Ракурс

Акт Перший

Погляд оперативників був спрямований на залізні броньовані двері.

- Шеф! Все оточено! Навіть муха не проскочить! - доповів Петренко.

- Гаразд! Починаймо операцію! - промовив комісар Германюк.

Він торкнувся своїх вухомовів і навкруги прокотився його потужний бас.

- Панове! Проводиться антитерористична операція! Всім вийти на вулицю з піднятими догори руками!

Якусь секунду ще трималася тиша...

- Руськіє не здаються! - крикнули з-за дверей.

Комісар Германюк махнув рукою. Робот з різаком розпочав свою роботу. Обличчя начальника набуло демонічних рис у червоному відблиску від лазера.

- Народ! Нагадую вам, що вони всі мені потрібні живими, щоб викрити всю їхню мережу! Я покладаюся на вас! - сказав він.

Іван знову поглянув на двері. Робот довершив роботу і посунувся. У залізі лишився круглий півметровий отвір. Комісар ляснув оперативника по плечу і той кинув у діру світлову гранату.

Група безпеки пострибала вперед. Іван перекинуся в повітрі, згрупувався і зіткнувся з дебелим терористом. Світ, позбавлений зброї, де поліція могла дозволити собі хіба гіпнокийки... Цей світ потребував справжніх героїв. Іван схопив за голову і вгатив лоб у лоба. Бідолаха осів на підлогу й оперативники скрутили йому руки. Іван почухав скроню. Перед очима пливло і розпливалося. Героєм бути не солодко.

- Пусто! Він один! - Петренко оглянув кожен закуток.

Комісар Германюк прикусив губу.

- Забираймо. У конторі з ним розберемося.

Невдаху терориста підхопили під руки та потягли до фургона. Він спочатку силував вирватися, а як второпав, що вже безсилий щось змінити, став крити всіх навколо відбірною лайкою. Іван торкнувся своїх вухомовів. Паскудний голос зник, лишивши тільки звуки кроків важких чобіт. У фургоні Іван сів поруч з затриманим, байдуже спостерігаючи, як беззвучно ворушаться його вуста. Праворуч сів Петренко. Він взагалі не зважав ні на що.

Невеличка сіра кімната без вікон. Тьмяне освітлення. Тут лиш один стілець, на якому сидів затриманий і стара лампа, якою сліпили йому в очі. Поводив він себе напрочуд тихо.

- Не колеться, - зітхнув Петренко, коли увійшов Іван.

- І не таких ламали, - зауважив оперативник.

Він відсунув лампу і поглянув арештанту прямо у вічі.

- Ім’я?

- Смірнов Семьон Семьонич. Уже двісті пясят раз спрашуєте.

- Ви знаєте за що вас затримали?

- Бо я руській.

- Це не вирок. Мільйони росіян живуть мирно і щасливо. Але затримано саме вас!

- Я істінний руській! І вас ненавіжу!

Іван знову повернув лампу йому в очі.

- Ми українці — за свободу і проти ксенофобії!

Арештант видавив смішок.

- Ви говоріте про свободу, но не разрешаєте нам говоріть руськім язіком!

Оперативник прибрав лампу.

- Те, що українська мова зараз загальновживана у світі, не значить, що вас хтось обмежує.

- Невже?

- Давайте шукати шлях до компромісу.

- Розмовлять на вашей мове?

- Хоча б.

- Мені не складно, салоїди!

- Тепер, перейдемо до наступного кроку. Назвіть керівників вашої організації, щоб...

- Та за кого...

- ... щоб ми могли вести перемовини задля легалізації вашого статусу. Війна не потрібна нікому. Ні вам, ні нам. А з допомогою компромісу ви зможете стати повноправними членами суспільства.

Той тільки зареготав.

- Ми тут зайві люди. Нам немає місця у вашому світі.

Затриманий колупнув нігтем у зубі та сплюнув. Іван поглянув на Петренка. “Не колеться гад!”

Важкі залізні двері прочинилися. Зайшов комісар.

- Як успіхи? - спитав пан Германюк.

- В процесі, шефе! - віддав честь Петренко.

- Затриманий добродій готовий до співпраці! - посміхнувся Іван.

Комісар зітхнув.

- Залиште нас удвох.

Підлеглі вийшли. Вони не чули, що відбувалося за важкими залізними дверима. Але через п’ять хвилин комісар Германюк вийшов сяючи від задоволення.

- Хлопці... Є контакт! Завтра відбудеться велика сходка “Дітей Орла”. Тож будьте готові!

- Але...

- Але, шефе! Як?

- Малеча... Росіяни — ниці люди. За пляшку горілки не те що друзів... Рідну матір здадуть!

- Що ви йому пообіцяли?

- Ми його відпустимо.

Оперативники поглянули на комісара круглими очима.

- Але... шефе...

- Один терорист — не проблема. Схопимо ще раз. А такий шанс випадає раз на сторіччя!

Він потер руки.

- Відпочивайте! Завтра ви мені потрібні!

Іван зайшов до суші-бару і сів за найдальший столик. Офіціант підійшов і люб’язно вклонився.

- Борщ, будь ласка! - сказав оперативник.

- Одну хвилину, пане!

Парубок стомлено вмостився на канапі та дістав косяк. Так добре після важкого дня відчути себе звичайною людиною. Дим конопель та ситний борщ наповнювали думки певною легкістю. Іван дістав з кишені олівця і став малювати на серветці малюнок. Очі. Обличчя. Волосся. Довге чорне волосся. Такі милі риси, що він ні на мить не міг забути. Марічка. Звичайна історія. Ось вони разом. А ось він скурює косяк... і вже вона зникла. Наче її не існувало. Марічка...

- Іване, тобі ніколи не спадало на думку... що ми, українці, варті чогось більшого, ніж гасати по всьому світові та шукати всіляких екстремістів? - запитав Петренко.

- Остапе Степановичу, вам що мало платять? - здивувався той.

- Ні. Я не про це. Я про всіх нас загалом. Ми могли б виплекати у світовій спільноті наші слов’янські цінності. А замість цього не маємо власних.

- Остапе Степановичу, наша цінність якраз у тому, що ми цінності нікому не нав’язуємо. Я впевнений, що людство має пройти певний шлях, перш ніж перейти на новий рівень. І років через сто нам не доведеться нікого ловити.

- Іване, просто якби ми вже зараз більш жорстко пропагували свої принципи, ми могли б вже зараз жити у кращому світі.

- Остапе, не знаю, що вам не подобається. Мене особисто задовольняє, що я можу прийти у кожен заклад, з’їсти борщ і викурити косяк. Мені приємно, що кожен кухар поважає мої права. І я не змушую їсти борщ усіх.

- Я не про борщ. Борщ мені готує дружина.

Фургон зупинився.

- Панове! Готуйте гіпнокийки! - проголосив комісар.

Три групи безпеки зайшли з трьох сторін. Одна спустилася з дирижабля на дах. Друга зайшла з чорного входу. Комісар і решта вирішили постукати в парадні двері. Все трапилося напрочуд швидко. Їм відчинила дебела чорношкіра жіночка. На її обличчі застигли переляк і здивування, коли лоба торкнувся гіпнокийок. Оперативники майнули у дім. Швидкий огляд. Пусто. Пусто. Замкнені двері. Удар ногою. Вітальня. Гурт людей, що сидять колом взявшись за руки. Метушня. Люди біжать до вікон. Але скло летить на друзки й з них вистрибують оперативники в чорному. Тріскіт гіпнокийків. Тіла застиглі в незручних позах. Чоловіків. Жінок. Дітей. Всього десь душ з десять. Всі не рухаються. Крім однієї дівчини, схожої на відьму. Вона дриґала ногами й руками. Кричала “Чур мене! Чур!” І раптом вигнула спину і стала давитися піною з рота.

- Епілептичний припадок! Допоможіть їй! - крикнув комісар.

Іван замахнувся на неї ще раз гіпнокийком. Але він помилився. Навіжена згребла зі столу синього попелу і кинула його у камін. Іван спочатку подумав, що це звичайна імітація, що стоїть у кожній квартирі. Але вогонь виявився справжнім. Він спалахнув аж до стелі й кімната наповнилася ядучим димом.

- Маски! Швидко!

Групу безпеки не треба було прохати двічі. Іван і собі увімкнув фільтрацію повітря. Але в наступну мить зрозумів, що забув про божевільну жінку. Вона стягнула з нього маску і повалила на підлогу. Їхні обличчя опинилися впритул. Хлопець поглянув у її очі... Очі Марічки... Він відсахнувся. І вродливе обличчя враз набуло рис старечої відьми.

- Чур мене! Чур! - крикнув Іван.

Відьма зареготала. Її сміх був істеричний і моторошний. Він все ще лунав у вухомовах Івана поки побратими виносили його на свіже повітря.

- Ваня, ти как? - нахилився над ним Петренко.

- Шайзе! Волдемар! Вас хат да хексе гемач! - протарабанив комісар.

- Вейт пліз! Хі стак!

- Маджо ва нані?

Хлопця вивернуло назовні. Якими мовами до нього звертаються?

- Петренко...

- Да! Ето я — Петров! Как ти?

Стоп! Що зробила та відьма!

- Петренко! Якого біса ти Петров?

Всі дивилися на нього круглими очима.

- Що він верзе? Я його не розчув, - почув хлопець тихий шепіт у свої вухомовах.

Іван зітхнув.

- Я в нормі. Вже кращає.

Лікар помахав рукою перед очима.

- Еван! Хау мені фінгерс?

- Сім.

- Окей. Хі файн. Ноу натс ебаут.

Добре. Все файно. Немає приводу хвилюватися. Чому одне накладається на інше? Дивне відчуття, яке неможливо описати. Як про це сказати? Ще запроторять у божевільню.

- Шеф! Я в нормі! Просто в голові запаморочилося! - хлопець підняв руку і спробував встати. Йому вдалося.

Комісар посміхнувся.

- Камраден! Іх бін арбайтен ахтунг кейнен сі мане узуфріденхейт! Шнель! Шнель! - затараторив Германюк. Іван розчув тільки “Хутко! Хутко!” Всі заполошилися та побігли у справах. Вивести затриманих. Відправити їх у відділок. Запечатати місце пригоди кольоровою стрічкою. Розігнати витріщак і цікавих.

Іван стомлено сів у фургон поруч з водієм. З-заду у клітці не могли вгамуватися затримані. Вони кричали, що все це помилка і вони ні в чому не винні. Іван раз у раз стукав по своєму вухомову, але не міг позбутися їхніх голосів. Місто за вікном жило своїм життям, тисячі машин снували по всім рівням естакад. Фургон виїхав на найвищу дорогу. Іван поглянув ніби вперше на височенні шпилі хмарочосів. Невже... Ні. Нісенітниця.

- Давай, Вань, может ти єго раскусіш!

Давай, Іване, я в тебе вірю! Петренко посміхнувся і поплескав хлопця по плечу. Іван кивнув і зайшов до кімнати без вікон. Затриманий сидів дивлячись в одну точку. Наче перебував поза межами реальності.

- Ім’я! - оперативник вивів його з катарсису.

Затриманий аж підстрибнув на стільці.

- Що!?

- Скажіть ваше ім’я, будь ласка, - твердо промовив Іван.

Підслідний аж засяяв.

- Нарешті! Хоч одна нормальна людина! - зітхнув він.

- Скажіть ім’я, - повторив оперативник.

- Гарбузенко Гнат Павлович. Я вже думав, що в світі не лишилося жодного українця! - чоловік поправив свого чуба. Він із захватом дивився на Івана.

- Ви знаєте, за що вас затримали?

- Це якась помилка! Нам сказали, що є трава, що показує справжній стан речей. Я подумав... Кальянчик? На шару? Чому б ні! А коли вдихнув — то всі навколо стали говорити якоюсь тарабарщиною! Я хотів вже встати й піти, аж тут нагрянули ваші та почалася чортівня!

Чоловік хапав ротом повітря.

- Ви мені вірите?

Іван кивнув.

- Так. Я вам вірю. Але попрошу детально відновити перебіг подій. Від ваших свідчень залежить успішність слідства. Чим швидше ми знайдемо справжніх негідників, тим швидше ми вас відпустимо і тим швидше ви повернетеся до звичного життя.

- Що вас цікавить?

- Де ви отримали запрошення на цю подію?

Чоловік прикусив губу.

- Вибачаюся, мені важко зібратися з думками. Пам’ятаю один з моїх товаришів звільнявся зі старої роботи. Повів нас усіх у грузинський ресторан. Ми там замовили собі вегетаріанську вечерю. Потім прийшов якийсь чоловік. Сказав нам “Гамарджоба”... Вони про щось лаялися з офіціантом. Мені стало цікаво, що ж вони теревенять... От я і попався...

Бідолаха нервово заламав пальці.

- Будьте спокійні. Я зараз вирішу ваше питання, - запевнив його Іван.

Комісар сидів у своєму кабінеті звідусіль оточений голографічними екранами. Його голос не змовкав ні на секунду, звертаючись до різних людей, що були на лінії. Іван не розумів ані слова. Він затримав дихання, щоб якось згаяти час, поки шеф зверне на нього увагу. Тридцять секунд... Сорок... Мозку забракло кисню. Іван відчув спалах нудоти. Із зусиллям стримався. І раптом усвідомив, що голоснішає у вухомовах.

- Іване! Ти щось хотів? Кажи вже!

- Я допитав одного із затриманих.

- Того, що називає себе українцем? І як?

- Він запевнив мене, що ні в чому не винен.

- І ти йому повірив?

- Так.

- Всі решта кажуть, що це він всіх запросив.

- Вони брешуть. Певно хочуть зробити цапом-відбувайлом. Він був на цій події вперше і зізнався мені, як його завербували.

Комісар Германюк підняв брови. Розгорнув на голографічному екрані стенограму з допитом.

- Грузинський ресторан? Цікаво... Цікаво... Але нам потрібно більше зачіпок.

- Ми можемо зробити рейд по всіх...

- Стоп! Щоб всіх сполохати? Ні, треба працювати тихіше.

- Добре, - кивнув Іван. - Затриманого можемо відпустити?

- Ще чого! Будемо ми ще відпускати всіх наліво-направо!

- Ваша правда. Будуть ще накази?

- Іди відпочивай, Іване. Кажуть, ти сьогодні мало не вдихнув дурно-диму.

Іван кивнув і рушив до дверей...

- А що з тією жінкою, що стягнула з мене маску?

- Та дівчина божевільна. З нею працюватимуть найкращі гіпнологи. Вона не у нашій компетенції.

- Я міг би її допитати...

- Відпочивай, Іване, ти гарно попрацював.

Оперативник вийшов з кабінету. І мало не збив з ніг Петренка.

- Вибач, Шпаченко! Я ненароком!

Іван охнув від несподіванки.

- Скворцов! Что ти на меня уставілся как баран на ворота? - випалив Петренко.

Хлопець хапав ротом повітря. І панічно зрозумів, що звуки навколо набувають нової виразності.

- Та... так... з шефом балакав, - взяв себе в руки Іван.

Петренко поплескав його по плечу. І пройшов у кабінет начальника. Хлопець якийсь час стояв, а тоді бігом чкурнув на вулицю. Вдихнув на повні груди. Що це шумить? Невже вітер? Збирається ураган? Ні. Це просто шелестить маленький протяг. А це що? Не можуть електромобілі так ревти! Їм немає чим шуміти! А це що? Загадка... Але він мав це все помічати раніше!

Його улюблений суші-бар зустрів звичною тишею. Але зараз ця тиша наче дзвеніла.

- Конішуа! - привітав його офіціант. Розкосі очі дивилися як завжди спокійно і з повагою.

Іван знесилено опустився на стільчик.

- Борщ, будь ласка.

- Чоттоматте!

Борщ тут завжди готували смачний. Але що такого сьогодні у його присмаку? Бісова відьма! Іван звичним рухом дістав косяк. Треба розслабитись. Треба вдихнути дим. Випустити пару...

- Хіретсу ні са реру! - кинув офіціант проходячи повз.

- Дякую! - сказав Іван і затягнувся.

Хлопець дістав олівця і заповзявся малювати на серветці. Відточені рухи пальців. Вивірені лінії. Але чого нічого не виходить? Чому риси інакші? Чому він пам’ятає Її геть іншою? Марічка... Іван зім’яв серветку і взяв іншу. Кілька разів вдихнув і видихнув. Загасив косяк у попільничці. І став писати вірш...

- Я буду молотися богу...

Щоб він казав мені путь.

Я пройду із ним цю дорогу,

Тебе щоб у сні не забуть...

Петренко зааплодував.

- Ваня! Я всіґда ґаварю, что нікто не цитіруєт Пушкіна лучше тебя!

Іван промовчав. Він не знав, як сприймати цей комплімент. Чи є у цьому божевільному світі бодай хтось, хто сприймає його таким, як він є?

- Іване Шпаченко? Доброго дня.

Хлопець аж підстрибнув з несподіванки. Він крутнувся на стільці та ненароком скинув фото Марічки, що тримав на робочому столі. Зі злістю нахилився щоб його підняти. Але замість цього не зміг відірвати погляду від струнких жіночих ніг. Вище була синя строга спідниця. Діловий жакет. Підступне декольте. Погляд... Погляд, що наче бачив наскрізь... Обличчя жінки було вродливим, але зовсім не схожим на Марічку. Білявка. В ній була певна симпатія, але інша. Небезпечна.

- Так? - сказав Іван.

- Іван Шпаченко? Правильно? - ще раз перепитала жінка.

- Це я.

Оперативник все ж підняв фотографію і байдуже повернувся до звичної бюрократичної роботи, якою нудився весь ранок, поки Петренко не спитав, як видався відпочинок.

- Вероніка Бекхем. Відділ внутрішніх розслідувань, - подала руку жінка.

Іван не виказав здивування. Це мало трапитися. Він потис руку і поглянув у блакитні очі.

- Дуже приємно. Чим можу бути корисний?

Вероніка посміхнулася.

- Мені сказали, що під час спецоперації з вас спала захисна маска.

- Я вже говорив з цього приводу з нашим лікарем Левсі. Він підтвердив, що зі мною все нормально.

- У мене в цьому немає сумнівів. Але під час спецоперації ви не помічали нічого дивного?

- Тільки короткочасне запаморочення.

- А галюцинації?

- Я знаю, до чого ви хилите. Звісно було дещо дивне, але все минулося, щойно я вдихнув свіжого повітря.

- Рада це чути. А ще щось незвичне?

Іван замотав головою.

- Ніхто не казав щось таке, що не мав казати? Чи робити речі, що не мав робити?

Оперативник знизав плечима.

- Що ж... Якщо у Вас є час... Я б, - Вероніка приклала палець до підборіддя, - я б хотіла запросити Вас в одне місце.

Посмішка.

- Не буду ж я відмовляти людині з відділу внутрішніх розслідувань.

- Відмінно! Ходімо.

Цікавий заклад виявився мексиканським рестораном. Вероніка замовила собі тако, начос та орчату. Іван поглянув меню, і повторив її замовлення. Дівчина підняла брову.

- Зазвичай ви всюди замовляєте борщ, - сказала вона.

- Мексиканці додають туди забагато перцю.

- Ясно. Саме тому вам ця справа більше подобається у японців.

- Схоже ви знаєте про мене все.

- Я знаю про вас більше, ніж ви думаєте!

Вероніка склала пальці в замок, підперла підборіддя і багатозначно подивилася на Івана.

- В нас це називається когнітивна інтроспектива. Цей метод годиться для роботи з підлітками, - позіхнув оперативник.

- Марічці ти теж таке казав?

Іван постукав пальцями по столу.

- Люба пані! Я — нормальна людина! Що ви від мене хочете?

- Щоб ви зізналися, що божевільний!

Хлопець видавив смішок.

- З чого ви взяли, що в мене щось не так з головою?

Вероніка нахилилася трохи вперед і поглянула з-під брів.

- Іване, поясню ситуацію. У кожної людини, що наковталася дурно-диму, починаються галюцинації та психози. Вони зриваються на найменшу дрібницю. А ви продовжуєте жити так, наче нічого не сталося. Ви хоч уявляєте, на скільки це підозріло?

Іван розправив плечі та склав пальці в замок.

- Вероніко, я — оперативник з десятирічним досвідом. Нас обирали з людей з найміцнішою психікою. То ж всі закиди я вважаю безпідставними. Я вірний ідеалам Світової Спільноти й розумію всю важливість своєї роботи.

Дівчина загадково всміхнулася.

- Іване... Ви не помічаєте в мені нічого особливого?

Хлопець відкрив рота. Погляд ковзнув до діамантової обручки на пальці. До золотих сережок у формі троянди. Що його непокоїть в цих сережках? А щоб вас! У неї у вухах не було вухомовів! І він помітив це тільки зараз!

Іван зареготав.

- Старішаю, - зітхнув він.

Дівчина закурила цигарку. Іван вловив аромат ментолу.

- То що? Вас дійсно не занепокоїло те, що моє прізвище Бекхем і ми з вами спілкуємося українською мовою?

- Вероніко, хто Ви?

- Я — поліглот.

Запала тиша.

- Це не діагноз.

- Це якраз діагноз. Ми не сприйнятливі до вухомовів. Ми не сприятливі до дурно-диму. На нас не працюють гіпнокийки. І саме тому ми керуємо світом.

- І поневолюєте українців?

Вероніка зробила затяжку.

- Іване, Ви самі казали, що цінуєте ідеали Світової Спільноти. Скажіть, чи могли б ви нормально співпрацювати з інспектором Петровим, якби він вам постійно казав про “факін грейт рашин сол”?

- Заради миру у світі можна піти на все.

- Це “все” почалося зі звичайного мобільного додатку, що синхронно перекладав мову іноземців на ділових зустрічах. Додаток набув популярності й люди вже не могли уявити без нього свого життя. А потім ми зрозуміли, що світ став набагато кращим, коли люди чують тільки те, що хочуть чути.

Іван поглянув у вікно.

- Що такого хотіла сказати мені Марічка перед тим як покинути?

- Краще біжи, - всміхнулася пані Бекхем.

Івана не треба було просити двічі. До дверей прямували двоє людей у чорному.

Акт Другий.

- Хлопці! Він там її гвалтує! - крикнув він вискакуючи із дверей.

Секундної затримки вистачило, щоб чкурнути вулицею і змішатися з натовпом. Їм знадобилася ще секунда, щоб второпати, що в ресторані нікого немає. Але Іван вже був далеко. Розслаблятися ще рано. Район мали оточити кільцем.

- Я дуже поспішаю! У мене дитина в дитячому садочку! - проштовхувався він крізь натовп.

Ресторани. Магазини. Вулиця повна людей. Рятівна монорейка. Іван заплющив очі й перестрибнув через турнікет.

- Гамарджоба!

- Гамарджоба, дзма, він моквареса ар еджебс, іґі тавіса мтерія!

Іван закрутив головою.

- Вибачте. Я не розумію.

Чоловік за шин-квасом вирячив очі.

- Як? Ви ж судячи з акценту — справжній мегир з Руставі!

- Ні. Я з Києва.

Господар всміхнувся.

- Нічого! Для брата нам нічого не шкода! Шашлик! Вино! Чи може борщ?

Хлопець вдихнув солодкі аромати.

- Ні. Дякую. Мені просто треба сховатися.

Георгій зупинив машину. Іван визирнув у вікно і мало не зойкнув зі здивування.

- Нащо ви мене сюди привезли? Тут же проводили спецоперацію!

Його новий друг зареготав.

- А ти думаєш, ці ідіоти за всім слідкують? Ще б пак! Та їм просто клепки не вистачить, щоб подумати, що ми маємо стільки нахабства!

Водій відчинив дверцята.

- Ходімо!

Вони вийшли. Будинок зовсім не змінився з тої пори, як чорношкіра жіночка відчинила двері групі безпеки. Кольорова стрічка була на місці. Георгій її обірвав і штовхнув двері. Всередині було темно і порожньо. Іван відчув певне дежавю, заходячи у коридор. Порожні кімнати. Гармидер. Вітальня з каміном. Справжнім каміном. Іван пройшов вперед і нахилився перед ватрищем. І де вони беруть дрова, якщо у світі не лишилося жодного дерева?

- Попався!

Тріскіт гіпнокийка. Коли чуєш цей звук, то просто не встигаєш здивуватися. Пропадають всі думки. Припиняється внутрішній монолог. Іван впав на спину і байдуже дивився, як три постаті в чорних масках лоскочуть його зарядами. Вдих. Видих.

- Что, Ваня! Предатель! Думал спрятаться!

- Ю ен ідіот, Еван!

- Шайзе! Ер вар унсер камраден!

Розряди накочувалися хвилями. Цікаво... А як працює гіпнокийок?

- Слава Україні!

Петренко-Петров не встиг здивуватися. В його очах застигли злість та зневага, коли в рота втрапило вістря власного гіпнокийка. Доктор Левсі залишився реготати на підлозі. Комісар махав руками та віддавав накази. Колишні колеги затихли й застигли в незручних позах на підлозі. Іван сперся на камін. У голові все ще паморочилося. Крутити кульбіти в напівпритомному стані не просто.

- Ну й гопак ти станцював!

Георгій у захваті заплескав у долоні. Іван поглянув на нього наче вперше побачив.

- Ти знав, що тут засідка!

- Так!

- Але чому?

- Ми тебе перевіряли.

- Навіщо?

- А стали б ми приймати до себе опера! З вас станеться заслати до нас подвійного агента!

Іван кілька разів глибоко вдихнув і видихнув. Думки яснішали. У ньому спалахував гнів.

- І що далі?!

Георгій посміхнувся і махнув рукою.

- Ходімо. Познайомлю тебе з Морфіусом.

Вони вийшли у коридор і рушили до сходів. Іван нарахував сімдесят сім сходинок. На найвищому прогоні були двері до мансарди. Георгій відчинив їх та запросив увійти.

Стара занедбана кімната була захаращена різним мотлохом. Але біля вікна був вільний простір зі старим антикварним кріслом.

- Вітаю, Іване! - посміхнувся чоловік у кріслі. Він відкинув каптур. Це був Гнат Гарбузенко. Саме той українець, якого оперативник допитував після спецоперації, на якій він надихався дурно-диму.

- Десь я Вас вже бачив! - Іван поглянув у глиб чорних скелець без дужок на його носі.

Чоловік у кріслі розтиснув руки. На його долонях дві пігулки.

- Правила ти знаєш. Синя — повернення до звичайного життя. Червона — крок у невідомість. Ти маєш зробити вибір.

Іван підійшов і в нерішучості застиг перед Морфіусом-Гарбузенком.

- Давай дві!

Акт Третій

Біла стеля. І тиша. Абсолютна тиша. Це Рай? А чому так тихо? Іван торкнувся своїх вухомовів. І виявив замість них величезні навушники. Пальці відчувалися слабкими та чужими, але хлопець все ж стягнув їх з голови. Шум і гам накотили наче цунамі.

- Кіо міракло естас це ла секва нівело?

- Халту! Лі векіґес!

- К’єль оказіс?

Він роззирнувся. Звичайна на вигляд лікарняна палата. Люди в білих халатах. Жодних сумнівів. Це психіатрична лікарня. Але чому всі розмовляють якоюсь незрозумілою мовою? Люди в білих халатах нахилилися над ним і стали сперечатися. Раптом підійшов поважний чоловік з сивою бородою. Він пильно поглянув на Івана. Всі розмови одразу стихли.

- Алвоку інтерспетістон! - сказав він.

Здивуванню хлопця не було меж. До кімнати забіг Гнат. Той самий українець, але теж у білому халаті.

- О! Іванчик! Радий бачити тебе у реальному світі!

- Гнате, це Ви?

- Так, це я.

- Що це за місце?

- Це реальність.

- Чому я тут?

- Взагалі-то, ти мав би перейти на наступний рівень ілюзії. Але схоже я не один такий псих, що наковтався обох таблеток!

Він повернувся до лікарів і став їм щось казати. Іван не розумів ані слова. Всі розійшлися крім поважно чоловіка з бородою.

- Іване, знайомся! Це — Мирослав Робертович! Голова центру для людей з особливими лінгвістичними потребами.

- Іру ал ла пункто, - кивнув той.

- Приємно. А якою мовою тут всі балакають?

- Це глобальна мова есперанто. Нею спілкується весь здоровий світ.

- Що значить “здоровий”?

- Значить “позбавлений хвороб”!

- Яких ще хвороб?

- Наприклад — націоналізму. “Націоналізм” — це розлад особистості, що спричинений логічною ілюзією, наче співгромадяни хворого чимось кращі за інших.

- І ти в це віриш?

- Я вірю, що світ став безпечним, коли в ньому ізолювали всіх психів.

Іван привстав з ліжка.

- То я — псих?!

Мирослав Робертович м’яко опустив його на подушку.

- Транквіла! Транквіла! Гнате, лі не девас зоргі!

Гнат кивнув.

- Ви праві, я зараз його заспокою.

Він взяв Івана за руку.

- Друже, я знаю, що ти відчуваєш. Але те, що ти прагнув позбутися ілюзій — це означає, що в тебе є шанс на зцілення.

- Тобто?

- Ти можеш жити здоровим життям у здоровому світі.

Тиша. Секунда. Дві...

- То мене не накачають транквілізаторами?

- Хіба ти щось утнеш.

Іван опустився на подушку і розслабився.

- Гаразд. Поспішати нікуди. Я зачекаю.

- Гнаат! Малбона уло безонас транквілон, - кивнув Мирослав Робертович.

Пройшло кілька днів тестів. Потім кілька діб реабілітації. І хлопцеві дозволили виходити в парк. Де вони взяли дерева? Їх же всіх знищила Третя Світова! Вижили тільки ті люди, хто ховався у бункерах! Парубок на всі груди вдихав свіже повітря. І не міг надихатися. В усіх вилазках його завжди супроводжував Гнат. Їм було про що поговорити.

- Гнате, хто ти взагалі? - спитав Іван.

- Я — письменник.

- І що ти пишеш?

- Різну складну філософію, яку ніхто не розуміє.

- Може варто писати щось простіше?

- Я поважаю своїх читачів. І впевнений, вони знайдуть у моїх творах те, що шукають.

Він зітхнув.

- Так вже сталося, що я досить критично до всього ставлюся. Але мені дозволили залишитися тут і допомагати прокинутися тим, хто ще має хоч якісь шанси.

- То що ти робив у тому будинку?

- Я там періодично збирав різну цікаву публіку. Але всі вони були безнадійні. І от я не міг навіть уявити власне везіння, коли доля послала мені тебе!

- То ти мені брехав!?

- А ти мені повірив?

Мовчання.

- Гаразд, ходімо у місто. Я думаю, мені є, що тобі там показати, - махнув рукою Гнат.

Хмарочоси так само підпирали своїми шпилями небо. Багаторівневими естакадами так само снували тисячі автомобілів. Мільйонний натовп людей заповнював вулиці. Іван не міг би сказати, що щось змінилося. Але погляди людей були іншими. І всі віталися з ним на есперанто.

- Ми майже прийшли! - Гнат потяг його до однієї з торгових зал.

Ресторанчик, до якого вони зайшли, мав назву “Скромна Хата”. Яких людей тільки тут не було! Азіати. Чорношкірі. Араби. Всі теревенили між собою на есперанто і ні на що не зважали.

- Чого ти мене сюди притяг? Це певно єдине місце у світі, де жодного українця!

- Це єдиний заклад у світі, де можна поїсти борщ.

- Тобто?

- Його відкрив один з психів. Таких як ми з тобою.

Вони сіли за вільний столик. Іван взяв меню. Від різноманіття страв мерехтіло в очах.

- Я б зараз би не відмовився скурити косяк. Але розумію, що це розлад поведінки.

- Ми можемо запхнути тебе назад до ілюзії.

- Дякую, я вже виспався.

Іван узяв серветку. Скільки таких він розмалював у минулому житті? Тепер це не мало значення. Знайти божевільну українку серед мільярдів здорових людей — нереально.

- Панове щось замовлять?

Хлопцю забракло повітря. До нього звертаються українською! Але як? Він підняв очі. Офіціантка була вбрана у традиційний історичний український одяг. Вишиванка. Спідниця з фартухом. Червоне намисто. Вінок на волоссі. Чорному волоссі. Такому як у Марічки. І погляд. Такий самий як... Марічка!

- Сіньорой хавас йон ордіґі? - повторила вона.

- Суп з галушками! А йому – борщ! - випалив Гнат.

Іван хапав ротом повітря. Дівчина записала замовлення і пішла. Хлопець ще секунду дивився їй услід...

- Марічко!

Вона озирнулася. Іван зірвався і побіг до неї.

- Іване, нам неамає про що розмовляти.

- Я тепер прокинувся! Як і ти!

- Ти не міг мене слухати тоді. Не зможеш і зараз.

- Чому ми не можемо знову бути разом?

- Любов – це хвороба. Це логічна ілюзія, що той, кого ти любиш кращий за всіх інших.

- Марічко...

- Я здорова людина. Хоч і змушена працювати в божевільному закладі...

- Марічко...

- Вибач. В мене вже є чоловік і діти.

Вона розвернулася і пішла. Іван повернувся до Гната. Сів за столик. Зім'яв серветку.

- То як? - спитав Гнат.

- Нам місце тільки у божевільні, - зітхнув той.

Акт Четвертий

Стук у двері.

- Заходь, Іване!

Комісар Германюк сидів за своїм столом і не відривав погляду від голографічного екрана. Іван помітив, як спалахнула картинка схожа на те, наче дивишся у два дзеркала, що поставили одне навпроти одного. Комісар весь час слідкував за всім його очима.

- Здивований?

- Ніяк ні. Десь такого я й очікував.

Комісар згорнув екран.

- З чим прийшов, Іване?

Хлопець випрямив спину.

- Шеф! Я готовий повернутися до роботи та ловити психів із психів!

Пан Германюк посміхнувся.

- Іване! Ти справжній професіонал! Я радий, що нам пощастило співпрацювати!

Вони потисли руки.

- Берейт, камрад?

- Іммер берейт, Шеф!

У мексиканському ресторані був галас. Грала музика і співали живі музиканти. Народу стільки, що й миші не пробігти! І все ж гострий погляд оперативника відразу підмітив пару, котру шукав.

- Ві ноу еврісин ебаут ю, - сказала Вероніка рудому хлопцю, що сидів з нею за одним столиком.

- Ю ноу насинг ебаут мі! - вигукнув той.

- Беттер ран! - прошепотів Іван йому на вухо.

Бідолаху не треба було прохати двічі. Він кинувся до виходу й Іван зі спокоєм спостерігав, як люди в цивільному його підхоплюють під лікті та виводять назовні.

- Аматори, - зітхнув оперативник.

Вероніка закурила цигарку.

- Здивована, що ти повернувся.

- Один українець нічого не змінить. Але сотня вже...

- І саме тому ти попрохав підімкнути тебе назад до гіпнотизатора?

- Не існує ніяких гіпнотизаторів. Світ не ілюзія. Просто треба знати, як замовити таксі.

Цигарка випала з пальців Вероніки.

- Як! Як ти здогадався!

Іван сів навпроти неї.

- Спочатку я не знав, що мені не подобається у хмарочосах. А потім зрозумів. Земля — величезна куля! І ми бачимо її пласкою, бо дивимося під обмеженим кутом зору.

- Але як! Я все одно не розумію! Що за койот тебе вкусив?

Іван підсунувся до неї ближче.

- Поглянь на цей стіл. Припустимо стіл — це все, що ми можемо осягнути. Мексиканці це називають Тональ. А все, що за межами стола — Нагваль.

- То ти...

- Так. Але є ще дещо третє. Сакральне і таємниче...

Іван підсунувся до неї ще ближче. І поцілував вуста. У неї був смак ментолу. Вона відповіла взаємністю.