Про «залізячний» ухил у сучасній фантастиці

Наскільки потрібно давати деталі в тексті і що виходить, коли їм приділяється значно більше уваги? Андрій Валентинов розповідає про феномен залізячників у фантастиці. На щастя, автори «Зоряної фортеці» практично не дозволяють собі згаданого ухилу, але ж варто знати, куди валитися не варто.

Коли вирушаєш у черговий буйний набіг містами і ланами сучасної Фантастики, так і хочеться віддати чималу їхню частку мечу й пожежі, причому виключно з санітарних міркувань – щоб околиці не заражали. Гіпотетичних кандидатів на дезінфекцію вистачає, один іншого вартий: «гінекологічне» дамське фентезі, байки про засланців-потраплянців, чергові концтабірні утопії, врешті. На цьому блискучому тлі нинішня мета виглядає цілком невинною, таким собі сіреньким зайчиком, в якого і стріляти-то гріх. Маленький, веселий, стрибає, нікому не заважає. Стриб-стриб! Стриб-стриб! А те, що потворою вродився - так всі ми, перепрошую, не Аполлони. Але в тому-то й біда, що з подібних стрибунців виростають такі глокі куздта, порівняно з якими черговий опус про «хвею» або «відьмочку» буде виглядати чимось дуже пристойним. Тому – зайчика під приціл. Не до смерті. Принесуть його у дім, виявиться він живим, подумає, ген і за розум візьметься. Мету поставимо не винищувальну, а цілком гуманну – застерегти, доки не пізно. Ні до чого робити згадані міста і лани Фантастики ще гіршими, ніж вони є.

Тому – саме ухил. Поки що розмовляємо, а не передаємо «справу» комендантові стрільбища.

1.

Спершу, однак, визначимося. Якщо ухил, то де генеральна лінія, яка вона? Оригінальним не буду: генеральна лінія Фантастики – це література. Я не обмовився, бо в нашій Фантастичної Державі є місце і для кіно, і для комп'ютерних ігор, і для коміксів – і для чого завгодно. Але без літературної складової Фантастика неможлива. Мова йде саме про художню літературу, про belles lettres, тому що «науч-поп» теж має власне місце – і місце це цілком гідне. Однак «класичні» літературні тексти дозволяють нам підтримувати якусь невидиму планку, що не дає Фантастиці зісковзнути прямо до парку з атракціонами. Не тому, що каруселі з гойдалками – низько й негідно, а тому, що наші книги все-таки претендують на щось більше, ніж елементарна «розважалівка». Тіні Жуля Верна, Герберта Веллса і Роберта Хайнлайна нехай будуть тому свідками.

Зникне belles lettres - станемо луна-парком. З тими ж, хто з цим не згоден, говорити нема про що, нехай одразу ж сідають на карусель. А ми поміркуємо про літературу.

Отже, ухил – від магістрального шляху словесності.

«Залізячний».

Але хто такі «залізячники»? А раптом це дуже пристойні люди, а раптом через них мені щось буде? Одразу обмовлюся: майже ні з ким з цих джентльменів особисто не знайомий, тому можу сприймати їх лише у вигляді електронних образів у Всесвітній Мережі. А образи ці досить забавні, такі собі вже згадані зайченятка. Цікавляться вони, сіренькі, насамперед технікою, військовою і всякою іншої. Таких більшість, звідси й «металеве» прозвання, яке буде використовуватися і далі. Загалом, «залізячник» - не спрощення.

Швидше узагальнення,

Для легкості спілкування,

Ні більше, ні менше.

Зустрічаються, проте, серед стрибунців і більш рідкісні особи: уніформісти, знавці бойових розкладів і навіть соціопсихологи. Але спільне є: всі вони справою своєю захоплені всерйоз, все інше ж здається їм не таким важливим, вторинним, уваги не вартим. Про реальний рівень знань судити важко – з масками не поговориш, тому будемо вважати, що у своєму предметі стрибунці розбираються. Хто книжку прочитав, хто дві, а хто навіть дві з половиною.

І знову питання: до чого іронія? Люди знають свій предмет, так над чим сміятися? Людям – честь і респект. Але от їхні електронні образи-маски поводяться подібно герою п'єси «Той самий Мюнхгаузен». Пам'ятаєте місцевого правителя, фахівця з кроєння та шиття? Йому війну починати треба, а він вказує, які мундири шити і який позумент ставити. Уніформіст, одначе. З одним таким довелося зіткнутися під час обговорення подій в Прибалтиці в незабутньому 1919-му році. Бермонт-Авалов, фон дер Гольц, латиші, лівенці, Родзянко з Юденичем – про них мова в дискусії йшла. І тільки один учасник з завидною завзятістю розбирав – що б ви думали? – кораблики, з яких складалася флотилія згаданого Бермонта. Що за буксир, який двигун, клепки-заклепки, хто збудував, коли на голки списали. Саме це йому, «залізячнику», було цікаво. Ось вам позиція у всій амбівалентності її. З одного боку, кількість заклепок на буксирі – теж частина історії, і хтось її має знати. Але як ці заклепки вплинули на результат подій в Курляндії та Ліфляндії? А ніяк, так само як і вся флотилія. От якби в кузні якоїсь заклепки не виявилося, флагман потонув разом зі штабом і самим Бермонтом, а армію-сироту лівенці потягли б під Петроград... Цього не сталося, тому в контексті проблеми, що обговорювалася, технічні деталі згаданих корабликів були просто зайвими. Але – не для любителя заклепок, який, повторюся, особливо уточнив, що саме це йому і потрібно, все інше – війна, політика, білі-червоні – предмет, вивчення не гідний.

Ось вам «залізячник» в класичному його вигляді. «Я – фанат бойових розкладів» - зізнався ще один електронний персонаж. Сказано точно, хоч і не в дусі belles lettres.

Фанат.

Фанати ж – люди особливі. «Timeo homini uni libri» - казав колись Фома Аквінат. Боюся людини однієї книги! А якщо навіть не книги, а довідника? На щастя, перед нами не «тіффозі» з бейсбольними битками, а всього лише зайченята з Мережі. Але зайченята суворі. Фанатизм – чужий до фантазії, тому Фантастика у фанатів викликає явне роздратування. Не можна потрапити з гармати на Місяць, громадянине Жуль Верн! Чому? А тому що я в книзі прочитав, там навіть картинка є!

Реальний приклад. Якийсь фанат обрушився на роман «Дезертир», дія якого відбувається в кінці XVIII століття, за те, що автор-фантаст, наділивши своїх героїв радіоприймачем, не врахував неминучих технічних труднощів. «Корисно тримати в голові способи виробництва дроту в ті нелегкі часи» - суворо зауважив критик. Можна було б нагадати фанату-«дротянику», що мова йде про те саме припущення, що і лежить в основі будь-якої фантастики. Але не стану, бо фанат може заспокоїтися: автор це врахував і вручив персонажам бездротовий апарат.

Що таке алюзія або, припустимо, гумор, фанати теж не розуміють. Зате багато вимагають. Хоч з нігтя виколупни, та дай їм докази, що «залізяки», які згадуються в романі (рушниці, гармати, мобільні телефони), дійсно в ту епоху існували.

Панове фанати! Автори вам нічого не винні. Вони вже зробили своє, написавши книгу, ваше ж справа – спілкуватися не з ними, а з текстом. Не подобається - пишіть самі.

Важливе застереження. Не раз і не два доводилося критикувати колег за історичні та інші неточності в їх книгах. Багдадські еміри, які їдять помідори, привезені з ще не відкритої Америки, смішні не тільки «фанатам», але й будь-якій грамотній людині. Але не все зводиться до календаря і хронології. Великий Гюго вручив своїй героїні корж з маїсу, хоча до плавання Колумба було ще два десятки років. «Ляп», - заволає задоволений собою фанат. Ще б пак, він, маленький та сіренький, самого Гюго піймав. І про те не подумав, що класик теж у школі вчився. Може, Гюго і справді на мить про календар забув, але можливо й інше. А раптом великий романіст вирішив, що в цій главі йому потрібне саме слово «маїс» - з фонетичної точки зору? Заради необхідного ефекту він і пішов на свідомий анахронізм. А заразом візьми, знавець, словник (тільки не той, що в Мережі, - академічний) і спробуй сам перекласти з французької «galette au levain de maïs». Може, які варіанти з’являться?

В цілому ж позиція письменника щодо «залізячного» (дротового, маїсового) питання має визначатися словами Ісуса Христа з Апокрифа Луки. Нагадаю:

«В той же день Він побачив чоловіка, який працював в суботу, і Він сказав йому: "Людино! Якщо ти знаєш, що робиш, ти благословен, але, якщо не знаєш, ти проклятий як той, хто переступив закон» (Лк. 6.4. Cod. D).

Письменник зобов'язаний знати, «як воно було» - причому, якщо потрібно, у всіх деталях, включаючи заклепки та дріт. Але використовувати ці знання він буде на свій розсуд. Більш того, Фантастика, за своєю сутністю, від початку припускає якесь порушення реальної картини світу – інакше вона не буде сама собою. Довідники і підручники – річ потрібна, але у фантастів інша спеціалізація.

Думаю, нічого нового я не відкрив, лише констатував очевидне. Без усіляких «порушень реальності» у нас не було б ані «З гармати на Місяць», ані «Гіперболоїда інженера Гаріна». Люди розумні це, звісно ж, усвідомлюють. Тямущі «залізячники» зазвичай уточнюють: мовляв, у «реалі» інакше, однак це ж література! Але «фаната» не переконаєш, тому й чути по всьому інтернету сипле ображене виття: дріт не той, калібр не той, штани не ті. Я, зайчатко сіреньке, це знаю, я книжку прочитав, а письменники, сволота така, насмілюються мою думку не враховувати!

І не будемо, зайчику. Їж краще морквинку – та довідник гортай!..

Власне, ось і все щодо «залізячників», як таких. З розумними завжди спільну мову знайти можна, про інших же висловився ще Олександр Сергійович Пушкін.

Пам'ятаєте?

Картину раз высматривал сапожник

И в обуви ошибку указал;

Взяв тотчас кисть, исправился художник.

Вот, подбочась, сапожник продолжал:

«Мне кажется, лицо немного криво...

А эта грудь не слишком ли нага?»

Тут Апеллес прервал нетерпеливо;

«Суди, дружок, не свыше сапога!»

2.

Дозвольте, дозвольте, але де обіцяний ухил? Хіба мало у нас критиків, розумних і не дуже, що в Мережі, що поза нею? Таких дійсно вистачає, але проблема в тому, що найбільш завзяті, образившись на неувагу, вирішили дотриматися згаданої вище поради. «Не подобається – пишіть самі».

І що ж ви думали? Пишуть.

«Залізячна» фантастика поки ще дуже молода. Більше того, велика її частина існує в самвидаві, тобто по суті в рукописах, однак, дещо вже відлилося на паперові сторінки. Наведу приклади, причому не найгірші, а зовсім навпаки:

Дойніков Г.Б. Варягъ - переможець ЕКСМО, 2008

Конюшевський В. Спроба повернення., СПб., Ленінградське видавництво, 2008

Красницький Є. Отрок (книги 1-4). Альфа-книга, 2008 р.

Повторюся: це найкраще, так би мовити, квіточки, ягідки поки що зріють в глибинах Мережі. Однак, лев пізнається за пазурами, «залізячник», хай і талановитий, за залізяками. Що цікаво, цикл «Отрок» написаний не зброярем, а соціологом, але і тут без усепереможних заклепок не обійшлося. Можна констатувати, що у всіх згаданих (і не згаданих теж) творах є багато спільного:

1. Пишуться вони методом народного будівництва. Автор викладає в Мережі черговий уривок, читачі, такі ж «залізячники», приймаються уточнювати, підказувати, шукати варіанти. Загалом, майже колективний розум.

2. Сюжет береться не просто вторинний, а заїжджений гірше всяких «ельфів». У всіх трьох випадках – потраплянці в Хроносі, причому всі троє дружно вчиняють Прогрес – точніше, те, що вони під прогресом розуміють.

3. Методи вирішення завдань виключно технократичні за давно вже відомим рецептом: «Дамо предкам гранатомет!». В крайньому випадку, пропонується поліпшена схема організації або управління. Сучасний менеджмент у стійбищі папуасів, як відомо, дива творить.

4. Новим є мабуть те, що в деяких випадках супергероєм є тепер не криловський (я не Дідуся, а видавництво маю на увазі) «качок» з обов'язковим знанням карате, а завсідник інтернет-форуму – місця, де, як відомо, накопичується віковічна мудрість Людства. Що поробиш, родимі плями Мережі!

Отже, «залізячники» висловилися. За сміливість їм – честь і хвала, проте, ризикну зауважити, що тим самим вони вступили на дещо інше поле – на поле Літератури. А це щось відмінне від коментарів в черговому мережевому кублі мудреців – і навіть написання «науч-попівської» брошури. Більш того, автори потрапили не просто до Літератури, а ще й до Фантастики. А тут свій суд, своя правда.

А подати сюди Ляпкіна-Тяпкіна!

Таким оберемо автора «Варяга - переможця». Ця книга в плані «залізяччини» найбільш типова - і за задумом, і за виконанням, вона - дитя не лише власне письменника, а й кількох сотень консультантів, що правили буквально кожен рядок. От уже воістину парад Друзів Заліза!

І що ж?

Спочатку про сам парад. Жваві експерти не залишили без уваги жодної подробиці – від особливостей будови гарматних веж до проблем радіозв'язку в далекому 1904-му. Але як ви думаєте, що цікавило їх менш за все? Здогадатися нескладно – літературна частина майбутньої книги. Якщо на обставини чисто історичні (але не «залізні») автору ще вказували, то така нудота, як мова персонажів, психологія, логіка вчинків, «ритм» сюжету залишалася за межами обговорення. Нечисленні ж підказки (до речі, часом абсолютно вірні) автор, на відміну від порад з власне «заліза», проігнорував.

В результаті вийшла книга, переповнена «залізом» у всіх сенсах, але надзвичайно «дитяча» з точки зору літератури. Знову потраплянці, трощать ворогів однією лівою. Завдяки чому? А тому, що сучасний інтелігент в калошах, який не служив на флоті й години, зуміє в січні злощасного 1904-го тримати себе краще і розсудливіше, аніж реальний капітан 1 рангу Руднєв, командир «Варяга». Чому? А тому що Руднєв не був завсідником відповідного інтернет-форуму.

Маленький відступ. Що дійсно зворушує, так це зарозумілість наших знавців. Якось автору цих рядків вказали на невірну тактику героїв однієї з його книг, які, як з'ясувалося, «неправильно» вели партизанські дії. Автор в свою чергу поцікавився, звідки критики це дізналися. Самі партизанили? Або хоча б пройшли спеціальну підготовку? Ні, навіть в армії не служили. Але у них на форумі є знавець...

Карузо, я вам скажу, співак дуже поганий. Сам я його не чув, але мені Абрамович по телефону наспівав.

Повернемося до «Варяга». Інші герої головному під стать. Один, наприклад, без особливих зусиль, легким дотиком, вербує не кого-небудь, а Государя Миколу Олександровича, могутньою рукою штовхаючи того на шлях «прогресивних» реформ. Автору варто було хоча б замислитися, реальну історію згадати. На Миколу II, як на імператора, всерйоз не міг вплинути ніхто, навіть рідна мати. При всій видимій м'якості, готовності погодитися зі співрозмовником, Государ все одно вчиняв на власний розсуд – на щастя чи на лихо, інше питання. Навряд чи запопадливий потраплянець з набором давно вже відомих соціальних «рецептів» десь на рівні програми майбутніх кадетів (нічого нового він, так само як і автор, запропонувати не змогли) зумів так змінити характер імператора. Тут же потрібна істинна лоботомія.

Таке, між іншим, теж трапляється. У двох поки ще недописаних опусах потраплянець виявляється в «оболонці» самого Миколая. Ух, що там почалося!

Але головне все-таки для автора - «залізо». В самому широкому сенсі слова, природно. Інтелігент з інтернет-форуму вчить російських генералів та адміралів, як треба воювати. Ті козиряють – і вчаться. Але звідки ж потраплянцеві всі ці премудрості знати? А з інтернету!

Це вже щось нове. Здається, завдяки «залізячникам» в нашій фантастиці буде створений образ Великого Колективного Надрозуму. Якщо раніше офісний планктон просто міняв історію в якості чергового «янкі», то тепер наші мережеві завсідники мають намір брати на себе функції Творця.

Тільки от міняють вони історію безумовно по-старому, все за тією ж давньою формулою «гранатомета». Варто вручити предкам щось новеньке зі зброї – і перемога забезпечена.

Що з цього може вийти, показав ще Марк Твен у своєму великому романі. Історію роблять люди, а не залізяки. А ось їх змінити куди складніше. Окремі «потраплянці» (з реального Майбутнього або просто Ті, що випередили свій час) неминуче «потонуть» в людському океані з усіма їхніми прожектами. Так, Історію можна змінити, але для цього слід зомбувати цілий народ. Як це робиться, дуже переконливо показали більшовики. Тільки от у наших «янкі» масштаб безперечно трохи менший. Не потягнуть!

Між іншим, з «гранатометом» (знову-таки в широкому сенсі) пов’язана обставина, яку автори вперто не бажають враховувати. Досвід історії свідчить, що будь-яке «забійне» нововведення – в «залізі», в методиці, в теорії, нарешті, – після впровадження негайно, з лету, переймається сучасниками. Так що вручений захисникам Порт-Артура гранатомет дуже швидко опиниться в розпорядженні генерала Ногі. І тут вступлять до гри інші фактори. Скажімо, вмінням реагувати на все нове японці завжди славилися. Так кого станемо озброювати?

У книзі Конюшевського бравий потраплянець в 1941-й рік заливає позиції «гансів» напалмом. Скажіть будь ласка, скільки часу знадобиться німецькій науці, щоб секрет розгадати – і передати рецепт промисловості? І кого в результаті стануть підсмажувати?

Гранатомет і напалм взяті як простий приклад. Але навіть щось більш абстрактне і складне, скажімо, нова тактика бою, теж буде негайно вивчена противником і застосована на практиці – як і було в нашій Реальності.

Таким чином, головний рецепт «залізячників» щодо зміни Історії в літературному відношенні абсолютно неоригінальний, в практичному ж – марний і навіть вельми небезпечний.

Треба мати на увазі й інше, ще серйозніше. Традиційне суспільство зустрічає все по-справжньому нове (не військові «залізяки», ті впроваджуються з ходу) з великою недовірою. Більш того, все те, що помітно випереджає час, найчастіше відкидається. Навіть у освічені пушкінські часи Православна церква рішуче виступала проти спорудження залізниць. Тільки методами Петра Великого і Ульянова-Леніна можна здійснити реальний «стрибок» у суспільному розвитку. З усіма відповідними наслідками.

У циклі Красницького потраплянець не тільки винаходить корисні «залізяки», а й намагається застосувати в далекому XII столітті сучасні методики управління. Непогано б йому пам'ятати досвід останнього іранського шаха, який намагався зробити щось подібне в своїй країні. А на дворі ж ХХ століття стояло!

Отже, фантастика в «залізячних» книгах неоригінальна і прямо скажемо, не надто переконлива. Все це вже проходили навіть не ми, а сучасники Марка Твена.

Що стосується чисто літературного боку, який «залізячники» завзято ігнорують, його навіть критикувати якось не хочеться. Не зрозуміють! З цього приводу чітко та ясно висловився якийсь мережевий товариш:

«Претензії з приводу того, що текст перевантажений інформацією і недовантажений дією, не приймаються... З дитинства обожнюю книги, де автори значну частину відводили під великі "інформаційні" вставки.»

«З дитинства обожнюю» - це вже до доктора Фрейда. Літературним критикам тут робити нічого.

Отже, що ж у нас в сухому залишку?

А в залишку у нас досить середні книги, зовсім неоригінальні за задумом, проте в буквальному сенсі перевантажені вже згаданою «інформацією». Якщо автори думають, що створили щось оригінальне, вони помиляються. Таке писали років сімдесят тому, коли фантастика сприймалася як різновид науково-популярної літератури. Саме тоді від неї вимагали абсолютної «достовірності», підкріпленої відповідними довідками від фахівців, зате не дуже дошкуляли з усілякою «літературщиною». Більше того, вважалося, що у фантастиці (так само як в детективі), не слід робити ставку на «психологізм», мову та інше естетство, бо все це заважає сприймати головне – ту саму «інформаційну» складову. Які книги в результаті писалися, відомо. Візьміть їх з полиці, струсіть пил, вчитайтеся, якщо є бажання.

Отже, перед нами типова «стара наукова фантастика» у вельми полегшеному, адаптованому для не надто вибагливих читачів, варіанті – зате з помітним «збройовим» ухилом. Якщо до того ж згадати, скільки зараз книг на тему «Завтра – війна» в дусі незабутнього Шпанова, то мимоволі почнеш розмірковувати. Вітром навіяло чи що? Так до біса, такий вітер!

Самим же співцям «заліза» можна сказати наступне:

Колеги! Ви не відкриваєте Америки, не винаходите велосипед. Ви намагаєтеся наслідувати не найкращим зразкам «старої» фантастики і вирішувати проблеми, що давно вже вирішені. Функції носія «інформації» взяла на себе науково-популярна література, за що їй честь і хвала. Фантастика ж, скинувши нав'язані їй пелюшки, пішла далеко вперед – разом з усією Літературою. Чи варто повертатися назад?

3.

«В Камелот я прибув пізно вночі. Місто, яке колись сяяло електрикою, немов сонце, було тепер занурене в морок і стало навіть чорніше за навколишній морок, темним згустком лежало воно у чорноті ночі... На темних вулицях було порожньо. З важким серцем продовжував я шлях.»

Марк Твен. «Янкі з Коннектикуту при дворі короля Артура»

Оригінал доповіді вміщено у інтернет-спільноті Андрія Валентинова:

http://valentinov-uk.livejournal.com/21493.html#cutid1