Се людина

– Ти лише людина, – промовила русалка.

– Я знаю, – відповів я.

– Ти не нашого племені, – просичав відьмак, блимаючи червоними очима.

– Мені це відомо, – посміхнувся я.

– Тоді забирайся геть. Іди до своїх.

– Я вже вдома, – сказав я.

***

– Людино, зустрічай, чорт прийшов! – вигукнув мій друг Марк Самуїлович Райхер, з'являючись у дверях.

Я злегка сторопів – на Маркові красувалася біла футболка з написом на грудях: «Дякую тобі, Боже, що я не москаль». На голові – чорний капелюх. У руках – господарська сумка, в якій щось заклично дзенькнуло, коли Марк підняв руки.

– З глузду з'їхав? – поцікавився я, пропускаючи гостя й замикаючи двері.

– Повністю, – погодився Марк. – І вже давно. Єврей, що викладає українську літературу, мусить бути трохи божевільним.

– А це що? – помацав я футболку.

– Це? Сувенір зі Львова, – посміхнувся Марко. – Я ж їздив на екскурсію до того, як усе тут йо... К-хем. Навернулося.

– Марку! – розсміявся я. – При дітях ти теж так висловлювався?

– А що діти? Вони більше від мене знають. Особливо коли виростають. Уяви собі, гуляю Львовом – місто – ух! Краса! Люди привітні загалом. Тридцять років тут прожив, а до Львова ще не їздив. Спромігся. Підходить до мене один поц із такою футболкою й каже, давай, мовляв, дуй на свою історичну батьківщину. Придивляюся, а це не поц зовсім, а мій колишній учень Вася Сафронов, москаль по саме своє світле волосся. Що ж ти, кажу, такий йо... Ой, то ти не сам? – Марк спробував зазирнути вглиб квартири і перейшов на шепіт: – А він у відповідь – вибачте, Марку Самуїловичу, відразу не впізнав, і взагалі у нас тепер москалями називають не росіян, а тих, хто проти України. А хто ж йому сказав, що я проти? Це ж я йому, с..., любов до рідної землі прищеплював, а він так до десятого класу вірші Франка від шевченківських відрізнити не міг. Виходить, кепсько я вчив, вочевидь, коли не навчив бути людиною.

Від мого друга тхнуло спиртним. Я кинув погляд на настінний годинник – і коли він лише встиг? А головне, чим?

Марк дзенькнув сумкою об підлогу й підійшов до вікна на кухні. За запорошеним склом виблискувало сонце. По підвіконню життєрадісно проскакав злидень, прокричав, згадавши своє пернате минуле: «Цвіньк-цвіріньк» і стрибнув униз.

– Сашко, досі я вважав це місто своїм, розумієш?

– Розумію, – відповів я. – Дурниця це все, дрібниці. Забудь. Чого це тебе коротнуло? Зараз я тут чужий, а не ти. Ти ж тепер чорт. Міфічна реальність стирає різницю.

У дворі під занедбаним передвиборчим бігбордом з написом: «Україна – для титульної нації!» хлопчаки-чортенята ганяли м'яча. На бігборді з виглядом футбольного знавця сидів гайворон з надітим на дзьоба пенсне.

– Страшно мені, Олександре. Гірше, ніж в Афгані. І на душі хреново. Я-бо, може, й чужий. Але ти ж, як був людиною, так і залишився! Давай вип'ємо, га? Що нам лишилось, Лета чи Прана?

Марк урочисто дістав пляшку «Оковитої на бруньках».

– Природною-бо смертію – ніхто. Усі протиприродно й надто рано, – закінчив він перефразовану цитату з Висоцького.

– Ух ти! – здивувався я. – Де взяв?

– Раритет! Можна сказати, артефакт із часів минулої реальності.

– З якої нагоди?

– Сьогодні ж день десантника! – Марк зняв чорний капелюх, блиснувши лисиною, й насунув на голову потертий блакитний берет.

– А-а-а!

– Семене Семеновичу!

– Тоді додамо ще стародавніші археологічні знахідки! – Я поліз до тітчиного буфету і, рипнувши дверцятами, дістав три грановані склянки.

– Відчував же, що ти не сам! – вигукнув Марк.

Із глибини квартири вийшов серйозний капітан десантних і дуже озброєних військ Матвєєв.

– Здрастуйте, – привітав він нового гостя.

– Привіт. – Марк жартівливо вклонився, знімаючи берет і демонструючи маленькі ріжки, що стирчали на лисині. – Вип'ємо, десантуро!

По підлозі заcтукотів чортячий хвіст, що вивалився з-під пояса Райхера. Хвіст був із дбайливо причесаною китичкою й блакитним бантиком на кінці.

***

Це сталося місяць тому. Одного разу всі у місті прокинулися й виявили, що вони більше не люди. Місто накрило новою реальністю.

«Все через мене, дядьку Сашо, – прошепотів мені якось сусідський Олежик. – Я дуже-дуже сильно забажав опинитися в казці».

Нічого собі казочка!

Веселішу не вигадаєш.

Комп'ютер не вмикається, хоча електрострум часом є. А без Інтернету в програміста ломка починається. Мобільниками теж можна цвяхи забивати – покриття більше не існує. Тільки населення працювати однаково вже не хоче. Онде, весь під'їзд травою заріс просто поверх бетонних плит – ніхто скосити не намагається. Одна сусідка – русалка, блін, польова, гасає серед колосистої зелені. І ще щось менше – шур-шур-шур, шкряб-шкряб-шкряб. Так що намагаюся більше вдома сидіти – так спокійніше.

Сусід із п'ятого поверху – відьмак.

Кум Микола – упир.

Марк Райхер – чорт.

Лише я людиною залишився.

Й запаси спиртного скінчилися.

«Це все підступи інопланетян! – повідомив по секрету кум, вирячивши червоні очі. – Бачив, літаюча тарілка зеленими вогнями над містом блимала перед тим, як усе йо...?»

«Та що ж, – відповідаю, – у вас усіх словникового запасу не вистачає, щоб описати процес! Це називається Зоною зміненої реальності».

Вчені, які розумні терміни вигадують, у військовому таборі живуть, за колючим дротом. Відгородилися. І все місто також постами оточено – не вирватись. Бояться нас, як мій друг Марк у нинішньому своєму рогато-хвостатому стані ладану.

– Кажуть, що по всьому світу зони стародавніх міфів з'явилися, – сказав якось увечері злий і тверезий Райхер. – В індіанців кеацкоатлі літають, у греків – кентаври копитами стукотять, і сатири дівок крадуть, у японців – каппи плавають і ці, як їх... із носами... – Він зобразив, якої саме довжини має бути ніс. – А! Тенгу!

– Звідки відомості? – поцікавився я.

– Та так, чутки йдуть по всьому світу, – невизначено махнув хвостом мій друг, підняв очі вгору й раптом схопив мене за руку: – Не можу! Тримай!

– Що сталося?!

– Місяць! Не можу дивитися, розумієш! Украсти хочу!

– Ти ж літати не вмієш, – здивувався я.

– Хто сказав? Може, й умію. Не пробував іще тільки. Ти знаєш, я все більше відчуваю себе цією парнокопитною худобиною, а не людиною.

Потім Марк зізнався, що прив'язується до ліжка армійським ременем, щоб не полетіти уві сні.

«У всьому винні археологи! – заявив він. – Пам'ятаєш, як вони рилися поблизу міста? Ось і вирили якусь чортівню».

«Еге ж, – погодився я. – А в інших міфомісцях по світу також археологи постаралися?»

«Не подумав, – зізнався Марк. – Слухай, а, може, немає ніяких інших, крім нашого, га? То я вигадав просто?»

«Міг і вигадати», – погодився я.

Ні з ким не зв'яжешся, допомоги не попросиш. Мов у концентраційному таборі живемо – навколо типи з автоматами. Навіть журналістів не пускають. А поруч – відьмаки, чорти й русалки. Життя вдалося.

***

– Залоскотати намагається, – повідомив Марк, коли за капітаном зачинилися двері, й на сходовому майданчику почулися радісні вигуки польової русалки.

– А в тебе як виходить без проблем добиратися?

– Я їй не до вподоби, – зітхнув Марк. – Ет, ніякого особистого життя.

Він підняв порожню пляшку й примружився, зосереджуючи погляд на придонних краплях. Затим, без жодних емоцій, перехилив пляшку й підставив рота.

Гайворон перевірив час, кинувши погляд на міську вежу з годинником, піднявся й важко полетів у бік околиці. На дорогу вийшов вовкулака в жебрачому лахмітті й із фанерним плакатом у руках: «Ні втручанню армії. Свободу міфічному місту!» Художник перестарався в своїй розмашистості, й, щоби вмістити останнє «ту», приписав його худющими злиплими літерами.

– Все це добром не скінчиться – згадаєш мої слова, – сказав Марк, ставлячи пляшку на підвіконня. – Дограються до збройного зіткнення. У військових давно руки сверблять. О! Дивись, ще одна курка виповзла.

До мітингуючого вовкулаки приєдналася відьма з сусіднього будинку. Ось хто просто в точку поцілив. Я цю мегеру й до міфічної реальності нечистю вважав.

Через хвилину по траві випливла польова русалка.

– А чого до тебе цей козел приходив? – поцікавився Марк.

– Капітан? Та я сам точно не збагнув. Цікаво йому, певно, стало подивитися на останню людину в місті. Ми тут інтелектуальні розмови провадили.

– Усе встиг розбовкати? – запитав мій друг.

– Ні, – чесно зізнався я. – Позаяк сам нічого не знаю.

– Шкода, – погодився Марк.

Я був таким самим, як усі. Нічим не кращим і не гіршим. Працював, кохав, ходив на полювання. Вдавався в обжерливість, урешті-решт. Чому я залишився людиною, а вони всі – навіть горобці в цьому божевільному місті, втратили справжню подобу?

– Чому я чортом став? – запитав, ніби почувши мої думки, Марк. – За що? Що я й кому поганого зробив?

– Можливо, мені також краще було перетворитися на чорта, ніж залишитися ізгоєм, – тихо сказав я. – Тут я чужий. І піти не можу. Та й не хочеться. Може, я лише зовні людина, а всередині – монстр якийсь? Змій підколодний.

– Усередині? – поцікавився Марк. – Прислухайся. Не сичить?

Я прислухався.

– Ні, жодних змін не спостерігається. Лише їсти кортить. Може я й не монстр, як гадаєш? Як тоді пояснити всім зміненим, що я свій?

На вулиці зібрався натовп демонстрантів і попрямував у бік армійського табору.

– Ні, вони цілком певно дограються, – пробуркотів Марк. – Уже тиждень мітингують. Нам лише української Чечні для повного щастя бракувало, с…

Він розчинив вікно й зі злістю жбурнув порожню пляшку в бік найближчого злидня.

***

Постріли пролунали увечері. Марк увалився до мене, тримаючись за скривавлену праву руку.

– Ти що?! – закричав я. – Тобі-бо воно навіщо було? Дай подивлюся.

– Навиліт пройшла, – крізь зуби просичав Марк. – Фігня – просто шматок м'яса з коренем. Дурень, тому й пішов! Ай, б..., що ти робиш?!

– Терпи. Промиваю.

– Та ж терплю я, не маленький. Я ж у Афгані... Обережніше! Ай, б... У Афгані!.. Та кінчай ти вже!

– Зараз-зараз... – Я відрізав бинт тупим кухонним ножем.

– Ідіоти! Сашко, вони барикади будують. Боже, які ідіоти! Їх же перестріляють як... як...

За вікном дорогою поважно йшла курка, тримаючи у крилі яйце. Вона зупинилася біля бігборда, поклала ношу в придорожній пил і шанобливо відійшла назад. Із бігборда чорною тінню злетів гайворон, критично оглянув яйце крізь пенсне й заперечно похитав головою. Курка засмучено попленталася назад.

– Я ж кажу – ідіоти, – тихо промовив Марк.

Вдалині лунали постріли. Щось гупнуло, шибки задрижали. Десь закричала жінка. По дорозі до місця військових дій двоє чортів повели попід пахви дебелого Вія, в якому невиразно вгадувалася технічка найближчої школи Марія Потапівна Нечуйголова.

– Сашко, – дивлячись кудись крізь мене, сказав Марк.

– Що?

– А якщо це тест? Випробування кожної країни, га? Я тут подумав...

– Марку, іди ляж на диван, ти ж поранений. Чи що треба робити? В підвал бігти? У сховище? Барикадуватися? Ти ж у нас військовий, мусиш знати, як чинити.

– Тест, Сашко. На живучість, на терпимість, урешті-решт.

Пов'язка на руці Райхера просякла кров'ю.

– Хтось мусить залишатися людиною, Сашко. Казка завжди має свої закони.

– Про що ти кажеш?! – закричав я.

Автоматні черги застукотіли зовсім поряд.

– Ти ні до чого, Сашко. Але ти – людина. Єдиний, хто не змінився. Ти не винен, що вибір припав на тебе.

– Та який, на хрін, вибір?!

– Мені шкода тебе, Сашко. В казці мусить бути головний герой. І він майже завжди – людина. Все решта – тло, декорації. Й головний вибір – за тобою. Ти мусиш вирішувати за всіх.

***

– Навіщо ти тут, людино? – запитав вовкулака.

– Тому що це мій дім, – відповів я.

– Тоді, що тобі треба для щастя, людино? – поцікавилася відьма.

– Просто жити, – посміхнувся я. – Тут. І бути щасливим.

***

– То що я, по-твоєму, маю зробити, Марку? – запитав я. – Що від мене залежить? Хто й чого від мене чекає?

– Якби я знав! Бог. Природа. Наша земля, врешті-решт. У казках герої завжди знаходили щось, що полегшувало їм життя. І друзі в них були зі спецможливостями.

Марк зняв капелюха й почухав маківку між рогами.

– Ну, один лисий дідько в мене вже є, – посміхнувся я. – Що я маю шукати?

– Яйце, Олександре. Універсальний дарувальник щастя в українських казках. Яйце-райце. Майже як Золота Куля в «Пікніку на узбіччі». «Щастя для всіх, задарма, й нехай ніхто не піде скривдженим». Ти мене зрозумів? – Він схопив мою долоню й до хрускоту стиснув пальці.

– Де шукати?

– В місті точно немає. Так, хто ж його дарував героєві? Орел, еге ж! Героєві подарував яйце казковий Орел. Хоча, пригадується, там ще й Змій був.

– Одноголовий? – поцікавився я.

Марк кивнув.

– Ну, тоді це інша річ – не страшно, – усміхнувся я.

Руки тремтіли, й тіло проймали дрижаки. Так недовго й гіпертиреоз заробити разом з ішемічною хворобою. Цікаво, в казках герої на серце не слабують?

Біля входу в будинок почулися вигуки.

– Рушниця де? – кинув Марк.

– Яка?

– Та твоя, йолопе! Ти ж мисливець!

– Я лише по птиці, того... Зараз...

Кроки на сходах. Чомусь украй загострився слух.

– На балкон, мерщій! – скомандував Марк.

Ми вискочили на балкон, зарослий виноградом. «Так і не встиг засклити після смерті тітки», – майнула думка. З шумом розчахнулися вибиті вхідні двері.

– Злазь! Хутко!

Третій поверх же! Я озирнувся й перехрестився на ікону, що висіла на стіні. Далі руки діяли самі – я схопився за виноградну лозу. Витримає? Витримала! Марк зістрибнув слідом.

– Стояти! – вояка, що залишився біля входу в будинок, звів автомат.

Марк схопив за дуло, рвонув угору, перехопив зброю другою рукою і вдарив прикладом в обличчя супротивника. Кров бризнула з переламаного носа, й десантник упав на спину. Марк підняв калаш і дав коротку чергу по вікнах моєї квартири. Посипалися уламки скла.

– Ти чого?! – заволав я. – Може...

– Не може! – відрізав Марк. – Тікаймо!

Ми пірнули в арку між будинками. Під каблуком хруснули скельця пенсне. Біля стіни борсався, залишаючи скривавлене пір'я, підстрелений гайворон.

– Стій, не можу більше, – простогнав я. – Серце.

– Можеш, трясця твоїй матері. Це ж ти в нас герой, а я лише чорт. Цей Матвєєв не даремно, с..., приходив. Теж яйце шукає. А ти єдиний, хто до нього може вивести. Це влада, чуєш. Вседозволеність. Усе, що забажаєш. Хитрий, сволота – свого не пропустить.

– Звідки знаєш?

– Знаю! Я ж дідько лисий. Лише тепер це зрозумів. Може, не так уже й погано бути чортом серед нечисті, що скажеш?

– Куди... Уф... Куди ми біжимо?

– За місто. Качуру пам'ятаєш?

– Так.

– Його хата в межах резервації.

Качура був нашим старим знайомим, місцевим єгерем. На кого він зараз перетворився, цей передчасно постарілий, неохайно вдягнений чолов’яга з вічно тремтячими руками пияка?

***

Качура став паном Коцьким. Здоровецький гладкий котяра в гумових чоботях і пошарпаному дитячому костюмі вийшов нам назустріч із лісового будиночка і з переляком дивився на калаш у руках Марка.

Райхер стояв у розірваній сорочці і з пов'язкою на руці – достоту місцевий Рембо. Хвіст, як і раніше з блакитним бантиком, нервово ворушив старе листя.

– Качура? – запитав я.

Кіт кивнув.

– Потрібна допомога, – додав Марк.

Кіт махнув лапою, запрошуючи всередину. В темній кімнаті виявилося несподівано прибрано й охайно. По кутах більше не громадилися порожні пляшки. На столі в дерев'яній рамці красувалася світлина рудої Лисиці.

– Дружина? – кивнув Марк.

Пан Коцький несподівано почервонів крізь густе хутро й опустив очі.

– Ти розмовляти взагалі вмієш? – Марк обережно виглянув з віконця.

– Няв! Тобто, можу, так, звісно. Я розмовляю! – заторохтів Качура. – Незабаром дружина з ягодами повернеться, ми чайок заваримо. Завжди раді... Гостям.

– Зараз військові з'являться – зрадієш, – прокоментував Марк, нагнувся й приклав долоню до підлоги. – Вже близько. Де Орел, в якого є яйце-райце?

– Ви привели військових? – Коцький розгубився.

– Де Орел? Ну? – коротко кинув Марк, зупинивши дуло автомата на рівні грудей Кота.

Коцький позадкував і наштовхнувся на стіл. Портрет Лисиці зі стукотом перекинувся.

– Він... Він відлетів, – пробелькотів Кот.

– Але обіцяв повернутися. Куди?!

– Орел не дочекався героя, – з пафосом повідомив Коцький. – Він відлетів у Вирій.

– Не зрозумів, – здивувався я.

Пан Коцький урочисто підняв лапу вгору:

– Туди, куди відлітають на зиму птахи.

– Це не в Лапландію, – пояснив Марк. – Це місцевий казковий небесний острів. Типа раю.

– Помер, чи що? – вигукнув я.

– Ні, за власним бажанням відлетів, – похитав головою Кіт. – Батьківщина їхня тамтешня.

– Летять перелітнії птахи, – проспівав Марк. – Де підйом на Вирій? Ти ж розумний, Котяро. – Він присів навпочіпки, ставши одного зросту з паном Коцьким. – Ти ж усе тут знати повинен.

Кіт витріщив очі й розпушив вуса.

– Дубом можна піднятися, – сказав він. – Пам'ятаєте, де ми востаннє заживали після полювання? Він тепер до неба доріс.

– Пам'ятаєш? – підняв на мене очі Марк.

Я кивнув.

– То чого ти чекаєш?! Бігом! Котяро, пірнай у льох.

– А ти? – затримався я біля дверей.

Марк недобро посміхнувся.

– Я тут залишуся. Колоди товсті – непогане місце для оборони.

– Ти... Марку, не верзи дурниць.

– Я в льох, еге ж? – несміливо нявкнув Кіт. – А як же дружина?

– Не боїсь, Котяро, – сказав Марк. – Будете ви жити довго і щасливо й помрете з рудою в один день. Біжи, Сашко, не змушуй мене повторювати двічі. Їх багато. А я всього лише міф, якому тепер ніхто не скаже забиратися на історичну батьківщину. Це мій світ, Олександре.

Він ледь не виштовхнув мене у двері.

І я побіг.

Коли хата зникла за деревами, ззаду почулися глухі одиночні автоматні постріли.

***

Дуб виріс від часів нашого останнього полювання. Згадалася фотографія. Петро Антонович – директор сусідньої з моїм будинком школи стоїть у центрі з грізним (а, головне, дороженним) Бенеллі у руках. Сутулий усміхнений бородань (як же його звали? Здається, Микола) прилаштувався праворуч. Я красуюся з лівого боку, спершись долонею об шорстку кору дуба. Десь скраю світлини визирає Качура. Марка на знімку не видно – він фотографував.

Ким ви стали тепер? Один перетворився на упиря, другий – не знаю. Третій – на гладкого Кота. Марк став чортом.

А я – зрадником, який покинув друга.

Боягузливим героєм.

Виродком, який мусить вирішувати за всіх.

Теж мені – вибрали Котигорошка.

Я знайду це кляте яйце, Марку. Знайду для тебе, щоб усе було не дарма.

Задерши голову, я дивився на зелену крону, що зникала серед хмар.

«Щастя для всіх, задарма, й нехай ніхто не піде скривдженим», – так ти казав словами рудого Шухарта, Марку? Добре, якщо у високості відшукається перша половина твого звучного прізвища, а якщо лише друга?

Поплювавши на руки, я вчепився в міцну кору й притиснувся до Дуба всім тілом. Там, усередині, нуртували живі соки й, здавалося, що десь у глибині могутнього дерева стукає серце. Я підтягнувся і вхопився за наступну заглибину у корі. Програмісти, особливо котрі герої, народ живучий.

***

Хмари лагідно торкалися ніг. Утоми не відчувалося, ніби це не я щойно підіймався нескінченним Дубом. Напевно, мені допомогло саме дерево, давши сили давно не тренованому тілу. Ось тільки сорочка порвана й залита кров'ю від подряпин.

Як мовиться, до весілля заживе.

Весь світ під ногами. А попереду височіють туманними замками гори.

– Прийшов усе-таки, герою, – пролунав позаду скрипом заржавілої пружини голос.

– Прийшов. – Я повільно обернувся.

Він виповзав із печери. Колись разом з мамою мені подобалося рахувати вагони потягів, що проїжджали повз залізничну станцію. Змій, що вибирався з лігва, викликав такий самий ефект – його кортіло порахувати.

– Образливо, коли тобі приготована роль статиста, – сказав Змій. – Ти пригодницькі фільми дивився?

Я розгублено кивнув.

– Ненавиджу статистів-акторів, які біжать назустріч головному героєві з однією метою – красиво й ефектно померти. Вони не йдуть битися й перемагати, випади їхніх шпаг свідомо спрямовані повз мужнього супротивника, і в їхніх поглядах немає віри в перемогу. Статисти знають, що приречені на провал.

Змій, нарешті, повністю вибрався з печери. Його очі горіли зеленим полум'ям. Із пащі стікали смарагдові краплі.

– Я був людиною, як і ти, коли все змінилося. Тієї ночі я вперше літав над містом.

– До речі, тебе прийняли за НЛО, – сказав я.

Як же боротися з цією звірюкою?

– І вже тоді я зрозумів, яку роль приписано мені виконати. Тільки я не статист! – Змій раптом став дибки. Я задер голову. – Й ніколи ним не буду! Ти прийшов за цим? – У його лапі зблиснуло золоте Яйце. – То спробуй його відібрати, гаденя!

Я позадкував.

– Помилився з визначенням, Змію. Здається, плазуном є саме ти.

Головне що? Щоб голос не тремтів. Із подивом я виявив, що можу в цій ситуації спокійно розмовляти. Рука раптом натрапила на руків’я меча, що стирчало просто з хмари. Хто мені допоміг? Вирій? Земля?

Хто?

– Я не герой, Змію, я просто прийшов за Яйцем.

Його погляд змінився.

Меч виявився важким, і я перехопив його обома руками. В молодості я років зо п'ять грав у «Мортал комбат». Як там говорилося – «фініш хім»?

– Фініш хім! – сказав я Змієві.

– Що? – здивувався він.

***

Гарячі краплі крові повільно падали вниз. Проклятий статист неабияк мене пошарпав, перш ніж здохнути. Я тепер теж помру? Добре, що вже завбачливо дістався до раю.

Яйце-райце, що виблискувало на долоні, здавалося теплим і живим. Одне бажання? Най-най? Що таке щастя для всіх і кожного?

Чомусь згадалися слова капітана Матвєєва, про які я не розповів Маркові: «Ви ніколи не станете своїм серед оцих, розумієте? Ви їм не потрібні. Якщо доведеться ухвалювати рішення – думайте правильно. Ми в боргу не залишимося».

Свідомість повільно розчинялася в хмарній білизні. Перед очима виникали картини минулого: «Ти не нашого племені. Забирайся геть. Іди до своїх». Невже капітан має рацію? Наша суть, люди ми, чорти чи вовкулаки, ніколи не змінюється, і світ поділяється на «своїх» та «чужих»?

Я лежав на м'якій, немов перина, хмарі. Місто виднілося далеко внизу. Там убивали одне одного люди й казкові істоти.

А я все ніяк не міг вибрати.

***

Мені б так хотілося, щоб у минулому було зовсім по-іншому.

– Здрастуй, людино, – зраділа б русалка.

– Вітаю, гомо сапієнс, – посміхнувся б відьмак.

– Здоров, брате, – обняв би мене лисий чорт із бантиком на хвості.

Я б ішов залитою сонцем вулицею, і всі – чужі й свої, люди і нелюди, посміхалися б і привітно махали руками.

І я тоді посміхався б їм у відповідь.