Розум і серце

Повний вагон електрички. Задуха. П’яні ляси чоловічих компаній; осудливі жіночі коментарі з приводу рушниці і велосипеда, який всім заважав, як його не постав; знудьговані й набридливі діти, яким кортить погратися з гарненькою золотошерстою собачкою… Коротка годинна подорож втомила обох: і чоловіка, і тварину. 

Тож і Сергій, і його Сільва відчули полегшення, коли настав час залишити вагон. Славутич.

Сергій виволік велосипед на перон, трохи почекав, поки розійдуться люди. Потім намотав повідок на кермо і поїхав. Сільва слухняно бігла поряд.

Скоро Сергій зупинився біля дерев’яної хвіртки звичайного приватного будинку. Постукав у дошку, голосно покликав:

- Агов! Господарі! Є хто вдома?

За парканом надривалась від гавкоту собака.

- Іду! – почувся невдоволений чоловічий голос. – Вульфо, замовкни!

Собачий голос ще раз гавкнув, вже тихіше і з обуренням, і затих. А з будинку вийшов на ганок чоловік. Підійшовши до хвіртки, побачив гостя і зрадів:

- А, Сергію, це ти! Чекали тебе, чекали! Стривай, собаку на ланцюг посаджу й відчиню.

Увійшовши в двір, гість побачив у кутку вівчарку на короткому ланцюгу. Собака знову розгавкалась – цього разу на Сільву.

Сергій звернувся до господаря:

- То вже й мою кудись прилаштуй… - кивнув на собаку.

- Зараз все зробимо. Мисливця твого отуди за сітку, велосипед до сараю, рушницю – в сам сарай…

Господар швидко обеззброїв свого гостя і повів до будинку, сполохавши красиву черепахову кішку, що дрімала на ганку.

- Риська! – презирливо буркнув чоловік. – Вічно під ногами плутається.

А в домі – відразу до кухні. Там саме поралась біля плити дівчинка років дванадцяти. Побачивши тата з гостем, вона зраділа:

- Дядьку Сергію! – і сміливо кинулась до нього в обійми. – А ти до нас просто у гості?

- Не просто, - усміхнувся він у відповідь. – На полювання.

- А засмажиш качку?

- Якщо вполюю – засмажу.

- А поки що, Вероніко Володимирівно, чи не були б ви ласкаві пригостити гостя з далекої дороги? – спитав господар улесливо.

- Аякже, - серйозно відповіла дівчинка. – Картопля доварюється, огірки вже на столі… Зараз все буде. Ідіть мийте руки!

Вона так суворо скомандувала, що двоє дорослих чоловіків без жодного слова покрокували до ванної.

- Так завзято господарює, - зауважив Сергій. – Відповідальна.

- Та де там! – заперечив Володимир. – Поки Олени немає, вона й старається, бо єдина ж жінка на господарстві! Щойно повернеться наша мама, Вероніка почне вередувати, не слухатись… А навіщо щось робити, якщо все мама зробить?

Олена, Володимирова дружина, працювала в Чернігові тиждень через тиждень. Там же і жила на квартирі, то повертаючись додому днів на шість-сім, то знову від’їжджаючи.

Після обіду Сергій вивчав мисливські карти, щоб визначитись із місцем полювання. Радився із Володимиром, як у Чорнобильську зону не забрести, розпитував, де можна буде лишити велосипед, щоб не тягнути аж на стоянку – і зрештою вибрав не дуже близький став.

Спати мисливець ліг рано, бо вставати ж удосвіта. А на світанку наступного дня вирушив з братового дому велосипедом. На багажнику все найнеобхідніше для полювання. Собака звично бігла слідом.

На одній з останніх, які мав проїхати, окраїнних вулиць Сергія раптом щось збентежило. І майже відразу зрозумів: в повітрі стояв поганий запах, ніби його напичкали хімікатами.

Стало трохи лячно, і Сергій зупинився. Будь-що незвичне в цьому місті могло злякати будь-кого – Чорнобиль-бо поруч. Може, варто повернутися?

Поки роздумував, в носі закрутило, а в горлі задряпало, і він почав кашляти й чхати. Тим часом його увагу привернула Сільва. Вона дивилась на господаря запитливо і якось аж надто уважно. Побачивши, що на неї звернули увагу, кілька разів гавкнула щось до Сергія. Питальна інтонація прозвучала дуже виразно.

- Що ж це таке? – пробурмотів чоловік. – Що ж нам з тобою робити?

Собака наполегливо гавкала і кликала вперед. Але Сергій цього не зауважив. Він розмірковував: вертатись не хотілось, а в разі лиха на відкритому повітрі, може, легше порятуватись, ніж у місті. Хоч, звичайно, вже не до полювання… Сергій озирнувся на залишені позаду вулиці. Жодного прояву тривоги, хоч люди вже, напевно, мали прокинутись, хоча б ті, кому дуже рано йти чи їхати на роботу.

«Що вже буде», - зрештою вирішив мисливець і поїхав далі.

За містом підозрілий запах послабшав, до нього примішались інші, цілком природні. Запах трави над дорогою, баговиння поблизу численних ставків…

Скоро побачив орієнтир – три віддалені будиночки. Один понад дорогою, другий осторонь, третій взагалі віддалік, так що пройти до нього можна було лише по високих, аж до колін, травах. Цікаво, чи там хтось живе? Якщо так, то як туди ходять? Коло будинку жодної стежки…

Втім, йому потрібен був перший будинок – у його господаря за символічну платню можна було залишити велосипед, що Сергій і зробив. Відійшовши від дому трохи далі, мисливець згадав, що скоро вийде з зони покриття. Наважився і подзвонив Володі, спитав, чи в місті все гаразд.

- Так, - почув у відповідь, - а що?

Сергій коротко пояснив.

- Ти як боязливі туристки, - невдоволено проказав Володимир, вислухавши брата. – Ледь що не так – паніка. Хтось на своєму подвір’ї листя палить – «ой, дим, треба тікати, раптом Чорнобиль горить!»

Заспокоївшись, Сергій рушив далі до наміченого ставка.

Приготування проходили як звичайно, і нічого підозрілого навкруг не було. Сергій міг звернути увагу хіба що на Сільву – його вірна супутниця виконувала свої обов’язки сумлінно, як ніколи. Навіть вгадувала, що саме зараз скомандує господар, і робила, не чекаючи на команду. Але Сергій не звернув на це уваги, списавши на мисливську досвідченість собаки.

Дивні неприємності почалися з першим пострілом. Качина зграя, як завжди, злетіла над ставом, але потім птахи раптом усі гуртом кинулися в якесь одне місце. Мисливець ледве встиг рота роззявити від подиву, коли враз почулось несамовите собаче скавуління, і з очеретів вискочила Сільва. Птахи гналися за нею і на льоту дзьобали; кілька качок вчепилися дзьобами в шерсть і висіли на собаці. Сільва клацала пащею, та що то проти зграї? Одну пташину гризне – десятеро клюне її…

Сергій похолов від жаху. Птахи поводились зовсім неприродньо! А наступної миті збагнув: треба рятувати собаку! Вистрелити не можна, бо всіх качок однаково не перестріляєш, а тварину – запросто!

Не придумавши нічого кращого, він побіг назустріч і, наблизившись, замахав руками на птахів:

- Ану геть! Геть!

Напевне, голос прозвучав дуже суворо – незадоволено крякаючи, качки все ж відстали й поволі повернулись до ставу. А чоловік схилився над собакою. Сільва зализувала численні рани.

Про полювання вже не могло бути й мови. Треба було вертатись. Пішки, та й то повільно, бо собака не могла бігти. Сергій вже всерйоз турбувався, чи дійдуть хоча б до будинку, де лишив велосипед. А навіть якщо дійдуть, що з того? Собаку на раму не посадиш, все одно мусить бігти на своїх чотирьох. Хіба швидку викликати?..

Робити нічого – чалапали обоє назад. На півдорозі Сергій раптом побачив дивну картину.

Жіноча постать, спиною до дороги, з рушницею, націленою вбік. Ага, там собача постать… Втім, Сергій був достатньо досвідченим мисливцем, щоб упізнати вовка. Сільва, вловивши його запах, заскавчала і припала до ніг господаря.

Він розчув, як жінка говорить до хижака:

- Ну, чого стовбичиш? Чи я незрозуміло виклала тобі свої умови? Розвертайся і йди геть – і я не стрілятиму!

З вовком домовляється… божевільна. Сергій скинув з плеча рушницю, збираючись зарядити її, поки жінка розбалакує, і вбити вовка. Набої, правда, не на такого звіра розраховані, але пострілом в голову вбити можна. Звісно, якщо встигнути.

Але звір побачив його приготування. Вмить злісно вишкірився і з гарчанням кинувся на жінку.

Мить пекучого розпачу – Сергій не встиг, це кінець! А наступної миті гримнув постріл. Мисливець побачив, як жінка, все-таки збита з ніг, спробувала відкинути стікаючого кров’ю звіра, а потім – звестись на ноги. Сергій підбіг до неї:

- З вами все гаразд?

Вона кліпнула очима, ніби нічого не розуміючи, і пробурмотіла:

- Так. Так ось чому… - Побачила собаку: - А от і перша жертва…

Сергій подумав, що вона з переляку меле казна-що, і запропонував:

- Може, вам чимось допомогти? Відвести додому? Де ви живете?

- Може й допомогти, - бурмотіла вона. – Може й я вам допоможу…

Сергій так-сяк звів її на ноги, і тоді вона нарешті отямилась. Обвела поглядом місце події, підібрала рушницю:

- Не варто лишати тут зброю.

- Де ви живете? Куди вас провести?

- Зовсім поруч. Ось зараз побачите. І собачку полікуємо… - жінка доброзичливо подивилась на Сільву, і та приязно замахала хвостом.

Познайомившись – жінку звали Наталею – далі йшли мовчки. А потім, на превелике здивування Сергія, вона повернула до того самого підозрілого будинку над дорогою, до якого не вели стежки. Доводилось кумедно задирати ноги, просуваючись по високій траві. Втім, жінка робила це звично і набагато швидше від Сергія. Найгірше було Сільві, яка не могла стрибати, і тут тільки Сергій здогадався узяти її на руки.

Біля ганку жінка почекала на своїх повільних супутників. Тільки як наблизились, відчинила двері і запросила увійти.

- Я повернулась! – гукнула вона у будинок, нашвидку перевзуваючись; свою рушницю лишила у кутку. – Я застрелила Чорта!.. це ми так того вовка прозвали, - пояснила Сергію. – І привела гостей!

Сергій встиг зауважити лише просторий коридор і багато дверей: одна – прямо, інші по боках. З найближчої на жіночий гук вийшов чоловік в окулярах, зовні схожий на якогось професора, але вдягнений по-простому.

- Це Наум, - представила жінка. – А це, - вона кивнула в бік Сергія, - наші перші жертви.

- Здрастуйте, - тихо мовив чоловік, потис Сергієві руку, але дивився на собаку.

- Поговориш, Науме? А я поки собачку підлікую… Як звуть її? Сільва? Ну, Сільво, то йди зі мною.

Собака довірливо пішла за жінкою, а Сергій, похитавши головою, на запрошення Наума увійшов до вітальні. В цю мить з кімнати навпроти почувся жіночий крик. Обидва чоловіки, перелякавшись, кинулись туди. Жінка, зовсім бліда, вискочила до них.

- Ти що, вбив Доді?! – крикнула вона в обличчя Науму, а на очах і сльози виступили.

- Не вбивав! – стримано засміявся чоловік. – Ти записку почитай! Там на столі. Я просто зайнятий був, не встиг її забрати звідти…

Сергій тим часом зазирнув до кімнати і оторопів від побаченого. З люстри звисала повішена мавпа. Так-так, задушена мотузкою!

А жінка вже пройшла до столу і знайшла записку. Прочитала тихо, але цілком розбірливо: «Я усвідомила, що накоїла, і не можу далі з цим жити…» Зім’яла папірець, жбурнула на підлогу:

- Дурна мавпа…

Сергієві страшенно кортіло дізнатися, що це за божевільня, де мавпи вішаються.

- Ходімте, - нагадав Наум. – Здається, треба вам дещо розповісти… Та не лякайтесь ви надто, все не так страшно.

Вітальня виявилась доволі затишною. Наум запросив гостя присісти на софу, запропонував чаю. Сергій відмовився, вирішивши не витрачати на чаювання час.

- Розкажіть, що в вас сталося, - попрохав господар.

Сергій розповів про свою незвичну мисливську пригоду.

- Отже, і на качок подіяло, - сам до себе сказав Наум.

- Що подіяло?

- Опромінення. Та ні, не треба так лякатись – Чорнобиль тут зовсім ні до чого. Як би пояснити, щоб не вченому було зрозуміліше… Ну, якщо загалом. Наша лабораторія, а цей будинок – це лабораторія, проводить досліди із речовиною, яка підвищує інтелект тварини.

А щоб у тварин не виникало мутації, ми, замість вживляти речовину в кров, перетворюємо її у стан плазми і опромінюєм піддослідну тварину. Тоді речовина діє тимчасово – що, власне, нам і потрібно.

А вчора ввечері піддослідна мавпа – ота сама – розбила робочий пристрій. Ми підозрювали, що сталось опромінення навколишньої місцевості. Дивно мені тільки, що речовина подіяла на качок. Ми гадали, що експериментуємо лише зі ссавцями.

Сергій не вірив. Йому, випадковому знайомому, отак відразу розповідають про секретну лабораторію?

- Як в кіно, - сказав він іронічно.

- А у нас тут кожен день, як кіно, - Наум відповів так, ніби говорив про щось дуже звичайне.

- То мене уб’ють відразу, як повернусь у місто?

- Хто?! – Наум спершу вжахнувся, але потім збагнув, що це був жарт, і пояснив: - Та ні! До чого тут це?.. Наша лабораторія – офіційна, на всю роботу є відповідні дозволи. Зрештою, за все заплачено і все застраховано.

- То можна всім розповідати про вашу аварію? В газети написати?

- Розказати, звичайно, можете, - тепер і Наум дозволив собі трохи доброзичливої іронії. – Нам що? Про вас же подумають, що в вас не всі вдома. – Він перейшов на серйозний тон: - А в газетах все одно нічого не напишуть. Це справа одного дзвінка потрібним людям.

Сергій замовк, зрозумівши, що за цим будиночком стоїть якась велика шишка. Негарну паузу вчасно перервала Наталя, що прийшла до кімнати. Кинувши на Сергія швидкий погляд, вона зі здивуванням звернулась до Наума:

- А ти що, гостя чаєм не пригостив?

- Він відмовився. І взагалі мені не вірить.

- Ну то й що? Це не причина не пригощати гостей.

Певно її чай був якимось особливим, бо невдовзі усі троє розговорились майже невимушено. Вчені розповідали подробиці інциденту; як Наум спочатку був приємно здивованим, побачивши, що мавпа засіла за абетку. Гадав, що як полагодить свій пристрій, то поспілкується із твариною на зовсім новому рівні. А виявилось, що письмо потрібно було мавпі лиш для того, щоб залишити передсмертну записку. Обуренню Наума не було меж.

А Наталя чомусь вела про людяність:

- Зараз, коли видно, як поводяться тварини, маючи людський розум, самі люди як ніколи повинні залишатись людьми. Людині крім розуму властива ще й духовність, мораль, без яких вона сама стане твариною. От взяти хоча б того ж Чортяку…

- До речі, а що там у тебе з ним вийшло? – перебив Наум.

- Як ми і вирішили, пробувала вмовити його не полювати дуже близько до міста. Пообіцяла, що дам йому втекти, не стрілятиму, але якщо буде знов застуканий десь поруч, тоді отримає заслужену кулю. Він мене вислухав і стояв думав. А до чого додумався б, не знаю. Тут з’явився Сергій і хотів у нього вистрелити. Вовк, мабуть, вирішив, що це мій підступ, бо накинувся на мене. Довелося й мені стріляти. От і вся історія.

Сергій все те слухав з цікавістю, але його дедалі сильніше охоплювала тривога. У Володі вдома дочка сама, з собакою і кішкою…

Наталя помітила це і спитала:

- Щось не так?

- Так. Вибачте, але здається, мені треба додому… до міста… перевірити, чи там все гаразд.

- В мене є машина, - запропонував Наум. Хоча ніякого авто Сергій не бачив; може, за домом?..

- Ні, дякую. Тут у сусідньому будинку стоїть мій велосипед.

Домовились, що Сільва побуде поки що тут, бо їй після таких травм не варто бігати. Саму Сільву, до речі, теж спитали. Вона все одно хотіла вирушити із Сергієм, поки він не попрохав почекати тут.

Що ближче чоловік під’їжджав до братового будинку, то сильніше тривожився. Ще на початку вулиці зрозумів, що щось таки сталося. Краєм вуха чув, як люди говорили про якісь обходи когось там, і стосувалося це курей… У Володі теж є кури.

Приїхав. Вульфа, зачувши його, здійняла неймовірний гавкіт. Сергій бачив, як її темна шкіра то маячить біля вікна будинку, то зникає коло хвіртки. Чоловік подивився вище і злякався – вікно було розбите.

Коли відчиняв хвіртку, собака кинулась до нього, явно кличучи в замкнений будинок. Сергій зауважив скривавлені лапи і трохи крові на голові тварини, але його більше непокоїло, що з дитиною. Саму собаку, схоже, теж.

Вбігши в будинок разом із Вульфою, Сергій почув звук води у ванній і дитячі схлипування. Кинувся туди і побачив, як племінниця змиває з обличчя кров і плаче.

- Вероніко, що сталося?!

- Це все кішка! Вона на мене накинулась… ніби навмисне хотіла видряпати очі…

Сергій, слухаючи, допомагав змити кров.

- Треба твоєму татові повідомити, - сказав він по паузі.

- Я вже подзвонила. Я думала, це він повернувся.

Володя примчав з роботи саме тоді, коли кров з обличчя дівчинки вже змили, і Сергій у кімнаті перебинтовував їй руки. Побачивши, що з Веронікою вже все гаразд, батько тільки коротко, хоча й дуже суворо спитав:

- Що сталось?

- Розкажи докладно, - порадив Сергій.

З розповіді Вероніки виходило, що вона хотіла прогнати Риську зі столу. На звичайне бриськання кішка не реагувала – довелось зіштовхнути рукою. А далі почалось щось зовсім незрозуміле. Кішка весь час ходила слідом за дівчинкою, а варто їй було всістися в крісло в кімнаті – раптом кинулась просто на обличчя Вероніки, яке почала дряпати.

Вероніка, як могла, відбивалась, поки не почула дзенькіт розбитого скла, і в кімнаті з’явилась Вульфа, розлючена – не менше, ніж кішка. Аж тоді Риська, стрибаючи по найвищих меблях, втекла від собаки у розбите вікно, а Вероніка подзвонила татові і пішла вмивати обличчя.

- Що я їй такого зробила? – ще досі схлипувала дівчинка, маючи на увазі кішку. – За що вона зі мною так?

Дитину, як могли, заспокоїли: мовляв, дурна тварина, мало що там їй в голову стукнуло. А потім чоловіки пішли надвір покурити, щоб заспокоїтись самим. А оскільки Володя мовчав, то Сергій наважився розповісти про свою пригоду на полюванні – від початку до кінця.

Вислухавши брата, Володя тихо вилаявся і сказав:

- Давно чутки ходили, що тут всілякі секретні лабораторії… Втім, можна перевірити. – Він кинув цигарку на землю, затоптав її, а потім покликав: - Вульфо! До мене!

Собака, про яку, звичайно, ніхто не подбав, зализувала рани коло будки. Зачувши своє ім’я, підняла голову, а за командою миттєво підбігла до господаря.

- То ти мене розумієш? – спитав він просто.

І собака незграбно кивнула головою, як це роблять люди.

- І ти почула, як Вероніка кричала? І захотіла допомогти? І застрибнула в дім через вікно?

Вульфа на все відповідала так само.

- А що ти зробила з кішкою? – поцікавився Сергій.

Собака дуже сердито смикнула мордою вбік. Мовляв, прогнала я її.

- А куди вона побігла? – спитав Володя.

Собака принюхалась, а тоді махнула лапою углиб двору.

- А якщо я тебе вдарю, теж горло перегризеш?

У собачих очах чітко вималювалась образа; Вульфа навіть опустила голову. «Хазяїне, ну й дурниці ти верзеш».

- То може будемо дружити і ніколи не битися?

І тоді собака радо підбігла до нього, махаючи хвостом, і лизнула обличчя.

- Ну досить, досить… Піду візьму зеленку та бинти.

Наступного дня Сергій прийшов забрати Сільву. Його зустріла Наталя і вивела до нього собаку. Чекаючи, поки Сільва вгамує свої емоції, чоловік коротко розповів про котячий злочин.

Наталя спохмурніла:

- Дитина сильно постраждала?

- Ну, взагалі ні, але…

Жінка зітхнула:

- Багато таких випадків. І всі звертаються до медичних закладів. Хоч Наум казав, що припиняти чутки не наш клопіт, але заспокоїти людей, щоб не сіяли паніку – тут і нам роботи вистачає. Наум під виглядом ветеринара по будинках ходить і з тваринами про мир домовляється, - на цій фразі в голосі жінки почулась гірка іронія. – Добре, що це лише на кілька днів. Потім тварини стануть такими ж, як і були.

- А ну ж, як хтось захоче лишити собі інтелект? – невесело пожартував Сергій.

- Ой, я в таке не вірю! Це людям властиво думати про щось високе, а тварини, навіть отримавши інтелект, тільки про те й подумають, як від сильнішого втекти, а слабшого знищити. До речі, навіть із вашого випадку можна винести певну користь – пояснити дитині, що мстива поведінка не гідна людини, бо цілком твариняча. Знаєте, Сергію, я саме в ці дні найкраще зрозуміла, в чому різниця між людьми і тваринами і яка насправді між нами і ними прірва.

Того ж вечора примчала Олена, якій повідомили, що кішка подряпала обличчя дитині. Як часто буває в матерів, вона уявила собі значно гіршу картину, ніж була насправді; переконавшись, що все не так страшно, сварилась. Мовляв, даремно відпросилась із роботи на день.

В Сергія зовсім пропав настрій полювати. Він вирішив повернутись додому, і поїхав у Чернігів наступного вечора разом з Оленою.

За цей час ніхто не поцікавився, куди зникла кішка. Тільки сама Вероніка хотіла її знову побачити, погладити, пригостити чимось смачненьким. Одним словом, дівчинка хотіла помиритись. Та не судилося.

Як і передбачав Наум, за пару днів розум у тварин зник. Риська чудово знала, де її дім, де обов’язково нагодують, і не пам’ятала, чому туди не варто повертатись. Щойно кішка з паркану зістрибнула на землю, як на неї з небувалою люттю накинулась Вульфа; міцні щелепи надто сильно стиснули слабке пухнасте тільце.

Собака вже не мала справжнього, повноцінного розуму, тому вчинила так, як їй звеліло серце, не усвідомлюючи того, що сама Вероніка давно вибачила Риську і чекає її додому.