Рух по орбіті

Один мій знайомий постійно наголошував, що всі вирішальні зміни в житті трапляються через випадковості.  «От живеш собі, - казав він – маєш власні цілі, переконання, свято віриш в щось, а потім - бац, потрапляєш не в те місце й не в той час, в якусь випадкову ситуацію, а вибравшись з неї вже й цілі не ті, переконання не такі сильні, та й віра в тобі може похитнутись, той живемо, розумієш, від випадковості до випадковості». Я ніколи не надавав його словам особливої уваги, та й навіть зараз, коли вже пережив і свого знайомого, й безліч випадкових ситуацій, я все ще не впевнений у них. В одному я переконаний напевне, в тому, що є ситуації про які хочеться забути, а є ті, котрі хочеш переживати знову та знову. Та була в мене така випадковість, значення якої я не можу оцінити навіть з далини минувших літ. Я досі не можу зрозуміти, як вона на мене вплинула, і як змінила мої цілі, переконання та віру. Знаю лише те, що вона мене змінила.

***

Мене розбудила сигналізація. Космічний корабель на якому я перебував  мав здійснити повністю автоматичний політ, від пункта прийому, до пункта здачі, моя задача заключалася лише в тому, щоб слідкувати за ним та робити екстерні ремонти. Таких як я було багато, пілоти, що не зовсім вдало закінчили академію мали працювати на таких нудних та нецікавих роботах, як ця. Не дивно , що більшість часу я або спав, або намагався якось розважитись. Та на цей раз трапилось щось серйозне.

Я вимкнув сигналізацію, зробив запит до системи, у чому проблема. Комп’ютер почав видавати якісь незрозумілі данні про пошкодження паливного бака, деяких частин корпусу. Я не розумів, як таке було можливе, я пролітав по цьому маршрутові раз двадцятий, й жодних проблем, а тут на тобі, відразу серйозна проблема. Мене раніше попереджали, що такий випадок можливий, хоч і маловірогідний. Шукати причину поломки не було сенсу, потрібно було її  усунути.

Я знову зробив запит до центрального процесору, про можливі альтернативи у вирішенні проблеми, але отримував однакову відповідь: «Пошкодження не підлягають ремонту». Пальне швидко закінчувалося, єдиний шансом було дотягнути до якоїсь населеної планети. Проте комп’ютер повідомив: «Населених планет у зоні досягнення немає».

В академії мене вчили шукати альтернативи, завжди йти до кінця, та ніколи не здаватися, та я, як і сотні інших, сприймав ці слова як занадто пафосні, такі, що не могли бути приміненні у реальному житті. Запам’ятав для себе лише одну фразу: «Шукайте альтернативи, вони завжди є».

Якщо в мене не було можливості досягти населеної планети, то можливо поблизу була така, на якій хоч можна було якось вижити. Роблю новий запит до комп’ютера, про те, чи є поблизу планети з достатньої кількістю кисню в атмосфері та прийнятною температурою поверхні. Отримую відразу дві відповіді. Одна планета знаходиться ближче, проте майже повністю покрита океаном, інша знаходиться в тій самій системі, але на протилежному боці, тут умови більш прийнятні для людини. Обидві знаходяться в черзі на колонізацію, відомості про факторії відсутні.

Плавати я не вмів, тай корабель навряд чи міг, тому зваживши всі за та проти я направив своє судно до планети, що була більш віддаленою. Я, чи точніше комп’ютер, майже прорахувалися, пального ледь-ледь вистачило, та все ж я долетів.

Ось вона, переді мною, трохи менша за мою рідну Землю, на більшу половину покрита морями та океанами, полюси були вкриті кригою, у атмосфері було безліч хмар. Така собі стандартна планета, яка в майбутньому мала стати густонаселеною колонією, та якщо на ній не знайдуть поклади якихось корисних копалин, то їй судилося стати аграрним придатком до колоніальної імперії якоїсь з могутніх земних держав.

Я спрямував корабель до найбільшого з континентів, який приблизно знаходився на помірній широті, хоча мені так могло лише здаватися. Посадити корабель на планети без космодрому було вкрай важкою задачею, посадити корабель з пошкодженнями взагалі здавалось неможливим. Проте мені залишалося надіятися на щасливий випадок, чомусь хотілось, щоб він відбувся в цей момент. Проте, як виявилося, не відбувся.

Корабель ввійшов у верхні шари атмосфери. Я намагався робити це як найповільніше, пам’ятаючи про пробоїни у корпусі. Проте ніс корабля почало охоплювати полум’я від тертя. Воно дедалі збільшувалося, по мірі того як він наближався до планети. Я зрозумів, що так нічого не вийде, й не минути катастрофи. Я намацав парашут у  куті пілотської кабіни. Взагалі я був один з небагатьох, хто брав його з собою у політ, хоч статут передбачав обов’язкову наявність в кабіні парашута, рівно як і вогнегасника з аптечкою. Проте перевіряли на рахунок цього нас рідко, й мої колеги віддавали перевагу чомусь іншому. Мені завжди здавалося, що вони ведуть себе занадто безтурботні, показово сміливі, й мене ніколи не зачіпали їхні насмішки, з приводу того, що я завжди мав при собі в кабіні парашут. Я не боягуз, я обережний. Тепер я розумів, що парашут був моїм чи не єдиним порятунком, шукати альтернативи я не став.

Я відчував наростаюче трясіння корабля, було зрозуміло, що він руйнується через розжарені  пробоїни. Я використав залишки палива, щоб максимально уповільнити рух. Проте проблема -  як мені вибратися з кабіни. Я витягнув свій пістолет, таку річ пілоти завжди беруть з собою, це ж не з парашутом летіти посеред космосу. Зробив постріл у скло перед собою, куля відрекошетила неподалік від мене. По що я тільки думав, скло яке витримувало зіткнення невеликого метеорита я намагався пробити зі своєї примітивної зброї. Проте залишався ще варіант, спробувати встигнути вискочити з люка, що знаходився на підлозі кабіни, але для цього потрібно було відділитися від корабля, а це значило, що гальмувати більше не вдасться.

Я використав двигуни на всю потужність і випалив все пальне, так, що корабель аж підкинуло вгору. Швидко надягнувши парашут, я відділив кабіну й побіг до люка. Відділена кабіна вже падала донизу. Я відчинив люк і відразу вистрибнув назовні. Падаюча кабіна ледь не заділа мене. Я вдихнув повітря цієї планети, я так боявся,що або задихнуся, або замерзну на такій висоті, проте кисню було достатньо, а температура була явно вище нуля. Різкий ривок – то відкрився парашут. Я бачив як падає корабель, залишаючи за собою безліч уламків,  ближче я спостерігав подібну картину з кабіною. Та звернувши увагу на планету, в мене ледь не відвисла щелепа. Поки вистачало зору, а на такій висоті це були десятки, чи навіть сотні кілометрів, простягався одним масивом величезний ліс. Не те, щоб мене дивували дерева, але я ніколи не бачив їх у такій кількості на власні очі. Десь подалі протікала широка ріка, до якої тягнулися дещо дрібніші притоки.  Така планета чудово б підійшла б для колонізації.

Земля була вже поруч. Для посадки я вибрав невелику галявину, яку помітив спускаючись. Проте приземлення відбулося не так чудово як я хотів. Вже приготувавшись відчути землю ногами, я різко зупинився. Парашут зачепився за одне з дерев, й я повис над галявиною. Що робити, використати пістолет, але звідки я знав, які небезпеки тут чатують на мене, я й так вистрелив даремно один патрон. Ні, пістолет це крайній засіб, потрібно пошукати якоїсь альтернативи. Я почав розкачуватися, намагався підтягнутися, виконував інші марні спроби вивільнитися. Клятий парашут неможливо було розстібнути, стропи не можна було перервати руками, як шкода, що у мене не було ножа. «До біса альтернативи», -  подумав я й дістав пістолет. Проте мою увагу привернула щось внизу. Придивившись я помітив невеликого звірики, що стояв на задніх лапах й з цікавістю розглядав мене. У висоту він був трохи більше метра, мордою нагадував лиса, проте хутро мав сіре. Дивлячись на нього я пригадав одного персонажа з казки, що чув в дитинстві. Цікаво, він травоїдний, чи мені доведеться його пристрелити? Проте істота не виглядала агресивною.

– От якби ти тільки міг мені допомогти спустися з цього дерева – з іронією промовив я до цього звірика, й почав цілитися у стропу парашута.

Несподівано звірик швидко заліз на дерево, за яке я зачепивсь. Я розгледів на ньому пояс, з якого звисали дивні знаряддя. Істота дістала щось схоже на ножа, й почала швидко перерізати стропу. Він, чи вона, чи воно досить швидко упорався з першою, й перейшло до другої. Я приготувався до падіння, висота до моїх ніг була метрів три. Звірик перерізав іншу стропу, я впав додолу, відчувши як забив ногу. Схопившись за коліно я почав відштовхуватися іншою, так, що крутився на землі. Істота вже стояла наді мною, тепер вона дивилася на мене зі здивуванням. Я зупинився, піднявся з землі, все ще відчуваючи пронизуючий біль у нозі.

– Ти мене розумієш, чи що? – запитав я в звірика, хоча розумів, що він міг просто здогадатися, чого я прагну, чи взагалі міг володів телепатією.

– Всі побігли дивитися на великого птаха, - несподівано він відповів, хоча трохи й незграбно, - а я помітив тебе, швидко, пішли до племені.

Лисеподібний звірик побіг на чотирьох лапах в ліс. Ступінь мого здивування було неможливо виміряти. Як, яким чином ця істота, точніше якщо він розумний, то абориген, міг, хай з акцентом, та все ж розмовляти на одній з ним мові.

– Микита, стій! – вигукнув я йому вслід.

– За мною, швидше! -  вигукну у відповідь цей абориген

Нога ще боліла, та я кинувся вслід за ним. Подекуди я втрачав його з полю зору, та все ж як мені здавалося, не відставав.  Проте я зачепився за одне з корінь дерев, що де-не-де проступали над землею. Поверхня швидко наближалася, й я відчув як стукнувсь об неї головою.

Я опритомнів. Перше, що я побачив, це лисяче лице звірика, що дивився на мене. Трохи оклигнувши я помітив, що він був не один, позаду стояла ціла юрба таких самих аборигенів. Хтось сидів на деревах, хтось просто юрбився за спиною мого вже знайомого, проте один з них, мабуть вожак, сидів віддаль та вище ніж інші, так, щоб мати змогу розгледіти все, що відбувалося внизу. Мій помічник сказав щось не просто не зрозуміле до юрби, а якесь поєднання незрозумілих слів, риків, скреготінь, так, що це було б неможливо передати людськими словами. Вожак щось відповів.

– Це ти прилетів на великому птахові, що ледь не спалив ліс? – запитав з тою ж незграбністю мій знайомий.

– Якщо мій великий птах завдав вам якихось незручностей, то я вибачаюсь, - я намагався відповідати так, щоб мене зрозуміли, - просто трапився нещасний випадок.

Абориген знову незрозуміло звернувся до свого племені. Вожак знову щось сказав, а звірик названий мною Микитою повернувся до мене й знову запитав:

– А звідки ти прилетів, з космосу?

– Ну авжеж з космосу, - я здивувався тому, що він знає такі слова як «космос», - звідки ти чув це слово, взагалі, як ти знаєш мою мову?

Але Микита не відповів, а знову став щось розповідати своїм одноплемінникам. Я зрозумів, що він один знає мою мову й працює тут перекладачем.

– А ти можеш розповісти про космос, це є основа буття?

– Ну космос, - почав був я, але стійте, навіщо цим аборигенам, що живуть на стадії первісного суспільства, як мені здалося, знати щось про космос, та й як можна було описати що це так, щоб вони зрозуміли, - ну це все що існує, все що нас оточує на величезні, ледь не безкінечні відстані, ну що ще? В космосі є планети, вони обертаються навколо зірок, ну це те, що дає вам світло вдень,  зірки обертаються навколо центру галактики, а галактики обертаються ще навколо чогось, й так далі.

Я не був задоволений своєю відповіддю, але пояснити просто такі речі був не в змозі. Микита знову переклав все, що я сказав, аборигени почали перемовлятися незрозумілим чином між собою, вожак знову щось сказав, а Микита, як я зрозумів, переклав його слова:

– А вони всі обертаються по колу?

– Ну планети обертаються по орбіті, а орбіта еліптична, - я зрозумів по здивованим очам Микити, що він не зрозумів, про що я кажу, й я намалював еліпс пальцем на землі, - ось так.

– Тобто в основі космосу – рух по орбіті?

– Ну можна й так сказати, - я не захотів впадати в подробиці, тай сам був не зовсім обізнаний з цією темою, як я вже зазначав, в академії я особливих успіхів у навчанні не робив, - відповідь ти ж мені, звідки ти знаєш мою мову?

– Від професора. – він спокійно відповів.

– Від якого професора?

– Як якого, - Микита явно здивувався, - ти з ним з одного племені, й не знаєш свого вожака?

– Племені, зачекай, тут живуть люди, я  думав тут не має навіть факторії.

– Твоє плем’я живе в десяти стрибках жаби звідси.

– Жаби?

– Ну професор так її називає. – Микита вказав на крихітну істоту, що сиділа поблизу від юрби, й дійсно була схожа на жабу.

Микита підібрав камінець й кинув в сторону цієї жаби, явно, щоб продемонструвати, скільки це – «стрибок жаби», але я так й не зрозумів цього, адже ця істота підстрибнула так високо й так далеко, що я втратив її з поля зору.

– Можеш мене туди відвести? – запитав я.

– Звісно.

Микита пішов тепер на двох лапах через хащі, перед тим щось сказавши вожакові. Він явно побоювався, щоб я знову не втратив свідомість посеред лісу. Нога вже не боліла, місцева зоря майже сіла за горизонт. Я помітив, що в поселені аборигенів не було як таких хиж, лише нори та дупла в деревах, звідкіля вони дивилися на мене.

Не можу сказати, скільки ми пройшли, але всю дорогу Микита дякував за те, що я повідав їм велику таємницю, що був добрим до нього та його племені, та я все ж не розумів, що він має на увазі. Коли вже майже стемніло я помітив вдалині світло. Підійшовши трохи ближче я розгледів огорожу та ворота. Микита підійшов до воріт та став навпроти камери спостереження, те ж саме зробив і я.

Ворота відкрилися й назустріч нам вийшло двоє людей, один високий, худорлявий та досить старий, інший нижчий, гладкий та молодший.

– Ви – пілот корабля, що розбився десять годин тому? – запитав той що був вище та старіше.

– Так, - подумати тільки, пройшло десять годин, - я звичайно вибачаюся, але чому не було інформації про вашу факторію?

– Тому що це не факторія, молодий чоловіче, це науково-дослідницький центр, я його керівник, дозвольте представитися – професор Коус. – старець подав мені руку.

– Леонід Коненко, - представившись я потис руку професора, - а Ви? – я запитав невисокого товстуна.

– Доцент Маркович, – він також потис мені руки, - це просто диво, що Вам вдалося вижити й знайти нас.

– Я думаю це заслуга Спритника, - професор перевів погляд на Микиту, - правда?

– Правда, - відповів я, - можна поцікавитись,що ж ви тут робите?

– Давайте зайдемо всередину, й там поговоримо, - професор знову повернув голову до аборигена, - молодець Спритник, вертайся до свого племені.

Спритник-Микола швидко помчався крізь хащі на своїх чотирьох, я ж зайшов за огорожу. Науково-дослідницький центр представляв собою дві невеликі будівлі й третю дещо більшу, явно доставлені сюди в готовому вигляді. Всього в ньому було семеро працівників: професор, два доценти, технік та три аспіранти, що проходили тут практику. Мене гостино прийняли, покормили, розпитали про аварію, хто я такий, та все ж відповівши на всі запитання я захотів втамувати і свою цікавість.

– То що ж Ви вивчаєте тут? – запитав я у професора.

– Як що? – професор дещо здивувався. - Цю планету, її природу, особливості, а найголовніше – місцеві племена аборигенів, знаєте, вони такі розумні, прагнуть жити по законам природи, тому й ведуть себе як інші тварини, мешкають у норах та по дуплах, вони навіть мають свою унікальну мову, на жаль ми не спроможні її відтворити, тому використовуємо спеціальну звукову апаратуру для цього.

– Але все ж Ви навчили одного з них своєї мови, щоб він працював у вас перекладачем?

– Ні,ніхто нікого не навчав, ми намагаємося взагалі нічого не розповідати їм, особливо про наукові досягнення нашої цивілізації, знаєте, це може їм лише зашкодити, а Спритник, ну з ним інша ситуація, одного разу він підійшов до нас, і заговорив з нами нашою ж мовою. Здивування було величезне, Маркович ледь язика не проковтнув, а в мене відвисла нижня щелепа. Не можу й досі пояснити цей феномен, можливо Спритник має якісь телепатичні здібності, чи ще щось. Ну по іншому я не можу пояснити його зацікавленість космосом, хіба що він колись нас підслуховував, й зробив висновок, що космос – основа буття.

– Так, мене він також за нього розпитував…

– Я ж надіюсь Ви їм нічого не розповіли? – професор нахмурився

– Та нічого особливого, не переживайте, Коус, вони не побудують космічні кораблі та не полетять звідси, як мінімум в найближчі кілька тисяч років.

– Все ж вранці перевірю, можливо Ви сказали щось зайве, та надіюсь нічого страшного не сталося, - професор посміхнувся, - ми послали запит в рятувальну службу,через два тижні вони Вас звідси заберуть, а поки розташовуйтесь тут.

Я дуже втомився за цей день, тому досить швидко заснув. Вночі мені приснилися планети, що рухаються по еліптичним орбітам, системи, що оберталися навколо центру галактики, галактики, що оберталися ще навколо чогось. Мене розбудив Маркович, вид у нього був стурбований.

– Швидше, Вас кличе професор, він у поселенні! – товстун тряс мене за плече.

Навіть не прокинувшись остаточно я пішов вслід за Марковичем. Він сів в щось подібне на квадроцикл, і велів зробити теж саме. Ми поїхали по стежці, яку я вчора не помітив, до поселення аборигенів.

Коли ми приїхали моєму здивуванню не було меж. Професор зі злістю дивився на мене, а аборигени, якого біса вони робили? Всі: малі, дорослі та старі, обох статей, навіть Спритник та вожак ходили навколо якогось чудернацького тотему, й ходили не просто навколо, а по еліпсу.

– Як це розуміти? – сердито запитав професор.

– Я звідки знаю, може в них такий обряд, чи що? – я розгублено відповів.

– Що саме Ви розповіли їм вчора? – професор був аж сірим від злості.

– Та сказав що планети обертаються по еліпсу навколо сонця, я ж не думав, що вони це так сприймуть.

– Кононенко, Ви ідіот! Ви хоч розумієте, що натворили,замість того, щоб займатися полюванням та збиральництвом все плем’я буде водити хороводи навколо своєї головної святині.

– Ну скажіть їм, що це неправильно, що потрібно жити як звірі в лісі…

– Кононенко, Ви ідіот! Вони признали вже космос як основу свого буття, переконувати їх у зворотному не має сенсу.

– Ну скажіть, що я збрехав.

– Кононенко, Ви повний ідіот! Вони на повністю довіряють, як наївні діти, скажемо, що ми можемо брехати й вони почнуть нам недовіряти у всьому.

– То що Ви пропонуєте?

– Далі у лісі живе один з їхнього племені, признаний всіма як мудрець, вони будуть слухати лише його одного.

– Як мені знайти його?

– Як хочете, так і шукайте, аборигени знають, але зараз вони вам не допоможуть. Який же Ви ідіот!

Я придивився до племені, шукаючи поглядом Спритника. Він був неподалік від вожака. Я пішов до нього пробираючись крізь кола утворені аборигенами. Нарешті він мене помітив.

– Дивись, добрий чоловік, я як планета, обертаюсь по орбіті! – вигукнув він мені.

– Вітаю,  а я метеорит, - я схопив Спритника за його лапку й потягнув його подалі від племені, - я можу рухатись як хочу, й планети з собою прихоплюю, відведи мене до вашого мудреця.

– Але ж я маю рухатись по орбіті, як було задумано, це основа буття!

– Я тобі сказав, гайда до вашого мудреця, хто тут про космос знає більше, а?

– Ти.

– От, значить мене й слухай, зараз основа твого буття – відвести мене до мудреця.

Без особливої наснаги Спритник повів мене крізь хащі, на цей раз рухався він зовсім повільно. По дорозі він кілька разів намагався запитати мене про космос, але я кожен раз різко відмовлявся відповідати. Зненацька вдалині я почув голосне гарчання, таке, що моя душа втекла в п’ятки, а по спині пройшовся холод.

– Це що було? – намагаючись не видати свого переляку я запитав у Спритника.

– Професор називає його тигром – спокійно відповів Спритник.

– Тигр – це небезпечно.

– Де там, з цим тигром можна домовитися, якщо ти його образив, а сам він нікому нічого поганого не зробить, поки його не скривдиш, вони буває спокійно гуляють навколо поселення. Мій дід міг з ними домовлятися, мій батько міг, я також можу, й мій син також буде це робити.

– Це добре.

– Так, що ти можеш ще розповісти про космос?

– Нічого я тобі не скажу, відв’яжись від мене!

– Але чому?

– В тебе мізків грам двісті, зараз щось скажу не те, а ти візьмеш тай вб’єшся об дерево, а цей Коус буде знову мене сварити, а ніби така спок…

Зненацька мене перебила знайома, незрозуміла мова, з-за дерева вийшов згорблений, сивий абориген, Спритник почав щось йому казати, та я перебив його.

– Скажи йому наступне, - я казав у такому тоні, щоб не показатися нахабним зі сторони, - через те, що я привідкрив таємницю основи буття, плем’я неправильно  зрозуміло мої слова й перестало жити по старим законам, натомість вони почали вести себе так, що скоро всі загинуть від своєї недалекоглядності.

Спритник сказав щось мудрецю, не знаю, чи перевів мене дослівно, чи взагалі сказав щось своє, та мудрець трохи подумавши щось відповів, Спритник переклав:

– Мудрійший прагне, щоб ми проводили його до поселення.

– Це добре, має ж бути хтось адекватний серед вас, а то… це ще що за чортівня!

Вдалині я побачив досить великий космічний корабель, що приземлювався в районі науково-дослідницького центру. Я обережно посадив місцевого мудреця собі на плече, так як розумів, що той не в змозі швидко пересуватися, й побіг до поселення, Спритник біг відразу за мною.

Коли ми були в поселені, плем’я продовжувало обертатися навколо тотему, але всі як один дивилися на групу людей, що розмовляла з професором. Я поставив мудрійшого на землю, й підійшов до цієї групи людей. На рукавах я впізнав шеврони знайомих військових сил.

– Що тут коїться? – запитав я.

– Це планета віддана нашому уряду для колонізації. – твердо відповів один з новоприбулих, явно старший по званню

– Але ж тут мешкають розумні істоти. – наполіг я.

– Розумні? – старший по званню подивився на плем’я, що кружляло навколо тотему, - тобі й мій пес теж розумна істота.

– Що ви зробите з місцевими?

– В резервації їх, тай точка, це тепер територія нашої держави!

– Професоре, невже Ви це допустите? – запитав я у Коуса.

– А що я можу, черга цієї планети на колонізацію надійшла швидше, ніж на надання їй статусу заповідника. – професор був явно розчавлений.

– Зате я можу, - я вихопив пістолет й приставив до голови старшого по званню, - всі з цієї планети геть, швидко!

– Кононенко, не робіть дурниць! – професор не на жарт злякався.

Я ніколи не був противником колонізації, але місцеві аборигени мені дуже сподобалися, більше ніж люди. Наївні й довірливі, вони все ж мали свій власний погляд на життя, вони були одночасно прості й складні, безкорисні та добрі, а окремі їх екземпляри просто дивували. Я розумів, що навряд чи вистрілю, але це не було необхідно, я знав з ким зв’язався, я знав, що вони відступлять зараз, але ніколи цього не забудуть, проте я міг виграти для цього світу, світу який ще не зіпсувався людськими цінностями, ще небагато часу.

Зненацька серед хащі виглянула істота. Вона віддалено нагадувала тигра, та все ж я зрозумів що це було. Кілька колонізаторів вихопили гвинтівки і почали стріляти по ньому, я кричав, щоб вони зупинились, звір у ривку опинився перед одним з нападників і вже замахнувся пазурами на нього. Проте тигр несподівано зупинився, колонізатори були такі нажахані, що не могли прицільно стріляти ( дарма, що в них була військова підготовка). Я наказав припинити вогонь, або я їх сам перестріляю. Так, це був Спритник, він зупинив тигра, але він просто дивився тому в очі, нічого не казав, не знаю як там він з ним домовився, але хижак (мені так здалося) розвернувся і втік назад до лісу. Я поглянув назад, мудрець , щось розповідав племені, а тому як наче було байдуже на стрілянину і напад тигра. Мудрійший щось розповідав ще хвилин п’ять, а потім плем’я розійшлося хто куди у справах.

– Що це було? – запитав один з колонізаторів.

– Аборигени повернулися до старих законів. – відповів я.

– Та ні, що це була за тварюка… та чому вона так просто втекла, ми в неї навіть не влучили. – розгубленості колонізатора не було меж.

– Вас тільки-но врятував місцевий житель, той, якого ви з його народом хочете загнати в резервації.

***

Рятувальники прилетіли, як і обіцяв професор, через два тижні. Колонізатори поки не з’являлися, ймовірно розробляли план, як найефективніше протистояти аборигенам,які можуть маніпулювати небезпечними тваринами, по крайній мірі вони так вважали. Зі мною летів Маркович, йому дали завдання домогтися для планети статусу заповідника, адже доказів, що аборигени були розумними істотами було  достатньо, а світова громадськість не любила, коли хтось принижує розумні створіння.  Перед відльотом я вирішив попрощатися з новим другом.

– То що все ж таки сказав мудрець твоєму племені? – запитав я у Спритника

– Не знаю, я ж тигром домовлявся, почув лише багато поганих слів. – відповів мені лисеподібний абориген.

– І все?

– Інколи добра прочуханка діє краще за тисячі слів.

– Це точно.