Шлях до істини

Був день. Сонце піднялося високо в небо, освітлюючи мальовниче узлісся. Скраю бігла широка стежка, відгороджуючи від густого лісу неозоре поле. Шум зеленої пшениці чарував слух вершника, що повільно просувався стежиною. Втомлений кінь весело заіржав, відчуваючи близьку мить привалу. Хоча і не було на ньому збруї, а  на вершнику обладунків – стомився коняка. Гнав як дурний тисячі і тисячі миль. Лише короткі, та такі солодкі зупинки надавали йому змогу відновити сили. І ось близький час перепочинку, бо сонце уже добре припікає гриву.

Та вершник мовчав, і кінь прямував далі, задоволений уже тим, що гострі шпори не врізаються в боки. Раптом вуздечка натягнулась, кінь зупинився, підняв голову і помітив якогось чоловіка в сірому плащі, що сидів на камені, тримаючи гостроверхого капелюха в руках. Він підвів очі й посмішка з’явилась на стурбованому обличчі. В цей час сідло опустіло: вершник з легкістю зіскочив на запилену стежку. Мандрівник і незнайомець підійшли один до одного, й обійнялися, немов старі друзі.

Неспішно крокуючи пліч опліч, вони повернули направо, й опинився на прихованій стежині, серед «моря» зелені. Вершник підкликав коня, і той поспішив за ним, високо піднявши голову, немов підслуховував. Стежина вела кудись у далечінь, де виднілись біляві садиби селян, й дим, що тягнувся до неба.

– Надію маю, що прибув ти в справах ордену? – запитав незнайомець.

– Аякже. Тиран землі цієї нас цікавить, і строк життя його, що вже давно скінчився. Як пам’ятаю я, прибув сюди ти, щоб знищити це зло. – поважно промовляв мандрівник на ймення Еквітес, закутуючись у свій плащ, який, очевидно, захищав і від спеки.

– Не зовсім так. Лише послали дослідити діяльність людини, що так непокоїть Раду Ордену, свої докладні рапорти я слав відмінно, і впевнений: ще рано виносити вирок.

– Та Рада Ордену зробити це вже встигла. І вирок виконати маєш ти.

– Дурна ця вість…

– На те я вісник!

– Не можу виконати я цей вирок…

– І за менші гріхи карав ти людей. А цей в крові втопив уже не одне місто.

– І все одно людина він хороша. І боляче мені, бо ще стільки добра принести він би зміг…

– А несе лиш зло!

– Та ні, він просто заблукав у темряві душі своєї. І наша ціль – на шлях істини його направити…

– Він знищив тисячі людей і знищить іще більше, як розпочне війну, про що ми добре знаємо.

– Та думає він хибно, що для блага народу йдуть усі його діла…

– Це не виправдання. Від його волі ми повинні звільнити всі ці землі і людей. Лиш смерть його покладе край всепоглинаючому страху, що вкоренився тут. І я прибув сюди, щоб повідомити про це тобі. Сьогодні виконати мусиш вирок.

– Ми – проповідники Любові, й чинити повинні лише керуючись нею. Інакше дії наші нічим не будуть відрізнятись від його злочинів. Мета не виправдовує засоби, вона не є самоціллю. Використовуючи зло для досягнення добра ми лише знецінимо його.

– Постулати наші вірні. Та краще вибирати менше зло.

– Так не вбиваємо ми, лишень караємо. Не можна його вбивати, не підніметься рука.  

– Ти мусиш, брате, не має в нас інакшого шляху.

– Так є! Якщо ми Лицарі Світла, то повинні чинити як Світло. Не будемо ставити себе на місце Всевишнього, та все ми робимо від його імені. Подумай як би він вчинив.

– Схилив би тирана на сторону Світла, зробив би своїм другом і сподвижником, вказав би правильний шлях. Та не настільки ми могутні. Надія давно згасла…

– Авжеж ні! Надія є! Пішли я покажу. Дозволь провести невелику екскурсію в його палац і показати істинне його обличчя. Час ще є. А як не встигнемо, убити завше можна, коли надія остаточно згасне. – й обидва співрозмовники швидко вскочили на зацікавленого, проте, безумовно, нічого не розуміючого коня.

– Невже ти настільки тут свій, Іаторе, що проведеш до самого правителя? – запитав Еквітес.

– Та ні. За легендою я селянин. Будь якого проповідника, чи філософа чекає в’язниця, як і усіх інакомислячих… За кілька миль розпочнуться маєтки й села. Там і моя садиба, звідтіля і почнемо.

А сонце досягло зеніту. Температура росла, зривався вітер, напливли хмари. Поле все не кінчалось, проте уже помітні стали розмітки й різноманітні стежинки. Головна, ж повільно повертала вправо, а з нею і мандрівники. Скоро скінчилось зелене море, й почалися клаптикові наділи вільних селян, значна частина яких була під паром.

Стежина йшла на підйом, почався пагорб, на вершині якого зростало кілька розлогих дубів. До вух долинув приємний шум джерела. Кінь оживився, й немов кинувся на пласку вершину. Там мандрівники зупинились. Іатор витер піт і знову натяг трохи кумедного капелюха.

– Тут часто зупиняються селяни, тому і змайстрували кілька лав коло джерела. Люблю я тут відпочивати. Перехрестя магічних ліній сил тут відчуваю. А он в садку вже видніється мій штаб і дім. – мандрівники швидко поповнили сили і рушили далі. За кілька хвилин вони уже поставили коня в порожню стайню Іатора, дали йому води і їжі. Самі ж увійшли у прохолодний дім і сіли пообідати. Приємний запах гарячих страв немов ножем урізав шлунок Еквітеса, якого той швидко набив. Іатор лише випив води, й вставши рішуче сказав:

– Прийшов час!

Духота стояла страшна. І навіть слабенький вітерець був гарячий. Іатор приготував мула і воза, навантажив його усіляким мотлохом. Переодягнувшись в селянську одіж, мандрівники вирушили в путь.

– Слухай, Іаторе, ти ж лицар віри, провідник магічних сил Світла. Чи потрібна нам ця мандрівка до столиці. Перемісти…

– Не можу. Гільдія магів тирана спроможна нас розпізнати. А їхня смерть нам не потрібна. – Іатор підморгнув і влігся дрімати. Мул спокійно їхав сам. Еквітес вмостився на якомусь мішку і запалив люльку, розглядаючи далечінь й слухаючи пташиний спів, що приємно лоскотав душу.  

Раптом Еквітес прокинувся. Небо страшно потемніло, гримів грім, метались блискавки. Шалений вітер мало не до землі загинав стрункі придорожні тополі. Столичні мури були уже зовсім близько. Іатору знесло бриля, і він натяг каптура.

– Уже й в’їзна брама. Готуйся! – гукнув Іатор, і його обличчя набуло дурнуватого вигляду. Транспортний потік був незначний і кожну одиницю перевіряла варта. Після довгої перепалки із закованим в залізо вояком, та його начальником, селяни проникли в місто. І хлинув дощ. Це була справжня злива. Потоки брудної води мчали головною вулицею, на зустріч мандрівникам. Вулиця встелена битим камінням поволі підіймалася й почала петляти. Вона вела до пагорбу, що на північній окраїні міста, де стояв грізний замок правителя, його міцна опора.

– Це він – замок правителя. Там народжуються усі його плани і задуми, там знаходяться його придворні маги й кращі гвардійські корпуси. Зі всієї країни сюди стягують податки і найцінніші речі, сюди стікається мозок держави, саме тут найголовніші лабораторії й університети. Фортеця і її підвальні приміщення – це окреме місто, це палац, це резиденція тирана, що величає себе як Володар Тередреп І. На далі без запрошення вхід заборонено усім і за цим пильно стежить ціла армія вартових. Місце, де ми сховаємо воза й мула давно приготовлене. – не очікувано закінчив Іатор, і взяв на себе віжки. Мул повернув за ріг, в брудний закуток безіменної вулиці. Скоро псевдо-селяни усе надійно приховали.

– Екскурсію продовжимо оглядом найвеличнішого й найдавнішого замку країни. Його стіни бачили не одного правителя і не одну битву, не одну тріумфальну перемогу й не одну жахливу поразку. Його історія надзвичайно цікава, а побудова окутана серпанком чудових і містичних легенд. Це варто почути й почитати, та нажаль на усе не вистачить часу.

– Як же ми туди проникнемо, якщо не будемо застосовувати магію? – запитав Еквітес.

– Я не казав, що ми не будемо застосовувати магію. Просто миттєве переміщення наших тіл в просторі, з допомогою вливання у структуру матерії величезної кількості магічної енергії для змінення її фізичних властивостей, приковує занадто багато уваги. Ось, –  Іатор відгорнув плащ. На поясі висіло дві невеликі склянки із синьою речовиною. – Це набагато доцільніше і корисніше.

– Хм… Цікаво!

– Аякже! А тепер пий, і продовжуємо екскурсію. – мандрівники відкоркували склянки й випили синю рідину, яка була на смак, як цвілий вишнево-молочний напій. Здавалося, нічого не відбулося, але це не так. Зміни почались на молекулярному рівні, клітини приймали колір середовища. Еквітес поглянув на руку, що розліталась мов дим. Він помахав нею і знову побачив, та у наступну мить вона знову-таки почала розпливатись, й зникла остаточно, помах уже не допомагав. А за хвильку зникли і обриси. Тіло стало невидимим. Лише у русі вони були трохи помітними, як повітря над вогнем. Та сильна злива і поривчастий вітер, які здавалося мали б їх видавати, повністю їх приховали.

– Гайда до замку. – почувся невидимий шепіт.

– Я тебе не бачу. – відповів Еквітес.

– Довірся вухам і почуттям. – порада, звісно, спрацювала. Вони впевнено рухались абсолютно порожніми вулицями. Вікна остаточно переконали Еквітеса: їх неможливо помітити.

– А як же придворні маги?

– Я притуманю їх чуття. – відповів Іатор й почув шум коліс. З-за рогу вискочило декілька карет, що мчали в напрямку замка, обливаючи тротуари водою. – Хапайся за останню карету. – Швидко промовив він, і почувши відповідь, кинувся виконувати задумку. Їм пощастило: непоміченими мандрівники проскочили величезні ворота замкового комплексу. Зіскочивши поза ними, невидимки перекликнулись і сховались в садку, що розкинувся обабіч дороги до замку.

– Ці ворота ми б не подолали без карет, вони створені загиблою цивілізацією із загиблого острова три тисячі років тому, коли будувалася ця фортеця. Уже не знайдеш у світі сил, що могли б здолати їх. Сум охоплює мою душу, коли згадаю про назавжди забуту неповторну майстерність… А цей сад доволі старий. В ньому гуляв іще засновник нашого Ордену і саме тут…

– Дуже цікаво, – перебив Еквітес, – проте, щось занадто багато збігів обставин, чи не так?

– Тому я й майстер. Це моя спеціальність. А ось і сам замок. Кажуть, що Тередреп за всі облоги пролив там стільки крові, що вони тепер із замком родичі. Дійсно, війн і революцій за двадцять років було безліч. Лише останні десять тут не проливається кров, та якою ціною! – відповів Іатор. Він дивився на дивовижний прямокутний, оточений глибоким ровом замок. Масивні мури, бастіони і башти були прекрасні й величні, та за ними ховалося щось зловісне. Опущений міст переїжджали ті ж карети, й невидимки попрямували за ними, та вчасно зупинились. Якась постать вийшла з протилежної частини саду й махнула рукою. Міст піднявся, почувся брязкіт зброї й крик.

– Хто б не був у тих каретах, та вони уже мертві, – стиха промовив Еквітес.

– От і порушив володар десятилітню традицію. Той, що махнув рукою, безперечно, і є Тередреп. – відповів Іатор. А володар, тим часом, сів на піднесене крісло й відігнав слуг, що тримали над ним тент. – Мерщій туди, Еквітесе, настав час глянути на найцікавіший експонат.

Невидимки підібрались на край саду, за ярд від спини тирана. Той сидів у розкішних шатах, оздоблених своїм гербом, й просто мокнув, закривши очі і піднявши голову. Еквітес міг заприсягтися, що правитель усміхається. Від замку до нього підбіг слуга, вклонився і промовив:

– Усі вожді вбиті, сер. Ваш наказ виконано, подвір’я очищене. Чи не бажаєте ви повернутися, на дворі дощ…

– І без тебе знаю. Згинь з очей, щоб я більше і смороду твого зрадницького не чув! – визвірився правитель. Слуга, вочевидь, звик, і уклонившись, відійшов. 

«З ними по іншому і не можна, – промовив сам до себе правитель, схиливши на кулак голову, – та це було уже грубо. А з іншої сторони, от такий розслабиться і переріже вночі горло. Силою їх треба тримати, страхом і пригніченням, тільки тоді буде повага і дисципліна, тільки тоді не розірветься на шматки держава.» Володар глибоко вдихнув, й знову підняв голову, – «Яка чудова погода! Сила стихії! Нехай наповнить вона моє тіло!»

Невидимки усе чули й намотували на вус.

– На самоті цей маніяк куди приємніший, ніж в оточенні підданих. – прошепотів Еквітес.

– Угу. Потрібно придумати, як його перекинути із темного шляху на шлях істинний. – також тихо відповів Іатор. За чверть години володар розім’яв плечі і направився в замок, мандрівники-невидимки попрямували за ним.

– Ти зрадив їх! – долинув жіночий крик із-за дверей, що закрив за собою володар перед самим носом у невидимої екскурсійної групи. – Ти зрадив мене! Я їх запросила, Я! Я думала, що буде примирення з єдиною опозицією, з цими благородними вождями! Думала припиняться повстання! Настане мир!

– А вони і припиняться без своїх вождів. А мир настав коли я поквитався зі своїми опонентами. Все! Я – єдина сила, що керує цією державою, я! Без цих заколотників почнеться розквіт і процвітання, люди звільнилися з-під їх ярма й можуть розійтись по домівкам! – грізно відповідав Тередреп І.

– Ні чоловіче, сьогодні ти ув’язнив їх, це ти жахливе ярмо, якого вождям не пощастило скинути! – шалений, сповнений люті і ненависті крик заполонив мало не увесь замок.

– Змія..! – вибухнув володар різноманітною брудною лайкою. Долинув звук ляпасу, тоді тупого удару й жіночого зойку. ­– Ти з ними за одно, хотіла мене вбити! Усі зрадники, усі! – заверещав він, вибив двері, мало не зачепивши невидимок, і кинуся кудись геть. Мандрівники зазирнули у кімнату й побачили молоду й прекрасну білявку, нову дружину володаря, в понівеченому вбранні, з розтріпаною зачіскою, з кров’ю у кутику чудових повних губ, ненавистю й сльозами на обличчі.

Невидимки кинулись розшукувати правителя. Той увірвався до розкішної бібліотеки, дістав меча і почав усе нищити навкруги: розбив вікно, перекинув стільці, крісла, стіл й покраяв безліч книг. З новим ударом меч вирвався йому із рук і глибоко увійшов у верхню полицю. Книги почали падати. Одна з них, масивна і запилена, впала на лезо. Безліч листків порозлітались по усій кімнаті. Один втрапив володарю під чобіт. З цікавості правитель його підняв, раптом це все не випадково, адже книгу, що розлетілась, він ніколи не читав. Дивна інформація там містилась. «Чи виправдовує мета засоби? Авжеж ні. Інакше мета стає самоціллю. Людина втрачає бачення дійсності, мета роз’їдає її серце, затуманює розум. Людина стає неодержимою і варта пожертвувати усім, рідними, близькими, і навіть – життям. В кінці вона прозріє, зрозуміє, що досягнення мети поглинуло усі справжні для неї цінності. Мета стане неважливою, непотрібною і настане каяття» – прочитав володар Тередреп І. ­

Сумніви взяли його розум і серце, та лише на мить. Листок він зіжмакав і викинув у камін. Вийшов із бібліотеки і наказав там усе прибрати, а сам направився у кабінет. Довго він ішов гвинтовими сходами у найвищу башту – свій кабінет. Відкривши двері, він побачив шматок паперу, що сам розгорнувся, перо, що саме занурилось у каламар і почало писати. Правитель хотів схопити меча, та його не було у піхвах. Він вибіг до сходів і гукнув варту і магів. Вони миттю з’явились, та видиво зникло. Ніхто, окрім чаклунів, не повірив правителю, та й скоро сумніви взяли і магів. Головний серед них рапортував:

– Магічної діяльності помічено не було, сер.

– Думаєш я усе вигадав! – вигукнув володар і вдарив мага. Той вилетів і покотився по східцях. Вартові кинулись за ним і знайшли мертвим.

– Сер, він… – зазирнув у кабінет вартовий.

– Призначте нового. – перебив вояка правитель і сів за стіл почитати таємниче повідомлення. Це була коротка записка: «Ти в небезпеці темного шляху, що сам і обрав. Ти заплутав в потемках своєї душі. Іди за знаками. Іди за Світлом. Можливо ти натрапиш на правильний шлях, шлях до істини, що врятує твою гнилу душу.»

Це повідомлення неабияк спантеличило володаря. Він подумав спершу, що це чийсь жарт, та відразу відкинув цю думку, хоч сумніви й залишились. Листок він сховав в таємну кишеню свого вбрання. Над сьогоднішніми подіями він довго думав. Він згадував усі свої злочини і старався знайти їм якісь виправдання. Мета стала очевидною: благо народу, а от засоби вона не оправдовує. Ці засоби принесли страждання народу. Це стало очевидно. Та була і друга мета – зміцнення держави, й усі засоби діяли. Заспокоївши свою душу і врівноваживши нервову систему, володар подався спати. Спальня була у зовсім іншому кінці, тому шлях був неблизький.

І знову задумався правитель: що керує світом? Королі, таємні гільдії, магія, що? Він не знав відповіді. Все йшов і думав, думав і знайшов, як йому здавалось, ідеальну відповідь – страх. Страх керує усім і всіма. Через страх померти ми їмо й п’ємо, тікаємо від ворогів, оминаємо небезпеки. Страх – це рушійна сила, під його дією ми вчиняємо неймовірні речі. «Страх – основа мого правління, – думав володар, – страх тримає в цілісності державу й захищає її від нападу ворогів, а значить несе благо, а значить я на правильному шляху».

Сумніви зникли і він увійшов у свою спальню. Там уже мирно прикидалась, що спала, дружина. «Гадюка! Я її пригрів, я її любив, а вона… в саме серце…» ­– страшна гримаса болю спаплюжила обличчя Тередрепа. Він накинувся на дружину і примусив виконати подружній обов’язок, проти її волі. Справжнє задоволення він отримав від нанесення комусь болю. Востаннє…

А зранку володар пішов зустрічати сонце. На душі було тяжко, та вчорашні пригоди забулись. Височезний мур був абсолютно порожній і правитель оперся на зубчасті виступи. Злегка потер старезне каміння, що будували колись його прадіди, й випадково натрапив на якісь подряпини. Це був напис. Це була давня, забута мова рун, та правитель її знав, єдиний із усіх у цьому замку, ну майже єдиний. «Істини не можна навчити, істину не можна прочитати, її не можна знайти. Істину можна лише осягти!» Дивний був напис. А ще дивнішим було те, що був біля нього знак трикутника, в якому знаходився камінь, а з нього стирчав меч. Це не герб і не печать. Це таємний знак усіх осіб чоловічої статі його роду. А абревіатура під знаком свідчила, що цей напис залишив прадід Тередрепа.

Напис цей закарбувався у пам’яті й посіяв нові сумніви. Володар сидів по бібліотеках, спілкувався з вченими й представниками люду й отримував нові, подібні знаки. Порції мудрості кожної години потрапляли йому на очі. Чи незрозуміла розмова вартових, якої вони не пам’ятають, то напис на кубку з вином, чи нові рунні написи, викладені сірниками на столі. Скоро володар почав перечитувати хроніки свого правління, й книги йому призначені, що збереглись в одному екземплярі. І володарю стало страшно. Усі жахливі факти були «залізно» підтверджені. Вбивства, страти, придушення бунтів, знищення військових, знищення опозиції, переслідування інакомислячих – усе виринуло із пам’яті. Правитель подивився на себе і з боку і злякався і обізвав себе чорною лайкою.

«Але ж усе робилося заради добра, заради держави, заради людей!» – вигукнув він схопившись за голову.

– Створене зло заради добра поглинає його й залишаться лише каяття. – почувся лиш голос, схожий на Іаторів.

– Хто ти, хто?! – перелякано заволав Тередреп.

– Іди в храм й шукай Світло. – почувся лиш голос, схожий на Еквітесів.

– Ти вийшов на роздоріжжя, уже плюс. – і знову голос, немов Іатора.

– Тепер вибери правильний шлях. – і знову голос, немов Еквітеса.

– І йди ним.

– До істини.

– Лише так ти врятуєш свою гнилу душу від пекельного вогню і станеш воїном світла, й понесеш добро у цей світ, у це важке життя, і знищиш страх, жах й страждання, і зрозумієш, що світом править Любов – і лиш тоді знайдеш ти рівновагу, спокій і щастя. Й тоді зрозумієш для чого і чому живеш, й взнаєш своє призначення й пізнаєш Любов. – хором, слово в слово повторювали і повторювали голоси. І йшло відлуння по всій кімнаті, й лунали голоси в думках Тередрепа. Він це чув, він прозрів, він плакав. Він метався і махав мечем, шматуючи повітря й стіни. А тоді впав і вставив холодне лезо собі в живіт, і завалились стіни й дах. І прокинувся володар Тередреп І, сидячи сам один в останній бібліотеці, дочитавши останню страшну книгу. Довго він ридав, до самого вечора, і цілу ніч мучився, і вбитися хотів як у сні. А зранку встав Тередреп, замаскувався і кинувся в народ, а у вечері і вночі ридав.

Наступного ранку він кинувся до дружини-красуні своєї, й годину стояв перед нею на колінах і просив прощення. Вона від здивування не знайшла що і казати. І цілий день вибачався Тередреп перед кожним підданим своїм, що у замку з ним жив, а третьої ночі виплакав усе остаточно.

Спозаранку він вирушив у храм і закрився там, а чутки поширились на усю країну. Три дні сидів тиран без їжі і води, а вийшов людиною. І зійшовся столичний народ у цей день, і став Тередреп на коліна й молив вибачення. А після того призначив останнім, як він думав, указом вибори народні й зажадав над собою суду. Та змилувався народ і дали йому садибку і поле, й відпустили з миром. І для всіх не очікувано дружина вирушила з ним. І відчув Тередреп силу любові і зрікся ім’я свого і нарік себе Метаноном, себто розкаяним.

Та не довго він жив простим громадянином. Жахи революцій, вбивства, громадянська війна, нестабільність… Й прийшов народ просити назад, закликаючи:

– Повернись Тередреп І, і прав нами бо надокучила нам ця свобода, що кожного дня відбирає нестабільністю своєю сотні життів.

– Помер Тередреп І, – відповіла дружина.

– Залишився лиш Метанон Щасливий. – і повернувся він до влади.

Злякалися Іатор з Еквітесом, що лиш п’ять літ промайнуло, а він знову при владі. І рушили у нову екскурсію. Теж зілля, той же шлях, той же екскурсовод, тільки ворота ті чудові зникли, продали попередні уряди, що засідали у замку. Підійшли невидимки до кабінету Метанона й послухали його розмову з дружиною.

– То все ж правильну віру мав покійний Тередреп І, лиш страх зберігає державу. Він пішов і усе розрушилось?! – розпачливо промовляла дружина.

­– Та ні, мила, він далеко заблукав. Як і всі уряди, що також мали подібну віру. А править світом Любов. І донести це треба до кожного, адже кожен винен в обвалі, що стався в країні. Кожен винен і кожен несе відповідальність. Та проповідуючи Любов і головне, коли будемо всією душею вірити в неї – ми зможемо подарувати людям процвітання їхньої і нашої з тобою вітчизни. – Уже скоро становище стабілізувалось, почався золотий час в країні розквіту, багатства і Любові.

Дослухавши слова Метанона, Іатор і Еквітес миттєво перенесли своє тіло далеко за місто, до того каменю, де усе почалося. Знову шуміло зелене «море» пшениці, сонце освітлювало узлісся, чарівно співали пташки. Кінь стояв самотньо біля каменю, як раптом все засліпило синім сяйвом, й біля переляканої тварини з’явились два мандрівника. Еквітес почав розглядати свої руки й з жахом вигукнув:

– О Боже! Я весь всипаний бородавками!

– Це нічого, побічний ефект від складного заклинання, – засміявся Іатор.

– Ти скажи, що мені робити! – уже страшніше промовив Еквітес, сідаючи на коня, Іатору за спину.

– Нічого, за годину мине! – так і сталося.

Кінець