Sabbath, bloody Sabbath

(Дискаліфікація. Наявність публікації в мережі Інтернет, розкриття авторства)

Я іду котячим кроком, скрадаючись поміж різномастих пам’ятників. Молюся, щоб ніхто мене не побачив. Це параноя, адже побачити чорне у темряві доволі проблематично. Мій вільний одяг чудово приховує мертвотно бліду шкіру на руках і обличчі, а безмісячна ніч слугує найкращим сховком для таких, як я. Видати можуть лише очі… Занадто блискучі. Надто помітні.

Десь зовсім поруч хруснула суха гілка і я ледь стримала у собі бажання утекти: швидко, панічно, все далі й далі, далі й далі… Та я стрималася. Ледь-ледь, але стрималася. Гігантським, майже титанічним, зусиллям наказала собі замерти і не рухатися. Наступних декілька хвилин моє тіло нагадувало майстерно виконану мармурову чи бронзову статую: очі, раніше такі живі і рухливі, тепер застигли двома мертвими скельцями, хмарки пари припинили вилітати з мого закам’янілого рота і жоден мускул мого тіла більше не ворушився. Але це лише тіло. Душа, як часто повторював під час занять наш «іскрометний» Гуру, покинула тлінну оболонку. Я, безтілесним духом зависнувши у повітрі, зупинилася і поглянула на своє покинуте тіло. Мені завжди подобалося от так от, згори, милуватися закутаною у чорнильно-чорну хламиду струнку фігурку, на темнюче, немовби виткане із самої ночі, волосся, що зазвичай розвивалося на вітрі, та зараз застигло у нерухомості.

Вдосталь повитріщавшись, я сіла по-турецьки і спробувала трохи зосередитися. Заплющивши очі (а вірніше, за відсутності останніх, просто відключивши зір), я почала приводити до ладу свої розхитані нерви. Незабаром ця нелегка процедура, що вимагала просто-таки надприродного ментального зусилля, була завершена і я знову повернула собі здатність бачити. Тепер варто було перевірити навколишні зарості на предмет необережного хрустуна. Я полетіла приблизно у тому напрямку, звідки чула моторошний звук. Ніде ані душі. Вирішила трошки піднятися і оглянути усе з висоти. Нікого. Я зосереджено обнишпорила район, де за моїми підрахунками знаходилася ота злощасна (а може доброщасна?) гілляка. І знову мене спіткала невдача (ну або вдача, це вже дивлячись з якої сторони оцінювати ситуацію). Зітхнувши з полегкістю, я знову повернулася «додому».

Гли-ибокий вдих… Отже, я знову в своєму тілі. Як незвично-о. Ні тобі відчуття невимовної легкості, ні польоту у безмісячному небі. Якось отак раптом я відчула усю вагу своїх п’ятдесяти трьох кілограмів, що сталевими цвяхами приковували мене до грішної землі, і знову подумала, що треба худнути. Ну нічого, до гравітації ще звикну, а зараз мушу мчати далі. Навряд чи Учитель сильно зрадіє, якщо я запізнюся. А вкотре злити Гуру не входить у мої найближчі плани. Хоч він і не лютує, не кричить, але мало хто зважиться викликати у Наставника незадоволення. Він тоді подивиться так таким поглядом ніби-він-у-тобі-розчарувався-раз-і-на-завжди-і-ніколи-недовірить-тобі-нічого-складніше-і-важливіше-прочищання-громадських-умивальників. Тоді уже стає паршиво: хочеться повзати на колінах, вимолюючи пробачення, і здається, що його прощення – це єдина, дійсно потрібна тобі зараз річ, не отримавши яку ти обов’язково покінчиш життя самогубством. І кінчали, повірте моєму злому досвіду, і дале-еко не один раз. А це, як на мене, виглядає як гіпноз, чорна магія і інші такі ж небезпечні приколи з маніпулювання громадською свідомістю…

Так, усе, СТОП!!! Як я можу, навіть у думках, якимось чином піддавати критиці дії Гуру? Як я взагалі насмілилася про таке думати?! Наставник – єдиний промінець світла серед сірості і буденності цього світу; єдина людина, яка знає Істину і ділиться нею з нами! Усі розумники світу готові з’їсти свою зелену в червону шашечку краватку лише за ті піщинки, які відкриті мені. Таким, як я, неймовірно пощастило, що Гуру побачив і обрав. Виділив з цілого світу інших претендентів. Тепер ми не повинні його підвести. І не підведемо!

Нарешті десь зовсім близько попереду замерехтіли вогники. «Дійшла», - з полегкістю видихнула я і вийшла на галявину. Краєвид, що відкрився переді мною вже вкотре змусив мене затамувати подих. Видовище не могло не вражати: здавалося, нескінченна густа стіна дерев раптом різко обривалася і починалася невелика гола, немовби випалена, площа. Коли трохи оговтуєшся від цієї мертвої, якоїсь такої панічно-моторошної, землі і кидаєш погляд трохи далі – бачиш Храм, абсолютно монументальну споруду, на перший погляд хаотичне поєднання усіх можливих стилів, ніби вирізану дбайливими зодчими з однієї суцільної брили чи то вулканічного чи то космічного походження з такою майстерністю, що будівля, зведена задовго до винайдення будівельних кранів, здається зовсім новою. Майстерність будівельників та архітекторів вражає, монументальність і непідвладність часу пригнічують. І усе це в комплексі просто зводить з розуму. Саме тому в Храм заходять розгублені і розсіяні, саме тому вони так легко приймають за чисту монету усе, що каже Гуру. Але це лише спочатку. До такої обстановки звикаєш, хоч і не дуже швидко. Тому Наставник починав передавати Істину уже за два місяці після початку «навчання».

Швидко подолавши Мертве Поле, я з силою опустила бронзовий молоточок на дубову поверхню масивних воріт. Десь глибоко всередині почулася гучна луна, що, відбившись від кам’яних стін, прокотилася коридором і ворота безшумно розчахнулися, запрошуючи мене увійти.

Випереджуючи нерішучість, яка будь-якої миті могла мене зупинити, я прошмигнула у прохід, що утворився, і ворота за мною так само безшумно повернулися на місце. Я почекала, доки мої очі звикнуть до тьмяного світла напівтемного, освітленого лише факелами, коридору і швиденько подріботіла проходом, в кінці якого, як я знала, на мене чекали гостинно відчинені двері.

Гуру якраз почав «втирати» (це новомодне тінейджерське слівце я підчепила у своєї просунутої сестриці) щось уважно слухаючим Братам і Сестрам, і тому я, швидко скинувши з себе вогку хламиду і нашвидкуруч нап’яливши її на переповнений вішак для одягу, нечутно зайняла своє місце на одній з дальніх лав. Нарешті видихнула з полегкістю. Озирнулася: слава Гуру, у цій кімнаті нічого не змінилося з часів мого останнього візиту, який був… Місяць тому?! Невже востаннє я була тут так давно? А мені здавалося… Зрештою, неважливо.

Я вирішила усе-таки зосередитися на словах Учителя, та зробити це надовго мені не вдалося. Уже за хвилину я зрозуміла, що вони мене абсолютно не цікавлять. Кажучи правдиво, я уже досить давно припинила вірити в усю цю нісенітницю. Спочатку я іще намагалася переконувати себе, та дуже швидко зрозуміла, що це безнадійно. Ще й зараз я іноді запитую себе, чи правильно я вчиняю? Але одразу розумію, що не можу діяти інакше. І Гуру це теж розуміє: він давно уже припинив зважати на мої прогули, на відсутність ентузіазму і фанатичного блиску в моїх потомлених очах. Зараз для мене відвідування Храму – це щось на кшталт данини традиції чи можливості пересвідчитися, що щось-таки не міняється у цьому божевільному світі. Іноді це приносило полегкість. Я приходила коли хотіла і йшла, коли мені заманеться. Цим я дуже сильно дратувала Братів і Сестер. «Як вона може так вульгарно поводитися?! Як може перебивати Гуру звуком своїх кроків? І як Він може так спокійно сприймати цю неповагу?!!» - напевно, думали вони, пронизуючи мене поглядом, який, як вони вважали, вбиває навіть слона.

Я ледве стримала посмішку. А може й не думали. Мені всеодно. Зовсім.

Раптом у суцільному шумі я виловила слова, які мене зацікавили. Здається, зараз будуть проводити ритуал… Цікаво, кого підвищують? А-а-а, Бернард? Це не така вже й новина, але подивитися варто: гарний обряд.

Тим часом молодші Сестри, які виконували у Храмі роль прислуги, почали приносити необхідні для проведення ритуалу речі: на столі, розписаному всілякими псевдо містичними і псевдо астрологічними символами, послідовно з’явилися дві чаші, розписані так само, як і стіл (напевно, куплені в комплекті), спеціальний срібний ритуальний стилет і невеличкий камінець. Вистава почалася.

Гуру повільно, нарочито широкими кроками, підійшов до столу і узяв стилет. У мене щоразу складалося враження, що я дивлюся уповільнену зйомку, так неквапливо відбувалися події. Секунд за п’ятнадцять Наставник нарешті підніс стилет до руки. До речі, лівої. Мене охоплювала нетерплячка. Учитель повільним рухом надрізав собі вену і у ближню до нього чашу закрапотіла кров. Коли її набралося достатньо, Гуру неголосно рикнув і потік почав сповільнюватися аж поки зовсім не висох. Раніше мені подобався цей фокус, та тепер він не приніс нічого окрім роздратування. Тим часом Наставник передав стилет Бернардові, щоб той повторив цю малоприємну процедуру і, узявши камінець, поклав його собі в рот. В той рот, який колись гукнув до мене на зупинці, заманюючи до себе; в той рот, який роками розповідав нам нісенітниці і змушував вірити у них; в той рот, який колись намагався поцілувати мене, який раз за разом тягнувся до моїх губ і який змушував мене, та й усіх інших Сестер, які мали хоча-б натяк на гарну зовнішність, трястися від жаху перед тим, як зайти до зали і там знову вдавати обожнювання!

Нарешті, камінець знову з’явився з того рота, за ним тягнулася тонка ниточка слизької слини. Мене пересмикнуло від огиди, а усі інші ледь не забилися в екстазі. Мокрий, покритий білуватою пінявою камінець занурився у кров Наставника. Коли Гуру вийняв його звідти, галька відливала темним буровато-червоним відтінком. Чомусь це дивне видовище викликало у мене новий напад неконтрольованої люті. Я до болю затисла собі руку і гнів минув. Настала черга крові Бернарда. Коли камінець зник, потонувши у темно-червоній рідині, між чоловіками на мить зависла тонка перетинка, найбільше схожа на доволі товсту шовкову нитку, і одразу щезла. Кмітливі одаліски, як я подумки називала молодших Сестер, одразу забрали обидві чаші, в одній з яких до сих пір знаходився камінець, і винесли їх із зали. Гуру усміхнувся якось по-особливому гидко і для мене це стало останньою краплею. Він почав розповідати щось Бернарду, тиснув йому руку, а у моїй голові наче вибухнув вулкан. Ба-бах! І все. Далі наступила кришталева ясність. Я точно знала, що зараз робитиму. Стрімко встала, але потім, зрозумівши, що цим можу привернути загальну увагу, розслабилася і попрямувала до сцени. Тоді у моїй голові не було жодної зайвої думки. Мозок блискавично прораховував усі варіанти розвитку подій, а тіло було все ближче і ближче до мети. У мені раптом прокинулося щось таке, чого я в собі ніколи раніше не помічала. Щось звіряче, хижацьке. Немовби друге «Я» раптом з’явилося у мені. І це «Я» відчайдушно хотіло крові. Багато крові. Ріки.

Проходячи повз гуру, я стрімко витягнула з інкрустованих фальшивими рубінами і смарагдами піхов церемоніальний кинджал і, поки ніхто не зрозумів, що саме я хочу зробити, і не став мені на заваді, миттєво встромила його у незахищені груди дідугана. Зараз я не відчувала до нього нічого: жодного благоговіння чи сліпого обожнювання, ба навіть звичайної людської поваги. Переді мною був звичайний дідок зі зморшкуватим обличчям, обвислою шкірою і поганими зубами. Звичайний дідуган, яких мільйони. Та ще й мертвий.