Шлях до зірок

Чорна вирва прямо по курсу збільшувалась, наростала, наче паща гігантської істоти. По хвилястому периметру танцювали фіолетові протуберанці. На фоні яскравих зоряних розсипів аномалія виглядала зловісно.

— Збільшити швидкість на двадцять відсотків, — наказав капітан.

Я перевів погляд з оглядового екрану на свій монітор — серце болісно защеміло і прискорило биття.

— Сергій Максимович, проблеми, — повідомив я, тамуючи хвилювання.

— Що таке? — насторожився Онищенко. Руде, коротко підстрижене волосся капітана виблискувало в яскравому освітленні відсіку керування.

— Заблоковано доступ до маршових рушіїв, — відповів я охриплим голосом, набираючи на панелі команди. — Комп’ютер не приймає наказів!

— Причини? — миттєво зреагував Сергій Максимович.

— Збій в програмі. Певно — комп’ютерний вірус…

— Можемо змінити курс? — вимогливо запитав капітан.

— Ні… — пітнів я над панелями керування. Тривимірна проекція «Поділля - 123», схожа на дивну рибину, була переповнена червоними сегментами. — Доступ до маневрових двигунів теж відсутній.

— Скільки часу займе налагодження? — спохмурнів Онищенко. Зморшки на чолі командира стали глибшими, ніж звичайно.

— Невідомо, — знизав я плечима.

— Працюйте!

— Нас нещодавно перевіряли. Все було в нормі, — втрутився навігатор «Поділля - 123». В карих очах Анатолій Калинюка таїлися розчарування та образа на інженерів, що готували корабель до польоту. — Як же так?

Тривожно замиготіла червоним аварійна сигналізація. Кілька довгих секунд вили гієнами сирени. Потім із динаміків долинув приємний жіночий голос:

— Аварійна ситуація. До вибуху реактора — 30 хвилин. Екіпажу — терміново залишити корабель. Дякую за увагу!

— Що сталось? — рвонувся до моніторів Онищенко.

— От і до Сіріуса долетіли! — пробурчав Анатолій Андрійович. Він спересердя скуйовдив густу чорну чуприну. Хоч навігатор, на відміну від мене, не вперше у зоряній експедиції, я уявляв як йому болісно вертатись з початку шляху.

— Зараз… — я подивився на показники енергетичного статусу. — Критична дестабілізація реактора.

— Контрзаходи? — примружився Сергій Максимович.

— Неможливі, — я відчув як тремтить мій голос. — Збій в системі регулювання. Запущений незворотній процес.

— Залишаємо корабель? — запитав Калинюк із погано прихованою панікою. — Чи рятувальна система теж не працює?

Я пробігся пальцями по сенсорним клавішам і обнадійливо повідомив:

— Рятувальні капсули готові до використання!

— Слава Богу! — полегшено зітхнув навігатор, відкинувшись на спинку крісла.

Онищенко зволікав з наказом. Дивився на чорну вирву, що поволі наближалась і погладжував підборіддя. Ми з Калинюком нерозуміюче перезирнулись.

— Анатолій, — голос капітана залишався спокійним, проте лице зблідло. — Курс і швидкість не змінились?

— Ні, — звірився з показниками приладів навігатор.

— Коли корабель увійде до тунелю?

— Через півгодини, — ледь чутно видихнув Анатолій Андрійович і схопився за голову. Я прикусив нижню губу. Якщо «Поділля - 123» вибухне на вході до аномалії — для зореплавання це буде справжньою катастрофою.

— Зв'язок із Базою спостереження! — наказав Сергій Максимович.

— Неможливо встановити, — після марних зусиль доповів я.

— Аварійний канал!

— Не виходить… — безсило розвів я руками. — Комп’ютер ігнорує команди.

— Вони не встигли би прилетіти, — голос навігатор наповнився відчаєм.

— Вчасна порада — теж допомога, — капітан потер скроні.

— Чому це сталось із нами? — Калинюк зігнувся над панелями управління. — За що доля карає?

— Не вірю в долю, — заперечив Онищенко. Він мимоволі торкнувся потворного шраму на лівій щоці. — Завжди є вихід, хоч інколи він непомітний.

— Або обираємо між вогнем та полум’ям, — хмикнув Анатолій.

Навігатора обірвало завивання сирен. Комп’ютер із запрограмованою пунктуальністю нагадував приємним жіночим голосом:

— Аварійна ситуація. До вибуху реактора — 25 хвилин. Екіпажу терміново залишити корабель. Дякую за увагу!

— Рано чи пізно подібне могло статись із будь-яким судном, яке летить зоряним тунелем… — припустив я.

У капітана загорілися очі:

— Дякую за підказку, Володимир. Зробимо так: ви — сідайте у капсули і від’єднуйтесь від корабля. А я — маю дещо зробити…

— Що придумали? — від хвилювання у мене затремтіли долоні. Їх довелось притиснути до колін.

— Якщо вибух не можна відвернути — його потрібно прискорити! — ледь посміхнувся Сергій Максимович. — І тунель буде врятовано!

— Але комп’ютер — не виконує команд, — нагадав я.

— Треба спуститись до реактора, — пояснив капітан. — Існує ручний режим запуску самознищення.

— А ви?

— Все буде добре, — запевнив Онищенко і відвів погляд.

Раптом я все зрозумів. І уявив як це буде. У капітан не залишалось жодних шансів на порятунок. Гостра біль різонула чи то серце, чи душу…

— Доручіть це мені! — я стиснув пальці в кулаки так, що нігті вп’ялись в шкіру.

— Досить балачок! — в голосі Сергія Максимовича бриніла криця. — Негайно до капсул!

— Не піду! — кров ударила мені в голову. — Це несправедливо!

— Маємо виконати наказ, — з болем проказав Анатолій Андрійович. — Я теж не хочу, але мушу.

— Ні! — затявся я.

— Що-о-о? — підняв брови капітан.

— Без вас нікуди не піду. Ви — друг мого батька і кращий капітан флоту. Під вашим керівництвом за п’ятнадцять років не загинула жодна людина. І ви не повинні…

— Не гайте часу! — перебив Онищенко. — Рішення — не зміню!

— Залишитись маю я! — закричав я щосили. Серце надсадно гупотіло у скронях.

— Анатолій! — звернувся капітан до навігатора. — Введіть інженеру подвійну дозу заспокійливого. Молодий організм важко реагує на стреси.

Калинюк кивнув. Потягнувся за сріблястою аптечкою.

— Ви не розумієте, — відсік керування хитався перед моїми очима.

— Тоді поясни! — вимагав капітан.

— Це все через мене!!!

— Володю, ти не винен, — заспокійливо промовив Сергій Максимович. — Так інколи буває. Це — космос!

Боковим зором я бачив як Анатолій Андрійович витягує із коробочки шприц для ін’єкцій.

— Це я заблокував комп’ютер і дестабілізував реактор! — вихопилось у мене.

— Ти-и-и!? — разом перепитали капітан з навігатором.

— Так! Я! Я!!

— Навіщо? — Калинюк закліпав очима.

— Щоб знищити вхід до тунелю! — відрізав я.

Заревли сирени. Коли вони врешті замовкли — комп’ютер повторив лагідним жіночим голосом те що ми і так знали:

— Аварійна ситуація. До вибуху реактора — 20 хвилин. Екіпажу терміново залишити корабель. Дякую за увагу!

— Не хочеш, щоб люди літали до зірок? — здогадався капітан. Дивна печаль з’явилась на його обличчі.

— Так! — погодився я. Мені вже нічого було приховувати. І я вирішив дати волю почуттям. — Не хочу, щоб космос забирав життя! Як колись у мого батька… Це ж на кожному тілі Сонячної системи та в міжпланетному просторі треба споруджувати численні пам’ятники космонавтам. Скажіть, ради чого вони там гинули?

— Так сталось… — знітився Калинюк, пригладжуючи волосся на потилиці. — Трагічні випадки.

— Поясніть це осиротілим дітям, вдовам, друзям — всім тим, хто не дочекався героїв… Ні! Цьому немає виправдання. Так не повинно бути!

— З кожним роком вдосконалюється техніка, збільшується досвід, — кволо заперечив навігатор перевівши запитальний погляд на Онищенка. Шприц в руці Анатолія Андрійовича виглядав безглуздо.

— Ну тай що? Кількість загиблих однаково не зменшується. Адже в космос летить все більше охочих. Місяць, Марс, супутники Юпітера і Сатурна, штучні поселення у відкритому космосі — потребують все більше людських рук.

— Так… Але… — навігатор по знаку капітана заховав шприц назад у аптечку.

— Якби ми не пристосовувались до позаземних умов існування — космос ще дуже  довго не стане рідним домом! Якщо взагалі це можливо… Для чого тоді поспішати?

— А прогрес цивілізації? — промимрив Калинюк. — Нам потрібен космос щоб розвивалась наука, техніка, економіка, зростав добробут кожного.

— Дурниці! Ми на Землі досі не навели порядку. Куди нам у космос? — я відчував натхнення, стало легко на душі. Чи не вперше відколи задумав знищення тунелю. — На нашій планеті є регіони, де населення живе на межі бідності. А уряд витрачає астрономічні суми на космічні програми, які не приносять відчутної користі.

— Ну… Можливо ми знайдемо в космосі високорозвинених інопланетян, які допоможуть розв’язати всі проблеми, — невпевнено проказав Анатолій Андрійович.

— Інопланетним расам, якщо вони настільки обігнали людей в розвитку, нецікаво опускатись до нашого рівня. Ми ж не допомагаємо мурахам порадами як краще будувати мурашник!

— Володю, — тихо заговорив Сергій Максимович. — Я співчуваю твоєму горю. Мені шкода, що ти ріс без батька. Він був справжнім другом, хорошою людиною. Але і ти зрозумій…

— Не хочу розуміти! Тут, на околиці Сонячної системи, десять років тому мій батько знайшов ось це, — я показав рукою на чорну вирву, що займала вже половину екрану. — Так званий «зоряний тунель». Аномалію, яка скоротила шлях до зірок в тисячі раз. І зробила нас в тисячі раз нещасливішими.

— Чому? — спантеличено запитав Калинюк.

— Тому, що є люди які побували і повернулись із колись недосяжних зірок, а є ті, що назавжди там залишились! — тяжкий сум охопив мене. — А це — тільки початок підкорення Галактики… Скільки ще героїв не повернеться додому? Скількома трупами буде встелений шлях до зірок?

Я зробив паузу. Перевів подих. Із болем і надією подивився в очі капітана. Він чекав головного запитання і я його поставив:

— Ніколи не хотілось цьому завадити? Припинити потік передчасних жертв кращих синів і дочок Землі? Невже у вас не вистачить на це мужності?

— Володю, — голос Сергія Максимовича звучав дуже спокійно і навіть м’яко. — Не буду сперечатись. Ти правий. Тисячі раз правий.

— Правий? — перепитав Анатолій Андрійович.

— Авжеж, — кивнув Онищенко. — Підкорення космосу не дає швидкої віддачі. Хоча завдяки йому були відкриті потужні джерела енергії, з’явились кращі технології. Та не в цьому справа…

Капітан на мить затих. Його стомлене обличчя освітила мрійлива посмішка:

— Космос — не тільки можливість торкнутись невідомого, побувати там, де ніхто не ступав, наблизитись до істини, пізнати себе. Космос для таких як твій батько чи багатьох інших — як любов. Неможливо пояснити чому кохаєш, але твердо знаєш що це так. Заважати нам так само безглуздо, як забороняти дихати!

Я відвів погляд, щоки горіли.

Вкотре кілька секунд голосно вили сирени. Жіночий голос із незмінною мелодійністю сповістив:

— Аварійна ситуація. До вибуху реактора — 15 хвилин. Екіпажу терміново залишити корабель. Дякую за увагу!

— Вибух реактора зупинити неможливо, — тихо сказав я і поклав пальці на пульт керування. — Я розблокую комп’ютер та відхилю корабель від входу до зоряного тунелю. Потім — сідаємо в рятувальні капсули.

— Годиться! — кивнув Онищенко. — У наступну експедицію ти летиш зі мною!

— Що-о-о? — настала моя черга дивуватись.

— Таким порядним і талановитим сином батько тільки б гордився.