи пізно… Те, що ця немита особа потрапила до вашої оселі – повна випадковість, та ми мусили щось робити.

В голову несподівано впала думка, що серед тих розкурочених крихіток може бути і наш з Діналою молодший син, і від того прозріння мене аж розвернуло на пів-корпуса.

- Його вже там нема. Це був хороший матеріал для дослідів. Та, зрештою, усі тіла переводяться у стан реактивів та реагентів. Звичайнісінька хімія.

Дуже спокійно і рівноважно сказано, наче буденність процитовано… Мене пересіпнуло. Та це вже не відмотаєш, як плівку. Тому намагаюсь бути спокійним.

Ми йшли далі й далі, не знаю, скільки минуло часу, поки дісталися основної (!) зали, де посеред неї на металевих підпорах велично покоївся видобутий нещодавно із надр мого міста уламок астероїда, і кругом цієї смердючої чорної каменюки метушилися люди (?) у спецівках та протигазах. Нам з чорнявкою теж дали протигази, і я з вдячністю напхав його на голову. Практично одразу ж до нас підійшов один із дослідників космічного об’єкта і повів кудись вглиб зали. Там на столах стояли мікроскопи. Індивід у спецівці поклав скельце на предметний столик, навів збільшувач і запросив нас подивитися.

На прозорому тлі, яке під якимосьтамкратним збільшенням видавалося сірувато-білим, рухалося ціле військо дивних мікроскопічних істот, схожих будовою на сперматозоїди, чорні сперматозоїди з трьома хвостами.

- Що це? – поцікавився я.

- Це те, з чого постали всі ви. Панспермія – це реальний факт і ваші вчені це вже майже довели, а ми їм активно допомагаємо.

- Хто – ми? – я вже нічого не розумів. – Що це все означає? – ставало дедалі страшнувато.

- Це означає, що Дарвін і всі ваші біолого-археологи помиляються. Ця планета була заселена випадково, коли перший астероїд врізався у біосферу. Тут взагалі не повинно було бути життя, бо Земля до цього не пристосована. Ми так гадали, що не придатна, та щось пішло не за планом. І весь наш науковий світ був дуже сильно здивований, коли одного періоду випадково поглянули сюди, а тут уже первісні люди мугикають примітивною мовою і намагаються видобути вогонь, щоб спекти на ньому упійману руками рибу. Пізнувато придивилися, уже неможливо було щось змінити, а тому залишалося тільки спостерігати.

- Спо..? – мені в голову аж ніяк не вкладалася думка, що уфологи таки мають рацію, коли твердять про неустанний контроль інших істот над нами. Захотілося прокинутись і побачити тебе, Дінало, живою. Та я продовжу, як продовжила чорнявка:

- Дивні ви істоти. І ніби-то розуму і розвитку вам не бракує, природа якимось чудесним винятком наділила людину здатністю мислити і творити, а вона все використовує переважно на власну загибель. Цей природний дар обернувся для вас і найбільшою катастрофою. Ну невже заздрість і ненависть приносить вам стільки радості? Ви бачили трупи на металічних столах? Це ще не все, у наступному залі знаходиться велетенський медичний дослідний центр, де ми вже протягом кількох тисячоліть за допомогою наших найновіших методів вивчаємо ваші скупі мізки і тіла в надії знайти той клаптик живої тканини, котрий відповідає за негативні почуття, щоб відключити його, щоб ви хоча б дітей своїх не зневажали. Та все безрезультатно. Наші провідні спеціалісти і вчені наштовхнулися на глуху стіну, – її очі випромінювали повну безнадію і розпач, який продивлявся навіть через скельця протигазу.

****

- Тату, тобі не можна не спати, – промовив вкотре до мене син, – це шкідливо.

Так, я не сплю, і не спатиму, мабуть, ще ціле життя після тих подій. Мене ж відпустили невдовзі, навіть привезли під офіс. І ніяких маніпуляцій із пам’яттю не робили, бо у цьому не було жодної потреби – і так ніхто б не повірив. Та я не можу жити без того розпачливого погляду чорнявки, бо все ще вмикаю телевізор, щоб подивитися блок новин.

Сьогодні 3 січня 2031 року. Американці розпочали новий тур озброєного до зубів війська по іракських пустелях – там вже п’ять років, як повна порожнеча, як людська, так і матеріальна, і навіть не зрозуміло, з ким вони збираються воювати. Президент Франції відбув учора з мирним візитом до Алжиру, де його автомобіль закидали активісти тухлими яйцями, та він тільки скривив вибачливу посмішку і вийшов із автівки…