Просто повір

- О, ви знову в просторі! Доброго ранку! І що там новенького?

- Доброго ранку. Та, нічого особливого. Маємо нову туманність, яка тільки-тільки почала зароджуватися у четвертій сфері. Її буде ще не скоро видно.

- Із Системи сповіщень не було?

- Ні. Я, правда, бачив, що на планету 2-1138925 упало кілька дрібних чужорідних об’єктів, але ніхто не просив допомоги. Отже, вона не потрібна.

- А ви що робите?

- Як бачите, спостерігаю. Планета 7-9448412.

- Досить віддалена. Аж сьома сфера… А, та це ви знову вивчаєте вашу улюблену відсталу цивілізацію? Не розумію, як вам, видатному вченому, це може бути цікаво?

- Не розумієте? А чи багато ви про неї знаєте, щоб вважати цікавою або нецікавою?

- Знаю стільки, скільки відомо Системі.

- В тому-то й річ, що даних маємо надто мало. Це означає, що наші уявлення про неї та її жителів можуть бути хибними.

- Вони ж не приєднані до Системи. Вони настільки примітивні, що вважають свою планету єдиним носієм життя. Хіба це вам ні про що не говорить?

- Не всі так вважають. Згоден, ця думка побутує серед більшості жителів, але усе ж є й такі, що здогадуються про присутність розвинутого життя ще десь у Всесвіті. Й мають рацію.

- Звідки такі відомості? Вони ж суперечать офіційній інформації.

- У мене, звичайно, немає доказів, тому поки що я не можу належним чином обґрунтувати. Для цього, як ви знаєте, потрібні експедиції. І справа не в тім, що їх досить складно організувати, а в тім, що ми не повинні втручатися в розвиток їхньої цивілізації. Нехай розвивається так, як це було запрограмовано з самого початку. Нехай повільно, нехай з недоліками. Але ми повинні лише терпеливо спостерігати та вивчати, як це вже робимо хтозна-скільки часу, адже пряме втручання неодмінно призведе до руйнації їх первинного світу. Розумієте, ця планета унікальна, і все, що існує на ній зараз, має неабияку цінність для науки.

- Вельми пізнавальна лекція. А вам не здається, що поки ви оце будете спостерігати з відстані семи сфер, то вони самі себе знищать? Тільки подивіться, навіть зараз видно: скільки сміття обертається навколо планети! І це лише орбіта, а що ж тоді твориться на поверхні? Відбуваються різкі зміни клімату, стихійні лиха у різних місцях, і винні у тому самі жителі. Вони вбивають один одного, знищують живе. Дійшло навіть до вибухів із викидом величезної кількості радіації та до штучної зміни генів…

- Що свідчить про неабиякий розвиток певних галузей знань!

- Вони що, хіба не розуміють, до чого це призведе?! Нам треба негайно втрутитись і приєднати їх до Системи. До речі, зараз це питання активно оговорюється. Найближчим часом, напевне, буде прийняте відповідне рішення.

- Ні в якому разі цього не можна робити!.. А тепер подумайте: справді, всі істоти планети періодично зазнають лиха. Але ж основні структури живого залишаються сталими. Це легко пояснюється тим, що основою їхнього життя є вуглець кисень та азот-водень (а наше – на основі всього лише титану і ртуті). Це дає живим формам унікальну здатність, якої не має жодна заселена планета у системі (і ми в тому числі) – самовідновлення… В будь-якому разі, для досліджень потрібен час…

*          *          *

Над обрієм блиснули перші промені Сонця. Навряд чи хтось помітив цю подію у безмірно широкому просторі Всесвіту, де є значно яскравіші зорі. Почався новий день.

Того дня він, пересічний житель своєї планети, прийшов до лікарні здавати донорську кров. Із того все почалося. Взагалі не любив білі халати, білі стіни та різкий запах ліків. Дотримувався принципу, що звертатися до них усіх треба лише тоді, коли потрібна негайна реанімація (бо в такому разі другого виходу немає). Але тут ситуація була інакша: не йому потрібна була допомога, а він допомагав.

Вирішив зробити добру справу. Як би це банально не звучало. Вона просила його. Сталася автокатастрофа, в якій постраждало багато людей. Вона теж там була, але залишилася ціла, навіть без синців чи подряпин. Хіба що, тільки переляк.

Наперед уявляв собі цю картинку. Як сидить за столом, п’є чашку теплого вина і дивиться у вікно. Навіть смішно трохи. Хоча, кров усе-таки може врятувати комусь життя. Тому її цілком непогано обміняти на вино. Але ні. Не так сталося. До нього просто підійшов лікар через якийсь час і попросив відійти в сторону. Мав сказати щось важливе, не для сторонніх вух. І сказав. Як грім із ясного неба.

Брехня! Не може бути. А може, це брехня. Всього-на-всього. Висока ймовірність того, що сталася прикра помилка. Адже це не може бути правдою. Ні. Тільки не з ним. Із ним цього не могло статися. То чийсь злий жарт. То неправда. Ні, ні й ще раз ні!

Вибіг на вулицю та викинув усе геть із голови. Світило сонце. На нього чекало стільки справ. Майже щохвилини дзвонив мобільник: друзі, колеги по роботі, рідні. Обід вже закінчувався. Купив у першому-ліпшому кіоску свіжу випічку та застрибнув до маршрутки. Люди, новини, події. Постійно щось відбувається. І захоплює круговерть часу…

Через кілька місяців потому йшов по вулиці й раптом утратив свідомість. Прокинувся на ліжку в білій палаті та в оточенні великої юрби друзів. Вечоріло. Усі вони жартували: «О, нарешті! Прокинувся. Ти знаєш, що ти 5 годин лежав у комі? Ну як там, тунель бачив? Зі світлом укінці?» «Та де, який тунель! То все побрехеньки. Нема ніякого тунелю зі світлом укінці». Почувався абсолютно здоровим і повним сил та енергії. Вранці лікарі, звичайно ж, категорично відмовилися пускати його додому, але він на те не зважав. Не розумів, що має тут робити. А тому виліз через вікно і спустився по ринві на вулицю.

Однак таки не втік. Через деякий час біль привів його знову до того самого сірого будинку з пластиковими вікнами та зеленим написом «Аптека» над першим поверхом. На стіні висіла ринва, мовби глузуючи… А біль приходив усе частіше і частіше. Причина, очевидно, повинна була бути, але він і гадки не мав яка. Лікарі про те чомусь не хотіли говорити. Ніколи не довіряв поганим передчуттям і здогадкам. А такі закралися у його душі вже давно, й тепер, хоч-не-хоч, доводилося їм довіряти. Біль приходив раптово й неочікувано. Не було іншого рішення, як тупо терпіти його. Адже знав напевне: знеболювальні після регулярного вживання викликають залежність, наркотичну залежність. Рано чи пізно. Неодмінно. Тому терпів і посміхався крізь біль.

Сусіди по палаті виявилися веселими й привітними людьми. Грали в карти. Їх разом було троє у палаті, проте дуже скоро одного виписали. Той, що залишився, мав ноутбук, який ретельно приховував від лікарів та медсестер. Як тільки хтось із персоналу раптом заходив, то сусід у ту ж мить ховав свою забавку під матрац або під подушку. Вони нічого не помічали. Чи, може, тільки так вдавали. А ноутбук таки справді був забавкою. Вночі можна було слухати музику через навушники – кожному до одного вуха. Переглядали фото того сусіда, що був власником вищезазначеної забавки: із відпочинку на морі, з позаторішньої екскурсії, просто всякі, які там тільки були. Грали ігри, рилися в Інтернеті, приєднавши маленький модем, бо й так не було що робити. Одного разу ввечері до них навіть зайшов лікар, майже впіймавши на гарячому , і запитав погрозливим тоном: «У кого тут вай-фай?» На що отримав відповідь спросоння: «Що?.. Де?.. А, напевно, в палаті через стінку…» Як він здогадався? Мабуть, став погано працювати телефон або радіо.

Звичайно, всі ці мізерні пригоди потрібні були лише для того, щоби відволікати себе від нападів дикого болю. Боротися із ним зусиллями свідомості було вже майже неможливо. Їм, правда, обіцяли, що все те скоро минеться, не дивлячись у вічі. Брехали. Навіщо? Медсестра постійно приносила великі купи різнокольорових таблеток. Деякі з них викидав за порадою сусіда – точніше, не викидав, а відкладав до шухлядки, чим потім вони вдвох грали у шахи.

*          *          *

- …Ви певні того, що кажете?

- Абсолютно. Саме завдяки здатності живого відновлюватися воно існує на планеті 7-9448412. Взагалі, її жителі мають великий потенціал до розвитку, а ми свій вже майже вичерпали.

- Справді? Це малопомітно. І це всього лише гіпотези, на які ви дарма витрачаєте час.

- …Адже вони ще не навчилися використовувати свої резерви у більшій мірі, проте колись неодмінно до цього дійдуть. Вони ще поки багато чого не знають або не вміють використовувати. Домінуюча розумна популяція використовує можливості свого мозку лише на 3%, тоді як могла б, наприклад, обмінюватися думками на відстані. Вони будуть надскладні металеві пристрої, тоді як поки що нічого не знають про тонкі матерії, що могли б усе це замінити. Вони живуть період у 60 – 70 обертів планети навколо зорі, тоді як організми запрограмовані на 300 – 400. У них є багато прихованих над можливостей, про які вони іноді й самі не здогадуються.

- Наприклад?

- Будь ласка. От, хоча би, цей житель. Він хворий і думає, що невиліковно. Проте він може видужати.

- Як?

- А побачите.

- І ви зможете усе це, що мені тут розповідали, науково обґрунтувати? Я не вірю…

- Так! Зможу.

*          *          *

Біль дошкуляв тепер майже постійно. Лікареві про це не казав, але той і сам знав, непевне. Вперто не хотів пити знеболювальних, бо знав, що часто люди вмирають саме від них, а не від хвороби.

Щодня приходили друзі та родичі. Розказували всяку всячину: новини, анекдоти, плітки. Аби про щось поговорити. Якось навіть підслухав, поки спав сусід, як за дверима лікар казав комусь із них, що потрібна операція, а інакше рятунку нема і жити йому залишилося лічені тижні…

А вони все приходили і приходили. Відвідували, так би мовити. Приходили, правда, і до сусіда з ноутбуком, але не так часто. Не хотілося бачити багато облич, які говорять одне, а думають зовсім інше. Вони підбадьорювали, бажали швидкого видужання, а очі їхні видавали лукавість. Дошкуляв біль – невидимий ворог. І не було проти нього зброї, а за те, що було, довелося би заплатити надто дорогу ціну. Цей ворог іноді перемагав його й змушував випити таблетку – за іронією долі, рожеву. Біль мовби випалював по черзі кожен нерв, яких залишалося все менше для того, щоби тверезо контролювати свідомість. Став помічати за собою дратівливість, якої не було раніше. Дратувало багато речей, а особливо те, що вся армія родичів-знайомих приносила йому щоразу дивовижні заморські фрукти (кокоси, манго, авокадо), яких не купувалося раніше. Навіщо все те? Кому потрібне? Йому хотілося жити. Ще твердо надіявся, що видужає та буде жити многая літа. І водночас не міг слухати це ж саме з уст родичів-знайомих, усвідомлюючи невідповідність реальності. Посварився з ними. Зі всіма по черзі. Вигнав і сказав більше не приходити. І не плакати.

Залишився сам. Наодинці з болем. Уже зрозумів давно, що програє цю битву. Пив рожеві таблетки ледве чи не цілими жменями. Найгіршим було те, що поволі втрачав контроль над самим собою. Старі знайомі більше не приходили. Приходили інші: в реальність, у сни. Прилітали птахи на підвіконня, гарно співали та манили за собою далеко-далеко – туди, де цвіли дерева й шуміли хмари. І він вставав, ішов за ними. Аж поки не наштовхувався на скло. Бачив довкола безлічі білих пелюсток весняного цвіту, їх приносив вітер та розсипав повсюди, і ставало світло-світло, як ніколи. Чув, як хтось його кликав. Обертався і бачив сусіда, що сидів на ліжку й не мав сил підвестися, аби теж полетіти. Підходив до ліжка й обережно брав його за руку. Той невдоволено щось бурмотів крізь сон, перекидався на другий бік та ще більше закутувався у ковдру. Тоді темрява різала в очі своєю чорнотою…

Надії згасали. І шанси теж… Раптом одного ранку рвучко відчинилися двері й зайшла вона. Сівши на край ліжка, довго мовчки дивилася у вічі. А потім спитала:

- Ти віриш у те, що видужаєш?

- Це, мабуть, безглуздо… питати…

- Так чи ні?

- Хай так.

- Ти житимеш.

- Звідки знаєш?

- Знаю. І вірю. І ти теж повір. Збери усю волю, яка ще залишилась, і повір.

Із цими словами затиснула в його руці маленьку баночку з таблетками.

- Що це?

- Не питай. Нічого не питай і не намагайся дізнатися, з чого ці таблетки. Просто повір, що вони тобі допоможуть. Пий щодня, а це все викинь. Про те, що ти п’єш їх, не повинен дізнатися ніхто. Навіть він, – кивнула у бік сусіда, який ще спав.  – Вони вилікують тебе. Просто повір у це. Ти повинен жити. І в тебе є шанс. І ти житимеш. Повір, твердо і непохитно, не сумніваючись ні на мить, бо сумнів згубний для людини. Чуєш? Просто повір!

І все. Тільки шматок білої тканини майнув за порогом.

Він повірив. Раптом у душі виникло нестримне бажання жити. Навіть сильніше, ніж було колись. Одним рухом згріб зі столика у жменю рожеві таблетки, а заодно і все, що там лежало, й викинув через вікно на вітер. Так повинно бути. І не інакше. Він житиме, житиме!

Встав на ноги, тамуючи пронизливий біль. Незважаючи на це, вирішив якомога менше часу проводити в ліжку. Збираючи волю в кулак, терпів. Мучився. Виходив часто на балкон у коридорі, сам приносив собі та сусідові їжу з кухні. Коли лікар спостерігав це з квадратними очима й запитував про самопочуття, він відповідав, що все гаразд. І переконував себе самого у цьому. Переконував настільки, що навіть починало здаватися: біль потрохи відступає. Вірив. Твердо і непохитно.

Він, звичайно ж, давно знав про свій діагноз. Здогадався. Проте був певен того, що здогадався правильно. Медики вважали його приреченим, тому й не забороняли всяких походеньок. А він не хотів це розуміти. Хотів жити. Відкинув усі сумніви. Щодня потайки пив таблетки з маленької баночки, кожного разу відчуваючи, як вони додають все більше сили. Згадував її слова: «Ти житимеш. Просто повір!» Хапався за них, наче за рятівну соломинку, та повірив у неможливе.

І досить скоро на подив усім пішов на покращення. А це ж таки було взагалі неможливим! Звичайно, його словам лікарі та медсестри не довіряли, але прогрес став очевидним. Такого ще ніхто з них не бачив раніше. Щоби людина успішно боролася з невиліковною хворобою.

Одного дня лікар сказав йому: «Це неймовірно! Ви одужали. Жодна операція більше не потрібна. Таке вперше у моїй практиці, таке не чувано навіть ніде у світі! Скажіть тільки: як вам це вдалося?» І він не знав, що на це відповісти. Тобто, власне, відповідь була, він тримав її у кишені й щиро тішився, але не сказав.

*          *          *

- Вітаю вас!

- А, дякую.

- Ваша наукова робота виявилася просто блискучою! Скажу чесно: раніше я в те все не вірив і вважав лише видумкою. Ви вже мені даруйте це.

- Ну звичайно, дарую. Не переймайтеся. Я й сам сумнівався в тому, що хтось поставиться до моїх досліджень серйозно.

- Та це ж справжня сенсація!

- А занадто сенсаційну інформацію широкі маси розуміють через кілька поколінь. На жаль.

- То не про вас! Тільки уявити: завдяки одній науковій праці змінили загальну базу даних Системи.

- Не перебільшуйте однак: додали лише кілька фактів про планету 7-9448412.

- Але все-таки!

- То що, скажіть чесно: тепер ви більше не вважаєте їхню цивілізацію відсталою?

- Тільки не ображайтеся, але вона такою і є. Проте резерв для розвитку в тамтешніх жителів справді величезний – мабуть-таки, не побоюся цього слова, найбільший у порівнянні з усіма цивілізаціями Системи. Форми життя там розвиваються дуже оригінально, за такими законами, які ми не знаємо.

- Що ж, кожен має право на власну думку. «Відстала цивілізація»… Хм… Врешті, може, ви й праві. Зазначу тільки, що вони самі знають вагому частку законів розвитку своєї планети. Дослідили. А от чи вдасться це нам – невідомо.

- Ми свою планету теж дослідили. Так зробили всі у Системі… Знаєте, в одному наші з вами думки збігаються точно: 7-9448412 – справді цінний об’єкт для науки.

- Згоден.

- Існує єдина річ, яку я можу вам дорікнути: ви все-таки втрутилися в розвиток чужої цивілізації.

- О, не думаю, що така дрібниця сильно нашкодить. Потрібні були хоч якісь докази… Я ж не приєднав їх до Системи!

*          *          *

Звичайно, він зрадів. Ще й як зрадів! Адже все скінчилося, минуло, мов кошмарний сон. Тепер він міг знову жити, жити, як усі люди, дихати вільно. Вийшовши з приміщення, глянув на купу папірчиків, списаних класичними лікарськими ієрогліфами; запхав до кишені, маючи намір відпровадити їх до першого-ліпшого смітника. Але потім подумав, що було би краще спалити. Врешті зупинився, витяг та зробив із кожного літачки. Потім, ідучи вулицею, пускав їх за вітром та весело реготався, дивлячись, як вони кружляють і танцюють… Ще мав із собою трохи грошей. Того ж дня купив квиток на електричку  й поїхав до неї. Застав її вдома, що було рідкісним явищем.

- Я приїхав…

Вона лише всміхнулася. В нього на долоні лежала дрібненька кругла річ сніжно-білого кольору.

- І тепер ти мені розкажеш? Який же секрет?

- Я не знаю, – сказала вона, згадуючи, як знайшла у поштовій скриньці дивний конверт із таблетками та листом. Адже й справді не знала. – Коли дуже хочеш довідатися – віддай на експертизу.

Десь у мереживі її думок губилася одна про те, що допоміг хтось із Всесвіту, з іншої цивілізації. Адже на Землі не знайшлося рятунку. Боялася сказати цю думку вголос. Це, зрештою, вже не мало ніякого значення. Яка різниця, що за секрет приховували чудо-ліки? А тоді, коли вже не залишалося шансів на одужання, той шанс раптом упав з неба. В буквальному розумінні…

Через тиждень прийшов до лабораторії. Йому вручили результат, проте так кортіло дізнатися, що навіть не став читати, а просто спитав:

- Із чого ці таблетки?

- Із крохмалю.

- Що?

- Звичайнісінька крохмалева основа. І трохи цукру.

- Цукру?

- Так, цукру.

- А діюча речовина?

- Немає.

- Як?

- Я ж вам кажу: немає! Це «порожня» таблетка. Не розумію, навіщо її взагалі було відносити до лабораторії.