Спалах

Цієї ночі вони розійшлися майже перед світанком. Хоча, засліплені пристрастю навіть не зогляділися, коли пробігла коротка літня ніч. Та й скільки там тої ночі, не встигло сонце прихилитися у спочинку за сусідньою горою, як вже кидає свої перші яскраві промені з іншого боку.

Але Ярс та Окса цього не помічали. Тільки зустрілися на березі великого озера, притулилися один до одного, й злилися в одне ціле. І так стояли, наповнюючи один одного шалом кохання та пристрасті.

Вони чекали того дня, коли після Великого Місяця старійшини роду приведуть їх до родового куреня, де вони проведуть першу свою злюбну ніч, після якої почнеться їхнє нове життя, повністю віддане своєму роду, наповнене радістю та злюбом.

Ярс вже давно запримітив цю звабну веселу дівчину з зеленуватими очима, довгим лляним волоссям, гнучким станом та маленькими ямочками на пухленьких щічках. Зразу запримітив її серед інших дівчат. І хоча жила вона на іншому краю оселища, хлопець намагався відшукати вільну хвилинку, щоб почути її дзвінкий сміх і хоч трохи помилуватися граційною зграбною ходою.

А вже коли на березі озера запалали вогні та почали лунати пісні – ладовиці, він зрештою осмілів і легенько торкнувся її руки. Торкнувся і спаленів, таким вогнем війнуло він неї. Полум’я шалу та пристрасті запалило його серце, затуманило голову. Він навіть на мить оціпенів, так, наче сильний удар лісового тура збив йому дихання. Та це тривало лише якусь мить. І вже потім він міцно схопив дівчину за руку й повів її навколо великого вогнища.

‒ Завтра так само? ‒ Ярс глянув у запаморочливо – чарівні очі коханої.

‒ Так, ‒ дівчина опустила погляд додолу.

‒ І завтра до вечора я скажу батькові, щоб пішов до старійшини та домовився про час нашого злюбу.

‒ Добре, ‒ тихенько промовила дівчина. ‒ Пішли, бо вже розсвітає.

Та зустрітися їм наступного вечора не судилося.

Ніщо не віщувало ніякого лиха, так же погідно світило сонце, легенький вітерець кошлатив гілки дерев, які зусібіч оточили оселище. Поселяни виконували свою щоденну роботу, розбавляючи її піснями, веселощами та жартами. Так робили вони це щоденно, передаючи цю радість своїм дітям та наказуючи їм робити ще постійно та вчити цьому своїх дітей. Бо, приказували вони, що подумаєш, це й станеться. Що посієш, те й виросте. Кинеш у землю свиріпу, виросте потолоч ‒ бур’ян, а кинеш жито чи ячмінь – отримаєш повний колос, налитий живильною силою. Так само і з думкою людською: що випустиш з голови, це й повернеться до тебе. Тому древні старійшини ‒ мудреці й наущали молодь щоденно тримати голову у ясних добрих думах, не давати помислам лихим засісти всередині. Бо це може принести не тільки хворість тілесну та душевну, а накликати напасть на ціле оселище. А щоб лиха думка не лізла у голову, то відгонили її веселощами, радістю та піснями.

Й цього вечора пісні над поселянськими полями та луками лунали до того часу, поки великий млинець сонця не торкнувся своїм нижнім боком верхівок дерев із західної сторони оселища. Люд вже закінчив роботу та з усіх кінців сходився до сільського вигулу, де вже парували великі казани з вечерею, а на довгих дубових столах, покритих чистою полотниною, у дерев’яних тарелях лежав покраяний великими шматками свіжовипечений житній хліб та ячмінні коржі, поряд вистигали печені шматки м’яса та в’яленої риби.

Перші гурти людей вже підійшли до столів, готувалися мити рука та займати визначені їм місця, коли зі сторони лісу, що лежав біля оселища з південної сторони донісся гул. Спочатку здавалося, що десь високо вгорі летить здоровенний весняний жук. Дехто навіть підняв голови догори та спробував відшукати цього літуна у небі. Хоча й час для його літування вже давно пройшов, але все таки хтось пробував видивитися цього жука у небі. Але гул стрімко наростав, перетворювався у далеку громовицю. Але й це було досить дивним, бо на небі не було жодної хмаринки.

Та за декілька мигин невідомість стала прояснятися. На небі перед очима поселян появилася причина цього незрозумілого шуму. Спочатку із – за верхівок дерев вигулькнули складені докупи дві великі миски, які наближалися прямо до середини оселища. Та за мить вони виросли у два великі видовжені щити, стулені докупи. А коли рев вже став нестерпним і більшість жителів попадали на землю й прикрили голови руками, над оселищем пролетіло величезне чудовище, схоже на річкову черепаху, залишаючи за собою дві довгі вогненні смуги.

Не встигли поселяни як слід перелякатися, як ця величезна потвора зробила дугу над людськими житлами та зникла у розколині між двома стрімчаками на схід від оселища.

Лише Ярс та ще декілька хлопців не впали на землю при появі цього небесного страховища. Він відкинув вбік граблі, які весь час міцно тримав у руках, гукнув своїх односельців, які й досі непорушно лежали на землі:

‒ Піднімайтеся! Вечеря холоне!

Та їсти вже ніхто не хотів. Всі час від часу кидали перелякані погляди у бік улоговини, куди сховалося це небесне страховисько. Поселяни напохватці сяк – так перекусили, а більшу частину їжі залишили на ранок. Всі намагалися якнайшвидше сховатися у своїх домівках, закритися на міцні підпори та принишкнути у найтемнішому куті хатинки. Бо ніхто, навіть найдревніші старійшини – мудреці, й ті не пам’ятали, щоб коли небудь така почвара появлялася у їхній окрузі. Та й давні перекази мовчали, не переповідали про такі події.

А що всім було страшно, то ніхто навіть не приховував це. Й найбільші воїни – сміливці, і молоді безвусі хлопці, ‒ всі намагалися якнайшвидше втекти від цього невідомого звіра.

І небезпідставно. Бо коли жильці вже поховалися у свої хатинки, всередині улоговини щось гулко гахнуло, а за мить у бік оселища полетіли яскравотілі сліпучобілі вогненні кулі, залишаючи за собою довгий сивий димний слід.

Дві кулі не долетіли до перших хат оселища, впали прямо в озеро недалеко від берега. Хвилі від їхнього падіння виплюскнулися далеко на берег, а наступної миті вгору понеслися потоки пари, захоплюючи за собою масу води.

Одна куля вдарилася об старезну вербу, розтеклася по ній тонким сліпучим покривалом, яке тут же спалахнуло з усіх боків і за кілька мигин перетворило старезне товсте дерево у купу жевріючого вугілля та попелу.

Ще дві кулі вдарилися об стіни найближчих будинків. І спочатку навіть пригасли. Ті, хто дивився на це через щілинки у віконницях та вчасно встигли відсахнутися від наступного раптового спалаху пізніше розповідали, як вогняна куля тоненькою плівкою розпласталася по землі, у деяких місцях навіть спробувала просочитися всередину. А потім різкий пекучий спалах. І у тих, хто не відвів погляд, тут же пекуче полум’я випалило очиці.

А за мить вогненна пелена стіною піднялася вгору, кинулася на очеретяну покрівлю і ненаситно стала її жерти. Лише одиниці змогли живими вирватися з полум’я. Сусіди кинулися було гасити будівлі та вогонь смалив так, що підступитися поближче не було ніякої можливості.

Вцілілих погорільців на ніч прихистили сусіди.

Всі чекали ранку. Й у страху насилу перебули ніч.

А зранку з розколини знову прилетіла куля. Але вже без гуркоту та вогненного сліду. Невелика срібляста сплюснута з гори та низу кулька приземлилася прямо посеред оселища. З її верхньої частини висунулася тонка очеретина з маленьким потовщенням вгорі.

І тут раптово всі поселяни одночасно заціпеніли. Наче хтось грізний та всесильний наказав їм завмерти. І десь звідкись донісся голос. Чи щось інше, незвідане, чуже, але могутнє, повеліваюче. І це невідоме одночасно проникло у голови всіх поселян. І сказало таке:

«Ми прийшли до вас з неба! Ми, повелителі! Володарі ваших тіл та душ. Тепер ми будемо правити тут. Те, що було вчора, то просто попередження. Щоб ні у кого з вас навіть не виникло найменшого натяку про спротив. Наступного разу ми просто спопелимо все ваше поселення!

Що нам треба від вас? Їжі, рабів. Їжі щоденно і багато. Для десятка здорових воїв! Рабів даватимете раз у седмицю. П’ятеро найдужчих. І одну рабиню. Гарну незайману дівчину. Це поки що все. Завтра зразу після сходу сонця чекаємо від вас данину. Не здумайте ослухатися! Гляньте на згарище!»

І всі поселяни одночасно повернули погляди у бік випаленого кутка оселища. Поки вони дивилися туди, срібляста куля беззвучно піднялася в повітря і повернулася назад.

Не встигли жителі оселища оговтатися від почутого, як старійшини вже збирали раду. За звичаєм, там могли бути присутніми тільки чоловіки та жінки, у яких вже були онуки. Всі інші стояли осторонь, чекаючи присуду радців.

Ті довго сперечалися, розмахували руками, навіть намагалися штовхати один одного. Ярс і раніше спостерігав, як проводиться рада. Їх ніхто не гонив, бо прийде час і вони будуть повноправними радцями. Але якщо раніше рада проводилася поважно, без злоби та протистоянь, то сьогоднішні перемови більш нагадували протистояння двох ворожих таборів.

Хлопці підійшли ближче, намагаючись почути, про що говорять на раді. Хоча всі присутні там лементували так, що їхню суперечку можна було й на краю села.

Ярс довго вслухався у голоси, зрештою не витримав, повернувся до свого товариша Люта:

‒ А чому ніхто не запропонує вступити у двобій з ворогом? Нас же багато!

‒ Ти бачиш, якою силою вони володіють? ‒ Лют показав на спалені будівлі та дерева. ‒ Вони нас за мить спопелять! Вони могутні та непереможні! Володарі світу!

‒ Тоді чому нам всім наступної ночі не покинути оселище? Тихенько зібратися й піти у сусідню долину? Або перечекати у лісі, поки вони не вшиються у інше місце. Зараз я піду і скажу їм таке! ‒ і вже рушив було йти до зібрання.

‒ Не йди! ‒ Лют схопив товариша за полу накидки. ‒ Не можна звичай порушувати! Й тим самим ти звернеш на себе увагу і тебе відправлять першим у вороже лігво.

Ярс від безсилля заскрипів зубами, відійшов подалі від хлопчачого гурту.

Та рада очевидно вже прийняла якесь рішення, бо всі дружно загули й почали показувати у бік вигорілого кутка оселища. Хлопці трохи пізніше дізналися, що першими відправлять до входу у розщелину тих, у кого були спалені домівки. Серед них вибрали п’ятьох найдужчих хлопців та чоловіків і одну дівчину, ровесницю Окси. Приречених тут же закрили у глибокий поруб й для перестраху приставили сторожу.

Крім того, кожний вцілілий двір повинен наступного ранку дати якусь їжу. Старійшини розподілили, що хто повинен готувати.

І зранку валка повозів, супроводжувана охоронцями та сумними поглядами і сльозами поселян берегом озера поїхала до входу у розщелину.

А перед тим ввечері Ярс вперше ослухався батька. Навіть не ослухався, а просто вступив у суперечку.

‒ А чому ви не вирішили просто покинути оселище? ‒ хлопець вперше у своєму житті посмів говорити з батьком таки тоном. ‒ Вночі зібрати свої пожитки та худобу й тихенько рушити через гору у сусідню долину! Там теж можна жити! До того ж вона до цих пір не заселена! Чому ви вирішили віддати на поталу ворогу своїх родовичів?

Батько вже теж зрозумів, яку помилку вони зробили, але все таки пробував захищатися:

‒ Вони сильні! Значно сильніші за нас! Це прислані нас з неба боги! А якщо вони й про думки наші знають та спопелять нас своїм пекельним вогнем? Чи не легше перечекати, втратити частину своїх жителів, а залишити у спокої ціле оселище?

‒ Ти думаєш, що вони залишать нас у спокої? ‒ син майже впритул підскочив до батька. ‒ Вони просто почергово винищать нас усіх! Хоча ні, не всіх! ‒ поправив себе. ‒ Мене, Оксу! Потім тебе та матір! Ти знаєш, що ми з Оксою хочемо злюбитися? І тепер як буде?

Та батько лише похилив голову й відійшов вбік.

А у кінці седмиці в оселище повернулися ті, кого відправили рабувати напередодні. Вірніше повернулися лише їхні тілесні подоби. Бо важко було впізнати у змучених висушених тілах їхніх родовичів. Вони дивилися навколо себе порожніми безтямними поглядами, не впізнаючи нічого навколо себе. Як не намагалися старійшини випитати їх про перебування у неволі, то вони жодного слова не могли сказати. Лише плямкали порепаними губами та з острахом оглядалися довкіл себе.

А наступного ранку срібляста куля знову повідомила про те, що потрібна наступні раби.

Й знову над оселищем пролунали крики, плач та стогін.

А після третьої тривожної та жалібної для всіх поселян седмиці Окса після заходу сонця сама відшукала Ярса. Розпачливо впала йому на груди, затужила:

‒ Наступної седмиці будуть відправляти мене! ‒ й ще дужче забилася у тужбі.

‒ Хто таке тобі сказав? ‒ Ярс на мить відсторонив дівчину від себе, глянув у її заплакані очі.

‒ Вчора віддали Жданку! А вона живе поряд зі мною. Старійшини спочатку віддали прибульцям тих, у кого згоріли домівки. А далі пішли брати всіх без перебору. То наступна я!

Ярс відсторонився від дівчини, став терти руками голову.

‒ А якщо нам просто втекти? ‒ хлопець знову притулив дівчину до себе.

‒ А чи виживемо самі? ‒ Окса ще дужче притислася до хлопця. ‒ Осінь скоро. Не встигнемо до морозів хоч якесь житло зробити. Та й припасів не запасемо!

‒ А так спочатку ти, а через седмицю й мене заберуть. Й будемо потім сновигати, як примари. А так хоч маленька надія на порятунок!

‒ А може зробимо так? ‒ дівчина ступила два кроки назад й закрила обличчя руками. ‒ Візьми мене! ‒ Й ще дужче прикрила обличчя руками.

‒ Як? ‒ не второпав хлопець.

‒ Без благословення та згоди старійшин! Зробимо злюб прямо тут. А старійшинам я скажу, що втратила незайманість! ‒ дівчина впала на коліна, нахилила голову до землі.

‒ Це ж суперечить звичаю! ‒ аж відсахнувся Ярс. ‒ Це накладе тавро на обидва наші роди!

‒ А так наші обидва роди просто зникнуть! ‒ дівчина піднялася з колін, з викликом глянула на хлопця.

‒ Почекай, ще час є! ‒ хлопець намагався притулити дівчину до себе, але вона відсторонила його руки, відійшла вбік.

‒ Якби не прийшлося чекати все життя! ‒ й різко повернулася й побігла вниз до оселища.

Ярс довго сидів на пеньку, обхопивши голову колінами. Думки перекочувалися у голові, мішаючись, змінюючи одна одну. Та щось путнє не приходило йому у голову.

Десь зовсім близько почулося вовче виття.

‒ Відлюдник! ‒ майже крикнув хлопець. Бо саме звідти, від гори, де вже довго жив осібно давній старець, й донеслося виття. Відлюдник вже давно жив з вовком. Його він маленьким вовченям з переламаною лапою підібрав у лісі, виходив та приручив до себе.

Й ноги самі понесли хлопця до печери.

Хоча вже було досить темно, але біля печери горіло багаття. Вовк, почувши наближення чужинця, загарчав та кинувся у темінь, але старець різким окриком зупинив його навівдорозі. Змусив лягти біля його ніг.

Хлопець вперше був біля печери відлюдника. Як і більшість жителів оселища. Лише дехто із старійшин знали сюди дорогу. Але навідувалися до відлюдника лише при великій потребі. Сем же старець вже досить давно не появлявся у оселищі. Лише його далекі родичі час від часу піднімалися на гору й залишали у дуплі старезного дуба якісь припаси. Все інше для проживання відлюдник збирав у лісі, сушив у затінку, коптив у диму багаття.

‒ Сідай, ‒ показав на камінь навпроти себе.

Ярс хотів було почати говорити, але старець помахом руки зупинив його.

‒ Знаю! Не просто ти до мене прийшов. Знаю про твою біду! Я думаю!

Й вичовганою до блиску довгою палицею став підсувати головешки поближче до багаття.

Потім різко підняв голову, подивився у бік розколини, де зупинилися пришельці.

‒ Бачив я їхнє кубло. Ходив туди! А зараз ти туди підеш! Я дам тобі зілля, станеш краще бачити вночі. А як все видивишся, повернешся до мене. Вийдеш на той стрімчак, який ближче. Вони якраз і залягли під ним. Іди!

Й простягнув хлопцеві капшук з якимись травами. Той мовчки висипав вміст у жменю й одним махом ковтнув все.

‒ Бачив? ‒ перше, про що запитав відлюдник хлопця, коли той повернувся з вивідки.

‒ Так, ‒ кивнув той. ‒ Страхіття! Величезна черепаха! ‒ й розвівши руки показав, яка вона величезна.

‒ Насправді вона ще більша, ‒ відповів відлюдник, показуючи своєю палицею у напрямку розколини, де вона лежала. ‒ Ти дивився вночі, а я при денному світлі. Але це не важливо. Не передумав? ‒ пильно глянув хлопцеві в очі. ‒ А якщо це не просто посланці з неба, а справжні боги?

‒ Ні, ‒ той заперечливо мотнув головою. ‒ Не передумав. Я не вірю, що це боги! Бо вони не роблять зла. Їм не треба рабів і непорочних дів. А якщо це й боги, то злі. Такі не потрібні нам!

‒ Якщо так, тоді бери оці три горщики, ‒ показав на три неоковирні посудинки з обмазаними глиною горловинами. ‒ Це небесний вогонь. Тут схована страшна сила. Поки вона всередині, не бійся. Але достатньо невеликої тріщини, як ця страшна сила вирветься на поверхню й спопелить все навколо. Навіть камінь, і той не може її втримати. До сходу сонця проберешся на стрімчак. І як тільки розвидниться, кинеш один горщик на ту черепаху. Потрібно вцілити якраз всередину, там ледь видно невелике коло. Потрібно попасти саме туди. Лише так можна знищити цю потвору. Даю про запас аж три горщики. Це якщо з першого разу не попадеш. Все затямив?

Хлопець лише на знак згоди кивнув головою.

‒ Ще про одне хочу сказати. Я б і сам пішов, але не зможу попасти у ціль. Руки вже не ті. Й про ще одне не забудь: як тільки кинеш і побачиш, що попав, тікай якнайдалі. Почуєш шум ‒ падай! Падай і ховай голову! Все! Йди!

Ярс з острахом глянув вниз. І справді вночі черепаха вигляділа значно меншою, ніж зараз. Він навіть став вагатися, чи варто затівати цю безглузду затію? Чи взмозі маленький горщик спалити таку громадину? Та тут перед очима виник образ Окси, і Ярс зразу ж відкинув сумніви. Він придивився вниз, краще роздивився черепаху. Довго вдивлявся, поки зрештою побачив коло, куди потрібно буде попасти горщиком. Хлопець взяв посудину, став на коліна, примірився. Вже хотів було кидати, коли на протилежному від черепахи боці розколини щось заворушилося. Ярс придивився й заціпенів: там лежали його соплеміннки, які тут рабували. Він впізнав товариша дитинства Стриба. Той навіть глянув у його бік. Ярс відклав горщика, став розмахувати руками, показуючи, щоб він тікав подалі. Та той лише повернувся на другий бік і далі продовжував відпочивати.

Хлопець ще деякий час вагався. Якщо він кине горщик, то разом з чужинцями загинуть і його родовичі! А якщо ні? Тоді чужинці виморять все оселище!

Поки хлопець роздумував, з ‒ під черепахи виповзла срібляста куля. Декілька разів обкрутилася на місці. Потім видно помітила хлопця й направилася у його бік. Він швидко заховався за каменем і лише краєм ока спостерігав за її рухом. Вона пролетіла пів шляху до хлопця і повернула назад. Ще трохи покрутилася на місці і знову сховалася під черепаху.

Тут вже Ярс не вагався. Він став на коліно, прицілився і кинув горщика прямо на коло. Пройшло декілька мигин і небесний вогонь майже дістався до тіла черепахи. Ярс вже напружив м’язи, готуючись наступної миті зірватися на ноги й тікати чим подалі. Але горщик, трохи не долетівши до черепахи, раптом зупинився, наткнувшись на невидиму перепону. Трохи прогнув її. Якусь мить там полежав, а вже потім тихенько скотився вниз.

«Чимось невидимим вона покрита, й та пелена не допускає до себе нікого» ‒ подумав хлопець, дивлячись навколо себе. Тут його погляд впав на величенький камінь. Ярс, не довго думаючи, підтягнув камінь до себе й примотав до нього своїм поясом горщик. Й вже не криючись, піднявся на ноги й жбурнув пекельний вогонь вниз. Цього разу все відбулося значно швидше. Камінь за мигину долетів донизу й майже продавив невидиму перепону. Було видно, як камінь з горщиком навіть торкнулися до поверхні черепахи. Хлопець впав на землю, чекаючи дії пекельного вогню. Та пройшло декілька миттєвостей, але внизу нічого не відбулося. Хлопець, пересилюючи страх, глянув вниз. Камінь з примотаним горщиком лежали внизу біля тіла черепахи.

‒ Треба більший, значно більший камінь, ‒ Ярс гарячково бігав очима навколо себе. Але нічого підхожого не траплялося. Хлопець ще раз глянув вниз. А там вже було відкинуте коло - закривачка, і з середини черепахи назовні почала вилазити сіра ящіркоподібна істота.

Хлопець вже не вагався. Він схопив двома руками горщик, витягнув його поперед себе і стрибнув так, як він завжди пірнав з високої верби у озеро.

Руки хлопця торкнулися об щось в’язке, липке, тягуче. Він вже бачив прямо перед собою сірий покров черепахи і такого ж кольору лице чужої істоти з розчепіреними пазурами ‒ кібцями. Хлопець пробував будь що ще на пару п’ядей протиснутися вперед, але його тіло продовжувало оповиватися липкою невагомою пеленою. До того ж пазурі ‒ кібці невідомця вже продиралися з того боку та лаштувалися схопити його за простягнуті вперед руки. Ярс намагався від чогось відштовхнутися та протиснутися вперед, але його рухи ще дужче сковувалися липкою пеленою. Він відчував себе так, наче плив у важкій чорній воді проти сильної течії. Наче й чинив супротив, намагався подолати невідому силу, але все ж залишався на місці.

А його супротивник був більш удачливішим. Він своїми пазурами успішно роздирав тенета, пробираючись до рук хлопця, якими він продовжував тримати небесний вогонь. Ще рух, ще і ще, і ось бридкі холодні кібці схопилися одночасно за пальці та за горщик і смикнули його до себе.

І тут Ярс вже не витримав. Видно далася взнаки напруга попередніх важких хвилин. Він випустив горщика. Але у останню мить штовхнув його вперед.

І посудина з небесним вогнем полетіла вперед і гучно стукнулася об поверхню черепахи.

Останнє, що промайнуло у затуманеній свідомості хлопця, це був спалах. Сяйво, вогонь, блискавка! Спалах, сильніший за сіяння великої кількості Сонць! Спалах, який закрив собою все!

Поселяни, почувши величезної сили грім, з переляку повискакували з домівок й тут же попадали на землю. І вчасно, бо слідом за гуркотом з розщелини високо вгору шугнув стовп вогню, спопеляючи на своєму шляху все, що зустрічав. Від неймовірної жари на усіх деревах, які росли поблизу розщелини миттю пожовкло та опало листя.

Жителі оселища ще деякий час лежали непорушно, чекаючи наступної каверзи від чужинців. Але через часину настала така тиша, що почало навіть різати вуха. Й спочатку один, а потім інший почали піднімати голови, намагаючись зрозуміти, що ж насправді трапилося.

Та відповіді ні звідки не надходило.

А підвечір у оселище пришкандибав відлюдник. І попрямував прямо до домівки батьків Ярса. Про що він з ними говорив, не відав ніхто. Але досить скоро батько, гукнувши з собою ще кількох здорових чоловіків, побіг до одного з схилів поблизу від розщелини.

‒ Він живий! ‒ сказав відлюдник, відходячи від хлопця. ‒ Живий! Дивом врятувався від небесного вогню. Чимось оповитий був, коли я відшукав його. Якимось дивним пеленалом. Й може саме воно врятувало хлопця. Коли пекельний вогонь вирвався на волю, чужинська пелена, якою вони захищали свою черепаху, першою відірвалася й оповила хлопця. Тому він й вижив у страшному вогні. Тепер потрібно лише його розбудити. А це може зробити лише та, заради кого він пішов на цей рішучий крок.

‒ Окса! ‒ переглянулися батьки. А найменша Ярсова сестра вже бігла до домівки дівчини.

Окса мельком глянула на присутніх у домівці. Тут же опустилася на коліна біля хлопця і припала своїми устами до його попечених губ. Й від цього полум’я пристрасті хлопець зрештою розплющив очі.