Сікери

(Дискваліфіковано. Автор не проголосував)

- Привіт.

- Привіт.

- Забув.

- Не знаю… Ні!..

- Чому так вийшло?

- Бо я змінився.

- А я виявилась непотрібною?

- Ні. Ти виявилась іншою.

- Іншою від тебе?

- Від усіх.

- І що?

- Ми не маємо більше спілкуватись. Ти маєш жити.

- Я не вмію жити без тих, кого люблю…

- Ти маєш навчитись.

- Не зможу.

- Але я мав так вчинити. Бо…

- Чому?

- Я боявся тебе змінити. Боявся, що ти станеш звичайною. Боявся бути поруч. Боявся бути собою.

Вона мовчала. Дівчина у зеленому платті з величезними фіолетовими очима кольору фіалки. Вона сиділа, звісивши ноги на землю, на великому міському пам`ятнику. Навколо, на лавках сиділо кілька людей, зайнятих власними справами. Лиш іноді погляди були звернені на цю дивну дівчину. Було в ній щось магічне і таємниче.

*   *   *

- А що саме в тобі змінилось?

- Моя віра у себе. Її більше нема. А отже – нема мене.

- Але є я. Я поверну тобі віру.

- Знаю, тому й боюсь, щоб ти це зробила. Ти занадто хороша для мене. Ти занадто дивна. Я не хочу тебе втрачати, але й не можу бути з тобою. Знаєш, мені буде боляче. Мені вже боляче. Нехай… Я знаю: я не такий сильний, як ти. Іди…

- Не можу. Дай руку. Уяви, що ти береш мою руку.

- Якщо я візьму тебе за руку, то ти мене не відпустиш…

Мовчання.

- Де Він?

- Він всюди. Але, якщо ти хочеш з ним поговорити, то Він буде біля тебе, сьогодні в десятій годині вечора.

- Добре. Скажи Йому, що я чекатиму!..

*   *   *

Аня сиділа на підвіконнику і говорила з Антоном. Ззовні виглядало, наче дівчина просто задумалась. При розмові її губи не рухались – це було не потрібно. У них був телепатичний зв`язок. Вони чули один одного, коли хотіли поговорити. Так не було завжди, але за два роки вони звикли до цього явища. Вони вміли слухати. Вміли жити, тому у них був цей дар: один на двох. І – лише в цьому вони були схожі.

Ані було сімнадцять. Одинадцятикласниця і починаюча гітаристка. Вона могла годинами сидіти в задумі під улюблену музику. Найбільше її вражала музика тиші і спокою. Музики щастя вона, на жаль, ще не знайшла. Хоч щастя криється у кожній ноті… Аня любила гуляти осінню, коли листя опадає, створюючи картину вічного хаосу. Вона брала величезні навушники і йшла гуляти. Зазвичай, йшла одна. Друзів знайти їй було важко. Друг це – раз і назавжди. А таких людей є мало, з якими і у вогонь, і у воду.

З Антоном вони познайомились зовсім випадково. Він марно намагався спитати її годину, вона була у своїх навушниках, і, врешті-решт, він штовхнув її. Вона сердито вперше на нього подивилась, нарешті зняла навушники і запитала: «Ти хто?». Тоді вона почула дивну відповідь: «Той самий… А котра година?». Було пів на сьому, і вони вирішили погуляти. Був липень, і вони повсідались  на траві біля озера. Просто говорили. У них не було нічого спільного. Антон нічого не чув про принцип роботи гітари, а Аня не знала про сікерів. Але, все одно, їм було добре. Номерами мобільників вони не обмінялись.

*   *   *

Він розповідав, що сікери мають право на єдине і найпотрібніше бажання у житті. І через три дні воно збувається. Але не всі з його знайомих були сікерами. Сікером можна стати найменше в сімнадцять років. Бажання можна загадати відразу чи потім: з цим ніхто нікого не спішив. Ніхто не повинен знати про те, що ти – сікер. Тоді умови договору порушувались, і ти мав перестати спілкуватись з людиною, яка знає твою таємницю, або піти з роботи. Відплатою за здійснення найбільшого бажання була постійна робота, у тому місці, яке ми називаємо… Небесним Світом.

Аня думала, що він розповідає їй про нову комп`ютерну гру чи персонажів книги. Антон говорив якось занадто швидко на цю тему, наче боявся, що їх почують. Аня усміхалась, і сказала: «Ти маєш єдине бажання у свої вісімнадцять?». Мовчання… Знак згоди? Не бажання спішити з висновком?

*   *   *

- Доброго дня.

Антон зайшов у великий кабінет, що чомусь був увесь обвішаний горщиками з  фіалками. У домашньому кріслі-гойдалці сидів Бог. Він м`яко посміхався і запитав: «Ти прийшов за своїм бажанням?»

- Так. – Антон ніяково потупився.

- Добре. Яким воно буде?

- Подаруй, будь ласка, Ані і мені телепатичний зв`язок, щоб ми могли говорити не вголос, а думками.

- Але чому ти не загадаєш, щоб ви завжди були разом?

- Бо я ціную її свободу вибору. А спілкуватись нам обом би хотілось. Нам можна бути видимими людям лише раз на місяць – 29 числа кожного місяця. У неї скоро ж – день народження. – Хлопець почервонів.

- Добре. Це – твоє бажання. Ти його використав. Як завжди: результат через три дні, ти знаєш.

- Дякую.

- Іди… - І ледь чутно додав. – Я ще хочу поговорити з Анею.

Антону, що доходив до дверей, здалось, ніби йому причулось. З людьми Він говорив не так часто. Ще рідше Бог з`являвся комусь у снах. Майже ніколи не висловлювався прямо, а переважно – знаками і натяками.

*   *   *

Цілу ніч Аня спала з усмішкою дитини, яка боїться, щоб у неї не забрали улюблену іграшку.

Їй снилось, наче вона – мала дитина, а перед нею стоїть Бог. Він бере її на руки, і веде у якусь дивну будівлю, показуючи різні кабінети, людей, які там працюють. На мить, Ані здалось, що у цьому дивному приміщенні, вона побачила чиюсь знайому спину у сірій футболці. Обличчям ця людина не встигла повернутись, і Бог забрав її на інший поверх.

- Як думаєш: що це?

- Фірма?

- Можна й так сказати – канцелярія. Тут записуються всі гріхи, штампуються дозволи на отримання певних мрій. Ти – сікер. Не буду говорити: чому так, але так воно є. Та ти – особливий сікер. Оскільки, ти – смертна людина, то працювати тут ніколи не будеш, але єдине твоє бажання я виконаю… Загадуєш зараз?

- Ні… Я подумаю.

- За відповіддю я прийду у любий час, коли тільки скажеш. Якщо не буде нагальних справ.

*   *   *

- Привіт.

Аня чітко чула у своїй голові голос Антона. Але ніяк не могла зрозуміти: що це? Як воно можливе?

- Привіт, Аня. Ну, не лякайся. Скажи, хоча б щось, аби я знав, чи ти мене чуєш.

- Привіт.

Вона чітко чула власний голос у своїй голові. Дивно!

- Як ти?

- Пишу музику, та тобі, мабуть, це є не надто цікаво?!

- Ні, розповідай. Що за музика буде?

- Голос осені. Симфонія смутку і вічної краси. Любов. Справжність…

- Давай допоможу?:

- Як? Ти маєш ідеї?

- Ага. Додай туди звук дощу і бурі. Стане правдивіше, як на осінь.

- Спробую.

… Першу мелодію вони назвали «Осінь – трохи сумно, трохи самотньо, але – неймовірно гарно».

*   *   *

- Привіт. – Вона сиділа на алгебрі, і мала б писати контрольну, та чомусь Аня пробувала поговорити з Антоном. Поки що відповіддю їй було мовчання.

- Привіт. Почекай, я скоро! – Антон тихо заговорив до когось зі своїх, та Аня встигла розібрати кілька слів. «Можна я вийду на пару хвилин?»

- Аню, як ти?

- Сиджу на алгебрі. Кінець квітня – ще кілька місяців і я поїду поступати. Нічого не знаю, а пишу контрольну… Антон, ми ніколи не говорили на цю тему: куди ти поступатимеш? І де ти взагалі вчишся?

Вперше хлопцю стало, по-справжньому, сумно. «Як я міг забути, Аня в одинадцятому класі?! Вона поступатиме, і ми вже не зможемо бачитись. Бо, як же я їй поясню те, що я роблю у тому ж місті, що й вона?»

- Ау, Антон…

- Я ще не знаю, де вступатиму. А вчусь у спеціалізованій школі. Про неї мало хто чув.

«Якщо можна назвати канцелярію школою, то тоді я не збрехав. А, що? Я там, можна сказати, що вчуся. Вчуся не робити помилки і рятувати інших. Сікер ІІ-го розряду…»

- Це школа з поглибленим вивченням якихось предметів?

- Так.

- Яких?

- Людинопсихології і людиноповедінки.

Аня чомусь посміхалась, він відчував це шкірою.

- Ти жартуєш?

- Авжеж.

Йому чомусь стало шкода, що він не може розповісти їй всю правду.

- Давай погуляємо, можеш?

- Антон, звісно. Можу.

- Тоді традиційно – 29 числа? У квітні, звичайно ж?! – Тепер вже Антон усміхнувся.

- Якесь магічне числа у тебе – 29. Лише у цей день ми щомісяця бачимось.

- Просто лише в цей день я є у вашому місті.

- Зрозуміло… Добре, я писатиму контрольну. Ввечері ще поговоримо?!

*   *   *

Павло Аркадійович проходив мимо парт, розповідаючи про них самих – про сікерів.

«Отже, сікери – це ті, хто по своїй природі може бути як людиною, так і такими, як ви. Вони бувають двох розрядів. Сікери І-го розряду за здійснення свого бажання нічого не платять. Їхнім єдиним непомітним обов`язком протягом всього життя є збереження чистої душі. Бог знає, що в цьому він може покладатись на них, і тому відплати, у вигляді постійної роботи у канцелярії, не потребує.

Сікери ІІ-го розряду – це виключно такі як ви - не люди. Тобто – істоти, наділені високою концентрацією почуттів і відчуттів, які не мають людської егоїстичної природи. За своє бажання ви  платите роботою у канцелярії…

Єдине спільне у ВСІХ сікерів – це те, що їх бажання не можна змінити на інше. Саме тому, добре думайте перед тим, як його загадувати. Все-таки, ви нікуди не спішитесь… на відміну від людей…»

Антон малював незрозумілі нікому химерні фігури, при цьому встигаючи уважно слухати вчителя. Його фігури рухались; хаос фігур миттєво заворожував. Перед його очима плавала картина, яку він колись намалював. На ній був зображений не Небесний, а Людський Світ. І це лякало, дивувало, насторожувало… Це було за два роки до знайомства з Анею.  Тоді йому було п`ятнадцять, і Антон був у старшій групі так званої «школи».

*   *   *

Біля виходу стояв Бог, і не зважаючи на всю свою зайнятість, він щомісяця 29 числа, особисто відпускав чи не відпускав сікерів на землю.

- Привіт, Антон. Які оцінки?

- Всі – самі четвірки.

- А поведінка?

- Ну…

Бог відкрив книгу і прочитав: «Антон Вендеттович. 18 років. У четвер, цього тижня, конфліктував з вчителем людинознавства, стверджуючи, що земні люди можуть полюбити не лише собі подібних. »

- Як це розуміти?

- Але ж може звичайна дівчина полюбити сікера?!

- Звичайна – ні! Занадто важко любити того, хто не може розповісти всього. Але, якщо ти за Аню, то вона – наша.

- Аня – сікер?

- Так. І вона про це знає… з минулої ночі. Я їй нарешті це сказав.

- … Можна мені перепустку на землю?

- Тримай. Але, Антон, я маю ще одне питання: ти закохався?

*   *   *

- Привіт. З днем народження, Аня.

- У мене воно аж за два дні. 

-  Так, але ми бачимось сьогодні. Потім мене знову не буде місяць.

Антон простягнув дівчині м`яку іграшку – веселого кубика-рубика. На кубику був мішечок з різними цитатами, як сказав Антон: «Мої улюблені.»

Надворі падав дощ, що було досить незвично для кінця квітня.

В кінці дня, сідаючи у автобус, Аня запитала: «Ти куди?»

- Додому.

Хлопець бродив ще години зо дві. Пройшовши мимо міського цирку, не відчув нічого, окрім роздратування. Весь змок. Нічого не хотілось. Лише спати і ні про що не думати. Дожити до нового 29 числа наступного місяця…

Попереду був цілий місяць небесної роботи,а ніхто не гарантував, що вона буде легкою!

*   *   *

- Привіт,Аня. Поясни мені, що таке життя?

- Життя – це естафета: хтось передав її тобі, комусь передаси її ти.    Нескінченна ланка. Це – потік думок і страждань, щастя і сміх. Життя – це те, що поруч… яким би воно не було.

За вікном була зимова ніч. Пів на дванадцяту ночі. Він сидів у своїй кімнаті у канцелярському гуртожитку, безуспішно намагаючись зробити домашнє завдання по людиноповедінці. Потрібно написати твір «Що робити, якщо нема, що робити? ». Антон вже майже засинав. З вікна йому було видно частину Землі, і десь там, далеко, засинаючи під завивання бурі, з ним говорила Аня.

Голова хлопця впала на стіл, він вирішив трохи відпочити. «Якби вона знала, що я – сікер, що було б? ». Це були думки до самого себе, але раптом він почув голос Ані.

- Нічого б не було. Я б не змінила свою хорошу думку про тебе.

- Ти це чула???

- Та… к…

Антон провалився у сон. М`який сірий сон, що настає після трьох невиспаних ночей.

*   *   *

На дисплеї його мобільника висвітлилось повідомлення від Бога. «Зайди до мене! Негайно!». Була лише сьома ранку, до навчання залишилось ще півтора години, а розмова не обіцяла бути надто приємною. Хлопець включив якусь безглузду комп`ютерну гру, щоб вбити кілька хвилин. Склав рюкзак, взяв чистий блокнот, щоб малювати, і пішов у «фіалковий кабінет».

- Антон, сідай.

- Добре.

- Що ти вчора зробив?

- Чесно, не пам`ятаю. Постараюсь згадати…

«… Уроки, гуртожиток. Ввечері говорив з Анею і писав твір… Я сказав Ані, що я – сікер?!!! »

- І що тепер?

- Тепер ви з нею не зможете ніколи спілкуватись. Відповідно, твоє бажання анулюється.

- В нас обох вже зник телепатичний зв`язок?!

- Ні. Ти маєш шанс попрощатись. Телепатично. Час – до завтрашнього вечора.

Була середина травня.

*   *   *

Зазвичай, вони щодня перекидались хоча б кількома фразами. Сьогодні Аня не почула відповіді на своє дворазове «привіт», і, вирішивши, що хлопець образився, написала дві контрольні підряд на жахливі оцінки.

В цей день Антон не збирав докупи слова, щоб сказати все їй, не читав психологію людей, щоб бути готовим до Аніної реакції, він просто цілий день вдивлявся у вікно, і вперше не пішов на уроки.

Ввечері Аня знову сказала: «Привіт.» , і він відчув, що пора все розповісти.

- Привіт.

- Де ти пропав? Не міг говорити?

- Аня, я маю щось тобі сказати.

- Кажи…

- Ми більше не зможемо бачитись. Ніколи. І говорити не зможемо.

- Ніяк?

- Ніяк.

- Чому? Ти образився?

- Ні. Просто у нас є правило, яке не можна порушувати нікому, а я його порушив. Я випадково сказав тобі, що є сікером.

- Але я можу забути про це і все буде добре?

- На жаль, ні. У нас своєрідні правила: хто знає таку чиюсь таємницю, той має втратити будь-яке спілкування з власником таємниці.

- Ніколи-ніколи не поговоримо більше? – Вона все ще не вірила. Ані важко було це уявити. – Тоді я тебе запитаю дещо.

- Що саме?

- Я зрозуміла, що ти не є людиною, але, якби був, то ким би ти став?

- Архітектором… Мені здається, я б навіть хотів жити земним життям, адже й живучи на Землі, можна творити багато хорошого! Але у мене є певний «контракт» - постійна робота. Тому не вийде. Я залишусь Небесним сікером.

… Вони мали вибір?

*   *   *

Аня вже два місяці не говорила з Антоном. Надворі красиво працювало літо, всі ходили щасливіші, ніж будь-коли.

Сьогодні вона нарешті мала поговорити з Богом і сказати Йому своє єдине бажання. Та ось уже багато днів Він був страшно зайнятим, і тому зустріч тижнями відкладалась. Разом з цими тижнями росла Аніна впевненість у своєму бажанні.

Нарешті в кімнаті виник Бог. У руках він тримав незабудку. Аня вчасно стрималась, щоб не запитати: «А чому не фіалка?».

- Привіт. Вибач, був зайнятий. Щось трапилось?

- Я хочу загадати єдине своє бажання.

- Загадуй.

- Зітри Антону у пам`яті той випадок, коли він мені сказав, що є сікером.

- Навіщо? – Здавалось, Бог не розуміє, чого саме від нього хоче Аня.

- Тоді він зможе сам обрати собі життя, яке йому ближче: земне чи небесне.     Погодься, і на Землі можна залишатись добрим.

- Це твоє остаточне бажання?!

Дівчина не вагалась.

- Так.

- Тоді я з ним поговорю.

Бог розтаяв у повітрі, залишаючи відчуття прохолоди. Але Аня знала відповідь: вона мала чекати.

*   *   *

Перший день першого курсу університету. Як там все буде? Вона пішла вчитись на менеджера, і тому що хотіла, і тому що так було треба. В одному приміщенні вчилось кілька факультетів.

Всі, особливо першокурсники, весело перемовлялись між собою, гуляли, оглядаючи кабінети.

Аня шукала свою аудиторію. Йшла швидко, натикаючись на студентів, хоч старалась обминути їх. На мить, опустивши голову, наткнулась на чиюсь спину в сірій футболці… І поки власник сірої футболки повернувся у її бік, дівчина встигла згадати давній сон…

Перед нею стояв Антон.

- Привіт…

*   *   *

Все ще попереду…