Повернення додому

Віка дивилась на маленьку жовту цятку, а по її блідому вилицюватому лицю котилися сльози.

Трильйони зірок у Всесвіті, але ця одна була особлива. І сплутати її з іншими неможливо. Так, безліч вогняних куль схожі на неї, такий же тип, клас, яскравість світіння… Єдине вирізняло це світило з безлічі йому подібних. І це, єдине, відчувалося серцем, тому схибити було неможливо.

Віка незграбними рухами стерла сльози з обличчя і нарешті глянула на сітку координат. Електроніка підтверджувала – жовта зоря класу G2 справді була Сонцем.

Не роздумуючи більше, жінка увімкнула сигнал тривоги.

Один за одним на місток прибувала решта екіпажу «Невловимого».

Не намагаючись перекричати збуджену команду, Віка лише витягнула руку з розчепіреною п’ятірнею в напрямку сітки координат, мовляв, дивіться самі.

- Сонце! – Першим оговтався і виявив причину переполоху командир корабля Андрій.

Нервове напруження і галас на містку досягли апогею. Ні одна позаштатна ситуація не могла викликати такого хвилювання, як зустріч з Сонцем.

Окрім незаперечних переваг мандрівок через кротовини, існують також і недоліки.

Хоча ще до початку ери вивчення Глибокого Космосу вчені запевняли, що найкоротшою відстанню між точкою А і точкою Б є кротовина, у рівняння закралась одна невідома. При переміщенні з точки А в Б зореліт потрапляє в точку С, при наступному стрибку – в Д. І так далі. А невідомою в рівнянні є кількість проміжних точок між А і Б. Родзинкою ж усіх переміщень через нуль-простір є те, що невідома рівняння прямує до нескінченності.

Електронний мозок обробляв неймовірні масиви даних: розраховував нові стрибки, здійснював їх і додавав інформацію в базу даних. Поступово в нього утворилося щось на кшталт системи, згідно з якою він розраховував координати чергового стрибка. Людський розум не міг в повному об’ємі осягнути логіку розрахунку стрибків через кротовини.

Однак проблема залишалася. Рухаючись в пункт призначення доводилося минати безліч проміжних зупинок. До того ж, ані кількість подоланих зупинок, ані їх положення у просторі не могли бути орієнтирами, які вказували б на близькість кінцевої точки маршруту.

Тому зупинка, яка передувала прибуттю, приміром, в галактику Чумацький Шлях, аж ніяк не могла бути в Малій чи Великій Магелановій Хмарі. Вона могла бути в будь-якій точці космосу, хоча б на другому кінці Всесвіту.

Саме тому команда «Невловимого» до останнього не знала, що наближається до Сонця.

Люда також не втримала сліз, дивлячись на одиноку жовту зорю, що немов магніт притягувала до себе, заманювала теплим жовтим сяйвом.

Обличчя чоловіків, на відміну від жіночої частини екіпажу,  скам’яніли, і можна було лише здогадуватися, який шквал емоцій вирує всередині кремезних зореплавців.

Десятки, може навіть сотні грандіозних світів, що їм одним з усього людства вдалося побачити, не викликали таких переживань, як невелика, можна навіть сказати карликова зоря з тьмяним блиском.

Коли команда «Невловимого» оговталася і зжилася з думкою, що це не сон, і вони справді на порозі дому, Андрій спокійно мовив:

- Готуймося до лінійного польоту.

Емоції вже було вгамовано, тому екіпаж не пустився в танок, однак для кожного цих чотири слова мали величезне значення.

Попереду ще кілька місяців польоту до системи, але ніхто на це не зважав. Для них, котрі минули сотні галактик, це було зовсім поряд, лиш увійти в ворота Сонячної система, а там вже й старенька рідна Земля.

Що таке кілька астрономічних одиниць в порівнянні з безмежністю Всесвіту? Що таке кілька місяців польоту в порівнянні з вічністю?

«Невловимий» впевнено наближався до центру системи, а отже й до Землі. За орбітою Урана розпочалося гальмування. Такий гігант з невеликим модулем для команди виглядав незграбно при лінійному леті. Устаткування для стрибків через кротовини робило його схожим на велику металеву гору, яка безладно, наче волоцюга-астероїд, дрейфує мертвими просторами космосу.

Як тільки  дозволила відстань, Люда зв’язалася з найближчим зорельотом. Хвилююча мить минула, контакт було встановлено, і кожен з чотирьох членів екіпажу міжзоряного мандрівника зітхнув з полегшенням. Десь в глибоких закутках мозку в кожного з них жеврів острах, що з Землею щось не так, що можливо відбулася якась катастрофа і їм вже не доведеться зустріти людей і побродити під блакитним небом чи прислухатися до шуму вітру в кронах дерев. Це ймовірно пояснювалось тим, що вони на протязі довгих років вже не сподівались повернутись на Землю, і коли космічний фатум нарешті виплюнув їх за рогом дому, вони все ще не сміли повірити власному щастю, не сміли повірити тому, що повернуться додому. Тому, поки не встановили зв'язок з людьми, не були впевненні, що справді все гаразд.

Під час польоту через систему з’явилася можливість говорити з Землею.  Команда «Невловимого» дізналась про всі важливі події, що сталися за роки їх відсутності. Земля обіцяла грандіозний прийом своїм блудним синам і дочкам.

Чим більше наближалась рідна планета, тим сильніше терпіння зраджувало екіпажу. Раніше, коли сумнівались, чи взагалі повернуться додому, вони були здатні чекати вічність. Тепер же чим більше скорочувалась відстань між блакитною планетою і зорельотом, тим нестерпнішим робилося очікування.

Віртуальна реальність, яка на протязі десятиліть опікала дослідників, тепер втратила свою привабливість. Переважаюча більшість сценаріїв у ВР, які не були пов’язані з тренуваннями, стосувалися Землі. Людям не вистачало середовища в якому вони виросли. Однак тепер, коли їх рідну планету вже можна розгледіти в звичайний телескоп, навіть найкраща віртуальна реальність не могла замінити об’єктивної чи навіть суб’єктивної реальності.

- Дивно, ми вже минули орбіту Сатурна, а Сонце не надто збільшилось у розмірах відтоді, як ми вперше його побачили, - розчаровано мовила Віка, пригортаючись до коханого.

Андрій ніжно обійняв жінку за плечі:

- Чому ж, збільшилось!

- Антарес на відстані сотень астрономічних одиниць виглядав більшим! – Не здавалася Віка.

Командир всміхнувся краєчками губ і тихо заговорив:

- Ще трішки зачекай. Дві третіх нашого свідомого життя минуло на зорельоті. Коли ми бачили те Сонце?

- Як відлітали, - здивовано відповіла дівчина, розвертаючи обличчя до Андрія.

- Отож, за стільки часу ми вже й забули, як насправді виглядає наше Сонце.

Жінка відсторонилась від чоловіка і лунко тупнула ногою:

- Я впізнала його, як тільки воно з’явилось на екрані, навіть на координати не дивилась.

- Я знаю, - спокійно мовив Андрій і знову пригорнув до себе Віку, - я лише хотів сказати, що Сонце насправді менше ніж нам здавалося, адже після нього ми бачили безліч зір. Просто блиск отих всіх Регулів, Спік, Бетельгейзе, Вег і Альдебаранів затьмарив нам розум.

- І світить якось тьмяно, - пробурмотіла жінка, стоячи на своєму.

Андрій хотів їй нагадати, що після появи Сонця на екрані, вона говорила, що впізнала би його світло серед мільйонів зірок, але передумав. Лише міцніше притис Віку до себе і прошепотів, обпікаючи їй шию гарячим подихом:

- Віко, ми повертаємось додому.

Коли гальмування перейшло у фінальну стадію і дослідники більшість часу проводили в енергококонах, аби уникнути згубного впливу перевантажень, терпець майже урвався.

Звичайно, під час перебування в енергококонах можна було поринути у віртуальну реальність, інструкція навіть наголошувала на цьому, але тепер на підході до Землі ВР не влаштовувала нікого. Купа опанованих професій, умінь, навичок, кілька створених сімей, безліч окремих епізодів, - все втратило сенс і осіло десь в свідомості безформним лантухом непотрібних спогадів.

Вже неподалік від Поясу Астероїдів, коли екіпаж міжзоряного мандрівника відпочивав після чергового етапу гальмування, прийшла офіційна депеша з Інституту Вивчення Глибокого Космосу.

Команда, як і весь останній час тепер, знаходилась в кімнаті відпочинку. Це раніше вони частенько уникали один одного і віддавали перевагу іграм у ВР замість спілкування. Раніше важко було дивитись один одному в очі, бо в них читалася невимовлена туга за втраченою Землею.  Зате тепер вони увесь вільний час проводили разом, віддаючись спогадам про те, що залишилось на блакитній зірці, яку вже можна було розгледіти по лівому борту.

Повідомлення комп’ютера про отримання депеші схвилювало екіпаж зорельота, і як виявилось, воно не було марним. Всі застигли в нетерплячому очікуванні, Андрій дав команду машині озвучити текст.

Поки позбавлений емоцій голос робота чеканив слова, обличчя членів екіпажу похмурніли.

- Отже, місяць, -  пробурмотів розгублено Юрко, ховаючи погляд від пекучих очей Люди.

- На радощах ми зовсім забули за протокол, - криво посміхнувся Андрій.

- Це всього лише один місяць врешті-решт, - мовила Віка.

- Ми всі ці довгі роки свято дотримувались кожної букви інструкції, а на підльоті до рідного дому зовсім втратили голову, - не вгавав командир.

Йшов другий тиждень карантину.

«Невловимий» залишився на орбіті Місяця, інколи проносячись небозводом стрімкою зорею.

Але його колишня команда не зважала на химерну груду металу, що пролітала над головою. Як тільки Земля сходила над кам’янистою пустелею, чотири пари очей прикіпали до неї. З Місяця можна було побачити блакитну планету у всій красі. Це навіть більше захоплює, аніж вигляд з орбіти. На місячному небі Земля сяє немов блакитна зоря, переливається десятками відтінків, дражнить уяву і ятрить душу.

Коли перша хвиля спілкування з собі подібними прокотилася, невеличка команда знову збилася докупи. Селеніти видавалися негарними, рахітичної тілобудови і з приземленими чи то пак примісячненими інтересами. Їх цікавило тільки те, що стосувалося Місяця. А тема Землі, яка так цікавила наших мандрівників, для селенітів взагалі була табу. Для них планета, до якої так тягнулись заблукалі зореплавці, була такою ж недоступною як Юпітер або Сонце. 

Екіпажі, які також проходили карантин, безперестанно теревенили про дослідженні ними світи. Виявилося, що лише «Невловимий» блукав космічними дебрями більше двох десятиліть. Екіпаж Андрія був одним з перших. Наступні експедиції мали більш досконалу техніку, яка дозволяла здійснювати направлені стрибки через кротовини. Переважаюча більшість же кораблів з першої хвилі, до якої належав й зореліт Андрія, ще не повернулись і не було гарантії що вони взагалі коли-небудь повернуться.

Розмови про скарби Далекого Космосу не цікавили Віку, Андрія, Юру та Люду. Під час своїх численних стрибків вони побачили більше аніж кілька екіпажів разом узятих. Отож в санаторії «Земне сяйво» четвірці товаришів не було особливо з ким поспілкуватись.

- Чомусь в мене таке передчуття, що ми ніколи не попадемо додому, - мовила одного разу Віка.

Команда «Невловимого» розташувалась у відпочинковій зоні з величезним панорамним ілюмінатором. Перед ними, немов на сцену, повільно і велично сходила Земля.

- Не говори дурниць, - буркнув у відповідь Андрій

- А й справді, - підтримав Віку Юрко, - якихось двісті тисяч кілометрів, а така ж недосяжна, як і тоді, коли ми були не вість де.

- Зачекайте ще два тижні до кінця карантину і вона буде у вас під ногами, - всміхнулась Люда.

- Якби хтось почув наші розмови, вирішив би, що ми гурт дівчаток середньої школи, які відстали від екскурсії і бояться що не зможуть повернутись додому, - розлютився Анрій і пішов геть.

- Що з ним? – поцікавилась Віка, але їй не відповіли.

Віка нарешті подивилася на руку. Не даремно вона пекла – шкіра почервоніла і запалилася. Але це не має значення! Вона така рада! Нарешті на Землі!

Їх поселили у хмарочосі інституту Досліджень Глибокого Космосу, майже в самому центрі Леополіса.

У них з Андрієм розкішна квартира, по міркам «Невловимого» справжній палац. Від краєвиду за вікном перехоплювало подих. Ліс шпилів Нью-Сіті горів немов новорічна гірлянда. Вздовж трас літали різнокаліберні і різнобарвні транспорти. Далеко внизу, з висоти важко розгледіти, вирував людський мурашник.

Андрій підійшов ззаду, потерся щетинистою шкірою об Вікину щоку і прошепотів:

- Кохана, ми нарешті вдома.

Віка вдячно погладила свого колишнього командира по шиї, потім повернулася до нього:

- Що у тебе на лобі? – Здивовано запитала.

- Дурниці! – Відмахнувся чоловік, - згорів на сонці.

Жінка кінчиками пальців доторкнулася до пухирців на лобі чоловіка.

- Щось я відвикла від людей, - поскаржилася Люда подрузі, коли вони з Юрком зайшли в гості.

- Ага! Я також! – Підхопила Віка. – Тут в інститутському містечку ще нічого. Зореплавці виглядають цілком пристойно, але там…

- Так. Люди потворні! Невисокі, з темною шкірою, а скільки старих?

- Люди якісь рихлі, наче розм’яклі, - знову погодилась Віка

- Що з обличчям? – запитала Люда.

- Ми з Андрієм ходили на екскурсію старим містом, от я й обгоріла, - жінка доторкнулася до багрового носу і щік.

- В Юри також подразнення на шкірі. Карликова зоря, а яке шкідливе проміння.

З кожною хвилиною виступу Андрій все більше бентежився. Спочатку ніби все йшло добре. Величезний зал був вщент напханий бажаючими послухати доповідь одного з перших зореплавців. Люди доброзичливо реагували на слова командира «Невловимого» і слухали його з великою цікавістю.

І все ж хвилювання наростало. Андрієві здавалось, що стіни розступаються і він, поступово втрачаючи опору під ногами, здіймається вгору і опиняється в космічному просторі. Він кілька разів затнувся, зупинився, щоб зробити глибокий вдих, але замість полегшення  на нього накотилася хвиля паніки. Він заплющив очі, але відкрити їх знову йому забракло сил. Навіть не дивлячись, він відчував як з шаленою швидкістю віддаляються стіни, а він стрімголов вилітає у відкритий простір.

- Як він? – схвильовано запитав Юрко, знімаючи з обличчя прозору захисну маску.

Жінки сиділи на лавці між пальмами та олеандрами, які росли просто в коридорі медичного центру інституту.

- Напад паніки минув, - мертвим голосом повідомила Віка, - зараз Андрій відпочиває. Лікарі з’ясовують причину нервового розладу.

- От тобі й маєш! – Мовив ошалілий Юрко. – Ніколи б не подумав, що наш командир може перенести панічну атаку. Скільки раз він демонстрував твердість характеру в найбільш екстремальних обставинах, скільки разів його залізна воля рятувала наші життя…

- Він розкис на Землі, - Віка подивилась на товаришів.

- Всі ми розкисли, - підсумував Юра.

- Здається, ми вже цілу вічність на Землі, - Віка спостерігала як краплини дощу барабанять по склі. Потім вода збирається в тонкі нервові струмочки і стікає донизу. Віка довгими блідими пальцями повторювала рухи води.

- Вже майже пів року, - Андрій спостерігав за заплаканим вікном і дівчиною з канапи.

- Тобі сподобалась поїздка на Сан-Сальвадор?

- Звичайно, - відповів Андрій, але потім несподівано розсміявся.

- Що тут смішного?

- Та я от подумав, які розумники з інституту відправили нас на самісінький екватор, знаючи, що ультрафіолет для нас тепер гірше радіації.

Жінка й собі розсміялася.

ЇЇ струнка гнучка постать на фоні великого вікна виглядала дуже спокусливо. На мить Андрієві захотілося підійти, поцілувати Віку, а далі… Але він передумав:

- Хоча, пірнання в аквандрах були просто казкові.

- Мені також сподобалось, - пожвавилась Віка, - мені навіть здалося, що я не на Землі, а знову в Глибокому Космосі.

Андрій ліниво покивав головою, погоджуючись.

- Коли вже закінчиться наша адаптація? Хочеться нарешті зайнятися справою.

Андрій глипнув на подругу і одразу ж відвів погляд. Проте, Віка таки вловила його винуватий вираз обличчя.

- Ти сама? – Запитала Віка, коли подруга з’явилася на порозі їхнього помешкання.

- Так, - кивнула Люда, - Юрко пішов в інститут.

- Що будеш пити?

- Чай трав’яний.

- Чебрецевий?

Людмила кивнула на знак згоди.

Віка забарабанила пальцями по поверхні барного столика і за кілька миттєвостей з’явилося два контейнера з духмяним напоєм.

До товариства приєднався Андрій:

- А Юра де?

Люда зробила великий ковток чаю, потім шумно втягнула носом повітря.

- Пішов в інститут. Хоче пройти екзамен на професійну придатність.

Очі у Андрія блиснули, але він змовчав, натомість заговорила Віка:

- Він збирається в політ?

- Хотів би, - сказала Люда і знову відсьорбнула ароматний напій. – ТАМ нам бракувало таких невеликих і простих радостей, як духмяний чай.

- Я би також не відмовилась політати на «Невловимому», - замріялась Віка.

- Ну, «Невловимого» вже пустили на брухт, - зауважив Андрій.

- Справа в тому, що Юрко через сонячне проміння і так майже в скафандрі ходить. А так, каже, може й згодився би ще на щось в космосі…

Несподівано Ліда запнулася, контейнер висковзнув з її розчепірених пальців і тихо покотився по підлозі, вона захрипіла і почала завалюватися на бік. ЇЇ обличчя набрякло, стало ще червонішим, ніж звично.

Віка кинулася до подруги, Андрій тим часом зірвав пломбу і викликав негайну допомогу.

Після анафілактичного шоку Люда практично не виходила з помешкання.

Андрій з Вікою відвідували її.

Юркові не вдалося скласти іспит на відновлення літної ліцензії.

Всі четверо зореплавців були змушені уникати прямого потрапляння сонячного проміння на шкіру. На вулицю вони виходили лише після того, як одягали безбарвні гелеві плівки. До того ж їм увесь час доводилося бути насторожі. Невідомо як тепер їхні організми, які тривалий час перебували в інших умовах, зреагують на ті чи інші обставини чи подразники.

Жовте сонячне світло неприємне для очей, через нього предмети втрачають в кольорі.

Нікому з чотирьох колишніх членів екіпажу «Невловимого» не вдалося відновити літну ліцензію. Надто довго пробули вони в Глибокому Космосі. Надто довго хотіли вони повернутись на Землю. Надто сильно захотіли вони знову в космос.

Їм залишалися лише зорі на нічному небі.

Віка з Андрієм стояли на вузькому балконі, який обперізував довкола усю їхню квартиру. Лише в нічну пору вони мали змогу вийти надвір без захисних костюмів. Світло Веги, Бетельгейзе, Альдебарана і Спіки було безпечне для шкіри на відміну від сонячного проміння.

- Дім, милий дім, - тихо мовила Віка, горнучись до Андрія. В цьому ворожому чужому світі для осиротілої дівчини лише він був рідним і надійним.

- Що? – стрепенувся Андрій, схоже він думав про щось своє.

- Кажу, що я таки була права.

- Коли?  - не зрозумів чоловік.

- Тоді, коли казала, що маю передчуття, ніби  додому ми вже не повернемось ніколи.