Сплетена

За лісом майстру Серапіону відкрився сумний пейзаж. Північні орди таки дісталися сюди — від колись квітучого містечка залишилося кілька обвуглених хатин. Усе перетворилося на згарища та руїни із трупами людей і тварин на колишніх вулицях, жахливим смородом і димом, що здіймався в осіннє небо. Основний загін вже давно рушив далі на південь, там ще зоставалося багато слабких і неукріплених містечок цього необачного і беззахисного народу.

— Це ж треба, щоб так пощастило, — розчаровано і сердито буркнув майстер.

Він почав повільно спускатися до попелища, роззираючись навколо. Тут ще вешталися розбійники та неорганізовані рештки орд. Вони помітили майстра, однак трималися на безпечній відстані від нього — якими безграмотними вони не були, усе ж змогли розпізнати чарівницьку патерицю у його руках.

Майстер Серапіон подався залишками вулиць, пригадуючи колишнє розташування будинків. Біля однієї з куп каміння та обгорілих балок він зупинився  і ретельно все оглянув. З ледь помітним виразом відрази відтягнув убік кілька мерців і попід колишньою стіною став помітний дерев’яний люк у підвал. Чоловік рішуче його відкрив і стрибнув усередину.

Він із полегшенням зітхнув, коли побачив, що мародери тут ще не побували. У льосі знаходилося чимало припасів, хоч власник, очевидно, встиг утекти — більшість полиць були порожніми. Чоловік зняв з плеча вже давно спорожнілу торбину і став складати у неї харчі. У кутку льоху щось заворушилося. Майстер побачив це, але проігнорував. Із тіні повільно виокремилася невелика постать і зробила кілька нерішучих кроків уперед — худенька і замурзана дівчина, в обгорілому одязі та з перев’язаною якимось дрантям рукою. Чоловік кинув на неї хмурий погляд і продовжив, ніби нічого не сталося, набивати торбину припасами. Дівчина ж дивилася на нього з надією.

Затріщала драбина і в льох стрибнуло ще дві особи. Це були розбійники, не ординці, а хтось із тих легкодухів, що приєдналися до них дорогою. Кремезні, із брудними пиками, густими плутаними бородами, у грубій шкіряній одежині, від якої смерділо на кілька футів. У руках вони загрозливо тримали криві пощерблені кинджали. Утім, від входу вони не віддалялися і кидали на майстра лише перелякані погляди.

— Я візьму, що мені потрібно і піду, — сказав їм чоловік. — Решту можете забирати.

Розбійники перезирнулися, кинули голодний погляд на дівчину, що зблідла як смерть, потів кивнули і подерлися назад нагору. Там почувся якийсь шум і крики — формувалася черга. Майстер сумно усміхнувся і став наповнювати фляжку із бочки з вином.

За кілька хвилин він завершив, оглянув ще раз приміщення — чи нічого не забув, потім свою вже тугеньку сумчину. Розвернувся і рушив до сходів, але відчув, як дівчина беззвучно смикнула його за плащ, і зупинився. Озирнувся й подивився на неї.

Дівчина спромоглася лише на риторичне питання:

— Що буде зі мною, як вони зайдуть сюди? — у неї був хрипкий, але водночас ніжний голос — немов битий фарфор.

— Нічого хорошого, — тихо відказав мандрівник.

— Допоможіть мені, — прошепотіла вона.

— Я не можу... — стомлено вимовив чоловік. — Ти приречена. Орди спустошили усі поселення у цьому регіоні. Тут всюди розбійники. Якби ти мала навики життя у лісах, я б міг провести тебе туди. Але ти слабка, ти проста дівчина. Ти не виживеш там, станеш здобиччю звірів.

— Краще звірі...

— Та ні. Розбійники теж люди. Може, сподобаєшся комусь із них, і він зробить тебе своєю дружиною. Або ж продадуть тебе у рабство. Там теж буває непогано.

— Ні! Я не хочу, краще смерть!

— Дивна ти, — здивовано буркнув майстер.

— Допоможіть мені, будь-ласка, я вам віддячу чим зможу.

— Чим ти мені віддячиш? — холодно спитав мандрівник.

Дівчина злякано подивилась на нього. На мить їй здалося, що він такий же, як ті розбійники.

— Тільки не... А так будь-чим.

Мандрівник усміхнувся.

— Не бійся, я тебе не чіпатиму. Мені це не потрібно. Однак ти не зможеш віддячити мені, а зайвий клопіт мені не потрібен. У мене важливі справи.

— Я можу готувати їсти.

Чоловік ледь стримав сміх і змусив себе відповісти:

— Я рухаюся швидко, у дорозі на це не буде часу, а в тавернах це зайве.

— Я... ви ж маг?

— Ні. Але щось на зразок цього.

— Я вмію читати і писати. Мій батько був бібліотекарем.

— Ох... Наче в мене мало клопоту... Ну добре, ходімо. Виведу тебе за це поселення, а там розберемося. Можливо, десь ще залишилися загони вашого народу.

На переляканому обличчі дівчини засяяла вдячність і надія.

— Мене звати Любов, — вимовила вона.

Чоловік лише хмикнув і рушив до драбини. Дівчина побігла за ним, на ходу хапаючи з полиць в’ялене м’ясо, кілька глечиків і якісь пучки трав.

Майстер піднявся першим і зупинився одразу біля виходу, міцно стиснувши патерицю. Півтора десятки розбійників, що скупчилися біля входу, позадкували. Коли з лазу показалася дівчина і майстер схопив її за руку, аби допомогти піднятися, серед мародерів почулося розчароване бурчання, що подекуди набувало загрозливих відтінків. Однак єдиного погляду майстра у той бік вистачило, аби коло ще більше розступилося і розімкнулося, даючи можливість пройти. Чоловік рушив уперед, міцно тримаючи дівчину за руку. За їхніми спинами почувся шум бійки — розбійники ринулися у льох. Він для них був справжнім скарбом, бо після пожежі й орди на згарищах мало чим можна було поживитися.

— Гірше звірів, — пробурмотіла дівчина, не озираючись.

Вона схилила голову й тремтіла від страху, попри те, що їй нічого не загрожувало.

— Ні, не гірше. Вони теж люди, як і ми, — спокійно зауважив майстер.

Відпустив її руку він лише коли вони заглибилися у ліс й за деревами вже не було видно залишків поселення. Подорожні пройшли кілька миль мовчки, хоч дівчина й намагалася щось говорити чи задавати питання, одначе майстер усе ігнорував. Тільки підвечір він зупинився і сказав:

— Гадаю, цього досить. Ніхто з них не пішов за нами. Можеш тепер йти на всі чотири сторони. На заході ще, здається, лишилося кілька дрібних поселень, на які орди не звернули увагу. Можеш спробувати дістатися туди.

Дівчина злякано подивилася в гущавину, де щось загрозливу шаруділо.

— А звірі? — запитала вона.

Майстер усміхнувся:

— Ну, ти ж любиш звірів. Вони ж для тебе кращі, ніж люди. Йди, може вдасться з ними поговорити. Щоб відклали свій обід.

— Це не смішно, — буркнула дівчина.

Майстер не відповів, а розвернувся і пішов далі. Дівчина побігла за ним:

— Дозвольте йти з вами...

Чоловік зупинився і подивився на неї:

— От причепа... Ти хоч знаєш, куди я йду?

Любов похитала головою. Чоловік вказав рукою на темні гори, що підносились у просвіті між деревами на обрії.

— Відьмацькі гори? — злякано зашепотіла дівчина.

— Ну, так вони звуться у вас.

— Там же... туди ж не можна...

— От і йди собі своєю дорогою, — сердито буркнув чоловік і пішов далі.

Однак за кілька хвилин його знову наздогнав тупіт легких ніжок.

— Що ще? — цього разу він вже не зупинявся.

— У мене немає своєї дороги, — пробурмотіла дівчина. — Я не виживу у цьому лісі й однієї ночі.

— Ну, що ж... Я тобі не забороняю йти поруч. Поки що. Однак я не планую спинятися і відпочивати. І я не стану захищати тебе у горах, у мене там будуть важливіші справи.

Більше дівчина не вимовила й слова. Вони йшли цілу ніч, однак на світанку вона просто впала. Чоловік пройшов трохи сам і озирнувся. Він глянув у бік дерев, де за густим пожовклим листям майже безшумно рухалося щось велике. Зітхнув, і повернувся до тіла.

Дівчина була без свідомості, вона таки справді йшла до останнього. Майстер поклав під голову її власну торбину і бризнув водою на обличчя. Очі Любові затремтіли і відкрилися. Вона зробила спробу піднятися, однак чоловік притримав її за плече.

— Не треба. Я почекаю до полудня, можеш відпочити.

— Дякую, — ледь чутно прошепотіла дівчина і миттю провалилася у неспокійний і важкий сон.

Вона спала довго і тривожно, час від часу скрикуючи уві сні. Майстер розпалив невелике багаття без диму й приготував на ньому щось схоже на юшку. Він поїв і теж ліг у тіні відпочити. Рівно ополудні він прокинувся, однак дівчина продовжувала спати. Він розштурхав її:

— Швидко поїж, будемо йти далі.

Дівчина слухняно кивнула й виконала прохання. Вже потім, коли вони подалися далі, вона на кілька кроків відстала і дістала з торбини пощерблене дзеркальце. Стала на ходу розчісувати волосся та приводити до ладу своє обличчя після виснажливого переходу та сну.

За дві доби вони досягли невеликого узгір’я, все ще вкритого лісом. До повністю позбавлених рослинності темних гір зоставалася ще чимала відстань.

— Я проведу тебе через гори на той бік, тут є перевал. Хоч це і зайвий гак для мене. Там біля моря є портове місто, де ти зможеш вижити.

— Дякую...

— Колись я можу повернутися і попросити про послугу.

— Звичайно!

— Щось ти дуже легко погоджуєшся на те, про що нічого не знаєш, — хмуро буркнув майстер і почав підйом.

Ентузіазм і радість дівчини поступово згасли, коли ґрунт під ногами змінився чорним, ніби обпаленим, камінням, а дерева навколо — гострими хвилями таких самих чорних скель. Любов трималася якомога ближче до майстра і ледь стримувалася, аби не схопити його за руку.

Серед скель було тихо, незвично і неприродно глухо. Навіть кроки двох подорожніх ніби поглиналися і не поширювалися далі кількох футів.

На одному з крутих перевалів, неподалік від навислої над стежиною скелини, майстер зупинився.

— Тут ми відпочинемо, — мовив він.

— Та може краще йти далі? — нерішуче промовила дівчина. — Я ще маю сили... — Їй зовсім не хотілося затримуватися серед гір і на хвилину.

Чоловік кинув на неї лише один погляд і вона мовчки сіла на великий камінь, більше нічого не питаючи. Майстер, однак, зовсім не збирався обідати, він просто стояв і пильно дивився на перевал. Невдовзі звідти повіяв прохолодний вітерець, а ще трохи згодом показалися дві постаті. Любов злякано притислася до скелі, коли побачила їх. Майстер став так, що за його спиною дівчини майже не було видно.

Постаті теж зупинилися. Там був чоловік у повністю чорному плащі з каптуром, що ховав обличчя. Угорі каптура був чаклунський знак, який не віщував нічого доброго. Поряд із чоловіком стояла зовсім інша людина — обідрана і брудна жінка. Її голова була опущена, а руки безвольно обвисали. Очі Любові розширилися від жаху, коли вона побачила тонкий ланцюжок, що йшов від рукава чаклуна (рук його, як і обличчя, видно не було) до шиї жінки.

— Свіже м’ясце? — гучний насмішкуватий голос пролунав ущелиною.

У повній тиші навколо він звучав неприродно, ніби зсередини. Любов зіщулилася.

— Дивно ти нарядився, як для торговця м’ясом.

Голос майстра Серапіона був таким же, тільки беземоційним.

— О, то ви дещо вмієте... Так навіть цікавіше...

У наступні кілька секунд відбулося стільки подій, що за ними сторонній спостерігач ніколи б не встежив. Чаклун ледь помітно повернув голову до жінки на ланцюжку і та, що за мить до цього була безвольна і нерухома, різко розпрямилася і кинулася вперед — з її очей та нігтів сочилося червоне світло, а її зображення розплилося, ніби увесь простір перед неї вигнувся. Жінка склала руки для якогось жесту, але не встигла — пролунав різкий шум і згори посипалось каміння, а потім і вся скеля, що нависала над проходом, посунула вниз.

Чаклун різко обернувся вгору і склав руки в захисному пасі, жінка при цьому спіткнулася і ніби втратила орієнтир. Однак за мить їх обох накрила лавина каміння.

Любов злякано і вражено подивилася на майстра Серапіона. Той стояв нерухомий, однак його чоло було вкрито рясним потом — чари далися йому нелегко. Коли дим від каміння розвіявся, піт вже зник з чола майстра і він підійшов до завалів. Серед них стояла лише одна фігура. Плащ чоловіка був розірваний і тепер можна було бачити його обличчя, половина якого була залита кров’ю. Шкіра була мертвотно-сірою, під очима червоні прожилки, навіть майстер Серапіон відразливо зупинився і не став підходити ближче.

— Ти сильний, — прохрипів люто чаклун, а потім став озиратися. — Де вона? Ти вбив її! — У його голосі почувся розпач.

Чоловік кинувся розгрібати завали, при цьому велетенські камені відлітали ніби пухові подушки. Він швидко докопався до тіла жінка. Та була вся закривавлена, але ще дихала. Чаклун прошепотів над нею якісь закляття, а потім обернувся:

— Ти не уявляєш, чого вона мені коштувала! А ти мало не вбив її!

— Мені потрібна інформація. Я не вб’ю вас, якщо ти її даси.

— Ти не зможеш мене вбити! — вигукнув чаклун, але в його голосі вже лунали зрадливі нотки страху.

— Ну, принаймні, спробую, — усміхнувся майстер Серапіон. — Практика ніколи не завадить, я ж-бо давно вже цими закляттями не користав. Її я точно вб’ю, — останнє речення він додав уже без сміху, тихо і холодно.

— Ні, не треба! — чаклун закрив тіло жінки собою. — У мене більш нічого не має, я все віддав...

— Скільки вас у порту?

— Нас?.. Ну, там було кілька таких як я... Шість чи сім... Там саме корабель прибув... Ординці продавали невільників із півдня.

— І ти купив її? Одну з тих жалюгідних рабинь без природного захисту? Які навіть від дубоголових ординців неспроможні захиститися?

— Ну і що? Навіть таку непросто зламати!

— Де беруться такі дурні... Тягатимешся тепер із цим п’ятим колесом, у жодне пристойне місце не потрапиш, а користі від твоїх диковинних умінь нуль, бо нікому, крім таких же нездар як вона, ти шкоди не завдаси.

— Неправда... — бурмотів чаклун.

— Скільки вас у Темрові?

— У Тем... ти що, збираєшся туди? Ох і дурень! Я сам туди зміг потрапити тільки тому, що був учнем. Жоден чаклун без сплетеної туди не пройде! Їх там сотні! А ти ще й не темний, тебе й за милю не пустять!

Шкіра чаклуна несподівано зблідла, він став задихатися і невдовзі упав мертвим на каміння.

— Добре, що хоч договорити встиг, — буркнув майстер. — Ходімо швидше звідси, доведеться міняти плани.

Любов була шокованою й поворухнутися не могла, тому майстер просто схопив її за руку і потягнув за собою. Вони стали пробиратися через завал із каміння. Поступово до Любові повернувся контроль над тілом і язиком:

— А як же дівчина, вона ж дихала...

— Уже не дихає, швидше давай.

— Як... не може бути... треба перевірити...

— Не сіпайся! Вона ж сплетена, помер він — померла й вона.

— Ви вбили їх...

— Я нікого не вбивав. Хто ж знав, що він слабак, та ще й хворий. А сплетена взагалі нікчемна в чарах. Чаклуни зазвичай значно сильніші, мабуть, якийсь дезертир.

— Що це значить, сплетена?

— Ти чула щось про підкорення?

Дівчина спіткнулася і пополотніла.

— Так, — ледь чутно прошепотіла вона.

— Сплетені, це, фактично, підкорені, але ці чари дуже екзотичні, у краях, звідки я родом, вони взагалі не діють. У вас теж. Лише далеко на сході лежать землі, де є сили, що дозволяють таке зробити. Саме там і виготовляють ці ланцюги. Якщо для підкорення треба бути неймовірно могутнім магом, то для сплетіння треба лише здібність до цих особливих чар, певні знання й ланцюг.

— Я бачила темних чаклунів, але таке...

— Вони не спускаються на південь від гір.

Чоловік звернув на круту вузеньку стежинку вгору. Вона вела на північ.

— А... хіба ми не йдемо у порт?

— Пильна, — буркнув майстер і зупинився. — Добре, буду щирим. Мої плани змінилися. У тебе є два варіанти. Можеш йти в порт, але навіть якщо ти туди дійдеш, то швидше за все станеш жертвою когось із таких недочаклунів.

— А який другий?

— Ти підеш зі мною в Темров, і зіграєш одну роль, — чоловік дістав із внутрішньої кишені плаща ланцюг.

— Ні! — злякано скрикнула дівчина і відсахнулася.

— Хоч ланцюг і справжній, але я не володію цією магією, таму не можу зробити це з тобою. Однак не недооцінюй мене, бо я можу запросто підкорити тебе, старим і добрим, прийнятим у нас способом.

— Ні...

— Власне... дарма я казав про два варіанти. У тебе тільки один варіант.

— Будь-ласка...

— Не бійся. Я не маю наміру тобі шкодити, якщо ти мене слухатимешся. І якщо я виконаю те, ради чого туди йду, я відпущу тебе. Звичайно, якщо ми будемо на той момент живі.

Чоловік рушив далі. Любов стояла і дивилася йому вслід. Хоч майстер не обертався і, здавалося, забув про її існування, вона знала — вибору у неї дійсно немає. Вона опустила голову і пошкандибала слідом.

Наступного вечора майстер надягнув ланцюг. Один його бік закріплювався на руці чарівника у срібному наручнику, а інший на шиї сплетеної у срібному ж ошийнику. Коли наручник і ошийник одночасно клацнули, дівчина здригнулася і злякано подивилася на майстра.

— Усе таки є якісь чуття? — хмикнув він. — Значить, не зовсім пропаща. Так, ти вірно відчула — зняти тепер його буде дуже непросто. Судячи з усього складніше навіть, ніж я гадав.

Він рушив уперед і бліда дівчина подріботіла слідом. Окрім моторошних внутрішніх відчуттів, від яких ставало млосно і паморочилося в голові, ланцюг створював ще й купу зовнішніх проблем. Його довжина була близько двох футів, а то й менше.

— Якщо вже ми так пов’язані, то може ви розкажете мені трохи більше? — запитала якось Любов.

Що вище вони піднімалися у гори, то частіше робили привали, де чогось очікували бувало й пів дня. Розмова сталася під час саме такого тривалого відпочинку.

— Що саме ти хочеш знати?

— Навіщо ви йдете у Темне місто?

Майстер Серапіон подивився пильно на дівчину, а потім промовив:

— Ех, дитина... Це задрипане поселення, куди ми йдемо, не заслуговує на такий титул. На наше щастя.

— Так його звуть у нас. То що вам треба у... Темрові?

— Я маю... декого вбити.

— Ви не схожі на вбивцю, — вимовила Любов притишеним голосом.

Майстер лише мовчки стиснув плечима.

— І хто ж це?

— Один чаклун. Маг, якщо бути відвертим.

— Маг? Як же ви його здолаєте? Це ж неможливо!

— У мене немає вибору, я маю, принаймні, спробувати. У нього моя...

— Хто?

— Я й так забагато сказав, добраніч.

Однак дівчина не вгавала і, ще через кілька днів подорожі, майстер Серапіон таки розповів їй свою історію.

— Десять років тому Академія послала мене далеко на схід вивчати цілительні чари та зілля, що там існують. Я оселився в одній країні, її назву ти точно не чула, де й займався цим, відсилаючи раз на рік гінців із записами і зразками. У тій країні було небагато чарівників і я швидко став придворним цілителем місцевого правителя, а невдовзі отримав і титул. Із ним я часто відвідував сусідні країни, де й зустрів її... Вона була принцесою. Однак у неї була велика родина, троє сестер і п’ять братів, з яких лише один брат був молодшим за неї. Тобто її титул був ненабагато вищий за мій. Принаймні, мені так здавалося.

— Ви покохали її? — запитала Любов.

Майстер проігнорував питання і продовжив:

— Та країна, звідки вона була родом, не була світлою... То було досить похмуре місце, де діяли могутні магічні сили, які не мали нічого спільного із чарами, які ми тут звикли використовувати. На щастя, дуже мало хто володів ними, вони вимагали особливого дару, набагато рідкіснішого, аніж здібності до чарів у нас. Люди, що володіли цими вміннями, прирівнювалися до найвищих дворян. Кожен з тих чарівників, не знаю навіть як їх назвати, для більшої могутності мав здійснити сплетення, тобто, фактично, підкорити іншу людину. Після чого він міг контролювати усі її сили й здібності, які ставали яснішими, та і його власна сила зростала. Що сильнішу в чарах людину він підкорював, то більше могутності отримував. Багато хто з тих магів гинув, намагаючись сплести тих, хто мав достатньо природного захисту і мудрості, аби захиститися. Зазвичай вони полювали на здібних і талановитих молодих, які не мали ніяких знань, однак іноді робили фатальні помилки. Адже талановитий і без знань, завдяки одній інтуїції, зможе захиститися. Оскільки сплетення, це не підкорення, і у сплетеного чи сплетеної залишається свідомість і навіть трохи волі, якщо та не суперечить волі господаря, то там іноді траплялися дуже дивні... моторошні угоди... Коли молоді жінки добровільно ставали сплетеними. Бувало й навпаки, але нечасто, бо жінки-маги велика рідкість. Сплетення ж-бо можливе лише між людьми різної статі... Зазвичай, це одночасно було й шлюбною угодою.

— Гм...

— Що?

— А... Якщо не зазвичай? Як той маг міг мати дружину, якщо поряд з ним на відстані фута постійно інша жінка? Чи в них багатоженство?

Майстер нахмурився і подивився підозріло на тонкий ланцюжок. Він ледь стримав бажання відсунутися далі.

— Ні, там цивілізовані країни, багатоженства не існує... Я не знаю усіх їхніх звичаїв, усіх цих тонкощів. — Він ще раз глянув на ланцюжок і твердо додав. — Я зніму його, як тільки все закінчиться.

— Будемо сподіватися, — тихо пробурмотіла дівчина, хоч у її голосі звучали приховані іронічні нотки.

— Батьки принцеси призначили її для одного мага... Вона мала стати його дружиною і водночас сплетеною.

— Вона не опиралася?

— У них дивні звичаї... У будь-якому разі, я не можу цього допустити. Зараз цей маг тут, у Темрові, я мушу знайти і вбити його. Або загинути.

Вже за кілька миль до міста поширювалася тривога й холод. На душі ставало лячно і Любов все ближче і ближче трималася до майстра, так що він вже прямо попросив її тримати дистанцію. Дуже вже підозріло виглядає сплетена, що тулиться до господаря.

Темров знаходився поміж двох високих скель — оточений грубим, але надійним муром, за яким у небо зносилися темні шпилі веж та найвищих будинків. Камінь, з якого було збудоване місто, був ще темнішим за гори. Звідси не було видно жодного вогника у місті, тому він здавався просто мертвим кам’яним наростом поміж скелями.

Подорожні пройшли крізь браму, яка була відчиненою. На вході двоє охоронців у дранті грали в кості і навіть не звернули на них увагу. Місто охороняється не ними. Майстер одразу відчув могутні й темні чари, які тут панували. Йому доводилося витрачати більше сил для маскування, ніж він очікував. Любов кинула тривожний погляд на чоловіка. Вона бачила, який він напружений. Якщо зараз йому так важко, то як він впорається з магом?

Вони пройшли кількома вузенькими вуличками, де зрідка стикалися з темними постатями. Одного разу майстер побачив чоловіка зі сплетеною.

— Ви знаєте, куди йти?

— Точно ні, — пробурмотів майстер.

— Може запитати? Той каліка ніби безпечно виглядає, — голос Любові тремтів від хвилювання й страху.

Майстер здивовано подивився на дівчину — чого це вона взялася давати йому поради? Страх штовхає, чи що? Утім, безногий чоловік, що сидів біля пошарпаних дверей дійсно не викликав особливих підозр і майстер наблизився до нього:

— Скажи, де тут маєток герцога Нір-Ачира?

— Йдіть прямо в центр, потім наліво і до кінця. Не проминете, він там один такий... Подайте монетку каліці...

Останнє прохання майстер проігнорував і рушив вказаним шляхом. За кілька хвилин вони вже стояли перед чималою садибою.

— Ну що ж, шляху назад немає... Мені жаль, що я втягнув тебе у це, — пробурмотів майстер. — Можливо, краще було тобі загинути в лісі від звірів.

— Не краще. Давайте вже, йдіть.

Щось змінилося в інтонації Любові і майстер здивовано глянув на неї. Стрес дає їй додаткові сили, вирішив він.

Двері були відчинені.

— Він чекає на мене, — прошепотів майстер і зайшов усередину.

Вестибюль тонув у темряві, лише кілька свічок горіло у канделябрах на стінах. Попереду були сходи, а за ними великі двері. Майстер відчув, що герцог там і твердо рушив вперед.

Ці двері теж були відчинені. Однак коли вони зайшли, вони із шумом зімкнулися позаду, а повністю темний зал вмить був осяяний сотнями свічок.

Майстер Серапіон здивовано відступив назад. Він не очікував побачити у цьому темному місті залу із білосніжного мармуру. Можна було б подумати, що він в оселі якогось світлого мага, якби не відчуття невидимої темряви навколо.

Із-за колони вийшов сильний молодий чоловік у білосніжному аристократичному одязі.

— Які люди. Я вже зачекався на вас, — проказав він з усмішкою.

Майстер Серапіон не став витрачати сил на слова, а одразу вимовив атакуюче закляття і... за секунду врізався у стіну позаду, ледь вберігши себе від переломів.

— Ви мене розчаровуєте, майстре, ви зовсім не освоїли тактику поєдинків. Не вмієте ловити момент, коли зникає захист... Утім, вже пізно вас учити...

Більше десяти хвилин майстру ще вдавалося сяк-так захищатися, але зрештою, він просто впав знесилений на підлогу. Герцог був не стільки сильним, як спритним, однак цього було більш ніж достатньо. Він виправдовував своє звання мага. Майстер лежав, без жодних серйозних фізичних пошкоджень, і розумів, що зараз помре. Дівчина, уся в синцях від літання слідом за своїм господарем, лежала поруч.

— І на що ви сподівалися, майстре? Чесно кажучи, я вражений вашою зухвалістю... Просто самогубство якесь. І що це за баласт ви притягли з собою? Чого ж ви не скористаєтесь нею? І взагалі, скажіть-но мені, якщо ви сплели цю дівчину, то чого ви хотіли від принцеси? Воістину, не можна збагнути вчинки людей, у яких зриває дах. Ну добре, пора кінчати.

Однак у мить, коли майстер збирався попрощатися з життям, сталося щось несподіване. Він відчув якусь силу, яка спершу здолала рештки його майже знищеного захисту, а потім заструменіла його тілом ніби кров, він відчув ланцюг... Свічки згасли, майстер скочив на ноги, він відновив сили, але... він не міг рухатися повністю, щось ніби сковувало, контролювало кожен його рух — частину з них дозволяючи, а частину забороняючи. Він не зміг виконати атакуючого закляття як хотів.

— Лихові його ковінька! Що за дурня! — пролунали вигуки герцога і загорілося світло.

Цього разу це були лише тьмяні факели на стінах, усі свічки лежали розкидані на підлозі. Герцог в обпаленому одязі і з переляком дивився поперед себе. Майстер же втратив дар мови, коли тишу прорізав тихий дівочий сміх.

Перед ним стояла Любов, і хоч зовні вона не змінилася, він все зрозумів... Якби ж він був пильнішим, він би зміг помітити... Перед ним був маг, справжній маг. Незвично молодий і жінка, але маг. А він...

— Так, тепер ти сплетений, — почув він її хрипкий голос просто у своїй свідомості.

Майстер безсило опустився на підлогу. Любов же обернулася до герцога.

— Стоп! Ти... це ж ти — служниця принцеси, про яку вона говорила?

— Так, це я.

— Тьфу, ну ти й налякала мене! А я думав, що то марна затія, він же не школяр, мав би викрити тебе. Не можна так довго ховати таку силу. Але я його переоцінив.

— А може мене недооцінив? — у голосі прозвучав холодок.

— А, яка тепер різниця. І нащо ти влаштувала цей цирк. Давай, відійди, я завершу...

— Слухай, ти чи ідіот, чи прикидаєшся? Я що, дарма тут півгодини літала по залу й купу синців отримала, щоб отак просто відійти?

— Е... А що ти хочеш? У тебе був той же наказ, як і моя мета — вбити його! зроби це сама, як хочеш.

— У мене не було такого наказу. І треба бути повним дурнем, аби думати, що я можу хотіти його вбити. Ти хоч розумієш, що зараз сталося? І чого мені це коштувало — приховувати свої сили стільки часу?

— Е... Цього не може бути... ошийник же на тобі... Він що, не сплів тебе, коли одягав ланцюг?

Любов із театральним розпачем та сміхом похитала головою. Вона обернулася до майстра, ніби хотіла і його розсмішити, але тому було точно не до веселощів.

— Ланцюг це лише канал, можеш його хоч до ноги причепити. Утім, при такому, — дівчина торкнулася ошийника, — і можуть бути якісь побічні ефекти. Однак так навіть цікавіше, я завжди любила експерименти.

— І нащо тобі це?

— Він майже маг. Ти розумієш, що якщо він не опиратиметься... А чого б йому опиратися, він же сам це хотів щойно зробити? Я зараз одним порухом можу вбити тебе. Однією думкою!

— Що?.. Ти не посмієш! Принцеса...

— Я вже не служу їй. Вона звільнила мене, коли посилала на це завдання. Однак ти маєш завдячувати їй. Вона взяла з мене обіцянку не вбивати тебе... Інакше б я це зробила... Ти такий жалюгідний... Я згодна з майстром Серапіоном — ти не вартий її. Я її ніколи не зрозумію. Однак мені це й не треба, тепер я їй можу бути тільки вдячна.

Велетенські двері зали з тріскотом упали, здійнявши хмару пилу.

— Я навіть можу не використовувати його сил! — вигукнула Любов. — Я й сама стала втричі сильнішою!

І дівчина з ланцюгом на шиї з гордо піднятою головою рушила крізь потрощені двері до вестибюлю. Майстер піднявся і пошкандибав поруч. Герцог із переляканим виглядом теж лише мовчки спостерігав, як вона лишає його оселю.

— Не турбуйся, ми підемо через чорний хід і тихо. Не варто виносити твій сором за межі твого дому, — мовила вона на прощання через плече і звернула з вестибюлю до кухонь.

Вони пройшли кілька коридорчиків, де нікого не було. В одній порожній кімнатці Любов зупинилася і подивилася на майстра. Стала навпроти нього, поклала руки йому на плечі і дочекалася доки він підняв змучений погляд. Утім, тендітна дівчинка була значно нижчою за чоловіка, так що навіть з опущеною головою він дивився на неї згори вниз.

— Я хочу з вами... з тобою все одразу з’ясувати. Ти сам одягнув на мене це. Я до останнього вагалася чи виконувати завдання принцеси... Чесно кажучи, я не хотіла. Мені було жаль тебе. Однак після твого вчинку шляху назад не було. Ланцюг не знімається. Ніколи. Незалежно від того свідомо чи несвідомо його одягають. Принцеса тому й дала його тобі, бо сподівалася, що ти скористаєшся ним і залишиш її в спокої.

Чоловік стомлено подивився убік. На обличчі Любові з’явився розпачливий вираз.

— Я не те кажу... Я хотіла інше... Я... Ланцюг можна по-різному використовувати, можна довести справу навіть до повного підкорення, коли особистість сплетеного знищується... Однак в його основі... це те, що ти не зрозумів із наших звичаїв. Ланцюг — це єдиний спосіб шлюбу для мага у нас. І саме тому сплетення двох магів майже неможливо — бо жоден не захоче бути підлеглим, а тут це необхідно. А в нас це вийшло... І буде дуже неправильно, якщо я... якщо ми цим знехтуємо.

— Що ти від мене хочеш? Кажи прямо... наказуй... — змучено пробурмотів майстер.

— Я хочу... Не наказувати...

— Що?

— Я не хочу ламати твою волю. Я хочу, щоб ми робили тільки те, де наші волі збігатимуться, і оминали те, де вони різні. І ще, ланцюг же застебнуто неправильно... Я дуже рада через це. Це символічно. І якщо це обмануло тебе, то хто зі сторонніх здогадається? Ти уявляєш, якими сильними ми будемо, якщо діятимемо разом? Якщо мені не потрібно витрачати сили і... совість на контролювання тебе, а якщо наші здібності та вміння будуть об’єднані?

— Не бачу, як наші волі можуть бути разом. Я б зараз хотів, щоб ситуація була протилежною...

— Будь-ласка, — дівчина вмить стала позаду майстра, безвольно опустила руки і схилила голову.

— Не знущайся...

— Я не знущаюся. Я про це й говорила. Ніхто не знатиме, що і як насправді нас поєднує. І мені так буде зручніше, бо я звикла... нападати несподівано.

Майстер розгублено дивився на дівчинку, що зіщулилася поряд. Вона дійсно виглядала слабкою і виснаженою сплетеною.

— Ну ж бо, вперед, мій господарю... Тільки вище голову.