Як написати рецензію? (Розширений практичний посібник)

Оскільки цього разу у нас не лише конкурс оповідань, але й конкурс рецензентів, то Літпроцес вирішив звернути увагу на техніку, правила і особливості рецензування.

До вашої уваги стаття Ніки Батхен «Як написати рецензію?» Сподіваємося, стаття стане у нагоді не лише нашим коментаторам.

***

Як написати рецензію?

Розширений практичний посібник

Ця стаття для дилетантів. Не варто шукати у ній секрети літературознавства і тонкощі критичного розбору твору. Лише практика, чиста практика для людей, яким подобається писати рецензії і вони хочуть робити це краще, в ідеалі – отримати читачів та майданчик для публікацій. Тож, гостріть ваші пір'я, підключайте планшети, підсувайте ближче клавіатури – почнемо.

Що таке рецензія?

Рецензія – це відгук на певний твір (книгу, гру, фільм), призначений для складання вражень про нього у цільової аудиторії. Це невеликий (стандартний обсяг 1800-3600 знаків, одна-дві сторінки формату А4) текст, який містить огляд, розбір та аналіз твору. Сьогодні ми говоритимемо про книжкові рецензії, хоча багато зі сказаного можна спроектувати на фільми, ігри, музичні диски тощо.

Рецензія буває:

Офіційна – друкується в урядовому або відомчому виданні з приводу виходу книги державного значення. Пишеться суворим канцеляритом, з дотриманням усіх норм етикету, нейтральна або стримано-хвалебна.

Функціональна – для складання враження про книгу в контексті конкретних задач і цілей: чи підходить твір для конкретного видавництва та серії, як успішно можна його продати, чи висвітлює він якісь певні питання. Пишеться ясно і доступно. Вміст важливіший за форму.

Інформативна – для потенційних читачів і покупців, з метою допомогти прийняти рішення – варто читати чи ні. Пишеться просто, можна додати трохи красивості і краплину аналізу, рекомендовано увінчати кількома характерними цитатами.

Есе на тему – міркування про марність всього існуючого з використанням книги у вигляді відправної точки. Чим красивіше і загадковіше написано, тим краще; політ думки рецензента обмежений лише її наявністю.

Публіцистична – автор загострює увагу на проблемі, від якої суспільство от-от загнеться. Пишеться яскраво, жорстко, влучно, обов'язково спірно – щоб більше списів зламали при обговоренні.

Критична – твір (а часто й автора) анатомують, препаруюсь і розбирають за літерами: що сказав, що хотів сказати, що подумали читачі, хто з них де помилився і як добре, що розумник-рецензент все це помітив. Основні вимоги – слідкувати за логікою, не опускатися до простого кидання послідом, аргументувати свою позицію. А також стежити, аби у тексті рецензії не було помилок: критик, який володіє матеріалом гірше за того, кого критикує – жалюгідне видовище.

Проплачена – наперед хвалебний чи ганебний відгук про книгу. При написанні важливо не перестаратися з дьогтем чи сиропом, інакше знудить навіть замовника, і він не заплатить.

Особистий відгук – суб'єктивне враження про книгу, без спроб об'єктивної критики чи аналізу. Пишеться живою мовою спілкування, припускаються жаргонізми та сленг (в усіх інший типах рецензій вони вкрай небажані).

Професійний рецензент завжди знає для якої цільової аудиторії він пише, чому обрав саме цей твір і саме цей формат подачі, якої мети хоче досягнути і як саме. І, природно, на усіляку ганьбу заслуговують ті, хто не читав книгу перед тим як написати рецензію. Підкреслюю – читав, а не проглянув по діагоналі і тягає чужі думки з чужих відгуків.

Анатомія рецензії

Рецензія має голову, шию, тіло і хвіст. Голова – це назва тексту: зрозуміла, помітна і при цьому така, що має стосунок до теми книги. Шия – так званий «лід», два-три щільних вступних рядка, які задають тон і описують предмет розмови. Тіло – власне текст рецензії. Хвіст – висновки рецензента, його резюме. Без хвоста рецензія має сиротливий і куций вигляд, не кривдите бідолашну!

Про що має бути написано у рецензії? Обов'язково вказуємо авторство, назву книги, для творів, які опубліковано, – вихідні данні. Пишемо, новинка це чи перевидання, чи відзначена книга значними преміями. Вказуємо на жанр за формою (роман, повість, п'єса…) і за змістом (фантастика, фентезі, альтернативна історія…). Описуємо основну сюжетну лінію (але без спойлерів), перераховуємо головних героїв, місця дії, ключові моменти книги. Намагаємося усвідомити і донести до читача основні думки твору (не обов’язково, але було б непогано). При роботі можна використовувати кілька підходів: спостереження зі сторони, безоціночний аналіз, критичний аналіз, полеміку з автором.

Рецензія обсягом 1800 знаків і менше призначена виключено для обговорення книги. Жодних думок, почуттів і філософій туди просто не влізе. Короткі речення, мінімум прикметників, дієприслівникових зворотів, чіткий зміст і однозначний висновок.

Рецензія обсягом максимум до 5400 знаків – ідеальний формат для спокійного і ґрунтовного розмірковування про один твір. Можна поговорити про місце книги у творчості автора, провести паралелі, додати свої вражень і висновків, докладно розібрати переваги і недоліки тексту – і при цьому не втомити читача.

Рецензія більша за 5400 знаків зобов'язана не замикатись на проблематиці однієї книги (якщо це, звичайно, не «Володар перснів»). Вплітаємо літературний процес і тенденції жанру, порівнюємо з аналогічними творами, аналізуємо творчість автора взагалі, активно цитуємо і додаємо своїх думок – без них у великому тексті аж ніяк.

Критерії оцінки

Що можна врахувати при оцінці і аналізі твору?

Загальне враження від книги – цільне, розрізнене, потужне, слабке, приємне, жалюгідне.

Сюжет – як логічно він зведений, чи є моменти, що не працюють на нього, чи не провисають лінії.

Розповідь – динамічна, некваплива, затягнута,загнана, рвана. Як динаміка історії відповідає жанру і задачам, які поставлені у книзі? Чи не намагається автор «керувати сюжетом», перегинаючи логіку подій задля задуму?

Герої – як докладно і достовірно вони описані, чи достатньо природна їх психологія, чи могли вони вчинити саме так у заданих обставинах? Чи симпатичні ці герої читачеві, викликають вони співчуття чи відразу?

Мова і стилістика – взагалі і в контексті задачі, що поставлена. Як приклад: «Квітковий хрест» Олени Колядіної заробив «Букера» лише за одним параметром – чудовою роботою з мовою у рамках твору. Забери звідти примовки скоморохів та церковнослов'янські звороти – і книга перетворюється у банальний дамський роман. А мова її врятувала.

Достовірність взагалі і в деталях. Чи не порушуються у книзі закони природи і науки,чи носили у вказаний час такі мундири, чи розмовляли французькою у салонах, чи вірно звучить текст молитви? Я завжди наводжу приклад з власного оповідання, в який мене на семінарі урочисто ткнули Олді, – герой там стояв на варті під дощем і у нього змокли гачки на чоботях. Гачки. Металеві. Змокли.

Фантприпущення – в чому воно конкретно, наскільки грамотно воно сконструйовано і наскільки необхідно? Чи можна без школи для книги забрати звідти принцес з драконами і зорельоти з плазмаганами?

Психологія відносин – чи є у персонажів внутрішні мотивації для вчинків і чи достатньо їх, поводяться вони різноманітно чи жорстко слідують стандартним реакціям, чи не відчувається за спинами маріонеток-героїв жорстокої руки автора-ляльковода.

Основна думка тексту – наскільки вона етична, розумна, оригінальна? Чого саме книга навчає читача, що хоче йому сказати?

Відображення – чи вдалося авторові втілити свій задум у явній формі, чи бачить читач печери драконів чи рубку космічного корабля? Чи можна виокремити ідею автора з його тексту з першого прочитання.

Оригінальність – наскільки ідея банальна, звідки і що автор запозичив, кого цитує, пародує, перефразує? Якщо здається, що книга відкриває собою новий жанр чи напрямок  – обов'язково згаємо про це.

Помилки і ляпи – ловимо бліх і показуємо їх суспільству. Звичайно, якщо ми впевнені, що автор помиляється, а не спеціально спотворює події і реалії. А ще буває що попрацював непрофесійний редактор – їх перли можна порівняти з шедеврами самих письменників.

Суспільне значення – а раптом у тексті визначені моменти, корисні, скажімо, для патріотичного виховання чи національної самосвідомості, описані складні етичні моменти і варіанти вибору.

Позалітературні переваги – наприклад, історичне, етнографічне чи соціальне значення. Посередньо написана книга може бути цікавою як джерело інформації, наприклад, про побут і вдачу пілотів-винищувачів чи придворних дам Катерини Великої.

Потрібність – чи актуальна обрана тема, чи цікава вона суспільству, на яку аудиторію розрахована.

Місце книги в літературному процесі – як конкретний твір співвідноситься з іншими у своєму жанрі, яку тенденцію позначає, розвиває чи завершує?

Свої враження – сподобалося чи ні, які відчуття і думки викликало, чи захотілося придбати і залишити у домашній бібліотеці.

Не обов’язково аналізувати усі пункти, обираємо ті, які важливіші для нас у даний момент.

Як писати?

Повторюся – рецензент зобов’язаний володіти матеріалом як мінімум не гірше за автора книги. Про граматичні, стилістичні та інші помилки краще й не казати.

Щоб не потрапити в ідіотське становище, обов’язково перевіряємо усі літературознавчі, наукові, технічні і інші терміни – і те, як вони пишуться, і те що вони означають. Щоб не сплутати кореляцію з копуляцією, наприклад. Переконуємося, що критикуючи чужі фактичні помилки, ми не ліпимо власних.

Уважно зчитуємо імена герої, назви місцевостей, предметів. Достатньо обізвати героя Ятуткенженсірхівом замість Ятуркенженсірхіва – і автор має право заявити: «Та він взагалі не читав книжку!» Довіра до рецензії буде підірвана.

Слідкуємо за стилістикою. Розмовна мова і жаргон недоречні у рецензії, що йде в літературний журнал, на сайт видавництва чи книжкового магазину. Професійні терміни навряд підійдуть до матеріалу у гламурний журнал, але не завадять у внутрішній рецензії і просто необхідні для профільного видання. Канцелярит вимагається лише для офіційних заміток. Есе не обійдеться без філігранної роботи над мовою. Замітка у блозі, навпаки, може бути грубою, вульгарною, нарочито сповненою помилок – аби читачі приходили потеревенити, обговорюючи ці колючки. І жодних ніжних ланей у парі з конями – не змішуємо різні стилі у межах одного тексту.

Чим менший обсяг рецензії, тим лаконічнішими і простішими мають бути речення. Уникаємо велемовних дієприкметникових зворотів, зайвих епітетів, складноструктурованих конструкцій. Дбайливо і акуратно вибудовуємо розмірковування. Якщо стиль рецензії не потребує яскраво вираженої суб’єктивної позиції рецензента, жертвуємо своїми враженнями і думками на користь чистої інформації.

Розділяємо свою позицію і об’єктивні критерії. Книга може бути об’єктивно гарною, але нудною для вас особисто, і навпаки – об’єктивно небездоганною, але суб’єктивно чарівною. Якщо всі навкруги кажуть, що книга геніальна – ми не зобов’язані погоджуватись, але й заперечувати теж. Навіть найповажнішому критикові не варто зображувати з себе всевишнього суддю, пророка у літературній вітчизні та істину в останній інстанції. Його думка – це його особиста, приватна думка. Не більше, але й не менше.

І так, писати заздалегідь хвалебу чи лайливу рецензію за матеріальні чи нематеріальні блага – можна. Але не варто отриманих грошей.

Критики не любиш?

Більшість письменників сприймає критичні рецензії без потрібного ентузіазму. На перший погляд може здаватися, що це їхні проблеми, але суперечка з парою-трійкою серйозних метрів може сильно попсувати життя рецензентові, зводячи до нуля його перспективи отримати перелік регалій і публікацій на фантастичній ниві. До тих висот, звідки можна без докорів сумління виказувати відношення на голову будь-якому письменнику, не звертаючи уваги на чини і регалії, нам з вами ще далеко – ніша злостивих критиків щільно зайнята ркемезними титанами духу. Та й посада несолодка: звичайному рецензенту живеться значно спокійніше. Тому запам'ятовуємо, як не посваритися з автором.

Правило перше: не переходимо на особистості. Рецензуючи і критикуючи твір, не критикуємо автора і тим паче не ліземо у його особисте життя, релігійні і політичні погляди, шкідливі звички, хвороби і слабкості. Якщо у нас немає точної цитати з інтерв'ю з автором, ми можемо лише припускати і домислювати, «що автор хтів сказати», «що автор мав на увазі». Використовуючи елементарний психологічний прийом – «я-позицію» і «він-позицію», висловлюючись від свого імені чи від імені абстрактного читача: «Я побачив у тексті такий-то зміст», «читач визнає позицію автора провокаційною з таких і таких причин» – і вовки ситі, і письменникові не шкода, і прискіпуватися особливо нема до чого.

Правило друге: якщо не ставимо за мету вв'язатися у бійку чи спровокувати людину на грубощі – не хамимо. Не називаємо автора ідіотом і бездарністю, а його грандіозні опуси – графоманією і непотребом (навіть якщо це так). «Фтопку» і «кг/ам» – це вже не модно. Завжди можна використати формулювання «книга займає достойне місце у широкому ряду сучасної популярної літератури».

Правило третє: уникаємо оціночних суджень. «Добре» чи «погано», «сильно» чи «слабко», а в особливості «талановито» чи «бездарно» – дуже часто поняття суб’єктивні. Акцентуємо спірні і невдалі, на наш погляд, моменти, розчищаємо сумнівні деталі і повороти сюжету, надаючи читачеві право самому робити висновку, а авторові – насолоджуватися підсолодженою пілюлею.

Правило четверте: розділяємо автора і твір. З того моменту, як текст стає книгою, він починає жити власним життям, обростати власними міфами і отримувати власні тлумачення. Досить часто читачі знаходять там зовсім не те, що хотів сказати автор.

І, нарешті, запам'ятовуємо головне: з автором потрібно дружити. Клавіатура не відвалиться настукати листа, подякувати за книжку, спитати поради щодо незрозумілих моментів тексту, чесно сказати, що сподобалось (лестощі шкідливі!) і викликало сумніви. І авторові приємно отримати зворотній зв'язок на книгу, і вам корисно.

Якщо ми не хотіли сваритися, але, тим не менш, автор знайшов, на що його образитися, ніхто не заважає за певний час найти порозуміння. Якщо автор від наших вибачень відмовився і впевнений, що відшукав свого найлютішого ворога на всі часи, – його право. На жаль, коли кількість ображених авторів перевищує критичну масу, це починає працювати проти рецензента і псувати його професійну репутацію. Слава чварника і хама знецінює думку рецензента, а поновити позицію значно складніше, ніж піднятися.

Написав рецензію. І що тепер?

Останнє важливе питання, яке непокоїть рецензентів-початківців – як перетворити свої здібності у гроші і славу? Відповідь – практично ніяк. Професія літературних критиків годує одиниць, хліб їх гіркий і мізерний. Рецензування – це під заробіток, інколи непоганий, для журналіста, редактора, студента чи любителя фантастики. Розраховувати на нього, як на основне джерело прибутку не варто.

Найпростіший шлях – публікувати рецензії у власному блозі. Значна частина авторів має звичку моніторити інтернет на предмет хто і що про них пише, рано чи пізно вони почнуть виходити на вас і висловлювати щодо ваших рецензій свою думку. За письменниками підтягнуться й читачі – важливо не розчарувати їх, регулярно вішати оновлення і хоча б один раз на пару місяців організовувати невеликий скандал.

Варіант, який потребує ресурсів часу, – публікації в тематичних спільнотах, на сайтах видавництв і книжкових мереж, на тематичних порталах на кшталт «Фантлабу». Конкуренція тут висока: не достатньо опублікувати рецензію, потрібно ще й відстояти свою думку, а в ідеалі – задавити ногами чужу. Натомість тут ставиться репутація критика і загострюється професійна майстерність.

Наступний етап – різноманітні конкурси рецензій. Корисні в двох аспектах – вчимося писати і по суті, і писати про головне, не розпиляючись. Та й якісь грошенята можуть впасти, а може й корисна людина помітить. А корисна людина може привести нас в редакцію журналу – від гламурного «Космо» до спеціалізованого «Світу фантастики».

Нарешті, у більшості видавництв існують «читчики» – люди, котрі продивляються рукописи і пишуть відгуки. Не надто грошова робота, але оплачується і досить потрібна.

Остання порада: не рецензуємо більше 4-5 книжок на місяць, щоб не «вигоріти» і не втратити смак до читання. І не пишемо про книжки від яких вивертає або не має можливості висловитись щиро – через особисті причини або через дружбу.

Все інше залежить від нас з вами: від нашого талану, такту, хватки, терплячості, інтуїції, відчуття слова, тексту і міри. Репутація критика створюється роками, працювати на неї потрібно наполегливо і регулярно. Писати рецензії не так просто, як здається, але й не так важко, як зав'язувати шнурки на чоботях, як сказав би Валентайн Майкл Сміт з «Чужинця в чужій країні».

Приємного вам читання, колеги.

Оригінал статті в журналі «Світ фантастики» доступний за посиланням:

http://mirf.ru/Articles/art4910.htm

Sergiy Torenko