Шостий етап

- Ох, як же ж задовбала мене тутешня погода , - витираючи піт з лоба, пробурмотів повненький вусатий дядько. - Ну і спека!

- А мені тут чудово! - обізвався приємний жіночий голос. Маленька круглощока жіночка жваво вовтузилася зі всяким медичним приладдям біля потомлених членів команди.

- Ти просто звикла до мого гарячого палкого серця, тому тобі нормально, - підморгнув їй вусань і широко посміхнувся.

- Уся команда щиро загиготіла. Жіночка зашарілася:

- Хех, ото вже кавалер мені попався! А подай-но руку!

- Чоловік простягнув дружині руку, і вона хутко прикріпила до кисті чудернацький чорний датчик.

- Так, хвильку… Є ! Хто наступний?

Члени команди здавали свої біопоказники - так званий звіт щодо самопочуття. Це була щоденна рутинна процедура. Дані про здоров’я людей передавалися в корабель на орбіті. Так можна було швидко проаналізувати, наскільки дружньою до людського організму була планета, і порівняти нову інформацію зі збереженими записами інших команд, що уже раніше спускалися вниз. Поточна команда знаходилася на планеті уже третій рік, виконуючи завдання останнього “шостого етапу” колонізації — заселення людьми.

Усі члени команди мали позивні - вусаня кликали Молот - він був головним інженером команди, колишній військовий технік, який переважно ремонтував дрони під час Останньої великої війни. Його дружина, Ластівка, професійний медик. Молот неодноразово казав, що його звела з нею сама доля: жінка врятувала йому життя, коли той поранений потрапив у шпиталь. Типова романтична історія всіх часів і народів. Кілька років по тому він віддав борг, врятувавши життя і їй, коли забрав з рідної планети за кілька хвилин до масового бомбардування.

Дослідженням та вирощуванням рослин і тварин займався Граніт - чорнявий худий молодий хлопець. Ніхто з таким фанатизмом не ставився до роботи як він. Його батьки на рідній планеті були відомими активістами і захисниками всього живого. Тож, мабуть, любов до біологічного різноманіття, до рослин та тварин передалися йому.

Граніт мав залишитися в анабіозі на кораблі, але покоцане часом і війнами недосконале програмно-апаратне забезпечення корабля дало збій, і, замість старого професора, система пробудила зі сну його. Такому повороту подій була рада Зоря, кучерява білявка, і в той же час талановитий мікробіолог, остання з четвірки, якій судилося провести 5 років на новій планеті. Вона досліджувала, як розмножуються на планеті бактерії та віруси.

Командний пункт мав вигляд купола у формі півсфери. Усередині все було під зав'язку забите великою кількістю апаратури для дослідження ґрунту й атмосфери, саджанцями рослин, біологічними зразками різноманітних тварин та медичним приладдям. Пункт був розміщений у густому лісі, схований у затінку дерев, що виросли тут за кілька десятків років колонізації. Воно й не дарма, Квадрат 5-4-5-13, де жили і працювали дослідники, мав найсприятливіший клімат і вважався однією з найкращих і найзручніших точок для відродження людської цивілізації.

Ластівка зібрала показники з кожного члена команди і після короткої перевірки зробила оголошення:

- Ну що ж, новини доволі непогані, - Ластівка широко посміхнулася,- схоже на те, що все пішло як і планували, наші показники навіть кращі ніж очікувалося. Ми всі зробили видатну роботу. Пам’ятаю, коли ми тільки прилетіли сюди, 50 років тому, тут була суцільна пустка, тільки вода і каміння. Грунт був непридатний до життя, а кисню не було взагалі. А тепер тут ростуть рослини як у нас вдома і можна дихати без додаткового обладнання! Це тепер наш новий дім, думаю , що наші нащадки будуть нам вдячні! Як і ті, хто зараз в кораблі чекають, поки ми завершимо тут все.

- Прекрасно! - очі Зорі загорілися. - Так круто спостерігати за тим, як все змінювалося протягом років. Бачити всі етапи... Ти останні 80 років був в анабіозі чи бувало, що прокидався ? - запитала вона Граніта.

- Так, так , прокидався., - хлопець мрійливо задумався. - Я пам’ятаю момент, як тільки ми сюди прибули. Все довкола було неживе. Потім я заснув на 30 років і прокинувся на один рік. Уже тоді рівень кисню був на рівні 50% від необхідного і прийнялося насіння перших рослин.

- Еге ж, я теж у ті часи прокинулася на кілька місяців, пам’ятаю той період. Жаль, що ми тоді десь не перестрілися, - Зоря кокетливо глянула хлопцю у вічі, від чого його серце забилося швидше, а в горлі пересохло.

- То що, пташко моя, відправляємо сигнал на корабель, щоб усі прокидалися? - запитав інженер дружину.

- Ще фінальні тести, і тоді відправляємо. Новий дім чекає!

- А що інші кораблі? - запитала Зоря стурбовано.

На мить запанувала тиша. Молот видихнув і відповів:

- Немає інших. Останній корабель так і не дійшов до пункту призначення. Ми єдині, хто дістався до нормальної планети. Четверо нас тут, і кілька тисяч у сні на кораблі - це все, що залишилося від нашої цивілізації.

* * *

Граніт і Зоря сховалися від сторонніх очей під величезним крислатим деревом неподалік від невеличкого водоспаду. Дівчина лежала у хлопця на грудях, і вдвох вони вдивлялися у рясно вкрите зірками, чисте мов сльоза нічне небо. Граніт пам'ятав, яким було небо на його рідній планеті в останні дні її існування. воно було темно-помаранчеве, наче бруд чи пісок. Та й не дарма: атмосфера була забруднена вище за всеможливі критичні рівні. А зараз тут дихалося напрочуд легко. Вечірня прохолода давала свіжіть й умиротворення, а сяйво далеких зірок зачаровувало своєю красою. Граніт ще раз глибоко вдихнув повітря - спокій і благодать…

Рослини на цій планеті росли набагато краще, ніж на рідній. Там через жахливу запиленість атмосфери та високий рівень радіації виживали тільки найневибагливіші види. Та й ті здавалися їм тепер жалюгідними на фоні величних зелених велетнів, що за кілька років виросли справжніми гігантами.

- Як гадаєш, Молот і Ластівка здогадуються про наш роман? - мовила Зоря неочікувано після тривалої мовчанки. - Ти ж розумієш, що те, що між нами заборонено? Якщо я завагітнію, то це може бути критично. Я не зможу виконувати завдання. І ще в разі чого не зможу піти в анабіоз.

- Ну, ми щовечора зникаємо вдвох в лісі. Звісно здогадуються. І ти ж чула звіт Ластівки, - вдумливо відповів Граніт, погладивши волосся дівчини. - Це тепер наш новий дім. Кращого не знайдемо. Ще фінальні випробування - і можна буде посилати сигнал. Наші діти можливо стануть одними з перших колонізаторів в історії, уявляєш? - Хлопець пригорнув кохану до себе. - Збудуємо з місцевої рослинності тут якийсь будиночок, як колись це робили наші предки. Народиш мені кілька малюків, і будемо щодня грітися під світлом місцевої зірки і купатися у водоймах. Тут все схоже на те, який колись вигляд мала наша рідна планета. Принаймні, з того, що я бачив на довоєнних записах, і з того, що мені про неї розповідав дід.

Дівчина підняла голову і пильно зазирнула хлопцю в очі. Та через кілька секунд відвела погляд.

- Знаєш, у мене є серйозні підозри, що я ...

Несподівано, передавач на руці 2-ох одночасно засигналив, не давши Зорі договорити. Граніт подивився на екран і зблід:

- Код чорний! Корабель на орбіті під загрозою!

* * *

- Молот, що сталося! - Граніт із Зорею важко дихаючи забігли в командний пункт. Там уже сиділа Ластівка з чоловіком. Всі датчики навколо просто палали світлом тривоги. Обличчя вусаня, що завжди і у будь-якій ситуації зберігало спокій, зараз було перелякане до напівсмерті.

- Я .. Я не знаю.. - його руки тремтіли. , - спрацювала система попередження катастрофи, вона виявила якусь загрозу і починає терміново пробуджувати всіх наших в кораблі з анабіозу.

- Що?! - Зоря почала панічно заламувати собі руки. - Що могло статися?

Ластівка взяла дівчину за руку і глянула дівчині у очі:

- Все буде добре, дитинко, все буде добре…

Екран замерехтів кольорами і видав об’ємне зображення.

- Так, почекайте.. Прийшов звіт з командного центру! - очі Молота заокруглилися і наповнилися жахом.

- Метеори! Великі метеори!

Граніт відчув, як всередині наче щось обірвалося. Якийсь дикий, первісний страх охопив свідомість і гадиною заворушився у його нутрі. Небо над планетою почервоніло і стало ясно як вдень. В атмосферу увірвався перший вісник загибелі і освітив своїм сяйвом перелякані до смерті обличчя дослідників. Одразу за ним, один за одним почали з'являтися інші метеори — і за кілька секунд небо уже виглядало так, наче зорі зірвалися з небесного склепіння і ринули потоком на землю.

- В укриття! - заволав Граніт.

Перший метеорит впав доволі далеко, але спричинив шалений гуркіт і підпалив ліс. Вибухова хвиля досягла командного пункту за кілька секунд. Перелякані птахи здійнялися у повітря, рятуючись від пожежі, що поширювалася з шаленою швидкістю.

-Всі в ущелину! - медик вказала пальцем поперед себе. - Хутко, діти мої! - закричала вона з надривом.

До ущелини було 100 метрів, і це був шанс пересидіти шквал каміння, що падало з неба. На відкритій місцині вони були беззахисні. Всі побігли вперед. Усі, окрім Зорі. Вона метнулася в кімнату зв’язку.

- Ти збожеволіла?? Тут зараз все накриє!! - істерично закричав Граніт. За 50 метрів від них, наче бомби, приземлилося ще два метеорити.

Серце, здавалося, гупало в самому горлі. Хлопець згадав, як колись, у дитинстві, він з батьками і дідом тікали в бомбосховище під час нальоту винищувачів на їхнє місто. Згадав той страх, що пронизував , здавалося кожну клітину тіла: “Бігти.. бігти якомога швидше, поки плоть і кості цілі” .

- Без зв’язку нас просто не знайдуть! - Зоря вхопила передавач і вибігла з шатра. - Побігли за нашими!

Та вони не встигли. Ще два метеорити, наче вогняні м'ячі самого диявола , впали саме туди, куди побігли Молот з Ластівкою. Третій метеорит втрапив прямо в командний пункт. Вибуховою хвилею хлопця з дівчиною знесло, і вони впали ниць до землі.

- Прикрий голову руками! - закричав Граніт, та його голос заглушила серія вибухів з усіх сторін.

- Метеорити падали не більше хвилини, та складалося враження, що це тривало цілу вічність. “Бомби” падали все ближче і хлопець з дівчиною кілька разів встигли попрощатися з життям і навіть помолитися богам, у яких раніше не вірили. Та врешті-решт все закінчилося. Від вибухів у вухах дзвеніло, а навколо стояла хмара пилу, яка дряпала легені і унеможливлювала дихання.

- Ти живий? - Граніт розплющив очі і побачив стурбоване обличчя коханої.

Хлопець прокашлявся і роззирнувся. Повсюди були новоутворені кратери, а дерева лежали вивернуті з корінням. Позаду горів ліс, а командний центр був зруйнований ущент. Дівчина кинулася до нього в обійми, і Граніт міцно пригорнув її до себе, вдихнувши запах покритого пилюкою волосся коханої.

- Ти впорядку? - запитав він стурбовано.

- Так, мені пощастило.

- Де Молот і Ластівка? - спитав хлопець роззираючись.

- Вони… вони бігли в укриття. Можеш йти?

- Граніт пошкодив ногу, але йти міг. Удвох вони пошкандибали в сторону ущелини. На душі було млосно. А у голові билася птахом одна думка “тільки б вони були живі… тільки б вони були живі…”.

- Та чуда не сталося. За 10 метрів від ущелини лежали мертві члени команди.. Молот намагався прикрити собою Ластівку, але це не допомогло. Вони разом виросли, разом пережили війну, і померли теж разом, на планеті, що могла стати їхнім домом.

Зоря важко заридала. Солоні сльози змішалися з пилом, що осів на щоках і утворив брудні струмочки. Граніт впав на коліна і з відчаєм закричав у ніч...

* * *

Світало. Дівчина намагалася вийти на зв'язок з кораблем, та все марно. По ту сторону була тільки мертва тишина. Після кількох годин спроб вона все ж залишила цю справу. Було очевидно - метеоритний дощ знищив корабель і, швидше за все, всіх, хто там був. Залишалася примарна надія, що одну, чи хоча б кілька капсул з людьми чи тваринами, система безпеки встигла відчепити від корабля і вони успішно приземлилися.

Граніт з розпачем дивився дівчині у вічі. До них прийшло розуміння, що швидше за все вони - останні два представники їхної раси.

- Залишатися тут і чекати допомоги немає сенсу. Командний пункт знищений. Уся техніка знищена. Нема нікого, хто б нам допоміг. Ми тепер самі, - врешті-решт промовила дівчина.

- Але ми цей квадрат повністю дослідили. Можемо вирощувати тут достатньо їжі, навіть попри те, що частина лісу згоріла - запротестував хлопець. - Ми все ще можемо жити, як хотіли!

- Але ж можливо , що хтось таки вижив! Потрібно дослідити навколишні території, капсули могли впасти неподалік! - не втрачала надії Зоря.

На дерево поряд сів птах. Красива, елегантна пташка залилася чарівним співом і прикувала до себе увагу. Граніт кілька хвилин дивився на неї, а тоді пробурмотів:

- Хех, моя люба Єво, наша раса дала цьому світу життя. Але натомість ми втратили життя самі. Треба вирушати.

- Гаразд, Візьми тоді їжу в дорогу. Квадрат 5-4-5-13 “Едем” треба покинути. Будемо шукати тих, хто вижив.