Спейсер: за межею світу (16+)

Троє осіб у хімзахисті стояли перед входом до Олександрівської клінічної лікарні. Їх приховані протигазами обличчя, зосередили погляди на наручних годинниках: «21:36»…

Коли стрілки вказали 21:37, група переглянулася. Лідер кивнув своїм людям та смикнув двері за ручку. По той бік було старе, але чистеньке приміщення. Лампи дзижчали, новенька дешева фарба жирно виблискувала на металі, а з коридора ехом лунали розмови медсестр та пацієнтів.

Командир з нерозумінням глянув на свій годинник, після чого зачинив двері. Потримавши пару секунд, відчинив знову. Те саме…

Хвилина добігає кінця. Нерви починають здавати: «Може, точка входу не правильна, чи з підготовкою схалтурили? Чорт, тільки б не втратити заробіток за сьогодні»!

Третя спроба… Цього разу приміщення мало зовсім інший вигляд. Замість слабкого жовтуватого сяйва ліхтаря тепер сіра темрява в місячному світлі. Всюди повно брухту, стіни облізли, а посеред коридора валяється металева решітка, яка впала разом із шматками даху. В дірці на горі не видно жодних світил. Там лише пуста космічна пітьма.

Лідер показав своїм людям картинку того, що необхідно знайти - два металевих диски, з’єднані наелектризованою павутиною. Впевнившись, що всі зрозуміли й готові продовжувати, він махнув рукою в напрямку дверей.

Юнак і дівчина тихо забігли, не лишаючи навіть звуку кроків. Після перетину дверного проходу їхні мобілки перестали працювати, а одяг і тіла втратили колір, ставши сіро-чорними, як і все навколо. Проникнувши в будівлю, розвідники освітили приміщення фаєрами.

Переконавшись, що навколо нема свідків чи поліції, командир зайшов слідом і зачинив двері. В приміщенні він оглянув єдиний об’єкт, що не втратив кольору – графіті. «700541» яскраво майоріло люмінесцентним жовтим відтінком на вході до першої кімнати.

Рука командира обхопила ручку дверей з номером. Долоню почало поколювати, дихання пришвидшилося. Один рух відмежовував початок небезпечної роботи. Максимально повільно та обережно чоловік опустив ручку, намагаючись уникнути клацання механізмів замку й потихеньку відкрив прохід.

По той бік виднілися чорні й білі плити на підлозі та стінах. Оточення нагадувало поверхню для гри в шахи. Такий контраст заважав чітко бачити об’єм і форму. Виникло відчуття коливання й нудоти, як при морській хворобі. Додатково ситуацію ускладнювали яскраві хмари, що плавали по всій площині «поля». Мандруючи в середині стін і підлоги, вони перетворювали тверду поверхню довкола себе на рідину, яка знову застигала після їх віддалення.

Посеред кімнати стояло якесь створіння з вологого білого крему. Зовні воно нагадувало прямоходячу ящірку, трохи нижчу від людини, однак не мало передніх лап. Десятки чорних цяток, схожих на очі павука, зачаровано переміщалися по його тілу, намагаючись повторювати рухи світил навколо.

Відволікшись на прихід незнайомців, створіння повільно відійшло до труби в одній зі стін і зосередивши більшість натільних цяток на обличчі, стало розглядати чужинців, немов вивчаючи їх на безпечній відстані.

Командир почав аналізувати ситуацію: «Кімната має жовтий номер, отже, в ній не повинно бути небезпечних форм життя. То хто воно в біса таке й що тут робить? Може, гість, як і ми? Якщо так, то, напевне, труби - це аналог дверей у їхньому вимірі. Хоча, можливо, це і не чужинець, а щось новеньке в цьому світі… Що б то не було, воно саме тримає дистанцію. Отже, є можливість пройти без зайвих проблем. Звісно, якщо вдасться уникнути випадкових провокацій».

Командир наказав продовжувати шлях. Дистанція між хмарками в підлозі була невеликою. Простору вистачало лише для проходу однієї людини за раз. Першим пішов чахлий юнак, доки інші спостерігали. Хлопець боявся нападу істоти, однак небезпека провалитися, наступивши на простір біля хмари, змусила зосередити всю увагу саме на ногах. Безпечно дійшовши до дверей на іншому боці, він поглянув, що істота й досі стоїть збоку й просто спостерігає. Команда трохи заспокоїлася.

Командир, як найдосвідченіший учасник походу, мусив замикати ланцюг, щоб уникнути випадків параної у підопічних та весь час тримати їх у полі зору, тому наступною вирушила дівчина. Їй було складно не поглядати час від часу в бік істоти. Присутність чужинця, з одного боку, викликала страх, а з іншого - цікавість до чогось явно розумного й досить відмінного від людей. На середині шляху дівчина не помітила, як сяйво позаду почало рухатися швидше. Ноги втратили землю під собою. Вона опинилася по груди під підлогою - в нестабільній речовині невідомої природи. Ноги задубіли й перестали рухатися. Рідина навколо вмить стала в’язкою, як болото. Вибратися самотужки було неможливо.

Обидва напарники хотіли побігти й допомогти, але згустки, як на зло, не давали проходу. Створіння помітило це й зрозуміла: відбувається щось неправильне. Воно почало йти до дівчини, однаково легко ступаючи по поверхні як твердої, так і рідкої підлоги. Наблизившись, швиденько оглянуло людину в біді, неначе розмірковуючи, після чого розвернулося й простягнуло їй свого хвоста. Не маючи іншого виходу, та вхопилася. Гума на рукавиці хімзахисту почала булькати й диміти. Істота стрімким рухом перетягнула потерпілу до напарника.

Опинившись у безпеці, врятована одразу ж зняла рукавичку й кинула на землю. Гума скручувалася від хімічних реакцій, як гілка від вогню. На руці дівчина відчувала неприємну м’якість, але видимих слідів ушкоджень не було. Напарник дістав якусь прозору рідину в пляшці й промив зону ураження, на всяк випадок.

Створіння подивилося на свого хвоста й скинуло його, моментально відростивши новий, але трохи зменшившись у розмірах. Після цього збентежено відійшло назад і сховалося до труби.

Реакції на рукавиці закінчилися і вона перетворилася на прозору кульку з яскраво-блакитним сяйвом усередині. Це був новий артефакт і, судячи зі способу отримання, він рідкісний, якщо не єдиний у своєму роді.

Поливши кульку розчином, дівчина перевірила її на хімічну стабільність й відсутність реакцій з гумою. Все було в нормі, тому новенький трофей попрямував до кишені.

Доки підопічні возилися з артефактом, досвідчений командир швидко подолав перешкоди й переконавшись, що все добре, наказав рухатися далі. Перша кімната була позаду.

Пройшовши крізь двері, вони опинилися в хабі, який об’єднує переходи в інші кімнати. Тісне приміщення 5 на 5 метрів, 5 стін з дверима у кожній. На них були такі саме графіті, як і минулого разу. «900595» було намальовано жовтим кольором на перших. «300678» червоним кольором на других. Зелений нуль на третіх, а четверті не мали жодного номера. Замість нього там був намальований щур. Такі мітки із символом своєї команди лишають аси-першопрохідці, перед входом у незвіданий шлях.

«Тунельні криси» занесені до списку зниклих команд, а тому за інформацію про їх долю можна отримати певну надбавку. Однак у таких випадках всіх цікавить інше... Якщо вони не повернулися із завдання, то десь лежать їхні трупи і не факт, що з пустим контейнером для артефактів.

Привідкривши двері зі щуром, командир обережно заглянув до середини. Його одразу шокувала наявність звуків та кольорів у кімнаті, але далі було гірше….

Слух почав проймати жахливий хруст. Вся підлога була залита кров’ю, яка витікала з купи відірваних кінцівок та розбитих приладів. Посеред калюжі було щось схоже на величезний диван, зубаста паща якого займала половину тіла. Монстр пережовував кістки, огорнуті в м’ясо та міський камуфляж.

«Хабуда бабада»! – замямлило воно, помітивши відкриті двері й перетворилося на звичайнісінькі меблі, що стояли непорушно.

Командир почав повільно закривати вхід. Істота це помітила: «Даба! Даба табана»!

Стільці, столики, шкатулки й навіть виделки почали оживати, після чого загрозливо попрямували до чужинців.

Побачивши таке, командир швидко захлопнув двері й поглянув на команду.

Дівчина кивком голови запитала про ситуацію в кімнаті. Відповіддю став лише напис на дверях, який лідер зробив червоною фарбою: «200709».

Всі розчарувалися через облом з халявою. Команда вже була виснажена незапланованими проблемами у першій кімнаті й ледь не втратила бійця, але отримала лише одну сумнівну здобич. Нові артефакти - це завжди кіт у мішку. Може, скарб, а може, мотлох. Від невдач хотілося опустити руки й вийти у свій світ через двері із зеленим нулем… Але ні. Треба знайти основну ціль, або щось дорожче, інакше втратиш замовників.

Трійця з кислими обличчями відкрила двері «900595». Цього разу - удача на їх боці. В центрі кімнати був металевий стовп з дірками. До нього під’єднані цілих п’ять копій дисків з електричною павутиною. Команда швидко взялася омивати їх розчином і ховати у свинцевий контейнер з льодом. Сповнені радощів, вони вже хотіли танцювати від розміру винагороди й авторитету за знайдене, та не поспішали відволікатися. Хоча нещастя й окупилося сповна, а удача тепер на їх стороні, ніхто не хоче провести жодної зайвої хвилини в цьому небезпечному та непередбачуваному місці. Знайшли, що треба - і додому, доки жадібність фраєра не згубила.

Швиденько все зібравши, вони спробували повернутися через двері хабу, з якого прийшли. Коли двері відкрили, за ними була лише чорна космічна порожнеча.

Як це? Ми ж звідси зайшли! – шоковано аналізував ситуацію лідер, - Дідько! Напевне, в цьому і фокус кімнати. Треба спробувати вийти через наступний хаб…

Знову, пересікши кімнату, команда відчинила двері й зраділа. За ними був нормальний простір. Зайшовши, всі оторопіли… Там не виявилося дверей із зеленим колом. Навіть жовтих чисел не було. Лише червоні теги: 300557, 201113, 200667, 010013…

Нам кінець, - промайнуло в голові кожного, - так ми і забралися з усім цим добром звідси.

Всі були просто шоковані й не вірили в побачене, адже така невдача траплялася так рідко, що вважалася або страшилкою для новачків, або прокляттям.

Взявши себе в руки, Командир ще раз обійшов номери поглядом і зрозумів, що один із них йому відомий – 010013. Чоловік підійшов та відкрив його, щоб зазирнути. Команда з нерозумінням подумала: «Ми реально попхаємося через кімнату, яка, згідно з числами – 010…, найнебезпечніша серед цих червоних»?

Командир заглянув до середини. Все точно, як у пам’яті. Він згадав старшого брата, який і навчив його ремеслу спейсера. Брат був одним з найкращих, займав 14 місце в топ 20 асів Києва. Він замахнувся на цю кімнату, доки молодший спостерігав, стоячи за відкритими дверима хабу.

Коротенька розминка й нестримна енергія в очах старшого перейшла в швидкі й точні рухи всього тіла. Він довго біг крізь щільні проміжки в рядах теракотових статуй, що намагалися затримати його одяг своєю шершавою поверхнею. Простору ставало все менше, та екватор відстані до цілі був уже позаду. Легендарний артефакт «ваза» вже майже у нього…

Біг припинився. Старший зрозумів, що застряг і не може поворухнутися. Він щосили намагався вирватись, але пізно. Статуям вистачило часу, щоб прокинутися - і він в їхніх руках. Усмішка на обличчі стала сумною.

Молодший спостерігав, як кам’яні люди заживо виривають кінцівки братові. Навіть тоді ні ас, ні його учень не вимовили й звуку. Вони так і не порушили правила, лишаючись спейсерами до кінця. Ці завмерлі ряди знищили тіло старшого, але не зламали його духу, який передався молодшому.

Командир зачинив «010013». Брате, - подумки звернувся він до родича. - я обіцяв, що закінчу твою справу і якась дурнувата «300557» цього не змінить. Рано чи пізно мені треба стати асом і якщо момент настав, то я пройду свою першу червону кімнату зараз! Навіть з вантажем у вигляді цих новачків.

Командир вказав своїм на кімнату «300557». Вони очікували такого вибору й зітхнули з полегшенням, що не доведеться пхатися кімнатами з більш небезпечними номерами, а особливо тією, яка починається з «010…». «300…» також була надто небезпечною для них, але впевненість в очах лідера заспокоювала.

Двері відчинилися. Команда організовано та беззвучно забігла до середини.

Попереду велика зала зі столом на сотню осіб. З боків десятки виходів, за якими лише темний туман. Юнак хотів піти першим, як завжди, але лідер зупинив його своєю рукою й натякнув йти слідом.

Командир вже чув про «300557» й знав, що вона складається з двох приміщень: зала зі столом та поворот до кімнати з дверима в задній стіні каміна. Туди веде лише прохід без туману, який завжди на протилежному боці від входу. Всі інші шляхи людям закриті, бо проходження крізь туман для них смертельне. Тим паче, що в будь-який момент з них може вийти місцевий. Треба триматися тих проходів якнайдалі й пройти строго по центру. Подолавши мандраж, командир піднявся на стіл й пішов по ньому. Решта - за ним.

Безпечно діставшись іншого боку, команда вже трохи розслабилася. Все йшло як по маслу і лишилось минути меншу кімнату. Командир зліз зі столу і вже намилився полізти в коридор, але чуйка спрацювала вчасно. Обережно подивившись в прохід, побачив як з-за рогу вийшов місцевий. Він ходив по стелі, тримаючись за неї гострими листами металу, які були його пазурами. Згорблене тіло мавпи здавалось кволим, однак обличчя, як у собак-гончаків не давало можливості сумніватися у хижості істоти з ротом, наповненим кривими та гострими зубами.

Командир завмер, адже знав, що ці гади полюють лише на рухомі цілі. Решта команди не побачила нічого, однак помітивши дивну поведінку лідера, продовжила її копіювати. Хижак наближався по коридору, доки не підійшов так близько, що його дихання летіло прямо в обличчя командиру. Сам чоловік не дихав і навіть не ворушив очима. Лише заціпеніло дивився в одну точку, адже знав, що тікати марно. Єдиний шанс - стояти й не ворушити жодним м'язом тіла, рух якого був би помітним крізь одяг.

Повітря не вистачало. Місцевий хижак неспішно примружувався, вдивляючись вперед. Нервові позиви до заковтування повітря вже підійшли до грудей. Будь-якої миті командир міг почати захлинатись і жадібно ковтати кисень, однак душив це у собі. З усієї сили він напружував пальці ніг аж до судом, лише б відволіктися від усього, що заважає не рухатися тими частинами тіла, коливання яких могла побачити істота. В очах темніло…

Раптом хижак пішов до найближчих дверей з туманом. Відлік почався на секунди. Тільки б не впасти і не поворухнутись, доки воно не зникне. Решта команди потрапила в поле зору, однак ніхто не ворухнувся. Їм і не хотілося привертати увагу, коли вони побачили те монстридло. Місцевий швиденько пройшов крізь туман і зник.

Намагаючись не шуміти навіть у такій ситуації, командир все ще стримувався і дихав повільно й глибоко, хай як би йому не хотілося голосно дихати на всі груди.

Прохід був вільним. Команда продовжила свій шлях. Зайшовши до другої кімнати, вони помітили камін, а за ним двері у стіні. З боків також були двері, але зачинені сірим туманом. Командир наказав підопічним знову йти попереду. Вихід вже близько й він хотів впевнитись, що всі нормально виберуться звідси.

На середині шляху тінь стрибнула зі стелі в центр команди й намертво вгризлася дівчині у ключицю. Падло виявилося розумним. Запідозривши чиюсь присутність, воно просто зайшло в кімнату іншим шляхом і зачаїлося, доки не побачить рухи. Міцно схопившись зубами за кістки здобичі, хижак почав кігтями рук і ніг роздирати резиновий костюм хімзахисту разом з м’ясом на кістках.

Розуміючи свій кінець, підопічна з останніх сил вільною рукою кинула свою кульку-артефакт командирові. Гроші для лікування сестрички були їй важливішими за життя, тому вона не могла дати жодному їх артефакту пропасти разом з трупом. Щоб лишити колегам більше шансів на втечу, вона порушила тишу і на все горло закричала від болю: «А-а-а-а-а»!

Простір викривився. Стінами пішли тріщини, частина даху впала, пробивши величезну діру в підлозі. Предмети навколо м’ялися й ставали пилюкою, хижакові відірвало ліву руку й щелепу. По всьому тілу монстра з’явилися хаотичні порізи.

Добивши першу здобич, тварюка була поранена, але не полишала спроб навіть однією рукою і без щелепи вполювати командира, якому відрізала шлях до виходу.

Ліву рукавицю розірвало криком, тому саме голою рукою лівша схопив подарунок підопічної. Він відчув, як стиснутий в кулак артефакт неначе проколює його долоню й вводить щось крізь тисячі маленьких голочок, однак часу розбиратися не було. Всі думки зосередилися на тому, щоб обійти цю хитру й спритну тварюку.

Серцебиття пришвидшилось, тіло стало легшим та відчуло приплив сил. У голові не лишилося жодних страхів чи сумнівів. Хижак стрибнув, простягаючи вперед свої пазурі. Рука тягнулася до ворога, як спис, готовий пробити його наскрізь. Командир швидким і точним рухом міцно схопив нападника за кисть й перенаправив енергію стрибка, кинувши гадину до ями.

Безпомічно барахтаючись, нещодавня загроза зникла у пітьмі діри в підлозі. Тепер саме ця прірва була на шляху чоловіка до виходу. Юнак із-за дверей хабу жестом підтвердив, що в середині є зелений нуль.

Перестрибнути три метри, будучи з десяти кілограмовим контейнером і в костюмі хімзахисту… Навіть за таких умов чоловік не відчув і тіні страху. Відійшовши якомога далі, він узяв розгін та без проблем подолав перешкоду.

Юнак очманів від побаченого. Командир заховав артефакт до кишені й за хвилину його накрило панікою від розуміння, що він зробив та якими високими були шанси загинути.

Залишки команди поспішили вибратися в нормальний світ.

Вийшовши надвір, вони побачили тісні бетонні джунглі, за якими не видно неба. Лише 170-поверхові будинки, що як гриби повиростали ледь не один на одному.

- Ну, от, Микито! Ми все таки вернулися додому, - вперше за весь похід заговорив командир.

- Як ти схопив те чортисько? Воно ж рухалося швидше ягуара! А потім такий стрибок… Я звісно чув, що ти колишній спецназівець, але, щоб ТАК рухатись, треба бути сином якогось виродка з цирку і чемпіонки олімпійських ігор.

Командир ще раз дістав кульку-артефакт з кишені, але цього разу захищеною правою рукою.

- Мені здається, це пов’язано з нашим новим другом. Коли я його стиснув, то відчув якусь реакцію з тілом.

- Круто… Вже думав над назвою?

- Не знаю, можливо «Літунець»? З ним рухаєшся, немов літаєш.

- Звучить непогано, ще й по нашому. Вже задовбали ці англіканізми… «Спейсер»… Аж коробить, коли це чую. Ні, щоб якимись «потойбічниками» нас назвати, «простірниками» або «замежниками», так ні. Ми, блін: «спейсери».

Усміхнено слухаючи скарги юнака, командир неочікувано відчув біль у печінці. Чоловік скорчився в позу ембріона.

- Все добре, Аскольде? – поцікавився Микита.

- Більш-менш. Напевне ця штука має побічний ефект.

Аскольда знудило, однак після цього стало легше.

- Допомогти чимось?

- Ага, виклич вже нарешті таксі. Воно не так швидко спускається до нульового рівня.

Микита перевірив свого телефона. Прилад знову працював. Одна кнопка, пару секунд і таксі вже отримало їх замовлення та геолокацію.

- Трясця, Мію шкода! Та тварюка могла накинутися на кожного з нас. Ми могли не йти далі, а вийти раніше… - Почав накручувати себе юнак.

- Слухай, так, її шкода, але не вона перша й не вона остання. Саме за такий ризик нам і платять тони грошей. Вона прийшла, щоб заробити на лікування сестрі, а наша сьогоднішня здобич ще й на університет їй лишиться. Завдяки нам, Мія загинула не дарма, тож не вганяй себе в депресію. Вона свідомо поміняла своє життя на життя малої.

Згори почулися звуки польоту гвинтокрила. Він приземлився неподалік і спейсери сіли в це таксі…

***

Прилетівши до необхідного місця, Аскольд і Микита зайшли у нічим не примітний захаращений під’їзд старезної будівлі, що «валялася» у тіні сучасних гігантів. На третьому поверсі була квартира, в якій їх чекав хворобливого вигляду науковець та якийсь товстосум у малиновому піджаку.

Зайшовши, командир поклав контейнер на стіл. Чахлик в науковому халаті підійшов та направив якийсь прилад на доставлений об’єкт. Тихенький, трохи поскрипуючий звук став істеричним писком.

- Є ціль, навіть п’ять! - відзвітував очкарик, - Ви не забули їх обробити, щоб за ними ніхто не проліз?

- Ти ж знаєш, я не перший рік у цій справі, - відповів командир.

- Помилки роблять усі. Ваша кількість яскраве тому підтвердження.

Аскольд на одну мить захотів розбити носа вченому, однак згадав, що він розмовляє так не зі злості. Причиною його нігілізму є розчарування в науці після появи розломів.

Та й не професійно своєму роботодавцеві пику бити. Мію цим не повернеш і гордість не цікавила б її. Лише гроші, а бійка цю річ якраз і поставить під сумнів.

Вчений підійшов до товстосума, взяв його кейс і поклав на стіл. Командир почав повільно перераховувати гроші, доки всі спокійно чекали.

- 150 тисяч євро, - Аскольд передав пачку Микиті, - перераховуй свої.

- Ага, давай, - промовив юнак, облизнувши пальця.

Підрахунок тривав ще пару хвилин.

- 150-тобі, 200-мені й Мії-150 + похоронна компенсація - 40. Все зійшлося.

- Добре, - вчений передав контейнер покупцеві.

- Приємно мати справу з професіоналами, - вимовив тип у малиновому піджаку і вийшов, прихопивши свій товар.

- Микито, у тебе ще є питання? – уточнив Аскольд.

- Ні, шеф, - відповів підопічний.

- Тоді ти вільний. Я ще переговорю з паном Сидором.

- Ок, скинеш мені інфу в Ukwrite, - сказав юнак, надягаючи величезні навушники та попрямувавши до виходу.

Коли двері зачинилися, в коридорі почувся крик: «Є-є-є-єху! Я тепер ас, сучки і я живий»!

Командир усміхнувся.

- А він, між іншим, має рацію, - зазначив вчений, - ви тепер аси і замовлення ростуть в ціні.

- Так, Сидоре, я в курсі. До речі, про асів - відповів командир вченому, - ми знайшли команду Зарицького.

- І як?

- У кімнаті були кольори і меблі почали оживати.

- Меблі? Вона ж пуста була і без номера…

- Тепер там кровожерливі меблі. Ми дали їй номер «200709».

- Дідько, напевне від експерименту просочилися образи з аналогу в нашій реальності. Отже кімнати досі з'єднані не лише з точками входу, а й зі своїми оригіналами. Цікаво… - вчений на пару секунд задумався, а потім змінив тему, - Добре, тобі тепер третього бракує на вилазки. Я підготую список кандадитур вашого рівня. Глянь їх сьогодні перед сном і вибери когось. Наступний ваш контракт 29-го січня. Точка входу – Завод «Арсенал», двері біля обстріляної стіни навпроти колишнього метро «Арсенальна», три години ночі рівно. Запам’ятав?

- Запам’ятав.

- Добре, іди відпочивай…

Епілог

За старою традицією, наступного дня командир попрямував у бар «За межею світу», щоб трохи розслабитись і бути в курсі нових історій та відкриттів колег. Спустившись в підвальне приміщення, про яке знали лише командири загонів та аси, він побачив багато груп спейсерів, що бухали разом.

Йдучи крізь натовп, новоприбулий чув обривки розмов навколо: «Та я вам кажу! В Китаї вже років 30 ця фігня, вони просто не кажуть нікому, щоб обличчя не втратити… Пам’ятаєте, я казав про того малого з 300638? Він до мене в снах тепер приходить. Я вже навіть голову перед сном дезактивувальною рідиною мию. Може викупити ті зірки й повернути?… Земля вам пухом: Марічка, Семен, Владислав, Юрась, Іванка, Мія…»

Діставшись барної стійки, командир побачив уже не дуже тверезого профессора Сидора, який вперше вирішив навідатися до цього закладу. Питання, з ким сьогодні теревенити, одразу вирішилося саме собою. Хто, як не організатор всього спейсерства може щось цікавеньке повідати? А питань назбиралося багато…

- Бармен, 400 грам водки, два бокали пива! – Зробив замовлення новоприбулий клієнт, збираючись розв’язати язика науковцеві. Коли замовлення принесли, Аскольд посунув бокал сусідові, - Пригощайся! Одному бухати не можна, та й не за цим сюди ходять, пане роботодавцю.

- Дякую, - байдуже відповів науковець перед тим, як зробити перший ковток. Його пустий погляд був спрямований на стіну з випивкою, але очкарик не розглядав її. Вся увага зосередилась на власних думках.

- Ділися вже. Дві голови краще, ніж одна. Може, разом і розгребемо все.

- Нема чого розгрібати. Все зрозуміло.

- От і добре, - помітивши пасивність співрозмовника, спейсер вирішив не втрачати ініціативу, а йти в наступ, - Тоді мені допоможи дещо зрозуміти. Ти більш компетентний ніж я, зв’язки з центром дослідження маєш, поясни простому смертному, звідки вся ця хрінь з кімнатами почалася.

- Навіщо тобі це? – здивовано запитав Сидор, відволікшись від думок та втомлено повернувши голову до співрозмовника.

- Як розумітиму її природу, то буде легше передбачити логіку й діяти за ситуацією.

- Нема там логіки, принаймні такої, як в нашому світі. Там усе за іншими законами й не завжди вони сформовані. Не думаю що розповім щось корисне, але як хочеш, то добре, - допивши пиво, науковець підсунув поближче склянку з 200-ма грамами горілки й почав розповідь. - У всіх будівлях є сталий радіаційний фон. Причиною тому є будівельні матеріали, які випромінюють радій-226, торій-232, калій-40 та трохи цезію-137. Можливо, є ще щось, але на цьому етапі ми в курсі лише цих речей.

- Ну, але ж це в усіх будівлях таке й наче більшість нормальними лишаються. Я чув, що банан теж має свою радіоактивність і нічого…

- Матерія світу й природа – це складні системи з безліччю зв’язків. Багато з цих взаємодій не відомі й досі, бо за звичайних умов не проявляються. Навіть слідів майже не лишають, однак при зміні деяких значень може виникати ефект доміно, в якому дрібниця призводить до ряду неочікуваних результатів та істотних змін.

- Я розумію, що ти науковець, але давай води поменше. Ти не докторську мені тут захищаєш.

Сидор незадоволено видихнув носом, але продовжив ближче до суті.

- За звичайних умов радон спокійно вивітрюється з приміщень, але в ході забудов 2037-2041 років, кількість викидів цього хімічного елементу в Києві стала безпрецедентною. Окрім того, всі ці новенькі 170-поверхівки повністю заблокували потрапляння свіжого повітря до низеньких історичних будівель на нульовому рівні. Як наслідок – вони законсервувалися в цьому лайні. Спершу ми не звертали уваги, бо єдиним видимим наслідком був рак легенів у деяких жителів. Та й то, таке траплялося після років 40 життя в цих будівлях. Здавалося, наче все в нормі, однак загроза приховувалася не в мутації людей, а в самій реальності в окремо взятих приміщеннях. Про них ніхто не думав, а вони існують сотнями років й увесь цей час піддаються впливу радону, який повільно спричинює активацію законів, що не діють за звичайних умов. Результатом стали зміни у навколишній матерії та розриви, крізь які можна вийти до іншого нововідкритого світу. Світу, де фізико-хімічні закони не стабільні, а на додаток до цього ще й «каша» впливів з інших світів…

Командир слухав та розмірковував, намагаючись з’єднати почуте з власною картиною світу.

- Почекай, то ти стверджуєш, що все через регулярне опромінення приміщень від буд матеріалів та відсутність провітрювань на нижніх рівнях мегаполісів? Хіба з цього не випливає, що в міру розростання міст, дедалі менше зон матимуть можливість позбуватися радону і входи починатимуть з’являтися частіше? А потім, можливо, й взагалі світи почнуть зливатись воєдино?

Погляд вченого знову став пустим. На емоціях він узяв заготовлену склянку горілки й випивши її залпом заснув на барній стійці.

- Агов, очкарику! - марно намагався розбудити співрозмовника Аскольд, - от же ж свиня депресивна! Я ще маю запитання. Наступного разу все мені розповіси, блін!