Примірник

Надворі ясно і світить сонечко. Гарний день. Сьогодні трапиться багато подій. Тай Цзе Кун вступить у контакт із Кудіянами, співачка Лавіна Керкі випустить новий альбом, на Проксимі згасне полум’я громадянської війни и Шостий флот Домініону нарешті повернеться до Терри, робокерманич Степан Димишко вперше за останні чотирнадцять років протверезіє і впаде від цього у нірвану, а ще відбудеться конференція з питань запуску Великого Космічного Колайдера.

Але це обходить мене стороною.

У вісім років є більш важливі речі.

Мій дідусь та я гуляємо. Він міцно тримає мене за руку і ми йдемо вулицями. У цьому районі дома не дуже високі, не вище двадцяти поверхів, тож Сонце час від часу припікає наші потилиці. Дідусь таємниче посміхається. Він любить робити сюрпризи. Це може бути морозиво, похід до сінєми або, навіть, катання на турбороликах.

Нехай це буде морозиво. Будь-ласка!

Ми йдемо під арку і виходимо у невеличкий дворик. У ньому навіть ростуть дерева!

Він круглий, немов створений для гри у він-вон. Але там є лавки, ліхтарі і пам’ятник.

 Дідусь підводить мене до металевого чоловіка. Той зовсім зелений и тримає у руках якусь річ.

 - Фарде, ти знаєш хто це?

 - Ні, діду.

 - Це мій дід, а твій прапрадід Василь Приймак. Він був письменник.

 Що в мене був такий прапрадід – чую вперше. А хто такий письменник я знаю.

 - Діду, чому я його не читав?

 - Ти се будеш вчити у школі у четвертому триріччі. «Зброя й полум’я», «Коваль щастя», «Сповідь». В нього багато гарних творів. Але чи знаєш ти, що у нього в руках?

 Дід буває нестерпний.

 - Ні, діду. – Звичайно, я здогадався, що то таке. Гарно відчувати себе більш розумним, ніж дорослий.

 - Це книжка. Василь Приймак був останнім автором, який побачив свій твір надрукованим. Після нього всі видавництва остаточно перейшли на електронну літературу.

 Тепер згадую. Я дивився документальну муву про книжки. Там йшлося про Василя Приймака.

 То це мій прапрадід.

 Чудернацько якось.

 Дивлюся у обличчя пам’ятника. В очах сум, це можна побачити й без монувізора. Але й посмішка грає на губах. У нього в руках книга.

 Перематуємо на двісті вісімнадцять років назад.

 Прес-реліз.

 …таким чином, наш пристрій дозволяє читати книжки з екрану не пошкоджуючи зір. Патентовані технології «Електронний папір» та «Електронні чорнила» дозволять відчути текст немов би надрукованим на найкращому папері. Система каталогізації та пошуку, зручне налаштування закладок дозволять насолодитись величезною бібліотекою, яка може вміститись у вашій кишені.

 Двадцять два роки потому.

 Завершено глобальний проект «Книга – майбутньому!» Цифровано усі книжки з усіх бібліотек та найбільші приватні колекції. Відтепер жодна книга не буде втрачена через пожежу, повінь або гризунів.

 Ще через вісімнадцять.

 Технократична хунта Сполучених Карибських Штатів заборонила твори, які не пройшли так званий «прогресивний відбір». З громадських бібліотек СКШ стерто в тому числі п’єси Шекспіра, твори Хемінгуея, Лондона, Набокова, Достоєвського, Урманьяцці. У всесвітню мережу запущено вірус, який знищує «заборонені» твори.

 Два роки потому.

 Людство дісталося зірок. Це так, між іншим.

 За сто чотирнадцять років до першої події.

 Книга лежить у моїх руках. Велика, товста. Я писав її майже п’ять років. У ній весь мій досвід, все, що я мав сказати людству. Її прочитають не тільки на Террі, а й на Проксимі, Ізяславі, Валдівії. Можливо, мені навіть поставлять пам’ятник після моєї смерті.

 Маячня.

 Не буде нічого.

 Видавництво завершує друкувати книжки – далі будуть лише електронні примірники. На обкладинці велика хмарка із написом «Остання друкована книга!».

 Мене це повинно обходити.

 Я можу й далі писати.

 Мої герої будуть жити у наборі з нуликів та одиничок.

 Друковану книгу не повезуть на Проксиму. Немає бовдурів, які б потягли такий безглуздий вантаж.

 Врешті-решт розділ «Василь Приймак» - один з найпопулярніших у Другій Світовій Бібліотеці.

 Але ж чому так погано на серці?

 Інтермедія.

 «…враховуючи шкоду, завдану діями Технократичної хунти, усвідомлюючи свою відповідальність перед ще не народженими поколіннями людей, уряд Домініону Терра ПОСТАНОВЛЯЄ:

 Забезпечити максимальне розповсюдження вцілілих творів так званих заборонених авторів.

 Відтворити знищені твори на основі вивчення неелектронних та інших джерел…»

 Після цього з’явилося вісімдесят чотири версії «Злочину й кари». Навіть такі, де Раскольніков вбив стару за допомогою снайперської гвинтівки.

 П’ять років після першої події або мені тринадцятий минало.

 Coz I! I wanna be your girlfriend!

 Співає Лавіна у завушних саундхолдерах. Треба набирати соціальні бали, тож я йду до музею. Там не може бути нічого цікавого, але треба погуляти годинки так три. А краще навіть п’ять – щоб із головою вистачило.

 Ходжу, дивлюся. Дещо занотовую на ґедґет – доказувати, що дивився на сміття минулого. Це що? «Каструля. Використовувалася для приготування їжї». Жах який.

 Бачу вказівник: «Література». О, це має бути цікавіше. Мені зазвичай подобається копатися у письменницькому співпавутинні, шукати нові продовження творів, відслідковувати, як перетинаються герої у різних авторів.

 Я навіть сам щось таке пишу.

 «Годжу Хаккай витягнув свою власну катану і виміряв Юку своїм фірмовим металевим поглядом».

 Гарно, чи не так?

 Я підхожу до великого скляного стенду. «Домашня бібліотека. Реконструкція».

 За склом велика шафа із поличками. На поличках кольорові прямокутники. Книги.

 Тобто, в кожного вдома стояли такі шафи із книгами? Яке марнотратство!

 Блукаю порожнім залом. Погляд зупиняється на великому кубі, на який падає стовп світла. Що там.

 «Остання друкована книга».

 Василь Приймак. «Сповідь».

 - Фарде, обіцяй мені одну річ. Ти відведеш свого онука до пам’ятника прапрадіду. Саме 26 липня, у день народження Василя Приймака. Ти обіцяєш, Фарде?

 - Так, діду.

 Я хотів гратися.

 А то була остання воля старого.

 Соромно перед дідусями.

 Я вдивляюся у книгу. Під склом два примірники. Один закритий, можна роздивитися обкладинку. На білому тлі намальований чоловік у дивному одязі: якомусь мішку із відкинутим клапаном. Обличчя того чоловіка спокійне і сумне. Обкладинку псує велика жовта пляма.

 Другий примірник відкритий. Жовтуватий папір, нечіткі від часу літери.

 «Того дня ми вийшли на площу Ринок. У цьому куточку старого міста моє серце завжди наповнювалося відчуттям спокою. Доки кам’яний лев сидить перед ратушею – усі негоди оминуть нас. Мій супутник роздивляється лева із цікавістю і, навіть, деяким подивом…»

 Е, це вам не Годжу Хаккай…

 У якому місті ця площа?

 Вісімнадцять, або чого не зробиш заради дівчини.

 Наприклад, підеш вчитися у археологічний університет. Дивно, але потім це навіть подобається.

 Особливо коли знаходиш надзвичайну скарбницю.

 Це село було накрито селевим потоком приблизно два століття тому. Така собі невелика Помпея.

 Суворі зубці Карпат стовбичать з обох боків. Туман огортає їх у мереживо, згладжуючи кам’яні гребені.

 Тут жили люди, які не захотіли переселятися із місця, яке розбудували їхні предки. Вони залишилися – і навічно увійшли в історію.

 Ця дама любить мертвих.

 Ліхтар у руці, на голові – шолом, позаду чую дихання Рефоя та Айні. Саме заради неї я тут.

 Відрито ще один будинок: двоповерховій, цегляний. Він був ладно зроблений і майже не постраждав від селю. Його тільки накрило із дахом.

 Глибина – шість метрів від рівня землі. Входимо у двері. На підлозі сміття, залишки бруду. Кістки. Айні гучно видихає повітря – це відчувається по зміни шуму брефера.

 Невеличкий коридор. Зачинені двері.

 - Ламаємо? – питає Рефой.

 - Ставимо кесон, потім ламаємо. Може там щось, що не витримає повітря.

 Під землю спускаються два техніки й швидко встановлюють компресійний щит. Двері витримали чотири удари.

 Невеличка кімната. Її вікна виходили на протилежний від напряму потоку бік, тож обстановка майже не постраждала.

 Серце кілька раз гупнуло і затихло. Я бачу… шафи з полицями. На них прямокутники, вкриті пилом. Книги. Справжні, до яких можна доторкнутись.

 Дуже обережно проводжу рукавичкою по корінцях. Ліхтар висвітлює назви. Боже мій, це ж Набоков!

 Не в силах стримати себе я витягнув книгу.

 «Лоліта, світло мого життя, вогонь моїх чересел. Гріх мій, душа моя. Ло-лі-та: кінчик язика виконує шлях у три сходинки з піднебіння вниз, щоб на третьому штовхнутися в зуби.»

 Втрачене повертається.

 Крізь маску, яка закриває обличчя Айні, бачу, як блищать її очі.

 Я дізнаюсь, що місто Львів, де знаходиться площа Ринок, не так вже й далеко від Карпат. Звичайно, хочу побачити на власні очі про що саме писав мій прапрадід. Керівник групи відпускає мене. Після відкриття скарбниці нам багато чого можна. У подорож запрошую Айні. Вона погоджується.

 Ми йдемо вулицями, про які я читав у «Сповіді» багато разів. Але я не впізнаю жодного будинку, про який писав дід Василь.

 Тут має бути площа Ринок, триповерхові будинки, чотири фонтани та ратуша, вхід у яку охороняє лев. Але я бачу лише торгівельний комплекс «BazaAr». Айні пропонує:

 - Раз ми тут, давай купимо щось! Може, ти хочеш подарувати мені сукню, щоб твоя Айні виглядала гарно на урядовій вечірці?

 Сукню. Сук..

 Так, я подарую тобі сукню, мала.

 Дивлюся на неї.

 Впізнаю самого себе із нещодавнього минулого. Вона справді не розуміє.

 Гнів вщухає.

 Інтермедія.

 Дев’яносто п’ять років тому від поцілунку Фарда та Айні біля комплексу BazaAr.

 «Велика пожежа, яка охопила центр Львова, повністю знищила площу Ринок та декілька прилеглих кварталів.»

 «Компанія BazaAr Universe запропонувала провести реставрацію старовинної частини за символічну винагороду. Деталі не розголошуються»

 Символічна винагорода – це заміна символу.

 «Нарешті в центрі міста з’явився справжній сучасний багатофункціональний торговий центр. До того ж вирішено транспортну проблему, адже тепер не потрібно об’їжджати старий квартал вузькими вулицями..»

 Повертаємось.

 Я завантажую повну мапу Львова із описом цікавих міст. Серед всього іншого знаходжу пам’ятник Василеві Приймаку. Пропоную Айні піти до мого прапрадіда.

 З неба починають падати краплі. Айні відмовляється. Я веду її у готель, потім сам блукаю вулицями, доки не знаходжу невеличку площу.

 Прапрадід сидить у великому кріслі в дивному одязі – тому, що зображений на обкладинці «Сповіді». Тепер я знаю, що це – вбрання ченця. В нього на руках книга.

 Іде дощ і здається, що дід Василь плаче.

 Блискавка.

 Ще десять років.

 Твір завершено. Роман, який я писав майже п’ять років.

 Це проста історія з життя одного міста, про долі таких різних людей, які живуть у одному гарному краю. Про хлопця, який мріяв – і мрія якого здійснилася.

 Звісно, без тієї давньої подорожі нічого не сталося б.

 Текст перед моїми очима.

 На екрані.

 Чи можливо виконати іншу обіцянку, яку я дав біля пам’ятника прапрадіду?

 Два роки вперед.

 - Ні, ні, і ще раз ні!

 - Пане редактор, ви маєте знати – книги раніше друкувалися…

 - Я навіть чути про це не хочу. В нас немає ніякої можливості так зробити!

 - Пане редактор, можливо ви чули про такий пристрій – принтер. У давні часи він був дуже популярний – людям подобалося роздруковувати текст на папері, читати його очами зі справжнього паперу…

 - Пане Камріно, я пам’ятаю, що ви за професією – археолог. То ви, мабуть, ще й реконструкціонист? Я ще раз кажу – ви написали чудовий роман. Контракт з вами я готовий підписати хоч зараз, забезпечити просування у найкращі бібліотеки, рекламу у співпавутиннях. Але друкувати – ні!

 Фрагмент звернення Фарда Камріно до урядовців Європейського Дискриктату Домініону Терра.

 ..я прошу вас повернути традицію друкування книг. В моєму творі йдеться про життя міста Львова. Воно відоме тим, що там працював один з перших друкарів – Іван Федоров. Про це місто написав мій прапрадід Василь Приймак у останньому надрукованому творі – «Сповіді».

 Шановні урядовці! Я та команда однодумців розшукали технологічні схеми, за якими друкувалися книги у двадцятому сторіччі. Наш рівень технологій дозволяє з легкістю їх відтворити. Я розумію, що друковані книжки стануть лише коштовним сувеніром, але я прошу дати можливість виготовляти ці сувеніри. Без вашої підтримки ми не можемо розпочати цей проект. Ми не хочемо порушити закони Терри…

 Стрибаємо ще на три роки.

 «Нижайше маємо атенції! Корабель, що курсовав з Валдівії до Терри, арривує до унітарного терміналу порту заявки»

 Я застебнув ремені безпеки та міцно взяв у руки найдорожчу річ у світі.

 Книгу.

 На Террі не вдалося пробитися через консервативних бюрократів. Мене запросив Валдівіанський уряд. Більше року ми налагоджували виробництво, ще два я чекав дозволу повернутися додому.

 Книга в моїх руках. Я відчуваю шорсткість сторінок, податливість паперу, мідний захист куточків.

 Десь поряд з цим примірником схвально хитає головою Іван Федоров, поправляє пенсне Чехов, посміхається крізь бороду Хемінгуей.

 Зникає сум з очей Василя Приймака.

 Зв`язок часів відновлено.

 Але найголовніше для мене – обкладинка.

 Біла, з витонченим малюнком. Ратуша із часовою вежею, вхід до якої охороняє білий лев.

 Сподіваюся, тепер усі негоди нас оминуть.