Повернися до себе

Зранку в Андрія трошки боліло серце. Він прийняв медикаменти і зробив гімнастику у своєму джимі. Стало трохи легше.

Сівши за свій улюблений стіл, замовив сніданок #8 - "Ранкове щастя". Робот швидко приніс замовлення. Андрій їв з насолодою - як завжди. Їжа була здорова, але смачна: фрукти зі зниженою кислотністю, безхолестеролова яєчня, вегетаріанська солонина. Смакота!

І все ж таки щось було не так. Хоча їжа смачна, а у квартирі затишно. Це щось психологічне, подумав він. І відразу відчув втому. Все ж таки примусив себе подивитися на скайпо-стіну: подзвонити кібер-психологу? Ні, до наступного апойнтменту ще три дні; треба виховувати у собі витривалість. Не можна увесь час бігати до психолога, як до мами.

"Мама," - пригадав він. Вона зараз у Індії, на пенсії. Живе біля теплого моря, плаває у басейні, займається йогою з кібер-гуру. Пару разів на рік згадує про сина, дзвонить по скайпофону і морочить голову півгодини: "А чи ти добре їв? А як в тебе зі здоров'ям?". Андрій героїчно це витримує, а потім довго "лікується" молочним коктейлем і шоколадним тортом.

А де зараз тато Андрій не в курсі. Вони не говорять вже років двадцять. Тоді він, здається, мандрував Антарктидою на комфортабельному снігоході.

Від згадки про батьків біль повернувся. Андрій зробив собі масаж і пішов блукати квартирою: фізична напруга лікує усі хвороби. Квартира була простора, з прозорими стінами та мікро-аромо-кліматизаторами (сьогодні тут пахло морем). Вона повністю займала останній, 20-й поверх. Більше у будинку ніхто не жив: хтось з сусідів переїхав, хтось перебрався до реанімації, а один навіть помер (Андрій не знав його імені, хоч і вітався час від часу).

З салону Андрій перейшов до бібліотеки. 50-метрова кімната була залита сонцем. Вздовж стін, від підлоги до п'ятиметрової стелі, піднімалися полички з паперовими книжками. Стилізовані під антикваріат, вони вміщали значну долю світової класики. Андрій взяв книжку навмання. Це був "Цепелін до Києва" Ігоря Сіліври, українського автора початку 21-го століття. Перегорнув кілька сторінок і поставив на місце. Читати не хотілося, і то вже багато років.

Він перейшов до зимового саду з прозорим дахом. Кілька роботів-садівників підрізали дерева. Андрій сів у крісло біля фонтану і увімкнув масажер. Біль попустив майже зовсім. З новими силами, Андрій продовжив прогулянку.

У еро-залі до нього підійшла Аела. Була вона, як завжди, гарна, чарівна, загадкова. Білизна сьогодні була червона, італійська. Аела поправила довге чорне волосся і грайливо поманила Андрія.

Вона розповіла, як чекала на нього, як не могла спати і про що мріяла уночі. Андрій погладив її плече.

Вона пошепки поділилася еротичними фантазіями. Андрій кивнув.

Вона запропонувала покликати Аіру і Ейяну, інших кібер-коханок, що зберігалися у коморці за стіною. Андрій зітхнув і вийшов. Навіть сексу сьогодні не хотілося.

Він поплавав у басейні, поїв десерт і довго-довго пив каву біля стіни, дивлячись униз. Будинок стояв посеред парку. Унизу, поміж акуратними рядами дерев, виднівся дитячий майданчик. Він, як і завжди, був порожній. Ну хто тепер має дітей? Така морока, така відповідальність... Та й взагалі людей навколо обмаль.

Але муніципальні роботи ретельно той майданчик доглядають, ремонтують, фарбують щовесни. З такою ж завзятістю, як і автотраси, пляжі, мости, велосипедні доріжки. Роботи не ставлять зайвих запитань. Поза парком - синя ріка. На тому березі - романтичні руїни фабрики; наче витвір мистецтва у дусі нео-пост-індустріалізму.

"Може піти на роботу?" - подумав Андрій. Можна, чому б і ні.

Але з іншого боку, що він там забув? Усі проекти - у процесі виконання, завдання сформульовані, несподіванок не передбачається. Роботи справуються не зле.

А дивний же ж вираз "піти на роботу". Якийсь середньовічний, допотопний. Колись люди справді поспішали до офісів - гнали на автомобілях, давилися у автобусах, навіть під землею їздили. І так - щодня, туди й назад. Скільки ж ми часу зекономили, коли почали працювати дистанційно. Сьогодні "піти на роботу" - це просто увімкнути скайпофон на певний канал.

День тривав. Андрій, з великим задоволенням, передивився фільм, послухав класичну музику (сьогодні він обрав "Океан Ельзи"), пообідав. Біль не повертався. Але на душі, чомусь, залишалося сумно.

Може це вікове, думав Андрій. Цього року йому виповнилося 70. Це ще відносна молодість, але певну межу вже перейдено. Починаєш перейматися зайвими питаннями: чого досяг, навіщо живеш? Типова криза середнього віку.

Стоп, треба розібратися, подумав він. Звідки той сум, той біль? Почалося усе зранку, як прокинувся. Може, уночі щось наснилося? Справді, щось таки снилося, але Андрій забув геть усе. Напружившись, пригадав металеві ґрати.

"Де ти бачив такі ґрати?" - спитав він себе голосом кібер-психолога. Та несподівано для себе відповів: хвіртка. І відразу зрозумів, яка саме.

Андрій сів на диван. На очах проступили сльози.

Скільки ж років я там не був? Тридцять? Сорок? Востаннє, здається, на похороні. Коли ж це було?

І, сам собі дивуючись, Андрій покликав робота і наказав одягнути себе для прогулянки. Потім сів до свого еко-гелікоптеру і задав маршрут.

...

"Будь ласка, вкажіть місце зупинки," - сказав автопілот.

Андрій вказав на зелену галявину на березі. Еко-гелікоптер приземлився.

Теплий вітерець овивав обличчя. Тихо шаруділа під ногами трава. Прямо перед Андрієм був широкий пляж. Ясна річ - цілком порожній. Пісок тут білий і дрібний; колись давно, дідусь завіз його з якогось південного моря - ніхто вже не пам'ятав з якого саме.

А далі - озеро. У дитинстві воно здавалося величезним. Воно й тепер таке. Інший беріг ледь видно у тумані. Андрій нахилився і зачерпнув долонею воду. Вода була тепла. Умив нею обличчя, шию. Потім довго сидів на березі і дивився на гладку поверхню. Думки не клеїлися; самі лише неясні спогади. І то більше почуття, ніж події. Тепло, радість, біль від порізу, хвилювання...

І раптом, пригадав він Олену. Ось там вона тоді стояла, біля верби. Верба і тоді була великою, а тепер вже майже доживала свій вік. Але товста гілка нависає над водою як колись. Олена трималася за неї, коли заходила до води, бо було там глибоко, а дно - скелясте. На ній - червоний купальник; волосся забране у хвостик. І Андрій дивився на неї, не міг відірвати очі.

Чому я її не поцілував? думав він тепер. Напевно, соромився. А може просто й подумати не міг, що можна ось так просто підійти, обійняти, припасти губами до губ. Наче у кіно чи книжці. Та й Олена - не еро-роботка, а справжня дівчина...

Було їм тоді, мабуть, років по 17 у те останнє дачне літо. Потім вони роз'їхалися і бачилися рідко та ненадовго. Та й говорити їм не було про що - у кожного своє життя. Востаннє бачилися на дідусевому похороні, 35 років тому...

Андрій підвівся і пішов з пляжу. Доріжка з антикварної синьої лави привела до хвіртки. Тої самої...

Хвіртка стояла посеред газону. Паркану не було - його зламали ще до Андрієвого народження. А от хвіртку залишили - як декорацію. Була вона тут з давніх давен, можливо ще з середини ХХ століття. Арка з потемнілої від часу цегли, металеві візерунки у формі квітів...

Дідусь розповідав, що колись тут було вісім дач. І що він, маленький, грав з сусідськими дітьми. Але часи минали, населення поступово зменшувалося і більшість дач було закинуто. Окрім одної, де жила баба Лана, Оленчина двоюрідна бабуся. Чотири закинуті дачі дідусь прикупив за безцінь, решту взяла собі баба Лана.

Паркани і зайві будинки було здано до ресайклінґ, але хвіртку дід зберіг. З сентиментальних почуттів: колись, ще маленьким хлопчиком, він залазив на неї, користуючись металевими квітами як драбиною.

Андрій не став відкривати хвіртку. Обійшов її - і продовжив шлях до будинку.

Будинок теж був старий, багато разів перебудований. Яким він був спочатку невідомо, жодних документів не збереглося. Та й не шукали їх: сучасна людина живе "тут і зараз". Навіщо нам сиві архіви?

Але відколи Андрій себе пам'ятав, дім не мінявся. Два поверхи і гострий дах. Під дахом - мансарда з балконом. На другому поверсі - інший, ще більший балкон. Там ще й далі стоять екстрапластикові шезлонги - побиті вітрами, попсовані снігом.

На першому поверсі - веранда з іонічними колонами. А попід вікнами - зарості бузку. Бузок цвіте, аромат заповнює, здається, цілий сад.

Андрій йде поміж столітніми яблунями, височезними абрикосами, товстими, як дуби, акаціями. І так йому добре у цей момент. Наче у дитинстві! Ось і перший бузковий кущ. Андрій занурює обличчя у квіти, заплющує очі. Як колись, 65 років тому...

"Доброго дня, пане Андрію! З поверненням Вас!"

Старенький садовий робот виходить з кущів. У металевій лапі - іржавий секатор. Це допотопна модель, куплена ще батьками. Робот хитається і шкандибає. Голос теж не рівний. Інший "ветеран" продовжує стригти траву у іншому кінці газону.

З року у рік працюють вони. Кожного дня. Чи є хазяї, чи нема - байдуже. Робота заради роботи - механічна і старанна. У вікні другого поверху видно домашнього робота з пилососом. А ще один фарбую балконні перила. Дача живе своїм життям. Люди тут зайві.

На веранді ще зберігся масивний стіл, зроблений під дуб. І крісла-гойдалки. Колись тут збиралася ціла сім'я - бабуся, дідусь, і він, Андрій. Інколи й батьки приїжджали з міста. Разом. Це ж вони тільки років 30 як розлучені... Інколи приходила й Оленка з бабою Ланою.

Оленка взагалі була тут майже увесь час. І саме на веранді вони й гралися. Тобто спочатку, коли зовсім маленькі, гралися у саду - у хованки, у пошук скарбів. Кидалися зеленими абрикосами. Їли черешні та виноград.

А коли стали старші - перейшли на веранду. І там вже грали у карти, шахи, монополію. І не електронно, а по-старовинному, як у сиву давнину. Бабуся любила антикваріат, отже скуповувала усяку допотопну екзотику. Шахи, приміром, були зі справжнього дерева, на дерев'яній ж дошці. А карти - паперові.

І сиділи вони на веранді у літню спеку і, вмикнувши старовинний вентилятор, вибудовували стратегії. Або ж читали книжки - кожен свою. А коли спека спадала - йшли на пляж: дідусь з бабусею не любили басейни, і ніколи не мали навіть одного.

В баби Лани, щоправда, басейн був - широкий, довгий і з триметровою вишкою; а ще зі штучним островом посередині, на якому містився міні-бар з холодним лимонадом. Але діти рідко коли там плавали: вони більш полюбляли озеро. Оте широке безкрайнє озеро, що починалося майже за старою хвірткою. І плавали вони там, і плескалися, і будували замки з білого піску...

Андрій заходить до будинку. Довго стоїть при дверях; вдихає чисте прохолодне повітря. Прислуховується, але у будинку панує тиша. Роботи, вочевидь, закінчили прибирання і завмерли. Ледь чутно шарудить кліматизатор. І все. Нема людських голосів, не скрипить бабусине крісло, не чути важкі дідусеві кроки. Будинок - наче покійник, підготовлений до похорону: вимитий, гарно вбраний, нерухомий. Роботи протягнуть ще років сто, якщо їх не ремонтувати. А потім зламаються - і дача почне занепадати. Цікаво, за скільки часу вона перетвориться на руїни?

На душі було сумно. Кожна дрібниця навколо нагадувала дитинство. Кожна деталь - дідуся і бабусю. Вони померли з інтервалом у рік: спочатку вона, потім - він. А з ними померла і частинка Андрія. Так само померло і дитинство. Померло, але не зникло з пам'яті. І тепер, блукаючи старим будинком, Андрій пригадував минуле. Хотілося плакати, але він зібрав усю силу волі - і запхав сум назад, у підсвідомість.

Замовив роботу каву. Той приніс її за мить, у потрісканій порцеляновій чашці (дідусь чомусь завжди відмовлявся її викидати). Кава була смачна, як у дитинстві - з молоком і цукром. І від неї настрій піднявся.

Андрій йде знайомими кімнатами. Усе на своїх місцях. Знайомі з дитинства меблі, старі улюблені речі. Статуетки. Картини забутих майстрів минулого - лише оригінали; дідусь з бабусею не любили репродукцій. Кухня, де колись робили закрутки; бабуся завжди готувала їх сама, без допомоги роботів - любила цю роботу. Дідова майстерня, де він інколи щось ремонтував самотужки, хоч легше було викинути зламану річ і придбати нову. Дивакуваті в мене предки, думав Андрій.

А ось і його кімната. Біла ліжка - шафа з антикварними паперовими книжками. І знаєте, читати їх було цікавіше, ніж електронні, думає Андрій. І сам собі дивується: кому це він каже "знаєте"? Хіба тут є інші люди? Та на десятки кілометрів навколо жодної душі. Та й навіщо тут інші люди? Дім цілком автономний: на даху - сонячні батареї, у підвалі - майстерня для саморемонту роботів. Є склади з усім необхідним. А якби щось і бракувало - роботи замовлять дистанційно, доставка відбудеться за півгодини, а вартість (копійчану) знімуть з Андрієвого рахунку.

Цікаво усе ж таки: усі речі саме там, де він їх колись залишив. На столику біля ліжка - "Три мушкетери", що він їх перечитував перед сном, останнього разу як нотував на дачі. А це ж було десятки років тому!

Він читав у книжках, що закинуті будинки колись обкрадали. Тому ніхто не залишав на дачах цінні речі. Дикі були часи! Зараз таке б і на думку нікому не спало! По-перше, кому потрібна стара рухлядь, а навіть і золото? Нема більше бідних. А по-друге, де тут взагалі знайти кандидатів на злодійську діяльність?

Населення Землі скорочувалося поступово, а комфорт ріс швидко. Людство переживає золоті часи. Немає інфекційних хвороб, а на неінфекційні є ліки, масажі і вправи. Усю чорну роботу виконують роботи; а люди - лише інтелектуальну. Роботи ж задовольняють усі потреби - і фізичні, і психологічні. В кожної людини - просторе затишне житло. В кожної є усе необхідне для життя. Так, людей стає усе менше - але ж і живуть вони краще, ніж за усю попередню історію. Не треба, наприклад, мати діти, як у давнину: ніхто, звісно, не забороняє, але навіщо? Це ж зайвий клопіт, та ще й відповідальність.

Андрій сів на ліжко і почав передивлятися обкладинки книжок. Старі знайомі, читані-перечитані... Крім одної. Що вона тут робить?

Він дістає дивну книжку у рожевій обкладинці. Ірина Вільде, "Повнолітні діти". А, от воно що! Книжка була Оленчина. Оленка якось дала її почитати. Навіть наполягала на цьому. Андрій, звісно, пообіцяв, але сам відклав її убік, бо якраз вирішив перечитати усі детективи Кокотюхи. Так і не повернувся до неї того літа. А восени скачав електронну версію, прочитав поспіхом - і так заспокоїв муки сумління.

Тепер він відкрив книжку уперше. Ліниво перегортав пожовтілі сторінки, дивився малюнки. Раптом побачив тонких папірець, закладений поміж аркушами. Червоним фломастером було на ньому намальовано серце.

Андрій взяв той папір, почав роздивлятися. Що це? думав він. Просто малюнок? Якась дівчача гра? Він перегорнув папірець. З іншого боку, простим олівцем було виведено: "Я кохаю тебе". Почерк був Оленчин.

...

Це було того літа, останнього, думав Андрій. Здається, у серпні. За пару днів після її дня народження. Їй тоді виповнилося 18, а мені ще було 17. Вона мені подобалась, але я не знав що сказати. Як до неї підійти. Я думав: вона така гарна, недосяжна...

Виявляється, вона теж думала про мене. І цей лист... як же ж їй важко мало бути його писати! Це ж треба було перебороти гордість, а головне - сором'язливість. І як же ж вона мала чекати на відповідь!

Андрій пригадував тепер, що увесь той серпень Олена була якась дивна. Говорила мало, трималася окремо, часто взагалі не приходила у гості. Він тоді думав, що це через університет: вона відправила заявку до Гарварда і до останнього не знала, чи зарахують її на дистанційний кіберкурс.

Який я був дурний! думав Андрій. Але хто ж міг знати?!

Мабуть, у 20-му столітті цей лист виглядав би по-дитячому, міркував Андрій. Тоді, якщо вірити книжкам та фільмам, у 18 років вже цілувалися, та навіть більше. Ті люди були сміливіші, думав він, але це зовсім не їхня заслуга. В них не було вибору.

А в нас зараз є еро-роботки та еро-роботи. Їх не бояться, з ними не треба соромитись, шукати потрібні слова, жести. Вони слухаються тебе у всьому, завжди.

А як бути зі справжньою живою людиною? Як, хочаб, взяти її за руку? Олена просто не знала як висловитись...

Андрій підніс лист до губ і поцілував його.

- Оленко... - вимовив він.

Де вона тепер? Що робить? Чи впізнав би він її? Напевно, впізнав би. Вона ж ще молода, ще й 71 нема...

Я маю її побачити, вирішив Андрій. Маю з нею поговорити. Не про той загублений лист - про це якось потім. А просто про життя. Про дитинство. Про наші спогади...

З кишенькового комп'ютера, він зайшов до планетарної бази даних і назвав Оленчині дані. Інформація з'явилася миттєво. Адреса: Бразилія, Штат Сан Пауло. Далі йшли точні координати. Андрій поспішив до гелікоптера і замовив станцію континентального експресу.

Підземні потяги циркулювали щопівгодини. Андрієві довелося трохи почекати на чистій просторій станції, викладеній чорним блискучим гранітом. Інших пасажирів не було. Андрій замовив роботам пюре, біфштекс і апельсиновий сік. Встиг поїсти перед дорогою.

У вагоні було порожньо. Лягши на ергономічне крісло-кушетку, Андрій перевів мову обслуговування на українську і заплющив очі: не дивитися ж на тунель за вікнами.

Робот розбудив його біля Сан Пауло. Андрій вийшов на поверхню і опинився у тропічній спеці. Втім, таксі-гелікоптер з'явився миттєво, а у кабіні, як і годиться, було прохолодно.

Оленчина вілла містилася у джунглях, за триметровою стіною. Побудована вона була у давньоримському стилі. З вертолітного майданчика, Андрій попрямував до головного будинку.

...

- Прошу пана до салону, будь ласка, - лагідно сказав еро-робот.

Він був найостаннішої моделі і мав у голові блок емпатії та психологічної підтримки. Таким інколи довіряють і адміністративні справи.

- Сідайте, будь ласка. Боюся, що маю повідомити сумну новину. Пані Олена померла.

- Що?!

- Мені важко про це казати, але... Вона закінчила життя самогубством. Рік тому.

Еро-робот старанно намагався емітувати сум та співчуття. Був він гарний, зі світлим коротким волоссям, блакитними очима і накачаними м'язами.

- Ось її останній лист.

Андрій взяв аркуш з рук еро-робота.

"Дні зміняються днями. За роками - роки. Усе набридло. Усе втратило сенс. Я втомилася від цієї рутини. Мені самотньо. Я більше не хочу жити і йду геть".

Вона прийняла отруту, пояснив блакитноокий еро-робот. Той відразу ж викликав швидку, та було пізно. Ще три місяці і 5 днів пані Олена пролежала у комі. А потім таки померла. Запис у планетарній базі даних ще не оновлено, бо таке було останнє бажання пані Олени. Це зроблять лише за рік по смерті.

Андрій не пам'ятав, як повертався додому. Зайшовши, нарешті, до квартири, випив два бокали коньяку, та відразу ж запив молоком - так здоровіше. Він сів біля прозорої стіни. За нею - мертве місто; гарна природа; руїни фабрики. Завжди порожні набережні, мости, дитячі майданчики. І байдужі роботи, що підтримують цей гігантський цвинтар. Цвинтар людства...

Треба починати жити! подумав Андрій. Жити по справжньому. Заради Оленки. Заради дідуся і бабусі. Заради тисяч відомих і невідомих предків - і моїх, і її, і всіх нас. Що робити? Як? Я ще не знаю. Мабуть, шукати людей. Разом відновлювати життя. Бо люди ж не зайві!

Серце заболіло знов, цього разу сильніше. Андрій зітхнув і повільно ліг на диван.